Схема знищення української інтеліґенції

Кожне соціяльне й політичне гасло в Совєтському Союзі було закликом до знищення. Жодний політичний захід совєтської влади не запроваджувався інакше, як тільки через застосування масових терористичних заходів. Катин і Вінниця були не випадком, а правилом. Масові розстріли ставали ознакою часу. Терор і політика в Совєтському Союзі зробилися синонімами.

Але ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не виявилися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як в ставленні до української інтеліґенції. Починаючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом 25 років свого панування систематично і послідовно нищив українську інтеліґенцію, внісши в справу нищення розчленовану ступневість і передбачену невблаганність. З точністю вдосконаленого механізму гігантська кремлівська м'ясорубка перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українського народу.

Од найвидатніших і до найнепомітніших, од геніяльних творців, людей політичної акції, філософів, письменників, учених з світовим ім'ям і визнаною славою і до найпоміркованіших пасивних і байдужих хуторян, позбавлених будь-яких претенсій, політичних або соціяльних, однаково – чи були це представники старшої ґенерації, що склалися й проявляли себе ще до революції, чи, навпаки, представники молодшої й навіть наймолодшої ґенерації, народжені вже за революції, революцією виховані й революцією висунені вперед, вся українська інтеліґенція, в цілому її обсязі, незалежно од віку, соціяльного походження, поглядів, того або іншого ставлення до совєтської влади була приречена на згубу.

Десятки, сотні й тисячі імен, повноцінних, доброго дзвону, гідних всякого визнання й поваги, археологи, історики, мовознавці, музикознавці, етнографи, фолкльористи, діялектологи, складачі словників, знавці української синтакси, літредактори, педагоги, юристи, перекладачі з мов нових і давніх, сучасних і архаїчних, живих і мертвих, коректори, бухгальтери, аґрономи, ветеринари, вчителі, кінорежисери, кінооператори, автори кіносценаріїв, драматурги, професори, доценти, аспіранти, бібліотекарі, поети, малярі, фотографи, архітекти, люди усіх галузей і усіх фахів, витворених новітньою розчленованістю суспільної праці.

Усі вони, представники української інтеліґенції, кінчали однаково: раптовим зривом, падінням в безодню, вибухом катастрофи, оберненої в одчай, безнадійність, голод, вислання, смерть.

Про судові процеси

І жодного порятунку!.. Криза й катастрофа перестали бути літературними образами й філософськими катеґоріями, книжковими ремінісценціями з письменників або мислителів. Вони ставали реальностями совєтського життя, підписами під актом проведеного трусу і рукою власною ствердженим актом визнань в злочинах, ніколи не зроблених.

Наприкінці 20-их років, на межі, яка відокремлює НЕП і період "побудови безклясового суспільства", відбулося три великі судово-політичні процеси: процес СВУ, процес Шахтинського центру і процес Промпартії. Ці процеси були проведені з метою, по-перше, політичне скомпромітувати інтеліґенцію, по-друге, обґрунтувати потребу усунення інтеліґенції з усіх сфер діяльности, де вона ще лишилася за НЕПу, і відповідно до того довести потребу заступити інтеліґенцію, яка своїми актами саботажу і шкідництва стає на шляху побудови соціялістичного суспільства, перевіреними й відданими справі пролетаріяту висуванцями, – робітниками від верстату, людьми з партквитком.

Як і всі інші пізніші судово-політичні процеси в СССР, так і названі, були організовані "виборчою" методою. На лавах підсудних сиділо 2-3 десятки люду, тим часом як тисячі й десятки, сотні тисяч лишалися по той бік запони.

Після арешту вони зникли без жодної згадки. Арешту кожен підсовєтський громадянин чекав з дня на день, з години на годину, і все ж таки коли арешт приходив, він приходив якось несподівано.

Трус, проведений на помешканні, був, зрештою, чистою формальністю, як і підписування згодом акту визнань в злочинах, передбачених статтями 58 і 59 з численними доданими до них параграфами.

Бо що розумілося в Совєтському Союзі під злочином? Індивідуальна провина не мала значення.

Євген Плужник

Повторюємо: індивідуальна провина не мала значення. Про яку особливу провину могла йти мова, якщо справа торкалася Євгена Плужника?

Євген Плужник не сприймав совєтської дійсности й тікав у філософію, як слушно зауважив С. Гординський, але Плужник не прийняв не тільки совєтської, але й взагалі ніякої дійсности, і це неприйняття дійсности мало у нього філософський і дещо песимістичний відтінок. Він творив свою, ним самим вигадану, дійсність, і про цю ним витворену, замкнену в собі, кімнатну дійсність він розповідав у своїх поезіях.

Тримався він у житті обережно й осторонь. Був спокійний, тихий, немов би відсутній. Більше мовчав. Був хворий, страждаючи на легені. Ходив звичайно в пальті. Злегка, нібито якось нерішуче покахикував. Горбився.

Збірка його поезій під назвою "Рівновага", яку він підготував до друку і яка несла в собі дату "Київ, 1933" лишилася невидрукованою, бо поет саме під той час був заарештований. Досить переглянути цю збірку поезій, опублікованих тільки через десять років, вже за наших часів, 1943, в четвертій книзі "Українського засіву", щоб переконатися в цілковитій аполітичності Плужника.

У збірці немає ніяких випадів проти совєтської дійсности, але в ній немає й жодного підлабузництва. В роки, коли особливо пишним цвітом розквітало огидне совєтське лакейство, так типове на Україні для часів Постишева, Плужник не йде ні на які поступки і ні перед ким не запобігає. Незважаючи на те, що перед письменниками була цілком виразно поставлена дилема вибирати "або – або", Плужник не виявляє жодної тенденції совєтизування. Він поводиться дуже коректно й стримано. Він поет, хіба цього мало?!

Він вірить у свою самодостатність і в свій замкнений поетичний світ, в якому він мешкає. Він створює серію незрівняних поезій оповідального жанру, де одна за одною перед його уявою проходять картини й образи з культурної історії Европи.

Саме в серії цих поезій Плужник виявив себе як оригінальний поет, який зміг би досягнути довершеної зрілости, коли б його творчий шлях не був перерваний ґвалтовно й передчасно.

Авторові можна було б закинути деяку одірваність од життя, те, що він не відчуває майбутнього і не знаходить для себе в ньому місця, але поза цим ані згадана збірка, ані взагалі вся поетична діяльність Плужника в цілому не давала ніяких підстав для арешту і ще менше підстав для того, щоб засудити його на розстріл.

І все ж таки він був заарештований і засуджений. Правда, не розстріляли, замінивши вищу міру покарання на десять років заслання. Та це була ні для кого не обов'язкова гра мертвими формулами паперової юрисдикції, бо десять років заслання на далеку північ в суворих умовах полярного клімату, бруду й смороду зголоднілого життя в'язничних казарень означали для людини, хворої на легені, вірну смерть.

Заміна розстрілу на заслання, реально оцінюючи становище, не одкривала поетові жодних перспектив на порятунок. І все ж таки того дня, коли йому сказали, що розстріл замінено йому на заслання, він зрадів. Поет, який в житті взагалі рідко радів, якому багато треба було для того, щоб радіти, одержавши цю звістку, радіє надзвичайною радістю.

У листі, написаному до дружини, під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:

"Галча моє!

Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим – це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист – найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости – так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною – я знаю – радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів – мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках.

Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце – і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право!

Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

28.ІІІ.35

Твій Євген".

Не можна без глибокого внутрішнього хвилювання читати цього листа, якого написав Плужник під безпосереднім враженням одержаної вісти про заміну розстрілу на заслання.

Дивний лист! Дивна радість. Надто химерна, жорстока й нелюдська, щоб повірити в неї! Невже ж людина може радіти з того, що її засилають на десять років?.. А поет, виявляється, може! І цей день, і цей час поет означає як найрадісніший в своєму житті.

Опинившись на Соловках, через півроку Плужник помер на сухоти. Заміна розстрілу на заслання була тільки фікцією.

Дмитро Фальківський

Дмитро Фальківський, як і Євген Плужник, був поетом. Чи є якийсь злочин у тому, що людина є поетом, пише вірші, оспівує осінь і плекає в собі меланхолійні настрої? Чи треба засудити людину, коли вона є поетом, але не є разом з тим ні Ґете, ні Шевченком, і той поетичний дар, яким вона володіє, не є всебічним?

В поезіях Дмитра Фальківського превалювали осінні мотиви. Поет обмеженого діяпазону, Фальківський обертався в рамцях небагатьох тем і, відповідно до обсягу свого поетичного обдарування, віддав перевагу осінній меланхолійній тематиці, присмерковим тонам, приголомшеним згукам. Йому подобалося оспівувати тугу й жаль, зів'яле листя, що падає і дерев, самоту і сум. Над усім в його поезіях панувала завжди одна й та сама, завжди тотожна собі, тема зневіри.

Звичайно, "дожовтневі" літературознавці, досліджуючи його поезії, шукали в них "впливів" і "запозичень". Вони воліли б розв'язувати проблему "літературного традиціоналізму". Але совєтських критиків подібна проблема не цікавила зовсім. В творах письменників вони не шукали ніяких інших впливів, окрім одного: впливу клясового ворога.

Психологічна й ляндшафтна тема в поезіях Фальківського, його суб'єктивно ліричні настрої були розшифровані критикою як тема невіри в соціяльне будівництво.

Це робилося дуже нескладним і нехитрим способом, примітивно, грубо й претенсійно: поет плекав настрої зневір'я, тоді як увесь пролетаріят, сповнений ентузіязму, самовіддано працює над побудовою соціялістичного суспільства. Тільки клясовий ворог може культивувати в своїй поезії настрої осінньої самотности, ізолюючи себе від пролетаріяту, захопленого патосом соціялістичного будівництва.

З відповідної літературної тематики, яка була властива поезії Фальківського, з його суб'єктивно-ліричних настроїв та стилістичних особливостей були зроблені належні політичні висновки. Дмитра Фальківського з літератури було усунено.

За постановою надзвичайної комісії під головуванням чекіста Ульриха в грудні 1934 Дмитро Фальківський був розстріляний.

Григорій Косинка (1899-1934)

Не менш трагічна була життєва доля Гр. Косинки.

Виголошене в 1929-30 рр. гасло ліквідації куркуля як кляси на базі суцільної колективізації, усунення з літератури всіх тих письменників, до яких совєтська критика з несамовитістю розлючених псів почала з початком 30-их років все настирливіше й настирливіше прикладати назву "куркульських", абож, що на совєтсько-газетярському жарґоні означало як на той час те саме – "бандитських" письменників. Не забудьмо, подібне визначення було разом з тим і формулою політичного обвинувачення.

В совєтській критиці кінця 20-их років ім'я Косинки згадувалося не інакше, як в супроводі цих двох епітетів. Це була пересторога, що оберталась на погрозу.

Найталановитіший з українських новелістів 20-их років, Гр. Косинка прийшов в українську літературу безпосередньо з села. Перше своє оповідання "На будяках" він надрукував 1919. На початку 20-их років він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх відгуках і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів у ті роки український народ проти большевизму.

Спомини з селянської війни, в якій Косинка брав безпосередньо участь, визначили зміст його перших оповідань. "Большевизм є модерний спосіб поневолення українського народу Москвою, – на таку думку наштовхує читача внутрішня логіка художніх образів Косинки", – пише один з новітніх критиків. В оповіданні "Темна ніч" Косинка розповідає, як повстанці-селяни впіймали большевицького комісара, що приїхав комуну щепити, і розстріляли його. В другому оповіданні розповідається аналогічний випадок, як інтеліґента-українця, укапіста, члена Української Комуністичної Партії, який з відповідним мандатом приїхав на Черкащину запроваджувати тут комнезам, селяни вибили шомполами, примусивши його співати при цьому "Вы жертвою пали в борьбе роковой". В оповіданні "Трикутний бій" описані події 1919 р., коли в Києві у вересні розгорнувся трикутний бій між галицькими стрілецькими частинами, що підійшли з Заходу й били по місту з гармат од Солом'янки, денікінцями, які наступали з півдня од Печерська, та большевиками, що відходили через Поділ за Дніпро. До цих часів сходить так само й оповідання "В житах" та інші.

Одшуміли бурі. Згасли нічні заграви. Дядько оре свою ріллю і виорює з землі череп. Він пізнає його: це череп забитого в роки селянської війни китайця Ході, що боронив на Україні "добутки" пролетарської" революції і поклав тут свою голову за чужу йому справу, забитий селянською кулею. Байдужим поштовхом ноги відкидає дядько череп Ході убік ("Голова Ході").

Війна скінчилася. Селянин оре ріллю. Але криваву перемогу справляє ҐПУ над тими, що брали участь у селянській війні. До цих часів сходить одне з найсильніших оповідань Гр. Косинки, яке лишилося незакінченим і було опубліковане вже за наших часів ("Фавст"), про українського Фавста, ватажка селянського повстання проти большевиків, дядька з Поділля, Прокопа Конюшину. Од нього слідчі ҐПУ домагаються, щоб він признався, де збирався повстанком. Місяцями його тримають в "чорному, як ніч, холодному й мокрому карцері". Його катують. Б'ють. Але він не зізнається. "Так знайте, – говорив він до стінки далі, – Прокіп Конюшина ніколи не був зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але нікого не продаватиму. Юдою не буду!"

З початком 30-их років, з запровадженням процесу пролєтаризації літератури, коли гасло уніфікації літератури, хоч і в першому, раппівському варіянті, але було вже оголошене, Косинку затиснули. Збірку "Серце", яка була вже видрукована, в останній момент затримав Головліт. Шлях до літератури був для поета закритий. "На літературні заробітки годі сподіватися", – писав Косинка 22.Х.1931.

Косинку цькували. З кожним днем цькування дедалі зростало. "Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь". "Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці", – пише він 16.ІV.1932. У цей час він "підробляв" сценаріями для фільмів, які ніколи не побачили світу. Він зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Раніш він був рвучкий і різкий, тепер він став якось назовні спокійніший, але це був спокій знервованої людини. Нерви не витримували.

1934 в харківському Будинкові письменника була влаштована "настановна" доповідь Кулика. По доповіді в дискусії виступив і Косинка. Замість обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою й запальною люттю він почав говорити на тему: "Братья писатели, в вашей судьбе что-то лежит роковое". Він говорив про те, що в умовах "соціяльного замовлення", коли людину взяли за горлянку, вона не може творити.

Це була не промова. Це була гістерія. Спазма безнадії. Крик одчаю в самотнім порожнечі пітьми. Комуністи зустріли промову Косинки свистом і вигуками обурення, в сутінках галерії письменника привітали бурхливими оплесками.

Незабаром, 4 листопада 1934 р., він був заарештований. З в'язниці він писав до дружини, розуміючи, що його арешт – це вже кінець:

"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!"

За постановою суду під головуванням Ульріха від 15-18 грудня 1934р. Косинка був розстріляний.

У судовій постанові було зазначено:

"Суд встановив, що більшість обвинувачених прибули в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УССР ряду терористичних актів. При затриманні у більшости обвинувачених забрані револьвери й ручні ґранати".

Присуд був "фількіною грамотою". Уся арґументація – чистою нісенітницею. Ніхто з розстріляних за цим вироком, ні Гр. Косинка, ні Дм. Фальківський, ні О. Влизько або Р. Шевченко, за винятком Крушельницьких, батька й синів, не були ніколи в житті ані в Польщі, ані в Румунії. Що ж до Крушельницьких, то вони стали жертвою своєї сантиментальної довірливости. Вони були комуністи й прибули на Україну за запрошенням совєтського уряду.

Микола Хвильовий (1893-1933)

Можна по-різному оцінювати літературну творчість Миколи Хвильового. Так, приміром, С. Гординський вважає, що "в прозі 20-их років Микола Хвильовий займає чільне місце" та що його "Сині етюди" це "фактично" початок нової української прози". "Фрагмент", "Вальдшнепи", "Я", "Редактор Карк", "Санаторійна зона", "Арабески" та багато інших писані, – це твори, – зазначає критик, – яких ваговитості важко віднайти паралелі в світовому письменстві".

Однак літературна незавершеність, засмічена й неохайна мова, розхристана і неврівноважена манера письма, хаотична похмурість, певна імпресіоністична розпливчатість і нечіткість ("У моїх творах мжичка", за власним виразом Хвильового) – вказують, що зрілого Хвильового ми не знаємо з його літературних творів, що ми знаємо Хвильового тільки на початковому етапі його творчости.

Отже, коли в оцінці творчости Мик. Хвильового як прозаїка можуть бути певні й значні розходження, то жодних розходжень не може бути в оцінці Хвильового як центральної постаті в українському літературному русі 20-х років. Хвильового треба брати в цілому, як прозаїка і публіциста, автора "Синіх етюдів" і памфлетів, організатора й ватажка "Вапліте".

Якою мірою памфлети Хвильовою схвилювали сучасників, видно з слів Мих. Могилянського, який па одному з літературних диспутів сказав: "Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що було важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря!"

Враження наше було, наче вітер увірвався до хати, пронісся по кімнатах, захлопав вікнами, задзвеніли шибки, задзеленчало скло! Радісно!.. І разом з тим страшно!..

О. Шумський, друг і однодумник Хвильового, досить точно переказує етапи, за якими розгорталася "літературна дискусія 1925-1927 рр.": "Літературна дискусія, розпочавшись виступами Хвильового проти графоманії, писаризму, неуцтва в літературі, так би мовити, боротьбою за якість, швидко переступила в боротьбу: за організаційні принципи поміж "Плугом" (масовізм) і "Вапліте" (академізм) і розгорнулась в площині суто принципових питань (Европа чи Просвіта) за перспективи розвитку української літератури й цілого соціяльно-культурного процесу" (Більшовик України, 1927, № 2, стор. 12).

Подорож 1924 на чолі "гартян" до Києва, знайомство з Зеровим, участь в літературній дискусії 1925 р. визначили для Хвильового напрямок його діяльности в другій половині 20-их років, рух од "Я" до памфлетів, од "Синіх етюдів" до "Камо грядеши”, од "Гарту" до "Вапліте".

Хвильовий став на бік тих, які, з зневагою одкидаючи "масовізм" і провінціялістичне просвітянство, захищали ідею високої, на европейський рівень знесеної, індивідуалізованої культури. Він приєднався до тих, що прагнули гірських верховин думки, де панує тиша і звідкіля одкривається відстань якнайширших у часі й просторі маштабів.

Він виступив патосним речником ідей, які до того часу були здобутком хіба що тільки вузького й замкненого гуртка й без нього, можливо, лишилися б у межах цього останнього. Він виніс їх на широкий простір і зробив їх здобутком загалу, відчувши в цих ідеях гіркий присмак народжуваної епохи і принадний знак нових обріїв. Він повірив у жертовну покликаність нашого часу, призначеного дати початок повій добі.

З великою й наполегливою пристрастю, з гарячковою піднесеністю, з ревністю відданого неофіта він викладав в своїх памфлетах інтуїтивно абож, краще сказати, емоційно щойно схоплені, ще не сформульовані конкретно ідеї. З гурткових ізольованих і замкнених ідей він творив основи свого світогляду. Перед ним відкрилася нова, доти незнана месіяністична віра в Відродження, в Ренесанс і, щільно пов'язана з нею, віра в епоху як принцип розмежування часу, в перспективи часу, які вимірюються тисячоліттями і в житті народів означають злам їх історичної долі. Він солідаризувався з тими, що пізнавали в нашій сучасності запах нової епохи і вірили в українське відродження. "Ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап" (Україна чи Малоросія), – заявив Хвильовий.

Маштаби мислення Пилипенків здавалися йому дрібними. Совєтизованому неонародництву "плужан" він протиставляв вимогу культури, провінціяльному просвітництву – ідеал европеїзму і своєрідну концепцію української літератури, що починається "од Куліша" і прагне "джерел", спільних для всієї европейської культури.

В Пант. Куліші Хвильовий знайшов для себе прапор і ствердив ім'я, потрібне для уточнення орієнтації. У збірці памфлетів (1925) "Думки проти течії" Хвильовий писав: "Щодо ідеального револіоціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього европейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західнього інтеліґента " (стор. 53).

"Справжній европеєць", "тип західнього інтеліґента" – ось принципи, що на них орієнтується Хвильовий в своїх оцінках минулого й сучасного. Европеїзм – ось мірка його оцінок. "Наша орієнтація, – зазначає Хвильовий, – на західньоевропейське мистецтво, на його стилі, на його прийоми" (Культура і побут, 1926, XII, "Апологети писаризму").

І коли він каже Европа, він має на увазі не "техніку" і не "пролетаріят", а "европейського інтеліґента", і знов же не "Европу взагалі", а Вюртемберґ, німецьку духовну культуру, доктора Фавста, як втілення допитливого людського духу.

"Коли ми говоримо про Европу, то ми маємо на увазі не тільки її техніку: є дещо серйозніше від останньої (Камо грядеши, стор. 61). "Це европейський інтеліґент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, – знайомий нам чорнокнижник з Вюртемберґу, що показав нам ґрандіозну цивілізацію й відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фавст, коли розуміти його як допитливий людський дух" (Думки проти течії, стор. 45).

Тут центральна ідея Хвильового. Тут те, що найбільше хвилювало й бентежило його в ті роки. "Психологічна Европа – ось та Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватися!.. Саме вона й виведе наше мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети" (Думки проти течії, стор. 46).

І далі він розкриває сенс своєї тези про психологічну Европу.

" Психологічна катеґорія є жива людина з мислями, з волею, з хистами. Жива людина є громадське життя. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи" (Думки проти течії, стор. 44).

Ось та концепція, яку розвинув Хвильовий!.. Їй не можна закинути браку суцільности. Вона наскрізь – в кожній своїй тезі і в кожному своєму слові – гостро полемічна, різко скерована проти офіційного курсу партії, діяметрально протиставлена основним теоретичним настановам большевицької доктрини. Хвильовий проповідував те, що заперечувала партія. Він робив наголос на тому, що партія іґнорувала.

Хвильовий деклярував те, чого не визнавала партія. На перший плян він висунув не "матеріяльну базу", а "психологічну катеґорію", не "економіку", а "психологію", не "маси", а "особу", не "пролетаріят", а “інтеліґента", не "партію", що поглинула і заступила суспільство, і не скерований проти суспільства терористичний гніт партії, а в протилежність тому "громадську людину" і "соціяльний критерій", з підсумковим заключним висновком.

"Не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Европи".

Кристальна чіткість думки!.. Завершена ясність формули!..

Наша сучасність веде ґрандіозну боротьбу "за Европу" і “соціяльність” проти асоціяльного й антиевропейського большевизму. У Хвильового ми знайдемо проникливі спроби визначити суттєвий зміст цього протиставлення. "Европа це досвід багатьох віків. Це Европа ґрандіозної цивілізації. Европа – Ґете, Байрона, Ньютона. Це та Европа, без якої не обійдуться перші фаланги азіятського ренесансу".

Без "Европи", поза Европою він не мислив собі "українського відродження". Шляхи України – шляхи Европи. Доля Сходу розв'язується в Европі.

Хвильовому не бракувало сміливости. Йому вистачило її, щоб кинути гасло: "Геть від Москви! Дайош Европу!", щоб з европейських позицій дати відсіч тому, що сучасний критик зве "московським комплексом". "Москва, – кидає Хвильовий,– це Сухарьовка: буття визначає свідомість. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства" (Думки проти течії, стор. 44). "Злою іронією звучать безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво" (Україна чи Малоросія).

"Оскільки паша література стає на свій власний шлях розпитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс? У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень".

Ні в кого не було сумніву, що, виголошуючи гасла "Геть од Москви!", "Якнайдалі від Москви!", "Дайош Европу!", Хвильовий об'явив похід проти Москви, як "столиці Совєтського Союзу", як "центру світового комуністичного руху".

І червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 виніс про Хвильового постанову:

"Кинуті в пресі гасла орієнтації па Европу, "геть од Москви" і т. ін. в значній мірі показні... Такі гасла можуть бути прапором для української буржуазії, що зростає на ґрунті непу, бо вона під орієнтацією на Европу безперечно розуміє відмежування від фортеці міжнародної революції, столиці СРСР – Москви ".

Так уже 1926 року різко намітилась войовнича ворожість Хвильового у відношені до урядового курсу большевицької партії. Він вірив у культурне піднесення, а спостерігав запроваджувану большевиками на Україні матеріяльну і духовну деґрадацію. Він захищав "людину", а бачив цілковите знищення всього людського.

Йому була не чужа свідомість катастрофи, кризи й суперечности, як внутрішніх ознак часу, але він не міг згодитися з тим, що зубожіння й гніт, що батіг ҐПУ, що цілковита заборона мислення, що фізичне знищення інтеліґенції, що виснаження стаханізованого робітника й експропріяція колективізованого селянина, що хаос дезорганізованої країни, що насильництво, руїна, терор, голод, страх і смерть можуть бути виразами піднесення й свідченням розквіту.

Був 1933 рік, кінець квітня. Хвильовий нещодавно повернувся з села, куди він їздив, за власним іронічним висловом, "вивчати новий кардинальний процес соціялістичного будівництва – голод!"

Весь час після повороту він перебував в становищі внутрішнього напруження, знервованої екзальтації, що межувала з гістерією і одчаєм. Було ясно одне: так не може тривати далі. Рука мимоволі тяглася за револьвером. Щось повинно статися. Що? Він не знав.

Лютувало ҐПУ. Кругом відбувалися арешти українських інтеліґентів.

Він жив, як у лихоманці, з важким почуттям тягару, що тиснуло на серце.

І тоді одного ранку наприкінці квітня в нерухому тишу кімнати вдерся телефонний дзвінок. Дзвонили з квартири Ялового, найбільшого з друзів Хвильового, ініціятора Вапліте. Схвильований жіночий голос сповістив про несподіваний арешт Ялового.

Звістка приголомшила. Всередині якось похололо, кольнуло в серці. Тоді раптом все стало надзвичайно, прозоро ясним. Почалось! Перший Яловий! Другий він!., за ними прийде черга на інших! Немає сумніву йдеться про розгром Вапліте.

В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадісна перспектива майбутнього його і його друзів. Це кінець!.. І тоді ж відразу прокинулася в ньому свідомість своєї відповідальности. Він мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й інших. Він повинен зробити це.

Почалися важкі, метушливі, безглузді дні. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидіння біля рурки в чеканні відгуку. Бігання по відповідальних робітниках. Звернення до ЦК. І жодних наслідків.

Вони не повірили його заявам про невинність Ялового. "Москва сльозам не вірить". А крові? Може "вони" нарешті повірять, коли він принесе "їм" кров'ю своєю стверджений одчай?! Ним опановує лихоманкова думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзі!

Тієї ночі, коли він обмірковував усе, зважував і вирішував, він не лягав спати. До самого ранку просидів він за своїм робочим столом. Написав останнього листа. І коли під вікном задзвеніли перші трамваї, він підвівся і вийшов до загальної кімнати. Дружина ще спала, донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодиля снідати. Він привітався, як завжди, з поцілунком і жартами. Повідомив, що сьогодні він запросить до себе друзів, отже треба приготувати чай. Потім підійшов до телефона і став дзвонити до своїх друзів письменників. Усіх просив прийти сьогодні до нього, послухати його новий твір, який він написав порядком соцзмагання з Епіком.

За годину у Хвильового вже був О. Досвітиій і Мик. Куліш. Сходилися й інші запрошені письменники. Усім упав у вічі надзвичайно піднесений настрій Хвильового. Він був схожий на людину, яка трошки випила. За чаєм розійшовся ще більше. Узяв гітару і з почуттям проспівав кілька улюблених пісень... Усі були захоплені. Але всі з нетерпінням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.

– Ах, так! – схопився Хвильовий, – сьогодні я вас справді здивую. Мені так важко було писати цей твір. Але я зрозумів, яким мусить бути письменник в сталінську епоху. І тому в мене з'явилось таке надхнення до цього твору. Може, сьогодні навчу я і вас, як треба й як не треба писати в наш час.

З цими словами він швидко зник за дверима свого кабінету.

Кілька хвилин чекали друзі в повній тиші, поки вийде Хвильовий з новим твором.

Раптом в кабінеті письменника почувся короткий, як тріск, револьверний постріл. У ту ж мить кинулися друзі до кабінету. За столом, відкинувши голову на спинку крісла, сидів Хвильовий.

В опущеній руці тримав він стиснений наган. Кругом крісла, як сніг, лежали білі клаптики подертого роману "Комсомольці". На них червоніли бризки крові.

На столі сліпою плямою білів прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав:

"Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників.

Кров'ю моєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен..."

На похоронах Хвильового ще були присутні всі ваплітяни.

13 травня 1933 року Хвильовий покінчив життя самогубством, а тоді ж у травні був заарештований О. Слісаренко. Скоро після того – О. Досвітній і Остап Вишня, дещо згодом черга прийшла на інших!..