Книжка перша подає загальні вступні настанови

Поки приступимо до окремих настанов, передусім скажемо про те, що взагалі входить до всього ораторського мистецтва. Адже це подібне до подорожнього, який спочатку розглядає з підвищеного схилу дорогу на простягнених внизу полях, звідки вона виходить і в якому напрямі веде до місця, куди йому треба йти, а також яка вона, чи рівна всюди, чи тут суха, а там болотиста, деінде лякає чагарниками й терновими кущами, а подекуди скеляста і дерниста.

Це, повторюю, якщо передбачить подорожній, то більш приготованим вибереться в дорогу, ніж якби не знав цього. Бо він знатиме, яким строєм і одягом забезпечити своє тіло і, коли він наштовхнеться десь на щось, то зможе передбачити, який шлях йому треба залишити, а якого триматися. Так він легше і безпечніше дійде до мети. І так само тому, хто хоче вивчати ораторське мистецтво, взагалі треба знати: що це за мистецтво, аби він не питав через необізнаність, чим це мистецтво займається; яка його мета; що повинен робити той, хто вивчає це мистецтво як професію, і, нарешті, що сприяє засвоєнню красномовства, а що зайве. Зрозумівши загальні попередні положення, можна вважати себе більш підготовленим до навчання, інакше пропаде вся праця, і людина, напружуючи свої зусилля, матиме не більший успіх, ніж той, хто в темну віч змагається з морськими хвилями. Отже, в цій книжці /3зв./ ми подаємо, передусім, загальні вступні настанови. Найперше скажемо про достоїнство і користь, про суть, предмет і мету ораторського мистецтва та про обов’язки самого оратора. Потім скажемо, що смішного думають дурні про оратора, і як не ознайомлені з цим мистецтвом уважають його недоліки достоїнством, а добре — вадою. Тому ми спочатку вкажемо, кого треба вважати найбільшим оратором. Для цього, немов відрізняючи нещире золото від щирого, найперше дослідимо фальшиве красномовство (щоб знати, чого уникати), вказуючи його вади і причини, з яких вони, звичайно, виникають, а потім покажемо зразок справжнього красномовства на підставі його характерних ознак.

А далі, щоб оратор не задовольнявся самим мистецтвом (що багатьом часто шкодило), ми вкажемо, якими засобами можна запобігти цьому і як оволодіти красномовством.

Розділ перший ПРО ПОХВАЛУ КРАСНОМОВСТВУ І, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ЙОГО ПЕРЕВАГИ

Кожне мистецтво, що займає гідне місце в громадському житті, треба оцінювати, беручи до уваги, по-перше, чи воно почесне, а далі, чи корисне. Коли немає одного з цих чинників, то [таке мистецтво] можна допустити, якщо жодного — ні. Інакше-бо практичний досвід вбивання мух, який, подейкують, мав Доміціан ³, міг би зараховуватись до мистецтва.

Пригляньмося, чи справді ці похвали належать красномовству.

І дійсно, його достоїнство можна вбачати в тому, що воно приносить людині /4зв./ дивну приємність, бо говорить про найважливіші справи. Воно надзвичайно могутнє і має в собі велику силу, адже всі сприймають його оплесками і аавжди будуть наділяти найвищими почестями.

Бо що можна уявити собі принаднішим, приємнішим, солодшим, ніж красномовство, яке, немов би забувши про себе, приковує і захоплює людські душі. \107\

Усі інші справи, що навіть найбільше радують відчуття людей, дуже швидко приносять пересиченість і перестають подобатися: чарівність місцевостей, де ми коротко розглядаємося в задумі- чи проходимо мимо; найбільш вишукані страви стають огидними для нас, якщо ми переїлися або страждаємо морською хворобою; звук музичного інструменту, хоч би він був найприємніший, якщо продовжується довше, починає неподобатися скоріше, ніж перестаємо його слухати. Єдина промова, прикрашена словами і думками, з приємністю сприймається слухачами ⁴, і навіть якщо вона довго триває, то здається, що не може наситити нас.

І як коли ми переживаємо щось прикре, то скаржимось, що навіть короткий час надто довгий, так навпаки, злагіднені приємною мовою красномовних мужів, ми не помічаємо найдовших годин і не відчуваємо того, що вони проминули. Навіть більше, ми якось не пам’ятаємо і про [свою] природу: забуваємо про тіло, не відчуваємо спраги, голоду і т. п. Ось скільки треба, щоб наситити слухачів.

Якщо йдеться про оратора дуже видатного у своєму мистецтві, то, як зауважив Сенека ⁶ про Красса ⁶, «слухачі часто бояться, щоб він не перестав говорити». Звідси мужа, обдарованого знанням красномовства (якщо немає самої заздрості) всі мимоволі приймають, захоплюються ним, люблять, добровільно заводять з ним дружбу, /5/ часто до нього звертаються, залюбки біля нього сідають, оглядають його обличчя і помічають його мову. Якщо він почав щось говорити, затихає гамір і шум, мимоволі припиняються розмови, всі в напруженні звертають обличчя до його слів. Переважно буває так, що слухачів вражає чар промови, і вони під впливом несамовитого захоплення починають аплодувати, пристрасно вигукують. Читаємо, що це траплялось Златоустові, Ціцеронові та багатьом іншим. Навіщо багато говорити? Це спокушує мене, щоб я вважав, що приємність красномовства — це якась тінь і образ тих розкошів, про які віримо, що вони будуть у тамтому вічному щасті, а ми, ними насичені і майже достатньо оп’янілі, не зможемо ніколи насититися, ні впитися.

Отож, якби за те, про що ораторові випадає говорити, довелося брати нагороду за ораторське мистецтво, то можливо було б достатньо оцінити його. Адже ж він турбується і проводить найважливіші справи на форумі, в судах, курії ⁷, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подви \108\ ги героїв і царів, величаво прикрашує мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбільшого бога, виголошує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом, все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] оратора (як ми побачимо на своєму місці). Він замикає в межах свого слова всі важливі справи. Що ж можна сказати, щоб гідно оцінити його могутність? Нічого не /5зв./ значила б зброя, нічого не значили б великі війська, якби за допомогою красномовства не проганявся страх, не подавалась надія і велика відвага, а заохочуванням не запалювались воїни. Навпаки, якщо хтось бачить, що на нього наступають, він вибиває їм зброю з рук і відважних робить боягузами, хоробрих — безсильними, шаліючих — лагідними і спокійними. Цим мистецтвом Антоній ⁸ викликав милосердя у воїнів Марія ⁹, що кинулись на нього з піднятими мечами за наказом свого кровожадного полководця, і, неначе якимсь фокусом, переконав їх. Цим мистецтвом Анаксімен ¹⁰ злагіднив і змінив закріплений присягою гнів Александра ¹¹ на лампсакійців ¹². Цим мистецтвом Демосфен ¹³ вів війну з Філіппом ¹⁴ і сам один міг виступати за свободу Греції проти влади такого великого переможця. Цим мистецтвом М. Туллій ¹⁶ перешкодив планам трибуна Рулла ¹⁶, прогнав Катіліну ¹⁷, схвилював Антонія ¹⁸.

Цим мистецтвом Златоуст вилікував дуже важку образу, нанесену величності Феодосія ¹⁹, і відкинув сокири, прикладені до горла батьківщини ²⁰, і втихомирив шал Гайни ²¹. Цим мистецтвоім численні інші беззбройні самі довершили те, чого не можна зробити жодною силою, ні зусиллями багатьох, ні жодними військовими силами.

Бо що ж, скажіть, будь-ласка, могутніше і більш нездолане, ніж людський дух. Якщо він твердий і хоробрий, то не зможе зм’ягчитись вогнем і не дозволить зломити себе залізом. Стріли, мечі, тарани ²² та інші види зброї можуть мати владу над тілом, можуть підривати мури, але не можуть подолати загартованого духа. Отже, якою повинна бути та сила, котрій міг би підпорядкуватись дух? Напевно такою [силою] є красномовство. Бо яким чином раніше згадані оратори стільки зробили, як не цією неймовірною силою і могутністю? Вона легко проникає в душу /6/ і відводить її звідки хоче, захоплює і жене кути хоче, робить якою хоче, викручує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, дотикає любов’ю, спонукує до сліз, розвеселяє, наповнює зворушенням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорінює без зусиль. Справді, гравець не так досконало володіє м’ячем, як оратор душею людини. Ніхто на великих зборах не має такої влади над незчисленними учасниками, на \109\ яких він може впливати. Оратор одночасно розгромлює і ранить всіх тією самою зброєю і одним і тим самим ударом. І справді дивно: стоїть велика юрба, серед якої товпляться грамотні і неписьменні, полководці і найхоробріші герої, а однак їх хвилюють слова однієї людини і вони бліднуть, червоніють, відчувають у собі дивну зміну. І навіть, самі царі стають рабами промовця, у душі йдуть за його промовою і дозволяють вести себе, куди б він не захотів. Що ж сильніше, ніж це мистецтво?

Чи правдивий чи неправдивий переказ, що його розказують поети про суперечку Аянта ²³ і Одіссея ²⁴ за зброю Ахілла ²⁵, однак мені здається — вся ця історія, або міф має на меті показати, що в силі зробити красномовство. Бо Одіссей, красномовний муж, настільки перевищує Аянта, хороброго, але не красномовного воїна, що рішенням усіх ватажків йому присуджується зброя. А Овідій ²⁶, розповідаючи про це в XIII книзі «Метаморфоз» [р. 382 — 383], дуже витончено робить висновок на користь красномовства:

І схвилювались князі, а що може зробить красномовство Вчить саме діло: бо зброю героя забрав красномовний.

І справді, почесті, які здобуло красномовство, мають таке значення, що я починаю побоюватися, щоб несправедливо не применшити його можливостей, /6зв./ оскільки зважуюсь їх перерахувати. Однак скажу тільки дещо, бо всього не можна охопити навіть думкою. Отже, як красномовство вважається і зображається як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям, і завжди заслуговувало її, А що про самих ораторів думала вчена старожитність, — про це найкраще свідчать дари, які приносили для них. Бо їм ставили статуї Сирен ²⁷ (зокрема на могилі Ісократа ²⁸) і тим відзначали чарівність і дотепність промови. Їм дарували сопілки, як це зробив Веррес ²⁹ для Гортенсія ³⁰, чим відзначали мудрість тих, хто у промовах пояснював таємні та божественні речі. Пальмові галузки, що були нагородою переможців, були також і нагородою ораторів, як це свідчить Марціал ³¹ (Епіграми, кн. VII [28,ф. 5 — 6]) до Фуска:

Так хай дивуються форуми, хай тебе хвалять палаци, Численні пальми нехай двері вкрашають твої!

А що ж інше означає це, як не ту переможну силу красномовства. Почесть ставлення статуй для красномовців була так поширена, що, як передають історики, Георгієві Леонтійському ³² була поставлена не позолочена, а золота статуя, а Деметрієві Фалерському ³² було споруджено в Афінах \110\ триста шістдесят статуй. Ересія ³⁴ римський народ вшанував знаменитою статуєю і водночас преславним написом: «Цар речей, Рим — проконсулові Ересієві, цареві красномовства».

Ось це такі дари. А що ж говорити про здійснення найвищих громадянських подвигів і про управління провінціями? Почесть державних посольств була довірена і майже повністю належала ораторам. Кінея ³⁵ посилали в посольстві до римського народу, Анаксімена — до Александра, Евсфатія ³⁶ — до Шахпура (перського шаха), а інших, знову — до інших, так що вже в істориків назва «оратор» значила було посла. /7/

Що ж більше піднесло Ціцерона, якому закидали походженням з незнатного роду, до найвищих почестей у нащадків в римській республіці? Що інше піднесло Златоуста до першосвященства царської столиці? Лібанієві ³⁷, справді, не тому ораторові, що вештався перед народом, а вчителеві красномовства надав Юліан ³⁸ преторіанську префектуру, та він відмовився. Коли імператор Констянтин ³⁹ дав змогу Ересієві, якого ми вже згадали, просити, що захоче, то той попросив значну кількість великих островів ⁴⁰, які платили податок Афінам, і Констянтин подарував йому їх негайно, а його самого призначив префектом ⁴¹ військового табору.

У константинопольській церкві була державна посада великого проповідника, про що ми знаємо з Кодіна ⁴² і звітів соборів. Ось які почесті красномовству. Чи треба ще говорити про їхню славу, подиву гідну! Так, за свідченням Ієроніма ⁴³, щоб побачити Тіта Лівія ⁴⁴, численні смертні прибували з віддалених околиць; римський імператор, аби почути Гермогена ⁴⁵, звернув з дороги і вступив до ораторської школи, а Траян ⁴⁶, як передає Філострат ⁴⁷, узяв Діона Хрізостома ⁴⁸ з собою на золотий віз і в присутності народу сказав йому декілька разів так: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Це і йому подібне, здається, виходить за межі ймовірності. Найбільший же подив викликає в мене передане Квінтом Курцієм ⁴⁹ у 2-й кн. про афінян, а саме, що в них у пошані були оратори: «Отже, афіняни, переносячи важко і з найбільшим співчуттям нещастя фіванців, відкрили втікачам брами, всупереч царському наказові. Цей вчинок Александр переніс так боляче, що в другому посольстві, коли знову вони відпрошувалися від війни, він відправив їх додому за тієї умови, що вони видадуть йому ораторів і полководців, за ініціативою яких вони стільки раз піднімали повстання. Але справа знову звелася до того, що вони затримали ораторів, а полководців послали на вигнання».

Це найрозумніше державне рішення /7зв./буде вічним пам’ятником доброї слави ораторів. І не без слушності так оцінюють \111\ красномовство розважні мужі, адже вони пізнали, що це не тільки найкорисніша справа людського життя, а й вона єдина доводить те, що цим людина перевищує тварин, тим самим ми перевищуємо інших людей, як це розумно говорить Туллій ⁵⁰. А те рішення сенату, яке подає Светоній ⁶¹ («Про славних ораторів» [25]), що спалося за консулату Гая Фаннія Страбона ⁵² і Марка Валерія Мессали ⁶³, на основі якого деяких з тих, хто проголошував себе латинськими ораторами і відкрив у Римі школи, було засуджено і проскрибовано, то це не говориться про вчителів справжнього красномовства, а про деяких нових винахідників пустої і незугарної вимоги, як це розуміють усі вчені.

Розділ другий ПРО КОРИСНІСТЬ КРАСНОМОВСТВА

Тут згадаємо про корисність красномовства, але не про ту, яку рекомендували окремі люди або народи (бо це було б нескінченно довго), а тільки розглянемо загально деякі її сторони. Потім скажемо окремо, для якого вжитку в наш вік, а, головне, для нашого народу необхідна красномовність.

Багато благ як громадських, так і приватних, а також божественних, і вигід людського життя походять з красномовства. Суспільна його користь така: передусім завдяки красномовству люди відокремились від тваринного і дикого життя, і далі об’єднавшись у єдиній общині, заснували міста та встановили тверді закони.

Про це прекрасно говорить Ціцерон у першій книжці «Про підбір матеріалу», /8/ на початку [розд. 2]. А оскільки його слова дуже витончені, я їх тут наводжу: «Був, каже, час, коли люди блукали полями, як тварини, і підтримували своє життя дикими плодами, і ніхто не виконував своєї роботи за обдуманим планом, а переважно фізичними силами. Тоді ще не була в пошані ні віра в бога, ні почуття людського обов’язку; ніхто не бачив законного подружжя, ані не чекав законних дітей; ніхто не знав, яку користь приносить справедливе право. І тому внаслідок блукання і незнання сліпа і нерозважна володарка душі — жадоба, щоб наситити себе, зловживала фізичними силами, своїми найпагубнішими помічниками. В той час якийсь, очевидно, великий і розумний муж, пізнав, яка сила і яка можливість виконувати найбільші завдання приховується у душа людини. [Справа полягає тільки в тому], щоб її можна було розкрити і вдосконалити \112\ шляхом навчання. І ось цей муж загнав в одне місце розпорошених по полях і захованих в лісових колибах людей, зібрав докупи і примусив їх виконувати якусь корисну та почесну роботу. Спочатку люди опиралися, бо справа була для них незвичною, а згодом, прислухаючись уважніше до розумної мови, стали лагідними і покірними. Але мені здається, що цього не могла зробити ані мовчазна мудрість, ані мудрість, яка позбавлена мови. Вона не могла відірвати раптово людей від звички і звернути [їх] на інший шлях життя. Справді гарно! Після заснування міст люди навчилися шанувати вірність, зберігати справедливість, добровільно підкорятися іншим і брати на себе не лише труди, а й вважати, що треба віддавати й життя ради загальної користі: неможливо ж, щоб люди не могли силою слова обгрунтувати того, що вони винайшли своїх розумом. Дійсно, хто, крім зворушеною переконливою і приємною промовою, захотів би підкоритися праву /8зв./ без застосування сили, якою міг досягти більшого, бути рівним з тими, серед яких він міг виділятися і добровільно відступати від найприємнішої звички, що внаслідок давності стала для нього природною. І спершу, справді, так і народилась і поступово далі розвивалась красномовність, яка й пізніше в найважливіших справах миру і війни принесла людям найбільше користі». Це сказав Ціцерон. А тому що він згадує про користь [красномовства] під час миру і війни, пригляньмося, які вони є.

Отже, в час миру велика користь красномовства, каже Арістотель ⁵⁴ в І кн. «Риторики», полягає в захисті справедливості, який є не маловажною справою для справжніх хоч і малих талантів, бо вони зовсім не зворушуються голими аргументами, а відстоюють високохудожню і багату промову.

Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, викриваємо засідки, перешкоджаємо розрухам безпутників, відвертаємо шкоди і небезпеки. Потім цим шляхом зав’язуємо і зберігаємо дружбу, ним же потішаємо пригноблених в нещасті, даємо розраду в дуже важких становищах, викорчовуємо ненависть, здобуваємо прихильність, втихомирюємо сварки і незгоди.

Мудро говорить Платон ⁵⁵ у «Федоні», що дар переконливої мови є той самий, що і дар лікування, бо лікування допомагає тілові, а переконлива мова лікує душі, в нещасті є захистом, у щасті — найбільшою прикрасою, особливо, коли прославляються хоробрі або мудрі мужі. Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування. Крім того, хіба \113\ ж усі інші галузі мистецтва і науки, й навіть сама дослідниця речей — філософія, не потребує сприяння і підмоги красномовства? Якби вона їх не мала, не змогла б вийти на денне світло, а замикалася б у вузьких межах розуму однієї людини. Бо чим допоміг би нам розум, коли б ми не могли висловити /9/ нашої думки? Тому Туллій у творі «Частини промов» слушно називає красномовство супутником і слугою мудрості.

І це під час миру. А що ж під час війни? Хіба ж плани вождів не викладаються красномовством? Хіба ж не потрібно красномовного заохочування, коли сум або відчай охопив пригнічених, або найшов страх на воїнів, коли вони побачили ворогів, або кволість охопила душі, або невигідність місцевостей або трудність і довжина доріг відстрашує від розпочатого діла, або коли загрожує бунт, або коли, нарешті, малодушність і жадоба не дають змоги завершити перемогу.

Отже, ясно, що зброя мало допомагає, якщо воїнський дух не підбадьорюється промовою красномовної людини чи то до нападу чи до відігнання ворога. Тому Філіпп Македонський, як свідчить Плутарх ⁵⁶, звичайно, говорив: «Красномовство Демосфена скоріше рятує Афіни, ніж відвага Фемістокла» ⁵⁷. І в Гомера ⁵⁸ Агамемнон ⁵⁹ вимагав для взяття Трої ⁶⁰ не десять Аянтів, але десять Несторів ⁶¹.

Це суспільні блага, а приватні такі: за допомогою красномовства ти можеш набути найбільшу прихильність, найміцнішу дружбу, найбільшу відданість, адже часто незнатні люди, що народились у несланному місці, стають дуже славними і добиваються й доходять до найвищих ступенів почестей, і як вони звикли відвертати кривди від інших, так можуть і від себе самих відвернути, бо той, хто навчився допомагати іншим порадою, у великих ділах не забуде і про себе самого. І нарешті й тому, що красномовство, як каже Ціцерон у «Бруті», — це прекрасне світило таланту, яке робить нас здатними до красномовства і підготовленими до навчання.

Сюди ж належить прекрасна вказівка Корнелія Таціта ⁶² або, як це вважають інші, Фабія Квінтіліана ⁶³. Таціт [сказав] у «Діалозі про ораторів» [розд. 5]: «Отже, сила і користь красномовства забезпечують притулок і опіку іншим, коли вони добре живуть. Коли ж з’явиться небезпека над твоєю власною головою, тоді, їй-богу, панцир і меч не є певнішою обороною в бою, ніж красномовство для звинуваченого і підданого загрозі, — ця оборонна і водночас наступальна зброя, якою можеш однаково відбивати удари і наступати: буде це в трибуналі, чи в сенаті, чи перед імператором». Стільки [сказав] Таціт, і цілком слушно, бо хто захищається /9зв./ зброєю, той не може стримати беззаконня і не може захистити невин \114\ ність, а силою красномовства він робить одне і друге, тобто силою відбиває силу. Бо хоч він і підкориться силі тиранів або ворогів, однак, зможе довести всім, що цього не заслужив, і не тільки у знайомих і земляків, а навіть в іноземців і, що більше, навіть у пізніших нащадків викличе ненависть до своїх противників і заслужить на співчуття.

Але чи може красномовство нам дати також ті блага, що належать до вічного життя? Воно само собою не дарує таких благ, скарбником яких є єдина ласка трисвятого і найбільшого бога, однак красномовство є неначе її особливим слугою. Яким же іншим способом користується переважно бог для проповідування своїх тайн? А для відкриття майбутніх подій, для оголошення нечестивим свого гніву, для навернення грішників, для виявлення їм своєї лагідності, своєї ласки, свого милосердя, щоб вони не падали духом? Справді, якщо ми повернемося до всіх минулих віків і тут пригадаємо скільки він вже від початку світу, зробив для людського спасіння, то ми побачимо, що майже все це він вчинив за допомогою або божественної красномовності, або людської, якій він допоміг. Він сповістив через пророків прихід свого сина, а через того ж самого сина проголосив догми віри і норми чесного життя, ту саму науку проголосив через апостолів усьому світові, викрив помилки єретиків через дуже вчених і дуже красномовних наших отців. Нарешті, коли він говорить з єретиками про спасіння, наганяє на них страху, витискає сльози, збуджує ненависть до безбожності, викликає любов до себе і заохочує їх до кращого — то все те прово-. дить через своїх обранців, а саме: ораторів і проповідників. Для похвали красномовства не може бути нічого достойнішого, нічого світлішого.

Але коли деякі закидають, що, мовляв, є багато таких, які, покладаючись на впливи красномовства, завдають дуже великої шкоди і збитків державі, релігії та справедливості, бо звільняють нечесних від кари, викликають в державі або війську повстання і заворушення, не лише захищають єресь і неправильні догми, /10/ а й видають їх простому народові за правдиві та вбивають їх йому в голову, неначе оракули самого бога, то їм треба відповісти, що такі і подібні лиха треба приписати не ораторському мистецтву, а хибній вдачі тих, хто зловживає цим мистецтвом. Адже ж, крім чесноти, немає такого благородного дару, щоб ним не могли зловживати ці безпутники.

Інакше не був би корисним і воєнний досвід, тому що багато знавців військової справи викликають громадські заворушення, змови і повстання. [Не приносила б користі] і медицина, що за її рецептами дають пити іншим отруту, \115\ лікувальні якості якої дослідили, ані діалектика, яка дає безбожникам зброю для поширювання єресей, і, нарешті, треба відкинути дари самої природи, дані богом на користь людям, тому що водою і вогнем нечесні завдають загибель невинним.

Отже, ті, які приступають до вивчення цього мистецтва, найдостойнішого і найкращого, хай найперше навчаться бути чесними і корисними для людського життя. Нехай вони знають, що оратори, як і воїни, одержують від вождя мечі не на те, щоб переслідувати чесноту, а щоб відбивати вади, — щоб відстоювати справедливість, щоб нести допомогу невинності, щоб сміливо захищати батьківщину і церкву. Бо й Христос проповідував, що нам колись доведеться звітуватись не лише за свої вчинки, а й за слова. І якщо за порожні, хоч і \116\ менше шкідливі, слова нас притягають до відповідальності, то наскільки більше ми повинні боятися, щоб нас колись не осудили за те, що ми погано використали таку сильну зброю, як промови.

Залишається ще викласти в декількох словах те, що я обіцяв на початку цього розділу, а саме, яка користь з красномовства може бути для нашої батьківщини, передусім, у наш час. Висловити про це свою думку /10зв./ примусило мене хибне уявлення сучасників, які вбачають призначення красномовства і витрачають сили для оволодіння ним на те тільки, щоб вміти люб’язно вітати гостей, на бенкетах складати сердечні побажання друзям або володарям і в святкові дні протягом року сердешно їх вітати. Все це я не вилучаю з практики ораторського мистецтва, але заявляю, що це надто маловажні теми для виступу, і рівночасно кажу, що є набагато більше важливіших, які ми можемо розглянути. І хоч їх можна легко зрозуміти зі сказаного раніше, однак деякі з них нам хочеться розглянути окремо.

1. Скільки є в нас визначних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріали для того, щоб виголошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не канула в забуття і щоб побуджувати інших до подібних вчинків.

2. Потім, оскільки наш вік зайнятий війнами більше, ніж якийсь інший, яке, на твою думку, матиме значення для військової справи те, що і вожді і численні воїни будуть озброєні зброєю красномовства і вмітимуть відповідною промовою запалити інших до діяльного виконування завдання?

3. Коли здається, що воїни, збуджені незаконністю або розгнуздані неприборканим свавіллям, хочуть підняти бунт і повстання (що в нашому народові з його буйною вдачею часто трапляється), то чи не більше, скажи, будь ласка, треба бажати того, щоб ця пожежа погасилася якоюсь безкровною перемогою, ніж кровопролиттям. Тому, якщо зброєю /11/ не можна так легко запобігти їхньому бунтові, то якої ж тут потрібно сили, як не красномовства?

4. А чи вузеньке поле розкривається перед нами при писанні листів? Передусім, коли треба нам писати не про родинні, а про дуже важливі державні справи, то немає жодного виду промови, якого не довелося б застосувати в листах. Треба просити <і давати поради; звільняти від заздрощів з приводу добра, від наклепу на невинних, звинувачувати нечесних і образливих, вітати з перемогою, повідомляти про державні справи союзників, просити допомоги в іноземних володарів та інші цього виду справи. \117\

5. А оскільки в нашої держави такий великий авторитет і широка територія, що потрібно посилати посольства майже до всіх народів, то запитую, як ми змогли б захищати нашу гідність, коли б не було красномовних мужів, яким можна безпечно доручити думку володаря, які в союзників здобули б допомогу батьківщині, а у ворогів — зберегли б авторитет держави і так повели доручені їм справи, щоб не залишили їх невиконаними або щоб інші не були змушені полагоджувати за них ці справи силою.

6. І ще, невже не здається, що наша батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що дотепер вона зробила, передано пам’яті нащадків. Але все полишене на забуття є настільки значним, що здатне затьмарити найбільшу славу. Отже, не було письменства і не було таких, які б закріпили це в історичних пам’ятках. З яким великим болем оплакуємо те, що приклади наших предків не дійшли до нас, з такою наполегливістю нам треба тепер докладати зусиль, щоб і те, що діється в наші часи, внаслідок бездіяльності і нашого незнання не стало затемненим і невідомим. /11зв./

7. З другого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. І коли б люди навіть не допомагали їй жодними засобами — вона сильна сама собою і ціла не може захитатися, однак у своїх частинах часто зазнає втрат, і часто просить від людей допомоги, і, найперше, щоб відбити зухвальство єретиків, потребує красномовної мудрості.

8. Треба також проповідувати хвалу богу трисвятому і найбільшому, і хоч не може їй дорівняти жодна вимова, однак, якщо не вбивати проповіддю цього частіше в притуплені і зіпсовані гріхом людські душі, вони [ці похвали] здаються малими або просто невідомими. Варто також показувати народові чесноти святих людей і особливо пресвятої богоматері для наслідування або захоплювання ними.

9. Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, яких породила Русь, щоб нарешті знали навіть неписьменні, а також ті, що захоплюються тільки своїми переказами, тобто наші вороги, наскільки багата на чесноти наша батьківщина і наша релігія, і щоб нарешті відівчилися закидати нам, що ми позбавлені релігійних почуттів. Треба розголошувати й інші історичні церковні події: що наша церква зробила в попередні роки, а що за нашої пам’яті, або яких зазнала гонінь. Це треба передати нащадкам.

10. Справді це великий обов’язок, що накладається на єпископів та інших священиків: добре навчати ввірений їм народ \118\ тайн віри, викривати злочинців і навертати їх до кращого, до доброчинності. Як же вони здолають таке велике завдання, якщо самі будуть без’язикі і позбавлені дару слова. Не можна сказати, на яку /12/небезпеку, наражають вони своє спасіння, яку втрату завдають іншим ні, що, ненавчені цьому мистецтву, домагаються священного сану, тобто це становище вони вважають не чим іншим, як торгівлею, призначеною для тілесної наживи і найганебнішого прибутку. Що за сліпота. о боже безсмертний! Яка темрява затемнила душі цих людей! Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір’я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвятити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю. А тепер, коли воно добровільно само напрошується, то чому ж ми не прагнемо всім запалом, всім старанням набути його? Отже, приступимо тепер ближче до розгляду самого мистецтва

Розділ третій ПОНЯТТЯ РИТОРИКИ, ВИЗНАЧЕННЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТА І ЗАВДАННЯ ОРАТОРА

Кожна наука, до викладу якої приступають, повинна починатись від визначений, каже Ціцерон («Про обов’язки» І кн., розд. 2), щоб було зрозумілим те, про що йдеться. /12зв./ Тому й ми, коли приступаємо до обговорення риторичного мистецтва, повинні робити те саме, пояснивши коротко наперед назву риторики.

1. Назва риторики походить від грецького слова ’ερετν, ε̃ρω̃, що означає «говорити». Звідси ритор означає те саме, що оратор, хоч деякі думають, що ритор різниться від оратора: ритором називають учителя красномовства, а оратором — самого красномовця.

2. А риторика визначається різними [вченими] по-різному. Арістотель («Риторика», І кн., розд. 2) каже, що риторика — це спроможність бачити або видумувати те, що в кожній речі або питанні правдоподібне. Цього визначення не приймає Квінтіліан («Навчання оратора», II кн., розд. 16), бо воно не охоплює нічого, крім підбору матеріалу. Але якщо це визначення розглянути грунтовно і слова «видумувати правдопо \119\ дібне» віднести до того, що вимагає обов’язок ритора, то воно буде добре, як це влучно розглядає Юній Мельхіор ⁶⁴ («Ораторське мистецтво», розд. 3). Адже не тільки предмет, а й слова і розміщення предметів і слів повинен винаходити оратор, як це вчить Ціцерон у творі «Частини промови», бо все це робить речі правдоподібними. Платон у «Горгію» так визначає риторику: «Риторика займається промовою, і її завдання — виголошувати переконливі промови на зборах громадян». А Ціцерон дає коротке визначення: «Це наука говорення». Але найкращим з усіх є визначення Фабія Квінтіліана: «Риторика — це вміння добре говорити» (II, 15). Він же твердить, що це визначення добре, бо воно охоплює всі достоїнства мови і характер оратора, бо добре говорити може тільки добрий муж. Крім того, з цього визначення легко зрозуміти предмет, а також мету й завдання оратора, /13/ та перейдемо від цього питання до наступного.

3. Отже, предметом риторики, як слушно вчив Горгій Леонтійський, є всі речі, бо питання може стосуватися, всіх речей, і тому можна добре сказати: немає нічого, що не було б охоплене шатою риторичного предмета.

Але ближче до справи; слова — не самі речі, які можуть бути предметом інших мистецтв, але будь-яке питання, поставлене на обговорення про будь-які речі, є предметом риторики.

4. Оскільки мету пізнають з предмета, то мета промови та сама, що й мета дослідження, бо до чого прямує дослідження, до того самого, неначе до мети, прямує і промова. Бо дослідження, це неначе якась сліпа, але цікава винахідливість думки, що тільки доповнюється, шукає, але не може знайти. Отже, промова веде дослідження до досліджуваної речі, одне і друге перебувають в (одних) і тих самих межах, бо коли ми досліджуємо, чи щось добре чи погане, фальшиве чи істинне, справедливе чи несправедливе, чи його треба бажати чи уникати, то ми прямуємо до тієї мети, щоб встановити одне з двох. Звідси ясно, що мета промови, а також і промовця — це мовою задовольнити того, хто досліджує, а це є те, що інші кажуть «переконувати мовою». А те, що навіть найбільший оратор не завжди осягає цю мету, треба приписати не йому самому, ані його мистецтву, але або упередженості і впертості, або поганому настрою слухачів, або якійсь іншій причині.

5. Зрозумівши мету, легко зрозуміємо також завдання оратора, бо завдання митця — зберігати те, що веде до осягнення мети мистецтва. А тому що метою оратора є переконувати мовою, то його завдання буде так складати промову, /13зв./ щоб вона могла переконувати. Аби досягти цього, оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відповідному порядку, має сам те \120\ оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов’язково це все запам’ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розкладати, мовно оформляти, охоплювати в пам’яті і виголошувати. Про це мова буде пізніше.

Примітки:

ВСТУП

 

¹ Ампліфікація (збільшення) — поширене пояснення предмета.

² Епідиктичний — парадний, урочистий різновид промови.

 

 

КНИЖКА ПЕРША

 

¹ Ціцерон, Марк Туллій (106 — 43 рр. до н. е.) — видатний римський політичний діяч, оратор і письменник, автор філософських та риторичних трактатів, промов, листів, виразник ідей стоїцизму.

² Златоуст, Йоанн (347 — 407 рр.) — константинопольський патріарх, християнський письменник і відомий церковний проповідник (звідси «Златоуст»).

³ Доміціан, Тіт Флавій — римський імператор у 86 — 96 рр. н. е.

⁴ Див.: Ціцерон, Про оратора, І, 8, 31 і Брут. 104.

⁵ Сенека, Луцій Анней (бл. 5. р. до н. е. — 65 р. н. е.) — римський поет, філософ стоїчного напрямку, автор 10 трагедій і філософських трактатів.

⁶ Красс, Луцій Ліціній (140 — 91 рр. до н. е.) — римський оратор. Збереглися лише незначні уривки його промов. Високу оцінку дає йому Ціцерон (Брут, 38 — 39).

⁷ Курія — будівля, де відбувалися засідання римського сенату.

⁸ Антоній, Марк (143 — 87 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, полководець, видатний оратор, загинув у битві з Марієм і Цінною у 87 р. н. е., учасник діалогу в творі Ціцерона «Про оратора».

⁹ Марій, Гай Марк (156 — 86 рр. до н. е.) — римський полководець, переможець нумідійськог