Світогляд міщансько-козацької доби

 

Нові центри

 

Після занепаду давньої князівської держави Україна прожила три сторіччя бездержавного життя, — без керівного органу, що порядкував би усіма справами. Все життя розбилося на окремі клітини і дісталося під руйнуючі впливи шляхетської Польщі. Але живі сили українського народу не дали себе знищити, а скоро реґенерувалися, громадянство у нових формах повело боротьбу за своє існування. Все життя перебудовано в одному напрямі — оборони від чужинецького наступу. Це найбільш характеристична риса тогочасної української організації і духовности: всі змагання звертаються на один фронт — щоб відбити ворожий натиск, захистити свої цінності, охоронити основи національного буття.

Організацію українського життя в XVI-XVIII ст. проводили два головні осередки — міщанський і козацький.

Міста того часу добули собі провідне становище завдяки устроєві німецького права, що забезпечував їм розмірну самостійність і дав змогу дійти до значного добробуту та культури. Але міщани-українці не мали в місті повних прав, їм, як не-католикам, дозволяли поселюватися тільки в окремих кварталах, не допускали до провідних становищ, заборонили виконувати публічно релігійний культ. Ці обмеження, а не раз і болючі зневаги, викликали серед українського міщанства настрій роздратування й образи. Заможні і культурні верхи нашого міщанства не відрізнялися нічим від патриціяту інших націй, а мусіли терпіти зневажливе становище. Це викликало реакцію і дало поштовх до боротьби.

Організацією українського міщанства стали братства, давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою. Братства не були великими організаціями: навіть найбільш діяльні братства, як у Львові або Києві, не мали більше, як 20-30 членів. Але це були найзаможніші міщани, що своїми фінансовими засобами могли повести успішно національну оборону. Малочисленність братств дала їм внутрішню суцільність і однодушність, бо мале число братів легше могли провести одну думку.

Братська організація добула собі незвичайну популярність, особливо у західних землях — навіть у найменших містечках повстали братства, що стали осередками місцевого життя. Братства не були зв'язані у формальний союз, але стояли з собою у тісних зв'язках, вели листування, посилали одні до других своїх висланців, повідомляли про свої плани, радилися у різних справах. Так виникла одна велика і сильна організація, що мала вплив не тільки на міщан, але і на все громадянство. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше, коли братський рух добув собі успіхи, до братств почала входити шляхта і духовенство, так що братства стали загальнонаціональними установами, — признаною репрезентацією всього народу.

Другий центр утворило запорізьке військо. Як за князівських часів, так і у пізніших століттях східна Україна жила під безнастанною небезпекою від набігів монголів, і справа організіції оборони була її життєвою справою. Але на зміну давній дружині прийшла тепер нова сила — козаччина. Вона витворилася з різних суспільних груп: зі здобичників, що виправлялися у степи для ловів, з селян, що втікали зпід панського ярма, з усяких неспокійних людей, що бажали вижити свою енерґію в диких полях; але всі ті елементи покрила найчисленніша військова верства, що йшла у степ для боротьби з татарами.

Осередком організації стала Запорізька Січ, що надала народному війську лицарський характер. Доступ на Січ був дозволений кожному, але новиків піддавали довгим спробам і вправам; вони мусіли служити як джури досвідченим войовникам і були піддані суворій дисципліні. Хто не виявив військових прикмет, того відсилали з Січі. Козак повинен був визначатися витривалістю на холод і голод, терпеливістю, самопосвятою, аскетичним життям. Запорожцеві не вільно було виявляти своїх індивідуальних забаганок, про все рішала воля громади. Січовики жили спільно в куренях, разом харчувалися, разом вели всякі промисли. Всі важливіші справи вирішувала рада, на яку мав доступ кожний козак. Але особливий авторитет мали заслужені, "старовинні" козаки, або січові діди. Рада була найвищим органом січового народоправства: на ній ухвалювали закони, обирали старшину, виконували суд. Кожний козак міг осягнути найвищі становища у війську: "Терпи, козаче, отаманом будеш". Січ виступала під гаслом оборони християнства та боротьби з "бусурманами" і тим єднала собі широку популярність.

Січовий центр добув авторитет не тільки на Запоріжжі, але всюди, Де жили козаки. Багато міст і сіл Наддніпрянщини прийняло запорізький устрій: населення проголошувало себе козаками, не признавало польської адміністрації, а обирало собі власну старшину. Поневолені соціяльно низи шукали в козаччині виходу із своєї неволі.

Братська організація і запорізьке військо вели ту саму боротьбу проти шляхетсько-польського режиму. Але довгий час вони ішли окремими напрямками: братства організували міщанську інтелігенцію, яка привикла йти леґальним шляхом, на Запоріжжі гартувалися революційно настроєні елементи. Але остаточно обидві течії зійшлися з собою. Це була особлива заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, що став посередником між обома осередками і з'єднав їх для однієї мети. Запорізьке військо взяло під свій захист релігійно-національне життя, міщанська ж інтеліґенція признала військовий провід Запоріжжя. Від того часу все громадянство веде змагання на одному фронті — твориться спільний національний світогляд

 

 

Бойові настрої

 

З'єднання, різних груп до спільних завдань давало українському громадянству і фактичну, і моральну самовпевненість. Важкий наступ що йшов спершу від Польщі, пізніше від Московщини, не сприймався пасивно, а зустрічав реакцію і боротьбу. Зі зброєю в руках обороняли бояри свої права; селяни вели боротьбу за свою волю, міщани добивалися прав у місті; духовенство боронило церковної незалежности; вся інтеліґенція вела боротбу проти національних обмежень; врешті запорізьке військо з'єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Для цієї епохи незвичайно характеристичний цей бойовий настрій громадянства — завзяття, відвага і впертість у оборот своїх прав.

Це бойове наставлення пробивається із виступу волинського депутата Лаврентія Древинського, що прямо перед особою короля не вагався обжалувати польську політику, стверджуючи, що українці терплять гірше, як турецьку неволю, і закінчив патетичним закликом: "Якщо не буде повне заспокоєння і не будуть вилікувані тяжкі рани, доведеться призвати разом з пророком: суди мене Боже, і розсуди справу мою!"

Той самий тон пробивається з усієї полемічної літератури, що з незвичайним жаром обороняє позиції свого громадянства і не перебирає в засобах, щоб перемогти противника. Ця гаряча доба створила новий тип письменника, відважного, охочого до боротьби, настороженого на ворожі напади, чулого на потреби хвилини. Іван Вишенський є найкращим представником цієї течії. Ці активісти виходили на літературне поле озброєні в наукові арґументи, намагалися зручною діялектикою доконати суперника, коли ж логічних виводів не вистачало, вони не цуралися часто літературних ефектів — іронії, глузування, памфлету або й брутальних особистих атак.

Такий сам бойовий підхід до справ помічаємо у Богдана Хмельницького, коли у славних переяславських промовах погрожує польським панам: "Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно!" Таким самим завзяттям були проникнуті і народні маси. "Перше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати" — такими словами зустрів старий Федина з Рашкова вістку про польський похід на Україну. "Так чернь роз'ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче", — пишуть очевидці.

Ненависть до чужої влади дуже яскраво виступає у всіх заявах цієї епохи. Спершу бойовий фронт звертався проти Польщі, опісля, коли Україна зустрілася з Московщиною, така сама хвиля невдоволення звернулася проти "московського тиранства".

 

 

Любов до Батьківщини

 

Серед боротьби з чужими завойовниками все живіше палає почування любови до рідної землі, до "отчизни". "Що ж на цьому світі може бути миліше від отчизни?" — питається проповідник Радивилівський. "Навіть дим батьківщини солодкий" — каже полковник Лобисевич. "Хто за отчизну не хоче вмирати, той потім з отчизною мусить погибати" — римує Касіян Сакович. "Мила отчизна", "люба матка Україна" — це слова, які чуємо так само з уст Мазепи, як і Петрика Іваненка.

Любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Польський офіцер з часів Хмельниччини визнає: "шпигів неможливо дістати між Руссю: всі — зрадники (тобто вороги Польщі), а від бранців ані словом, ані муками нічого не можна допитатися". Українське громадянство з погордою ставилося до тих, що зраджували свій нарід. Вже в сатиричній промові Івана Мелешка з XVI ст, є випад проти ренеґатів: "багато є таких, що, хоч наші кості, але собачим м'ясом обросли і воняють". Майже такими самими словами козацькі старшини зустріли воєводу Адама Кисіля, що намовляв їх до миру з Польщею: "Ти, Кисілю, кість від костей наших, а відщепився і пристаєш з ляхами!" Часто повторювали приповідку: "Недобра то птиця, що своє гніздо каляє і руйнує" — тобто не шанує батьківщини.

 

 

Вольності

 

Все цінне, за що велася боротьба, мало назву "вольностей". Це поняття появилося в XVI ст., коли різним гуртам і клясам довелось обороняти свої давні права. За свої вольності заступаються українські пани на люблинському сеймі, нащадки боярів, міщанство, селяни, козаки. Найчастіше про свої "золоті вольності" говорили запорожці, — навіть вся територія Січі звалася вольностями запорізького війська. Мазепа у відомій вірші "Всі покою щире прагнуть" закликає:

 

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

 

Оборона вольностей — це головна справа, якою жила тогочасна Україна. Гніт, який терпіли й одиниці і все громадянство, незвичайно загострив чуття на всякі образи, і найменший утиск викликав реакцію. Чужосторонні подорожники, що проїздили через Україну, помічали цю чутливість і зазначували, що українці "над усе люблять свободу". Історик Шерер пише про козаків: "Вони воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів. З історії довідуємося, як то батьки переказували своїм синам горде почуття незалежности як найдорожчу спадщину, при чому гасло "смерть або воля" було їх одиноким заповітом, що переходив з батька на сина, разом з прадідівською зброєю".

 

 

Громадська дисципліна

 

У цих важких змаганнях за свободу і незалежність потрібна була однодушність і дисципліна всіх громадян. На це звертали увагу братства, вимагаючи від своїх членів, щоб вони в усьому піддавалися своєму проводові. За кожну провину проти громадської дисципліни брат платив кару або мусів просидіти визначений час на церковній дзвіниці. Особливо карали тих братів, що без оправдання не явилися на сходинах братства або не брали участи в похоронах померлого товариша. Членам братства не вільно було виносити братських справ поза поріг братства. Також не дозволено було подавати своїх спорів до міського або державного суду — вони мали вирішуватися в самому братстві. "А хто погордив би церковним братським судом, має судитися як непослушний церкві. А як з того не покається до четвертої неділі, то як поганець і явногрішник хай від церкви відлучиться"...

Братство ставило також тверді вимоги до вчителів, щоб вони вела прикладне життя і всі свої сили та вміння жертвували для виховання молоді — щоб учитель "недбайливістю своєю, або заздрістю, або лукавством не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві і потім батькам його і йому самому".

Ще гостріша дисципліна панувала на Запоріжжі. Хоч кожний козак був людиною свобідною, проте одночасно він мусів піддаватися наказам найвищого органу січового народоправства — ради. Участь у раді була обов'язковою. Рішення ради обов'язували все військо, хто їх не виконував, того карали військовою карою — прикуванням до гармати, а нерідко і смертю. Особлива дисципліна була наказана на морських походах — тоді навіть не вільно було пити горілки.

 

 

Ідея рівности

 

Соціяльні питання в тому часі були незвичайно загострені. Спершу йшла боротьба селянства і міщанства проти шляхти, згодом виступи селянства і дрібного козацтва проти старшинської кляси. Але ці групи, що їх роз'єднували соціяльні відносини, були примушені ставати до спільної оборони проти національного гніту, що йшов від Польщі і Московщини. Через ті межі ними приходило до порозуміння і співпраці, — появилися переконання, що всі громадяни мають рівні права.

Уперше таку співпрацю бачимо в братствах. Членом братства міг бути кожний, без огляду на своє походження: "хто б хотів вступити у це братство, чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану" — всі платять те саме "вступне". І справді, в братствах згідно поруч себе засідала і шляхта, і міщани, і козаки, а навіть гетьмани уважали своїм обов'язком записуватися в члени братств.

Ідею рівності проведено також у братських школах. У "порядку" львівської школи читаємо: "багатий над убогим нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні". "Дидаскал має вчити і любити всіх дітей рівно, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що ходять по вулицях страви просити". На перших місцях сиділи тільки учні, що визначалися більшими успіхами в науці: "Сидіти має кожний на своєму певному місці, відповідно до науки: котрий більше вміє, буде сидіти вище, хоч би й був дуже вбогий; котрий буде вміти менше, на підлішому місці має сидіти".

Принцип рівности дійшов до повного і консеквентного розвитку на Запоріжжі. На Січі не знали ні шляхтича, ні міщанина, ні селянина, всі були товаришами запорізького війська. Запорожці не цікавилися тим, хто якого був роду і звідки приходив, і був навіть звичай, що нові козаки зміняли своє прізвище, щоб заховати своє походження. На Січі рівність проявлялася тим, що всі козаки мали рівний доступ до ради, всі могли на ній забирати слово і голосувати, всі мали право осягати найвищі місця у війську. Під час революції 1648 р., коли творилася козацька держава, до козацької кляси увійшли різні соціальні групи: давні запорожці, селяни, міщани, шляхта. Всі мали рівну участь у привілеях військової верстви. Богдан Хмельницький заявляв московським боярам: "У нас свобода усім, — вільно людині звідки-небудь приїхати і жити безпечно". Таким робом прийшло до фактичного з'єдання різних соціяльних елементів в одну цілість. Інавіть пізніше, у XVIII ст., коли вже козацька старшина замкнулася в окрему клясу, все ще міщани і селяни мали право вступати до запорізького війська, а нерідко доходили і до становищ полковників.

 

 

Авторитет влади

 

Шаблями запорізького війська, при участі народних мас, що підняли повстання, була збудована нова держава. При її організації на перше місце виринула справа авторитету державної влади.

Серед довгих століть бездержавности забулися давні традиції давньої князівської влади і тепер доводилося з трудом творити нові державницькі поняття. Січове народоправство з демократичною радою не могло тут служити прикладом, Богдан Хмельницький побудував гетьманську владу на основах військової дисципліни. Силою своєї індивідуальності і великими воєнними перемогами він добув собі таке могутнє становище, що міг звати себе "єдиновластцем і самодержцем", а чужинці звали його князем Руси. Він не збирав давньої всенародної ради, а всі справи вирішував при участі вузького кола найвизначніших старшин. Для маси його пляни були невідомі: "Один Бог знає, що наш батько Хмельницький думає -гадає". Але це піднімало міт його влади. Ті, що відчували, яке значення має сильна державна влада, всіма силами підтримували авторитет гетьмана. Козацькі сотники з власної ініціятиви почали додавати до гетьманського імени титул "божою милістю". Духовенство у богослуженнях поминало ім'я "государа і гетьмана Великої Росії" (давня назва Київської метрополії). Військо відзивалося до гетьмана словами: "при гідності твоїй всі гинути будемо — або всі полягнемо, або всіх ляхів знищимо!" Подержавницьки настроєні кола охоче прийняли проєкт спадщинного гетьманства, "щоб була тая слава, що Хмельницький гетьманом".

Але проти сильної гетьманської влади виступала опозиція, що спиралася на перебільшене поняття "вольностей", що не дозволяли козакові терпіти над собою ніякої влади. Навіть проти Богдана Хмельницького виступали самовільні полковники, а проводар черні Максим Кривоніс заявляв: "Ти нам не присяжний гетьман, я так само ним можу бути". Проти Виговського виступив Пушкар разом з Запоріжжям, що не хотіло віддавати проводу в руки городової старшини. Демагогічними гаслами Добув собі булаву Брюховецький, проти Мазепи підняв бунт Петрик Іваненко, закидаючи гетьманові, що кориться Москві і протеґує нове панство. Ця опозиція була тим небезпечна, що свої виступи вона вміла прибрати в ідеологію оборони "вольностей". Але кінець-кінцем авторитет гетьманської влади переміг січову охлократію.

Ця боротьба за авторитет не залишалася без сліду у тогочасному світогляді. Як, з одного боку, гетьманська влада мала велику пошану, так, з другого боку, голос народу домагався, щоб гетьман був справедливим володарем — той самий прояв, який бачимо у князівських часах. Іван Виговський, приймаючи гетьманство, ужив клясичних слів: "Ця булава буде доброму на ласку, лихому на кару". Цієї ласкавости особливо чекали маси, яких соціяльне становище дедалі погіршувалося під гнітом старшини. Гетьмани своєю владою могли притуплювати особливо гострі форми соціяльної боротьби, робив це і Хмельницький, і Мазепа. Дорошенко виявив глибоке знання психіки української маси, коли сказав: "У цього невважливого народу більше значить ласкавість, як строгість".

 

 

II

Культура

 

Світогляд цієї епохи творився серед безнастанної боротьби з ворожими наступами і головне місце в ньому займали питання оборони й організації Але одночасно, навіть серед найважчих переживань, ішла глибока культурна творчість. Особливо у двох напрямках виявлялася енергія мас — колонізаційній експансії і поширенні освіти.

Українське селянство, навіть під панщизняним гнітом, виявляло велику любов до землі і вмілість її використовувати. Утікаючи перед панами, селяни врубувалися щораз глибше у старі пущі, викорчовували і випалювали ліси та заорювали нові ріллі. Прямували в гори, засновували в недоступних місцях нові оселі, розводили худобу, закладали борті і пасіки в лісах. Ішли у дикі поля, безлюдні степи, недоступні балки і яри, всюди ставили зимовники, хуторі, хазяйства. Особливу колонізаційну енергію визвало повстання 1648 р., коли народними руками була знищена шляхта. Сирієць Павло Алепський, що проїздив південною Україною, не міг надивуватися, як селяни добували нові землі, орали їх, засівали, як на очах виростали нові села, з гарними церквами і заможними господарствами, — з млинами на кожній річці, з великими стадами худоби, овець, всякої тварини. Колонізаційна експансія, що почалася з часів Хмельниччини, продовжувалася безупинно в дальших сторіччях — щораз нові селянські валки прямували на південь і на схід, сколонізовували цілу Слобожанщину, покрили новими оселями цілу смугу степів, аж до Чорного моря. На протязі ХVII-XIX ст. територія України збільшилася удвоє. Ця жадоба посідати землю дуже прикметна для української психіки тих часів.

Так само характеристична була жадоба науки і знання. Вона пробудилася під кінець XVI ст. у боротьбі, яку треба було вести з польським натиском. Міщани, шляхта, духовенство, селяни навипередки почали засновувати школи, так що подорожник Олеарій дивувався, що при кожній церкві є школа. Павло Алепський з зачудованням бачив, як у церквах нарід молився із книжок і навіть жіноцтво було грамотне. Що більше — бездомним сиротам не давали пропадати безпросвітно, а в школах і бурсах вчили їх грамоти. У XVIII ст. школи рахували вже цілими сотнями — так само у Гетьманщині і Слобожанщині, як і в Галичині. Десяток друкарень працював на те, щоб постачати книжки для мас, що бажали знання. Освіту поширювали сотні вихованців братських шкіл і Київської Академії — учителі, студенти, бурсаки, мандрівні дяки. До народного смаку пристосувалося письменство і театр різдв'яні вірші і вертеп, діялоги, драми, інтермедії, лірика різного змісту. Виникла різнородна і різнобарвна культура, що глибоко проникла в народні маси і творила їх світогляд.

 

 

Консерватисти

 

У боротьбі проти чужих впливів громадянство навчилося цінувати надбання давніх поколінь. Не можучи серед ворожих наступів розвинути нової творчости, тогочасні діячі намагалися заховати принаймні те, що залишилося з старих часів. Соціяльний устрій, церква, літературні засоби, авні мистецькі форми, побут, навіть щоденні звички — все те приймало характер усвячених, ненарушних скарбів, що були у великій пошані, без огляду на їх зміст і вартість. Цей консерватизм проявився деколи як недовір'я і ворожнеча до всього, що нове і незвичайне. Тип такого обожувача старосвітщини виступає у сатиричній промові Івана Мелешка з половини XVI ст., що накидається на нові звичаї, одяг, страви, чужі впливи, і протиставить їм давнє патріярхальне життя. Ті самі форми консерватизму виявляє Іван Вишенський, який з незвичайним завзяттям бореться проти всяких новинок, що ішли із заходу, "проти поганських хитрощів і руководств", а дораджує вернутися до давньої "руської простоти".

Але тогочасне громадянство було занадто свіже і творче, щоб піддаватися таким міркуванням знеохоченого до світу черця. Хоч воно шанувало старі традиції, то також охоче піддавалося новим впливам, які ішли на Україну з подувами ренесансу та гуманізму. Автор "Перестороги" поставився критично до минулого, добуваючи причини занепаду давньої держави у недостачі освіти: "Це вельми зашкодило державі руській, що не могли шкіл і наук всенародних поширювати і їх не основували, бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б до такої загибелі". Нові школи, що постали в Острозі, Львові, Києві, використовували західні зразки і приноровлювали їх до місцевих обставин, з одною метою — підняти якнайвище знання і науку. Але цей буйний розвиток нової культури придушили невідрадні обставини релігійного роздору. Могилянська Академія обмежилася вузьким річищем схолястики.

Нові напрямки в академічну науку намагався увести щойно на початку XVIII ст. Теофан Прокопович, вихованець західних шкіл, чи не найвизначніший ум того часу: він увів до Академії вищу математику і дещо природознавства, зреформував поетику, опрацював нову систему виховання. Але він не знайшов енерґійних наслідувачів і наука знову стала на місці.

 

 

Зріст індивідуальности

 

У бойовій атмосфері цих сторіч зросло і вироблювалося не тільки громадянство, але й одиниця. Державні мужі, войовники, організатори, письменники, мистці — цілий ряд всяких талантів виявився у тих бурхливих часах. Зріст індивідуальности — це також вислід цього свободолюбивого життя, яким славилася тогочасна Україна, де одиниця не давала себе закувати в ніяке ярмо, а все прагнула волі.

Чужосторонні письменники і подорожники, що бували на Україні, зазначають характеристичні риси світогляду типового українця. Назверх Українці визначалися чепурністю і культурним виглядом; любили жити в солідно збудованих домах, серед просторого господарства; кожна хата мала свій садок; навіть у найбіднішій хаті звертала увагу незвичайна чистота — чужинці з того погляду порівнювали Україну з Голяндією. Сильно виступали естетичні почування: в одягах і прикрасах жінок, у танках, в замилуванні до співу і музики. Обсерватори підкреслюють активність і зручність українців, велику інтеліґенцію і зацікавлення поступом. У зустрічах з чужими українець — щирий, ввічливий і гостинний, нікому не накидається, але також не дозволяє порушити свою свободу. "Це дуже шляхетна раса", — пише англієць Клерк (1812 р.).

 

 

Висновки

 

Світогляд цієї епохи творився в боротьбі з чужим наступом — в обороні від Польщі і Московщини. Організацією громадянства проводили головно два осередки: міщанський, що проявляв свою діяльність у братствах, школах, письменстві, та військовий — у запорізькому війську. Обидва центри зійшлися у спільних виступах, що проходили в атмосфері завзяття і бойовости. Найбільш характеристичні прикмети тогочасного світогляду такі:

1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;

2) свободолюбність і цінування рівности;

3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;

4) консерватизм у доброму і лихому значенні.

18.Михайло Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу

VI

 

Народні чи національні святощі. Перемінність національних ознак. Народні звичаї, одежа. Національність і релігія. Богумільство — релігія маси нашого народу. Страти нашої національності на сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої національності. Юліанський календар і консерватизм нашого народу. Народна мова як святощ. Однаковість основи національних теорій наших народовців і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія — основа «Чудацьких думок».

 

 

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз доторкатись вище, а власне про обов’язковий націоналізм, про культ того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкідливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген[ерал]-губернатор Бібіков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. «От бачите, — сказав Бібіков, показуючи маршалкові на монумент його предка, — ваші предки були православні». — «А ще раніше язичники», — відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в політичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі народні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «наводити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст. 225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури» д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні святощі).

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не зачепивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, другі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демонстрація при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б старались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно, тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб’єктивними поглядами, а не обов’язковим культом національної святощі, об’єкта котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не історичний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федоровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно, в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, доповняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і, конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о здоров’я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його прикриємо європейським пальто, та ще й пов’язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб’язки та ще й кравецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і одежу. (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духовної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опинились європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов’янам, католицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романської Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж зо слов’янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично національну? Коли взяти пам’ятники «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар, сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших народовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію, треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого простого народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релігії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти на Україні московляться, русини римського обряду в Ц[арстві] Польськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас азбуку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було, коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звернули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають виключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шевченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом. Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже згадували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К[иевской] старине» справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що Д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім, коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не вийшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націоналістами українофільськими й «москвофільськими» *.

 

 

^* Треба сказати, що в основних принципах між цими гуртами взагалі нема різниці. Ось, напр., слова з «Червоной Руси» ⁹²(1891, ч. 50), котрі могли б любісінько поміститись і в «Ділі»: «Нашей т. зв. старорусской партии расходится головным образом о том, щобы нашу церковь с ея обрядом и наш русский язык с его историческими памятниками, с его азбукою и правописанием сохранити ненарушимыми до поры, пока нынешний тяжкии времена не станут лучшими».

 

 

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов, в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не треба чіпати й старого календаря, до котрого він привик. Не треба, значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра користь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів, котра преклоняється перед «консерватизмом народу»!

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно природі. Тільки ж коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще й не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в умисловім боці справи — в консерватизмі, що зв’язаний зо справою календаря. Консерватизм — це така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про календар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб люди т. зв. «інтелігентні» при всякій нагоді поясняли простим людям різницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму. Думка людська — річ органічна: одним фетишем стане менше в одній справі, то стане їх менше й у других, і поступ народу стане легший.