Рецидив злочинів: поняття та види.

Рецидивом називають вчинення нового умисного злочину особою, яка мала судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Оскіль­ки рецидив — це повторність злочинів, пов'язана з засудженням за попередній злочин, йому, насамперед, властиві ознаки, характерні для повторності. Це такі ознаки:1)рецидив має місце там, де особою вчинено два або більше самостійних і тільки умисних злочини;2)при рецидиві кожен з вчинених злочинів утворює собою оди­ничний злочин (різні його види);3)злочини, що створюють рецидив, обов'язково віддалені один від одного певним проміжком часу,іноді дуже тривалим(так званий рецидив, віддалений у часі).Проте, рецидив має і свою, тільки йому властиву ознаку, що від­різняє його від фактичної повторності. Такою ознакою є судимість;4)факт судимості створюється обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу із призначенням винному певного покаран­ня.

Залежно від характеру злочинів, що входять у рецидив, він по­діляється на такі два види: 1) загальний рецидив і 2) спеціальний рецидив.Загальний рецидив — це такий рецидив, у який входять різно­рідні злочини, тобто не тотожні за родовим або безпосереднім об'­єктом і ті, що мають різні форми вини.Спеціальним називається рецидив, у який входять тотожні або однорідні злочини, тобто однакові за складом або такі, що мають тотожні або подібні безпосередні об'єкти і вчинені при одній і тій же формі вини.

Залежно від кількості судимостей рецидив поділяється на два види: простий і складний.Простий рецидив є в тих випадках, коли особа має дві судимості. Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє вимагання, за яке теж засуджується, крадіжку і хуліганство і т.п.Складний, або багаторазовий, рецидив — це рецидив злочинів, при якому особа має три і більше судимості.

За ступенем суспільної небезпечності виділяють пенітенціарний рецидив і рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів.Пенітенціарний рецидив має місце там, де особа, яка була засу­джена до позбавлення волі, знову вчиняє протягом строку судимості новий злочин, за який знову засуджується до позбавлення волі.Рецидив тяжких і особливо тяжких злочинів — це рецидив, при якому особа, маючи судимість за один з таких злочинів, знову вчи­няє, незалежно від їх послідовності, новий такий же злочин. Такий рецидив впливає на кваліфікацію злочинів. Наприклад, особа, яка була раніше засуджена за розбій, і знову, до погашення судимості, засуджена за новий розбій або бандитизм, відповідає за ч. 2 ст. 187. Рецидив особливо тяжких злочинів при сукупності вироків дає мож­ливість призначити остаточне покарання в межах до 25 років позбав­лення волі.

 

Необхідна оборона.

необхідна оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту. Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним,абсолютним правом людини. Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використан­ня свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Право на необхідну оборону можливе лише за наявності від­ повідної підстави. Інакше кажучи, підстава необ­хідної оборони складається з двох елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відвер­ненні чи припиненні.

перевищення меж необхідної оборони — це умис­не заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяж­ких тілесних ушкоджень), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту.

 

Уявна оборона.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною обо­роною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких об­ставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільно небезпечного посяган­ня, інакше кажучи, — від виду допущеної помилки: чи була вона вибачальною або невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне по­сягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Саме через таку добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє правильно, відповідно до вимог закону. Нєвибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помил­ка, при якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але мо­гла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного пося­гання, коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сут­ність невибачальної помилки полягає у тому, що об'єктивні і суб'єктивні обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того, щоб «помилятися» щодо наявності суспільно небезпечного посягання. Але, незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла тому, хто посягає, шкоду.

 

Затримання особи що вчинила злочин.

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами — це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і від­повідають небезпечності вчиненого посягання і обстановці затри­мання злочинця. Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Звичайно підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад,крадіжка,посягання на життя або здоров'я людини тощо).Затримання злочинця має ознаки, що характеризують:1)мету затримання;2)особу,яка підлягає затриманню;3)характер дій при затриманні;4)своєчасність затримання;5)необхідність заподіяння шкоди і, нарешті,6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при
його затриманні. Мета затримання.Відповідно до ч.1ст.38КК дії потерпі­лих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали сво­єю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. Особа, яка підлягає затриманню.КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання осо­
би, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб,пов'язаних із позбавленням зло­чинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби)шкоди.Своєчасність затримання.Відповідно до ч.1ст.38КК затри­мання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання.Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання,коли об'єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподі­яння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання,що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після
завершення злочину. Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов'язане із заподіянням шкоди його життю,здоров'ю або майну, завжди більш бажане. Проте злочинці часто відмовляють­
ся виконувати вимоги того, хто затримує, намагаються зникнути з
місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, що їх за­
тримують. Згідно з ч. 2 ст. 38 КК перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні — це умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), яка явно не співрозмірна або з небезпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затримання злочинця.

 

Крайня необхідність.

крайня необхідність — це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в да­ній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподі­яна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є суб-сидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки. Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної
підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпо­
середньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспіль­
ства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки інши­
ми засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Перший елемент підстави крайньої необхідності — це наяв­ність небезпеки, що може бути викликана різними джерелалш. Та­ким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'­єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або зни­щувати майно чи інші цінності. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсут­ність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, інши­ми засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось ді­яння, передбаченого КК.Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки.