Архітектура та мистецтво 14-17 ст

В зодчестве Украины 14—17 вв. большое значение получила крепостная архитектура, потому что территория Украины тогда представляла арену ожесточенной борьбы не только внутренних, социальных, но и внешних сил — Польши, Литвы, Венгрии — и подвергалась опустошительным набегам татарских, а затем турецких орд. В систему оборонных сооружений входили укрепленные города, Замки, монастыри и церкви. Примером может служить Львов — центр Галицкой Руси, лежавший на пересечении важных торговых путей, шедших на Запад и Восток. Большинство замков в 14—15 вв. строилось из дерева. Таков был несохранившийся киевский замок; над его стенами возвышались семнадцать рубленых шестиугольных башен с шатровыми кровлями. Ранними памятниками оборонной архитектуры на Украине являются Луцкие Верхний и Нижний замки, выстроенные из кирпича между 1324 и 1386 гг. литовским князем Любартом. Украинские замки обычно возводили в удобных для обороны местах, где раньше уже существовали укрепления. В связи с этим в их планировке, в архитектурных формах и в строительных приемах образовалась определенная преемственность, способствовавшая сохранению традиций древнерусской архитектуры. Нередко в одном и том же сооружении можно наблюдать напластование разновременных форм, которое придает замку своеобразную живописность. К задачам обороны были приспособлены многие культовые здания. Так, пятиглавая Богоявленская церковь Острожского замка (15 в.) имела массивную северную стену, одновременно служившую крепостной и снабженную бойницами. В этой церкви верхняя часть помещения в момент опасности превращалась в место обороны. Выдающимся памятником храмового оборонного зодчества на Украине является Сутковицкая церковь на Подолии (начало 16 в.). Верхний этаж церкви был приспособлен для обороны, нижнее помещение служило молельней; оно перекрыто нервюрными сводами, опирающимися в центре здания на круглый столб. Сутковицкая церковь, как и другие укрепленные украинские церкви, имеет центрическое замкнутое внутреннее пространство; ее внешний вид отличается оригинальной композицией архитектурных объемов.Украина, имевшая постоянные экономические и культурные связи с Западной Европой, не могла не испытывать воздействия господствовавших там художественных стилей. В 15 в. готические влияния сказались в появлении в отдельных сооружениях нервюрных сводов, стрельчатых арок и высоких покатых крыш. Однако Эти влияния проявились главным образом в деталях, не изменив принципов архитектуры, восходящей к традициям Древней Руси. Замечательным самобытным созданием украинского народного творчества были деревянные храмы. В основе их конструкций лежал сруб. Превосходный пример — церковь Юра в Дрогобыче (начало 17 в.). С середины 16 в. в украинской архитектуре ощущается воздействие искусства Возрождения. Влияние североитальянского и немецкого искусства наиболее заметно в архитектуре городов Западной Украины, особенно Львова,, который был тесно связан с международной торговлей. На архитектуре Львова сказалось влияние и польской художественной культуры. Однако в городах Западной Украины тенденции архитектуры западноевропейского Возрождения, органично сливаясь с национальными украинскими традициями, воплощались в неповторимо оригинальных художественных сооружениях. Таков одни из наиболее интересных архитектурных ансамблей старого Львова, созданный в конце 16 — начале 17 в. Львовским Успенским братством, возглавлявшим в то время борьбу за развитие украинской национальной культуры. Рост светских тенденций еще усилился после воссоединения Украины с Россией в 1654 г. В архитектуре Украины значительный удельный вес приобрели гражданские сооружения — административные и общественные здания, дворцы светских н духовных феодалов, жилые дома казацкой старшины. Украинское зодчество второй половины 17 в. характеризуется дальнейшим развитием основных местных типов, использованием народных приемов в украшении зданий и все более широким взаимодействием с архитектурой Русского государства.

 

Розвиток культури. Унії

Процесс формирования и развития украинской художественной культуры в 14—17 вв. протекал в крайне сложной общественной и политической обстановке и проходил под знаком борьбы за независимость народа, сочетавшейся с восстаниями против феодального гнета. Эта борьба особенно обострилась после Брестской унии 1596 г., заключенной польской и ополяченной украинской феодальной верхушкой с целью подчинения православной церкви на Украине католическому Риму.

Народные выступления с конца 16 в. приобрели характер массовых казацко-крестьянских восстаний. В середине 17 столетия они завершились уничтожением иноземного владычества на значительной части территории и воссоединением Украины с Россией.

 

Братства

Братський рух та його культурні здобутки.

Братський рух в Україні містить у своїй основі громади свідомих громадян навколо православних церков, своєрідні національно-культурні організації. Братський рух знаменує розвиток української культури у другій половині XVI —першій третині XVII стВ умовах відсутності власної держави братські громади — складові потужного, масового культурно-освітнього руху — можуть слугувати прообразом громадянського суспільства. Вони опікувалися освітою громадян — організовували школи, доступні для всіх верств населення, учителів і підручники для яких оплачували з громадської казни, контролювали церкву, в тому числі й єпископів, вимагаючи сповнення пастирських обов'язків морального вдосконалення вірних, турбувалися про належний християнину моральний клімат у сім'ї, гідний відхід людини із цього світу — для немічних і самотніх були шпиталі — госпіси, де утримання й опіка здійснювалась за рахунок громадян, а також забезпечувалось гідне християнина поховання померлого. Із каси взаємодопомоги надавалися позики згідно з потребами членів громади — на будівництво, розгортання цеху чи торгівлі, на освіту дітей за кордоном тощо. Братства, дбаючи про спільне благо, водночас турбувалися про кожну людину.На збереження традицій культури була спрямована наукова і видавнича діяльність братств. Львівське братство викупило у лихваря друкарню Івана Федорова, і тут були видані перший український Буквар та книги для читання — Апостол і Часослов. Найактивнішими міщанами, що забезпечували діяльність Львівського братства, були брати Юрій та Іван Рогатинці, Дмитро й Іван Красовські, Лука Губа, Микола Добрянський, Констянтин Корнякт. Братство мало меценатів — князів Костянтина Острозького, Адама Вишне-вецького, Анну Потоцьку та ін. Львівське братство, зокрема, було вельми активним — воно не лише утримувало школу і друкарню, забезпечувало книговидання, функціонування шпиталів, а й збудувало чудовий архітектурний ансамбль Успенської церкви у ЛьвовіНа зразок Львівського, яке було хронологічно старшим, діяли Луцьке, Київське й інші братства. Братства жваво обмінювалися книгами, досвідом наукової та освітньої роботи, учителями, громадськими здобутками — все це сприяло зміцненню потуги братського руху в його прагненні утверджувати, розвивати традиції української культури.

 

 

Книгодрукування. федоров

Поняття "друкарство в Україні" вужче від поняття "українське друкарство". Як було показано вище, історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната.Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.Українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIII столітті. Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Освіта Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії та зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл. Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполиту у 1569 році в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідуваннякатолицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення. Однак, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Одним з найбільш відданих українській культурі людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська,грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика,геометрія, астрономія, музика. Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 році був отриманий дозвіл на цю діяльність, а у 1586 була відкрита перша братська школа у Львові. Тільки наПравобережжі було створено біля 30 подібних шкіл. Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII столітті. До початку XVIII століття в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1 000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти. Важливу роль зіграв Петро Могила в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії. У 1700 році колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 — у Харкові, у 1738 — у Переяславі. Таким чином, у XVI — першій половині XVIII століття в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90 %). Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Києво-Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX столітті. Жива мова народу практично не впроваджувалася в навчальний процес, який проходив, головно, латиною.

 

28. Острозький освітньо – культурний центр.

Острозький освітньо-культурний центр не раз ставав об’єктом наукових та культурологічних розвідок, проте і донині його проблемне поле не вичерпане. Заслуговує на увагу саме острозький традиціоналізм, менш досліджений, але не менш актуальний у царині наукового пошуку. Проблему формування національного образу культури у їавтентичному вияві таствердження її самобутнього духовного лику, що ґрунтується на православній традиції, досліджували такі визначні вчені, як Ярослав Ісаєвич, Ігор Мицько, Валерія Нічик, Порфирій Яременко, Мирослав Попович, Петро Саух, Андрій-Ярослав Пашук, Володимир Литвинов, Вілен Горський, Ярослава Стратій, Іван Паславський, Іван Огородник. Чималий науковий внесок у розвиток і становлення української філософської думки зробили і їх попередники: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Малишевський. Не оминемо увагою також імена Михайла Драгоманова та Івана Франка.Проте перелік імен дослідників буде неповним, якщо не долучити до них вченого, який, за словами Любомира Винара, “стояв у центрі українського історичного процесу і як один із найвидатніших істориків і державних діячів заслуговує на об’єктивну оцінку”. Ця непересічна постать – Михайло Грушевський. Зауважимо лише, що автор монументального нарису світової історіографії Джеймс Томпсон, високо поціновуючи історичну ерудицію нашого співвітчизника, вважав, що Грушевський дав своєму народові наукову основу для його національної ідеології. Отже,віддамо належне Михайлу Грушевському – всесвітньо відомому досліднику історії та культури України, який вписав українську культурну дійсність у загальноєвропейський контекст і ствердив Україну як унікальну частину європейського культурного ландшафту.Зауважимо, що наша наукова розвідка стосуватиметься переосмислення в історико-філософському вимірі так званого острозького епізоду який ґрунтовно досліджувався М.Грушевським з позиціїі політичної,і релігійної,ікультурно-національної.У центрі дослідницького поля залишається феномен, названий Грушевським православним консерватизмом або ж староруською традицією. Йому дослідник надає найбільшого значення, наголошуючи на тому, що це була не лише релігійна течія в суспільному русі і що “в релігії й через релігію хотіли подвигнути націю”.Отже, ту частину острозького книжництва, яка сповідувала православну духовну традицію, маючи її за ядро культури, ми і вважатимемо типовим репрезентантом феномена українського традиціоналізму. Не менш важливою для осмислення власного культурного континууму є думка мислителя про те, що “під знаком релігії переходить і доходить до нас в письменній традиції культурно-національна еволюція”, під якою Грушевський розуміє розвиток національної ідеї, започаткованої і сформованої на ґрунті релігійної традиції. Саме вона і становить ядро “острозького епізоду”.Серед острозьких вчених, котрі, за словами М.Грушевського, запалювали“огнища такої роботи над відродженням культури, книжности й освіти”, іменаГерасима Смотрицького, Клірика Острозького, священика Василя (Малюшицького), ієромонаха Кипріана, Іова Княгиницького, Мелетія Смотрицького (до 1627 року), Даміана Наливайка, а також Іоанна Вишенського, котрий не лише листувався з2острожанами, а й, полишаючи чернечий острів Афон, приїздив до Острога для спілкування з острозькими книжниками. Постаті діячів культурно-освітнього руху Грушевський окреслює на фоні полеміки, викликаної впровадженням папою Григорієм XIII реформованого календаря з 1582 року та церковною унією 1596 року, яка загострила політичну і духовну ситуацію в Україні і набула характеру жорсткого протистояння. Дослідник часто вдається до всебічних коментарів цього явища.Зокрема, детальний науковий аналіз супроводжує тексти Герасима Смотрицького,Клірика Острозького, Василя (Малюшицького), Іоанна Вишенського, чиї твори, засловами Грушевського, перейняті внутрішньою ідеєю захисту “традиційної церкви, представленої християнством східним”.Грушевський досить часто поділяє позицію традиціоналістів і акцентує увагу на її безкомпромісності. Твір Іонна Вишенського “Писаніє к утекшимъ от православноє веры епископом” дає, за словами дослідника, “надзвичайно сильну, прямо убійчу оцінку” авторам унії та тим мотивам, якими вони керувалися задля її впровадження. Що ж до особи захисника традиційної духовності, то Грушевський вважає йоголюдиною “не від світу цього”, вбачаючи силу Вишенського в пориві його безпосереднього чуття і неміч там, де потрібно було діяти практично. Певна річ,практичний ґрунт (під ним ми розуміємо життєві реалії, які вимагали якщо не безпосередньої участі, то негайних настанов щодо вирішення тих чи інших колізій) удуховній і політичній ситуації відіграє також неабияку роль. Історик відзначає велику популярність у народному середовищі послань Вишенського, трактатів острозьких полемістів, котрі боронили традиційну віру. Поряд з цим Грушевський підкреслює також особливу делікатність і “вразливість на всяку зневагу, погорду та насильство щодо питань релігії та культу”. У цьому контексті стає зрозумілим, чому в одинадцятитомному дослідженні “Історія України-Руси” науковець приділяє так багато уваги аналізу релігійної ситуації на теренах України XV–XVII століть. Фактично релігійна ситуація, описана Грушевським, майже тотожна ситуації політичній, а культурне життя, хоч і залежить від політичного та релігійного, однак тенденційно прагне до поступу, розвитку, активізації. І зрештою, ці духовні зусилля окреслюють для української культури кінця XVI – початку XVII століття не тільки далекосяжні перспективи, а й ґрунтовні реальні зрушення.

 

29. Пересопницьке Євангеліє

Пересо́пницьке єва́нгеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Один із символів української нації.Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська(Гольшанська Дубровицька)^[1].Відомо, що над перекладом і переписуванням євангелія працював Михайло Василієвич зі Сянока (Лемківщина). Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, щоправда його роль у створенні книги залишається нез'ясованою.Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нинімісто Ізяслав Хмельницької області), завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі.)^[2].

Важливим аспектом цінності книги є художнє оформлення. Її орнаментація, створена в народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним уставом свідчить про високий рівень майстерності українських переписувачів.Євангеліє написане пізнім уставом на пергаменті чорним чорнилом іциноброю (червоною фарбою). У рукописі є ще «дробне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови тощо.Пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови. На фонетичному рівні це наявність народнорозмовної фонеми И переднього ряду високого підняття, українські рефлекси ятя, перехід о, е в і в новозакритому складі тощо. На морфологічному рівні засвідчено велику кількість варіантів за рахунок закінчень, властивих живомовній практиці. Синтаксична структура виразно українська.Книга свого часу стала дорогоцінним чинником утвердження живої української мови, бо з'явилась тоді, коли католицизм, що послуговувався латиною, підтримував колонізацію, тобто польське панство і короля, а православ'я з церковнослов'янською мовою, доповненою українськими народними елементами, стало релігією пригноблених верств українського народу. Боротьба між цими релігійними напрямами була, по суті, ідеологічною боротьбою. Для пригнобленої ідеології представники українського суспільства відчували потребу утверджувати живу українську мову в релігійних текстах. У той час здійснено чимало таких перекладів: Четія — 1489 р., Волинське Євангеліє — 1581 р., Крехівський апостол —XVI ст. та ін. Але найвизначнішою пам'яткою з мовного погляду став переклад канонічного Пересопницького ЄвангеліяПересопницьке Євангеліє засвідчує загальний високий рівень української культури, що виявляється у справі книговидання, яка в той час була однією з найвагоміших у суспільному розвитку, у виконанні писемних форм, розміщенні тексту, способу перекладу, створенні так званих сумаріїв, у яких викладено зміст розділів, витворенні високої перекладацької стилістики і участі у творенні книги представників різних українських суспільних прошарків — монахів, селян, що годували молодняк для шкірок, ремісників, що виготовляли пергамент, відомих волинських меценатів — українських шляхтичів князів Заславських та Чарторийських.З часу свого завершення пам'ятка зберегалася в Пересопницькому монастирі. З 1600 р. до 1701 р. історія її побутування невідома. 17 квітня 1701 р. гетьман України Іван Мазепа подарував їїПереяславському кафедральному собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом — у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра». З 24 грудня 1948 року — у відділі (тепер інституті) рукопису Бібліотеки АН УРСР (ниніНаціональна бібіліотека України ім. В.Вернадського), де й зберігається тепер.

Козацьке бароко

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко. В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Іван Зарудний. ^[2]Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.^[3]Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів Україні тих часів.

 

 

31. Архітектура і образотворче мистецтво України у 14 -17 столітті
Архітектура і образотворче мистецтво України XIV — першої половини XVII ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі.
Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво й живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людей, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів — з другого.На Україні в різних місцевостях широко будувалися замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого споруджувалися на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині й Закарпатті (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам'янець-Подільский, Острог, Львів, Хуст, Мукачеве та ін.). Укріплення міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, здебільшого зводилися земляні й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Путивль, та ін.). Як фортеці часто будувалися й культові споруди — церкви і монастирі (церква у селі Сутківцях на Поділлі, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявления в Острозі та ін.).
Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так, на самобутній національній основі з творчим урахуванням досягнень європейських архітекторів було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 р.), вежа Корнякта (1588 р.), каплиця Трьох святителів (1578 р.) і Успенська церква (1598—1630 рр.) у Львові та ін

32. Проникнення в Україну європейського бароко та його вплив. Досягнення української барокової культури 17-18 століття. Бароко на українських землях найбільше представлено в церковній архітектурі, значно менше в гравюрі і живописі. На сюжети стінописів впливала гравюра, а не навпаки. Архітектура відігравала домінуючу роль і залишила найбільшу кількість характерних зразків стилю в різних регіонах. Дещо менше було зразків в скульптурі, тісно пов'язаній з храмовим будівництвом і різьбленням вівтарів. Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та скульпторів його школи у Львові. На Лівобережній Україні своє почесне місце зайняла не скульптура, а різблені вівтарі (бароковий вівтар Софії Київської, вівтар в церкві міста Глухів тощо). Ранішнє бароко 17 століття.Українське бароко як архітектурний стиль почав формуватися на Україні в 17 столітті. Як і бароко західноєвропейських країн, українське бароко мало два сильних джерела — бароко з Риму (визначного центра барокової стилістики взагалі) і архітектури доби маньєризму. Пишне і багате на ефектні рішення Римське бароко затьмарило існування архітектури маньєризму, що більш проявилася в будівництві періферійних центрів Італії (палаццо дель Те і свій будинок в місті Мантуя, арх.Джуліо Романо, Порта Нуова, палаццо Помпеі, місто Верона, арх. Мікеле Санмікеле тощо). На західних землях України на зламі 16-17 століть виникає короткочасна суміш з стилів маньєризму, ранішнього бароко і залишків Відродження. Найбільш яскравим прикладом цієї суміші став фасад Бернардинського костелу у місті Львів. Щит-фронтон костелу — яскравий приклад стилю маньєризму на ренесансній основі. Якщо в гравюрі і живописі стиль маньєризму утримав свої позиції до початку 18 століття, то в архітектурі він зникає під могутнім наступом римського бароко. В місті Жовква, де переважала забудова доби Відродження, дуже швидко виникають будівлі в стилі ранішнього бароко, оминаючи маньєризм взагалі. Бароко тяжіє до монументальних форм і позбавляється дріб'язків маньєризму. Свій вплив на розвиток українського бароко мають і великі храмові споруди, які будують архітектори, запрошені з самої Італії. Століття шедеврів бароко. Учнівський період дуже швидко закінчився і поступився місцем століттю місцевих шедеврів. З кінця 17 століття до кінця 18 століття на Україні виникло декілька споруд, що увійшли в золоту скарбницю архітектури бароко. Майже всі вони мали і мають місцебудівне значення — Почаїв, комплекс будівель Почаєвської лаври (арх. Г. Гофман), Луцьк, комплекс монастиря бернардинів (арх. П.Гіжицький) Кременець, колегіум Єзуїтів, (арх. П.Гіжицький), Микулинці, костел Св. Трійці, 1761—1779, (арх. А. Мошинський), м. Вінниця, костел монастиря домініканів, 1624—1760, Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, м. Ізяслав тощо. На Лівобережній Україні подібних зразків бароко мало, але вони є — церква Андрія Першозванного (Київ), Покровський собор (Харків), Успенський собор Єлецького монастиря (Чернігів). На Україні майже не виникло значних світських споруд з місцебудівним значенням як у палаців Версаль, Лувр, Цвінгер. Деяку роль відігравали лише Маріїнський палац в Києві, палац князів Санґушків в місті Ізяслав, нині суцільна руїна), Підгорецький замок (реставрується) тощо. Певних зусиль до розквиту українського бароко в архітектурі доклали й іноземні, і українські майстри (Войцех Лєнартович, Павло Гижицький, Растреллі Вартоломей,Паоло Фонтана, Іван Баптист, Йоган-Георг Шедель, Григорович-Барський, Ковнір Степан Дем'янович тощо). Загальна характеристика. В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами. Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков. Українські архітектори цього