Український портретний живопис.

 

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у наступні XVII і XVIII ст., коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення — Росією.

 

В основі портретного образу, як і в західноєвропейському бароко, була висока станова свідомість феодалів.

 

Шляхетський (магнатський) репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, — це, передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що, однак, поєднується з гуманістичним уявленням про гідність людини. Такими є портрети короля Стефана Баторія, Костянтина Острозького, Яна Гербурта, Яна Замойського, Анни Гойської. Особлива увага художника до обличчя, виявлення характеру, вдачі. Портрети позначені лаконізмом деталей, стриманістю у зображенні емоцій. Спочатку на портретах герби зустрічаються зрідка, так само, як різні ознаки та регалії влади, панегіричні тексти. Урочиста поза, жести, що підкреслюють гідність та амбіцію (рука на ефесі шаблі тощо), зустрічаються лише в поодиноких творах.

 

Пізніше — у другій половині XVII ст. — спостерігаємо тенденцію до підкреслення репрезентативності. Такими є зображення Олександра Острозького, Криштофа Збаразького, Кароля та Олександра Корняктів, Юрія Мнішека. Власне, саме в цей час витворюється та композиційна схема, яка існуватиме до кінця XVIII ст.

 

Дещо пізнішим різновидом такого портрета стає домовинний — наприклад, портрет Костянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові. На звороті — довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика. У портреті Корнякта — купця, що став жити на шляхетський взірець — все ж не відчувається тієї підкресленої чи прихованої гонористої самовпевненості, "шляхетського жесту", який властивий магнатському портрету.

 

Про ранній наддніпрянський портрет збереглися скупі відомості. Від часів народно-визвольної війни взагалі лишилося дуже мало пам'яток. Та й позувати козацькій старшині не було часу. Іконографією образу Богдана Хмельницького, наприклад, українська культура завдячує знаменитій гравюрі роботи гданського гравера Вільгельма Гондіуса. Саме вона стала основою майже всіх відомих нам зображень.

 

Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільше кти-торсько-епітафіальними, тобто посмертними, зображеннями. Це портрет Адама Киселя з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були, та ін. Однак з другої половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем поширеним. До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляниць-кого, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність стафажу таких зображень — шапку з аграфом і перами.

 

Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина.

 

У козацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічна глибина, що передає, чи принаймні, натякає на складність козацької душі. П. Куліш писав про козаків: "добродії ці... якось припадали до душі кожному. Може тим, що вони безпечно та разом якось і смутно дивилися на Божий мир". Дійсно, на портретах козаки вродливі, дужі, але засмучені — не лише Іван Гуляницький, а й Іван Сулима, й брати Шияни, й

 

Леонтій Свічка. І класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.

 

Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. З того часу, як козацька старшина бере на себе роль опікуна культури та освіти, оскільки фундаторами церков та їх попечителями були гетьмани, полковники, сотники, їх пишні портрети ставали й домовинними зображеннями, бо церкви служили усипальницями своїх ктиторів. Художники при цьому прагнуть бути правдивими й неулесливими. Домовинний ктиторський портрет чернігівського полковника, а згодом — генерального обозного Василя Дуніна-Борковського показує, що маска статечності й побожності не прикриває суті цієї кон'юнктурної людини — сина польського шляхтича, який, прийшовши на козацьку службу, досяг високого становища і багатства. Панегіричний портрет створювався як надмогильна епітафія в Єлецькому монастирі, щедрим жертводавцем якого був Дунін-Борковський. Але він залишив по собі пам'ять жорстокої і жадібної людини, що породило навіть легенду, за якою цей набожний старшина стає упирем.

 

Поступово згладжується строга репрезентативність старшинського портрета. Пом'якшення, інтимізацію ми бачимо в зображеннях Гната Ґалаґана та його дружини, в портреті Василя Гамалії, Прасковії Сулими. А в середині XVIII ст. лаврським живописцем створений чудовий портрет донського отамана Данила Єфремова. Дещо манірна елегантність постаті, орнаментальна пишність одягу та стафажу не розмивають образу старого вояки, на сивовусому, обвітреному обличчі котрого назавжди позначилося суворе козацьке життя. Ілюстраціям до літопису Самійла Величка ми завдячуємо серією гетьманських портретів. Цих портретів десять. Невідомий автор малюнків передає індивідуальну вдачу кожного.

 

З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, той же стафаж, хоча атрибути — вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших — портрет Петра Могили. Вгорі — великий герб з абревіатурою імені й титулу митрополита. Цікаво, що збереглися портрети не всіх високих церковних діячів, а лише тих, що відзначилися своєю письменницькою та культурно-освітньою діяльністю: Мелетія Смотрицького, Захарі! Копистенського, Иосифа Тризни, Інокентія Гізеля та ін., нижчих за ієрархією — очевидно, відіграло роль громадське визнання.

 

Окремо стоїть портрет 1769 р. ченця-аристократа князя Дмитра Долгорукого. Тут, попри всі елементи старих репрезентативних композицій, проступають риси психолого-реалістичного тлумачення образу.

 

У час, коли на Наддніпрянщині творився старшинський портрет, у Західній Україні, крім шляхетського, розвинувся міщанський, пов'язаний з різними верствами строкатого львівського населення. Художники малювали українських та вірменських жителів міста, римо-католицький і уніатський клір, львівський патриціат, інтелігенцію. Ці портрети істотно відрізняються від репрезентативного шляхетського — вони близькі до фламандської та голландської шкіл — до Ван Дейка, Гальса, Рембрандта. Непересічними творами вважаються поясні зображення Яна Барановсько-го, Станіслава Мостицького, лікаря Петра Реио.

ІІІ. Закріплення нових знань.

Метод «Снігова куля»

 

ІУ. Підсумок уроку

Заключне слово вчителя

У. Домашнє завдання

Опрацювати конспект уроку

Художня культура

Клас

Урок 42

Тема: Думи та історичні пісні – доля легендарної співачки-полтавчанки Марусі-Чурай. «Граматика мусікійська М. Дилецького»

Мета: ознайомити учнів із долею та творчістю легендарної співачки М. Чурай, із становленням українського партесного концерту; розвивати естетичний смак; виховувати любов до прекрасного.

 

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Засвоєння нових знань

Розповідь вчителя та конспектування почутого учнями

Кожна народна пісня складається упродовж років — звісно, хтось перший створює основу сюжету, а потім протягом років чи навіть сторіч виконавці подають до нього щось своє, або щось викидають чи змінюють… Таким чином пісня побутує в багатьох варіантах, а ім’я людини, яка створила пісню, назавжди забувається. Але є й винятки — коли талант народного пісняра настільки великий, що люди пам’ятають автора. І хоча пісня й стає по-справжньому народною, ім’я її творця живе в часі так само як живуть його безсмертні твори.

Такою була поетеса та піснярка з Полтави Маруся Чурай. Дівчина, яка стала легендою… І зараз серед фольклористів точаться суперечки, — чи існувала насправді Маруся Чурай, чи це лише витвір народної уяви, узагальнений ідеальний юний образ? Коли я читав про життя Марусі Чурай, мені якось підсвідомо луже хотілося, щоб вона і насправді існувала: настільки красивою та неймовірною була її історія… Нещодавно я дізнався, що історичний документ, який підтверджує факт її існування, є! Це той самий вирок, винесений їй, — зараз він зберігається в архіві Академії наук України! Отже, Маруся Чурай — реальна іс-юрична особа, котра завдяки таланту і красі, силі її поетичного слова стала людиною з легенди…

Біографія Марусі побутує у кількох варіантах. Відомо, що народилась вона в родині Гордія Чурая — славного та чесного козака, що загинув у Варшаві. Донька легендарного батька, вона й сама скоро увійшла в легенду — завдяки своїм пісням, своєму таланту, душевній красі. Як на мене, дівчина заслуговувала на особисте щастя та довге, сповнене радості життя, але її доля була по справжньому трагічною. Закохана в Гриця Бобренка, Маруся мріє про родинне щастя, але Гриць зраджує її, підкорюючись матері, одружується з іншою. Тоді Маруся вирішує помститися коханому… Після загибелі Гриця їй виносять смертний вирок, але наказ самого гетьмана рятує її. Сама ж Маруся гине невдовзі, за різними відомостями — чи то від сухотів, чи в одному з монастирів, куди дівчина, зламана морально, пішла на прощу. Життя Марусі уривається на почат ку 50-х років, тобто доля відміряла їй близько двадцяти п’яти років.

Марусі належать такі пісенні шедеври, як «Ой, не ходи,Грицю…», «Засвіт встали козаченьки», «Грицю, Грицю, до роботи…», які стали справді народними піснями. Ії доля втілилась у літературних творах різних жанрів та різних епох.