Дилецький (ділецький) микола павлович

Український музичний теоретик, композитор, хоровий диригент, педагог

Народився близько 1630 р. в Києві. Закінчив Віленську академію. Його творча праця пов’язана з Києвом, Вільно, Краковом, Смоленськом, Москвою, Петербургом. У 70-х роках проживав у Москві, де співпрацював з українськими та російськими діячами музичної культури. Був регентом церковного хору Строганових у Солікамську. М. Дилецький — класик науково-теоретичної думки з партесного стилю. Його головна праця»Ідея граматики мусікійської» (нині втрачена) написана у Вільно 1675 р. польською мовою. Інша авторська редакція викладена 1677 р. церковнослов’янською мовою у Смоленську, а 1679 р. у Москві М. Дилецький здійснив її переклад російською мовою. Ця праця склала фундамент розвитку багатоголосного стилю в Україні та Росії. У ній систематизовано досягнення партесної музики, відновлено правила композиції, викладено методичні поради щодо музичного виховання дітей і дорослих, оволодіння професійним співом, навичками хорового диригування, нотної грамоти. Упродовж XVIII — початку XIX ст. у різних містах України й Росії з’явилося чимало рукописних копій. Одна з них (рукописна редакція, 1723) і досі зберігається у фондах Львівського музею українського мистецтва. Вона була підготовлена до видання О. Цалай-Якименко і опублікована 1970 р. у видавництві»Музична Україна».

Серед музичних творів автора —»Херувимська» (на 8 голосів),»Літургія» та ін.

Помер після 1723 р.

Мусікійська граматика

Мусікійська граматика М. Дилецького (1675) – перший посібник для композиторів і співаків-хористів. Перша музикознавча праця, яка пояснила суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесних композиції.

 

ІІІ. Закріплення нових знань.

Метод «Снігова куля»

ІУ. Підсумок уроку

Заключне слово вчителя

У. Домашнє завдання

Опрацювати конспект уроку, написати повідомлення на тему «Маруся Чурай видатна українська співачка»

Художня культура

Клас

Урок 43

Тема: Музично-поетична творчість Г. Сковороди.

Мета: ознайомити учнів із музично-поетичною творчістю Г. Сковороди; забезпечити розвиток в учнів уміння ставити цілі та планувати свою діяльність;розвивати естетичний смак; виховувати любов до прекрасного, творчості.

Тип уроку: комбінований

Обладнання: портрет Г.Сковороди

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань та вмінь

Бесіда:

- Дайте визначення поняттям: думи, історичні пісні, партесний концерт, канти, псалми.

- Охарактеризуйте «Граматику мусікійську» М. Дилерського.

ІІІ. Оголошення теми та завдань уроку.

ІУ. Виклад нового матеріалу

Метод «Навчаючи вчуся»

Матеріал для опрацювання

У розвитку камерної вокальної музики другої половини 18 ст. значне місце належить Григорію Савичу Сковороді – видатному українському поетові, філософу й музиканту. Він не залишив нотних рукописів, проте його пісні (віднайдені у збірниках та відомі з усної народної традиції) дають змогу зробити висновок про загальну спрямованість, тематику, жанри, мелодико-інтонаційні джерела його творчості. Музично-поетична творчість Г. Сковороди - канти та пісні - ще й досі не повністю зібрана та вивчена. Цінний скарб його творчості, що дійшов до нас - збірник "Сад божественних песней", в якому збереглися тексти його пісень та кантів. Серед них велику групу становлять сатиричні, соціально спрямовані пісні. Особливо популярні серед них - "Ой ти, пташко жовтобока", "Стоїть явір над водою", "Всякому городу нрав и права" (пізніше використаний І.Котляревським в "Цаталці Полтавці").

Пошуки правди, істини, критика існуючої системи соціальних взаємовідносин у суспільстві – знайшли своє відбиття у філософських трактатах, притчах, байках, віршах, а також в його музично-поетичних творах – кантах і піснях …

Ще в дитинстві, захопившись грою на сопілці, він «поступово так удосконалив свій інструмент, що міг на ньому передавати переливи птахів співучих» …

Завдяки великим здібностям і чудовому голосові його було відряджено до Придворної співацької капели. Тут він поглибив свою музичну освіту та із званням придворного уставщика повернувся у 1744 р. на Україну, де продовжив навчання в Київській академії…

Перебуваючи в Австрії, Чехії, Польщі, Італії, Німеччині, він використовував кожну вільну хвилину для студіювання наук і зустрічей з відомими науковцями.

Повернувшись у 1753 році в Україну, Сковорода зайняв посаду викладача поетики в Переяславському колегіумі … Переконавшись у неприйнятності для себе норм моралі верхівки суспільства (на чолі з Катериною ІІ), він відмовився від будь-якої державної служби з її привілеями та матеріальним вигодами.

Протягом 25 р. він веде мандрівне життя, перебуваючи в селах і містах Лівобережжя, Приазов’я, Вороніжчини, Курщини. Ставши мандрівним філософом, він навчав селянських і козацьких дітей грамоти, намагався підняти моральний рівень суспільства проповіддю відмови від усіх приман імперської політики – дарування вигідних чинів-посад взамін на пригашування у представників українства власного «Я».

«Мешканці тих слобод та хуторів, де він найчастіше і найдовше залишався, любили його як рідного. Він віддавав їм усе, що мав – не золото та срібло, а добрі поради, напучення, дружні докори за незгідливість, неправду, нетверезість, несумлінність. Втішався, що труд його мандрівного життя не був безплідним».

Сковорода багато займався музикою, «створив численні пісні у віршах і сам грав на скрипці, флейттравері, бандурі й гуслях приємно і зі смаком». Своїх учнів він також навчав співу та гри на музичних інструментах …

Слава про Г.Сковорода розносилася по Україні, мандрівні народні співці виспівували його пісні й канти. «Він користувався такою пошаною, що його можна було назвати мандрівним університетом і академією». Цей не дивно, бо Г.Сковорода був енциклопедично освіченою людиною – добре знав твори античних філософів (Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеки, Епікура), був ознайомлений із новітніми філософськими роботами Декарта, Спінози та ін. Роль Г.Сковороди в українському культурному процесі слід порівнювати з подібними постатями в інших народів: з Декартом і Паскалем у французів, Беконом і Юмом в англійців, Лейбніцом і Кантом у німців.

Музично-поетична творчість Г.Сковороди ще досі повністю не зібрана й не вивчена. Проте численні згадки про його пісні та канти … дають змогу зробити висновок про загальний характер його творчості. Виходячи за межі традиційної любовної тематики тогочасних пісень-романсів, Сковорода звертається до значно ширшого кола тем. Серед них переважають мотиви прагнення моральної чистоти, заклику до чесного життя, любові до природи, і, найголовніше, любові до Бога, до пізнання в собі «божественної сущності».

Сковорода розширив коло тем у пісенній творчості, дав новий поштовх для розвитку поетичної та музичної мови, помітно наблизивши її до фольклору. Він був попередником І. Котляревського - зачинателя нової української літературної мови.

Григорій Савич Сковорода як поет, композитор та професійний музи­кант збагатив музично-поетичну творчість новими темами, новими моти­вами та образами. Музична мова більшості його пісень тяжіє до народнопі­сенного мелосу. Водночас його пісні знаменують собою народження нового жанру — сольної пісні з інструментальним супроводом. Підтвердженням певної традиції виконання пісень Г.С. Сковороди з інструментальним суп­роводом існує безліч прикладів.

Важливим джерелом для вивчення пісенної творчості Григорія Сково­роди є його текстова збірка під назвою «Сад божественных песней». Велику групу в збірці становлять алегоричні пісні, позначені соціальною спрямо­ваністю, суто сатиричні, близькі до народної творчості та сатир і байок російських поетів, попередників Крилова — Дмитрієва, Хемніцера, Ізмай-лова. Саме до них належить відомий кант «Всякому городу нрав и права» (використаний згодом І.П. Котляревським у «Наталці- Полтавці»). Багато пісень виражають протест проти соціальної нерівності й несправедливості («Ох, счастье, счастье», «Ой ти, пташко-жовтобоко», «Ах ты, свете лест­ный»). Багато рукописних текстових збірників того часу містять «Полевую песню господина Сковороды» («Ах поля, поля зелены»), яка була настільки відома й популярна в ті часи, що вважали за непотрібне фіксувати її ме­лодію. Репертуар українських лірників та бандуристів також містив псаль­ми та канти за текстами близькими до пісень Сковороди. В народі їх нази­вали «сковородинівськими», мабуть від того, що вони були перейняті від Сковороди народними музикантами.

Пісенна творчість Григорія Сковороди пронизана українським пісен­ним фольклором. Про це свідчить образність його пісень, ритміка й розмір його віршів, уживання постійних епітетів, метафор, порівнянь, які були характерними для народної творчості. Яскравим прикладом наближення побудови вірша Сковороди до побудови народної пісні є «Стоїть явор над водою», «Ой ти пташко-жовтобоко».

Г.С. Сковорода обожнював народні пісні: «Сія песнь есть из древних малоросійських и есть милая икона, образующая весну...», — таку цікаву характеристику дає Г. Сковорода українській веснянці. Подібних прикладів досить багато, тим більше, що Сковорода вперше в Україні довів цінність української пісні, піднісши її авторитет і роль у літературі, а, отже, і в усь­ому світі. Доказом наших думок є слова професора М.П. Попова про те, що Г. Сковорода, по суті, вперше в Україні усвідомив і зробив цим внесок у формування змісту підготовки вокалістів.

Григорій Сковорода сміливо підніс значення народної, а ми додамо пі­сенної, творчості. Його пісні — це новий жанр сольної пісні з інструмен­тальним супроводом. Він був новатором — гуманістом, який у пісенному жанрі багатогранно відроджував духовний світ людини. Сковорода зробив і значний внесок у систему підготовки вокалістів. Він застосовував емпі­ричний метод підготовки вокалістів, тобто метод наслідування. Сутність цього методу полягає у професійному сприйнятті учнем співу вчителя через копіювання на слух, коли голосові м'язи фіксують правильну постановку голосу, довершуючи її через особисті емоції, почуття, темперамент.

Визначаючи неординарність, своєрідну святість Григорія Савича Ско­вороди, життєвим девізом якого було: «Краще мені хліб з водою, чим мед з бідою», можна зрозуміти народну любов до генія, якого, за словами Д. Евар-ницького, люди вважали за праведника, який своїм словом, своїми піснями і чудовою грою на сопілці замовляє душевні й сердечні рани.

Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-а пісня «Всякому городу нрав и права», яка виразно виділяється серед інших його пісень. Ніде у нього не знайдемо точніших і конкретніших образів та картин живої дійсності, гострішої постановки животрепетних питань тогочасного життя. Сатиричний пафос її спрямований не просто проти людських вад взагалі, а проти соціальних порядків другої половини XVIII ст. Починається ця пісня словами, за якими яскраво відчутне старовинне прислів’я: «Що не город, то норов, що не голова, то розум». Далі поет розгортає живі і яскраві картини тогочасного життя, типові образи шахраїв і злодіїв, панів і підпанків. Тут і «Петро», який заради чинів витирає панські кутки, і «Федька-купець», який «при аршинЂ все лжет», і лихвар, який мріє про свої проценти, і пани, які, наслідуючи моду, перебудовують свої палаци за іноземним зразком, заводять англійську худобу, скуповують землю тощо; не обійшов поет і крючкотворця-юриста хабарника, який, витлумачуючи права на свій лад, збагачувався на цьому. Поет висміює і панський побут з полюванням зі псами, з п’яними оргіями в маєтках та шинках, з «амурними» справами та ін. Вірш Сковороди дає яскраву картину звичаїв другої половини XVIII ст., в деталях якої легко впізнати його сучасників з різних верств суспільства. Щоправда, ця критика суспільних вад обмежена, оскільки вона спирається тільки на розум та «чисту совість». Проте засудження експлуататорського суспільства, що так сильно звучить у пісні, відповідало настроям і почуванням народних мас. В актуальності змісту твору й слід шукати одну з головних причин її популярності серед народу. Близька широким колам читачів своїм змістом і формою, ця пісня, яка є синтезом книжних та народних засобів, викликала багато наслідувань як цілком фольклорного, так і книжного характеру.

Сковорода в цих поезіях що далі, то виразніше визначає своє негативне ставлення до «світу» як до ненависного світу зла. Він не бажає «за барабаном ити плЂнять городов» або «штатским саном пугать мЂлочных чинов». Зміст вірша дає не тільки відповідь на те, чому Сковорода відмовився від духовної та світської кар’єри взагалі, а й на те, чому він тяжіє не до природничо-наукової, а до етико-гуманістичної традиції. В листах та віршах 60-х років є ряд висловлювань Сковороди, у яких відбиваються його етичні погляди та морально-етичні ідеали, що визначили усю його наступну діяльність. Сковорода дедалі чіткіше викриває злочинність експлуататорського суспільства, моралі наживи, протиставляючи всьому тому волю людини до збереження незалежності своєї особистості від влади багатства. Вчення Сковороди гостро засуджує прагнення панства до розкошів, пишнот і по-честей. Оспівування вільного життя у згоді з природою утворює основний струмінь поетичних медитацій Сковороди, які поєднують його пісні з майбутніми філософськими творами. Він не раз наголошує на тому, що втрата доброї волі, захоплення золотом і багатством не приносять щастя, а, навпаки, є причиною найбільшого нещастя.

Ліричним піднесенням пройняті поезії, в яких поет оспівує так звані «вічні теми»: життя і смерть, щастя і долю. Ці теми, як відомо, проходять через багатовікові народні пісні та думи. Ідея розумного життя і моральної чистоти визначає мотиви дуже багатьох творів Сковороди. «Чиста совість» — основа й критерій людського життя. «Суще живе» лише той, хто має чисту, мов кришталь, совість, хто тримається на висоті мудрих ідеалів, міри в усьому, самовдосконалення через відмову від надмірності в бажаннях і потребах. «Чиста совість» — ідеал для людини типу Сковороди: людина з чистою совістю не боїться загрози смерті. На думку поета, людське життя, подібно до пісні, гарне не тривалістю, а чесністю. Адже «лучше час честно жить, неж скверно цЂлый день». Критерієм цінності життя в його піснях виступає моральний принцип — доброчесність, «чисте серце», добре сумління.

 

Обмін інформацією.