Поняття,принципи,функціх та система кримінального права

Відповіді

Поняття,принципи,функціх та система кримінального права

Криміна́льне пра́во — одна з фундаментальних галузей права, законодавства України, наука (доктрина) і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

Система кримінального права.

Загальна частина – норми кримінального права, передбачають загальні принципи, інститути і поняття, які визначають підстави і межі кримінальної відповідальності і застосування покарання, порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Особлива частина – норми кримінального права передбачають: конкретні види злочинів, їх кваліфіковані склади, а також покарання, які встановлені за їх вчинення.

Принципи крим.права поділяються на загальні і спеціальнв. До загальних відносяться законність, рівність громадян перед законом, гуманізму та демократизму. Спеціальні: Принцип особистої відповідальності за наявності вини, принцип невідворотності кримінальної відповідальності, принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності, принцип економії кримінальної репресії. Функції охоронна: захист своїми специфічними засобами особи, суспільства та держави від злочинних посягань; виховна: виховання у громадян відповідної поваги, виконання і розуміння законів; регулятивна: регулювання кримінально-правових відносин, які виникають при вчиненні злочину;попереджувальні- попередження вчинення злочинів шляхом впливу кримінально-правових заборон;

 

Кримінальна відповідальність: поняття, підстави та форми її реалізації.

кримінальної відповідальності - це найсуворіший вид юридичної відповідальності, встановлений державою в санкціях статей Особливої частини ККУ, що застосовується тільки судом у кримінально-процесуальному порядку до суб'єкта злочину і полягає у позбавленні винної особи певних належних їй благ матеріального, організаційного чи особистого характеру. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини Кримінального кодексу. Форми реалізації кримінальної відповідальності 1) призначення покарання; 2) звільнення від покарання (ст.74 КК); 3) звільнення від відбуття покарання (ст.ст. 75,84 КК).

Закон про кримінальну відповідальність: поняття, ознаки, структура та значення.

закон про кри­мінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або все­українським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які су спільно небезпечні діяння є злочинами і які покаран­ня належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулю­ють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права.

Основними ознаками закону про кримінальну відповідальність є: його загальнообов’язковість, формальна визначеність, прийняття його тільки парламентом України і тільки він визначає злочинність та караність діяння.

. Структура Кримінального кодексу України.

Закон про кримінальну відповідальність складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, своєю чергою, складається з розділів, а розділи - зі статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб’єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні засади призначення покарання тощо. Загальна частина складається із 15 розділів.

Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачено за їх скоєння. Особлива частина складається з 20 розділів.

Основним призначенням закону про кримінальну відповідальність є забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

 

Тлумачення закону про кримінальну відповідальність. Види тлумачення.

Тлумачення закону полягає у з'ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.
Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення.

Види тлумачення: Залежно від суб'єкта: легальне (або офіційне) - здійснюється органом державної влади; судове: казуальне- тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи, правозастосовче - тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК; і наукове (або доктринальне) - це наукове тлумачення, яке даються фахівці в галузі права; Залежно від прийомів тлумачення: граматичне - з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність, систематичне - полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону. та історичне тлумачення - полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше; За обсягом: буквальне - згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві), обмежувальне - має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження., поширювальне - має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження.

 

Чинність закону про кримінальну відповідальність, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України.

Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Під випадками, передбаченими міжнародними договорами, розуміється те, що: а) вчинені злочини належать до міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру. Міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру є злочини, щодо яких міжнародними договорами, учасницею яких є Україна, передбачена універсальна (тобто така, що не залежить від місця вчинення злочину і громадянства винної особи) юрисдикція. До них можна віднести геноцид, торгівлю людьми, деякі злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин, захоплення заручників, угон повітряних суден, піратство, фальшивомонетництво.

 

Злочин: поняття та ознаки.

Злочином є передбачене КК суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Основні ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, протиправність, винність, діяння, вчинення діяння суб’єктом злочину, караність діяння. Суспільна небезпечність діяння виражається в тому, що він посягає на існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін. Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений кримінальним законом. Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК). Діяння - вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.

 

9. Класифікація злочинів та її значення.

Залежно від ступеня тяжкості закон поділяє злочини на чотири категорії:

1) злочини невеликої тяжкості. За ці злочини передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання;

2) злочини середньої тяжкості. За них передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

3) тяжкі злочини. Санкція відповідних статей передбачає за ці злочини покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;

4) особливо тяжкі злочини, до яких належать суспільно небезпечні діяння, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: а) матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода); б) нематеріального характеру (злочини, наслідки яких полягають у психологічній шкоді, що заподіюється особі, або створюють дисфункції у певних суспільних відносинах - політичних, економічних, соціальних, правових тощо

Форма вини є критерієм поділу усіх злочинів на: а) умисні злочини; б) необережні злочини;

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на: а) злочини із загальним суб'єктом; б) злочини із спеціальним суб'єктом.

За критерієм міжнародного визнання їх як злочинів виділяються: а) міжнародні злочини; б) інші злочини.

 

Вина: поняття та її форми.

Згідно з ст. 23 КК вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необереж­ності.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільно небез­печне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне став­лення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законо­давство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25).

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціноч­на, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчине­ного діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практич­не значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і при­значення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.

Значення: Встановлення вини, її форми і виду — необхідна умова правиль­ної кваліфікації злочину. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб'єктивного ставлен­ня за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспіль­не небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а відтак, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності.Зміст вини, її форми і види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене.

 

Умисел та його види.

Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.
Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його

наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний ха­рактер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його сус­пільна небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Інтелектуальні ознаки прямо­го умислу полягають в усвідомленні суспільне небезпечного харак­теру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспіль­но небезпечних наслідків. Вольова ознака прямого умислу — це бажання настан­ня передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності.

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідом­лювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або безді­яльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).

Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що ха­рактеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків.

Основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання на­стання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачен­ня такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок.

 

Необережність та її види.

Необережність поряд з умислом — це основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини характерна для по­рушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці і безпеку виробництва, окре­мих службових злочинів.

У ч. 1 ст. 25 КК зазначені два види необережності: злочинна са­мовпевненість (самонадіяність) та злочинна недбалість.

Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевне­ністю, якщо особа передбачала можливість настання суспільна не­безпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легко­важно розраховувала на їх відвернення.

За ч. З ст. 25 необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільна небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Злочинна самовпевненість (самонадіяність), як і інші види вини, характеризується двома ознаками — інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі вказівкою на ставлення суб'єкта до суспільне небезпечних наслідків. Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення суспільне не­безпечних наслідків. При злочинній самовпевненості вона розрахо­вує на цілком реальні, певні обставини, котрі за своїми властивос­тями, зв'язками мають здатність відвернути настання наслідків.

Злочинна недбалість відрізняється від інших видів вини (пря­мого і непрямого умислу, злочинної самовпевненості) тим, що осо­ба не передбачає настання суспільне небезпечних наслідків.

 

24. Змішана (подвійна, складна) форма вини, її значення.

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення осо­би у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак од­ного і того ж злочину.

Питання про змішану форму вини виникає в тих складах зло­чину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину,то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину.

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша — це злочини, в яких діяння, що становить собою порушен­ня яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслід­ків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тіль­ки настання суспільне небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різ­них наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єк­тивної сторони, другий (віддалений) — кваліфікуючою ознакою. В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслід­ку — тільки в необережності (злочинної самовпевненості або зло­чинної недбалості).

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, ква­ліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесно­го ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкод­ження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за не­обережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті — необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 — умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть.

 

Види співучасників злочину.

Виконавець- за ч. 2 ст. 27 вважається осо­ба, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчи­нила конкретний злочин. Тому, наприклад, при розбої виконавцем злочину є не лише той, хто вилучає майно в потер­пілого, але і той, хто в момент вилучення застосовує насильство до жертви.

Організатор- це особа, яка організувала вчинен­ня злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає осо­бливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність. Він не тільки передбачає, що в результаті його організаторських дій будуть вчинені або вчиняють­ся відповідні злочини, але й бажає цього.

Підбурювач- це особа, яка викликала у виконавця або в інших спів­учасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчи­нення злочину. Які ж способи підбурювання? Це можуть бути умовлення, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії — наприклад, вка­зівки, наказ тощо.

Пособник- Пособником визнається особа, яка по­радами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням пе­решкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину. а)пособництво фізичне, описане в законі словами: наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод або іншим чином вира­жене сприяти приховуваннюзлочину;б)пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад, вка­зівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, за­собів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів,
здобутих злочинним шляхом, або у придбані чи збуті таких пред­метів.

 

Форми співучасті.

Форми співучасті — це об'єднання співучасників, які розріз­няються між собою за характером виконуваних ролей і за стійкіс­тю суб'єктивних зв'язків між ними. 1)проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони
виконують однорідну роль. Звичайно, їх дії можуть мати різний ха­
рактер. 2)складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляєть­
ся в тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має міс­
це розподіл ролей — один або кілька з них — виконавці, інші підбурювачі, пособники і т.п. Інакше кажучи, при цій формі спів­участі не всі співучасники є виконавцями злочину.

За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'яз­ків, стійкістю умислу ст. 28 розрізняє вчинення злочину різними злочинними групами:а) вчинення злочину групою осіб;б) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;в) вчинення злочину організованою групою;г)вчинення злочину злочинною організацією.

 

Причетність до злочину.

Причетність до злочину — це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчинен­ням злочину, але не є співучастю в ньому. На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27 КК, з урахуванням теорії і сформованої практики, виділяються такі види причетності до злочину:

1) Заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення (завер­шення) злочину)приховування злочину.

2) Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом.

3) Заздалегідь не обіцяне потурання злочину.

4) Заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину)недонесення про злочин.

Причому перші три види причетності є самостійними злочинами і тому тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Що ж стосу­ється недонесення, то воно законом взагалі злочином не вважається. Приховування злочину — це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слі­дів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, —це активна діяльність особи, що виявляється у купівлі або іншій сплатній передачі майна, здобутого злочинним шляхом, або збері­ганні такого майна. Потурання. Потурання виражається в тому, що особа, яка зо­бов'язана була і могла перешкодити вчиненню злочину, такому зло­чину не перешкоджає: злочин відбувається. Наприклад, працівник міліції, знаючи про злочин, що готується, його не припиняє, хоча зобов'язаний був це зробити, а тому злочин вчиняється. Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховуван­ня, недонесення — це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Не­залежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним КК воно злочином не визнається.

 

Повторність злочинів.

Поняття повторності. У частині 1 ст. 32 вказується, що повто­рністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, пе­редбачених тією ж самою статтею або частиною статті Особливої ча­стини КК. У частині 3 цієї ж статті законодавець визнає повторним вчинення двох або більше злочинів і у випадках, передбачених різни­ми статтями, коли це прямо встановлено в Особливій частині КК.

1)повторність злочинів, не пов'язана з засудженням винного за раніше вчинений ним злочин: повторність тотожних злочинів і повторність однорід­них злочинів.

2)повторність злочинів, пов'язана з засудженням винного за ра­ніше вчинений ним злочин-рецедив.

 

Сукупність злочинів.

Відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчи­нення особою двох або більше злочинів, передбачених різними стат­тями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено.

Таким чином, при сукупності злочини:

1)особою вчинено два або більше злочини;

2)кожен з них кваліфікується за різними статтями або за різни­ми частинами однієї статті Особливої частини КК;

3)за жоден з них особа не була засуджена, тобто всі вони вчи­нені до винесення вироку хоча б за один з них.

Ідеальна сукупність є там, де одним діянням особи вчинено два або більше злочини.Так, прикладами ідеальної сукупності можуть виступати випа­дки вчинення особою особливо злісного хуліганства із заподіянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження; отримання посадовою особою у виді хабара наркотичних засобів; умисне вбивство особи шляхом підпалу будинку, де знаходився потерпілий, тощо. У цих ситуаціях своєю однією дією особа чинить два злочини.

Реальна сукупність має місце там, де винний різними самостій­ними діями вчиняє два або більше злочини. Таким чином, при реа­льній сукупності є дві або більше дії, кожна з яких являє собою са­мостійний злочин (наприклад, крадіжка і хуліганство).На від­міну від ідеальної сукупності, де однією дією вчиняються два або більше злочини, при сукупності реальній кожне діяння, вчинене вин­ним, утворює, з точки зору кримінального закону, самостійний зло­чин. Далі, якщо при ідеальній сукупності злочини, які утворюють її, вчиняються одночасно, то при реальній сукупності обов'язково між діями що вчиняються особою, а отже, і вчиненими злочинами, існує більш-менш тривалий проміжок в часі. Тут один злочин зав­жди віддалений від іншого, вони вчиняються різночасно, хоча і мо­жуть бути тісно пов'язані між собою. Наприклад, якщо особа (або група осіб) з метою вбивства потерпілого підпалює будівлю, у якій той знаходився, і досягає цієї мети, перед нами ідеальна сукупність злочинів — однією дією вчинено два злочини — підпал і вбивство. Але достатньо змінити ситуацію і уявити собі, що потерпілий був спочатку вбитий, а потім будівлю з метою приховування вбивства було спалено, ми маємо реальну сукупність вбивства і підпалу, тому що кожна з вчинених дій утворює самостійний злочин.

Необхідна оборона.

необхідна оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту. Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним,абсолютним правом людини. Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використан­ня свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Право на необхідну оборону можливе лише за наявності від­ повідної підстави. Інакше кажучи, підстава необ­хідної оборони складається з двох елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відвер­ненні чи припиненні.

перевищення меж необхідної оборони — це умис­не заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяж­ких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту.

 

Уявна оборона.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною обо­роною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких об­ставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільно небезпечного посяган­ня, інакше кажучи, — від виду допущеної помилки: чи була вона вибачальною або невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне по­сягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Саме через таку добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє правильно, відповідно до вимог закону. Нєвибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помил­ка, при якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але мо­гла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного пося­гання, коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сут­ність невибачальної помилки полягає у тому, що об'єктивні і суб'єктивні обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того, щоб «помилятися» щодо наявності суспільно небезпечного посягання. Але, незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла тому, хто посягає, шкоду.

 

Крайня необхідність.

крайня необхідність — це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в да­ній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподі­яна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є суб-сидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної
підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпо­
середньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспіль­
ства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки інши­
ми засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Перший елемент підстави крайньої необхідності — це наяв­ність небезпеки, що може бути викликана різними джерелалш. Та­ким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'­єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або зни­щувати майно чи інші цінності. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсут­ність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, інши­ми засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось ді­яння, передбаченого КК.Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки.

 

Відповіді

Поняття,принципи,функціх та система кримінального права

Криміна́льне пра́во — одна з фундаментальних галузей права, законодавства України, наука (доктрина) і навчальна дисципліна. Кримінальне право як галузь права — це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

Система кримінального права.

Загальна частина – норми кримінального права, передбачають загальні принципи, інститути і поняття, які визначають підстави і межі кримінальної відповідальності і застосування покарання, порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Особлива частина – норми кримінального права передбачають: конкретні види злочинів, їх кваліфіковані склади, а також покарання, які встановлені за їх вчинення.

Принципи крим.права поділяються на загальні і спеціальнв. До загальних відносяться законність, рівність громадян перед законом, гуманізму та демократизму. Спеціальні: Принцип особистої відповідальності за наявності вини, принцип невідворотності кримінальної відповідальності, принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності, принцип економії кримінальної репресії. Функції охоронна: захист своїми специфічними засобами особи, суспільства та держави від злочинних посягань; виховна: виховання у громадян відповідної поваги, виконання і розуміння законів; регулятивна: регулювання кримінально-правових відносин, які виникають при вчиненні злочину;попереджувальні- попередження вчинення злочинів шляхом впливу кримінально-правових заборон;