Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Микола міхновський самостійна УкраїнаСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої “боротьбою націй”, вже начався і закінчення наближається. Ті з’явища – це уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання Вірмен, Критян-Греків 1, Кубанців і, нарешті, Боерів 2. Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте, шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний 3 показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гаазькій конференції. Отаке виникає питання: чи визволення національне можливе для нас? З часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей цієї події. Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фалянги правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національности і коли любити Вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче зі своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих 6 ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і так далі? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади? Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо, гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її – царським правительством. Ця власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Це твердження примушує нас розглянути природу і характер угоди з 1654 року. Виникає питання, чи по злуці цих двох держав обидві вони зникли, а на місце їх почала існувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду міжнароднього права? Сучасна наука міжнаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і складною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати “спілку держав” (“Staatenbund”). Спілка держав – це така форма злучення, при якій шанування 7 і підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірної самостійности злучених держав, але навпаки, оберігання тієї самостійности стає метою злучених держав. Держави – члени спілки – зберігають право міжнародніх зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо зав’язувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх міжнародні зносини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однаковий політичний устрій, але й з різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній із держав змінюється 8 форма правління, або вимирає пануюча династія. Цим особливо “спілка держав” відрізняється від так званої “реальної унії держав”, яка може існувати тільки поміж монархічними державами, раз-у-раз може перекротити 9 своє існування, або вимерла династія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком “спілки держав” можуть бути Північно-Американські Злучені Держави, Швейцарська 10 спілка і найбільша – Германська Спілка. Як же злучилася держава московська з державою українською? Шляхом погодження, а погодження це вилилося у формі т. зв. “переяславських статтей”. 2. Українська держава має своє окреме самостійне військо. 4. Суб’єкт неукраїнської національности не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя… 13. Незломність стародавніх прав як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки. Таким чином українська держава в тій формі, у якій вона сформована 12 й уконституйована Хмельницьким, є справді державою з погляду міжнаціонального права. Суперечники 13 наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила “данину” царському правительству. Коли й так, – то все ж навіть з їх погляду, Українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних зносин з надвірного боку: тим часом Переяславська конституція надавала це право Українській державі. Як же, проте, розуміти ту “данину”, що платила українська республіка московській монархії? Годі розв’язати це питання з погляду сучасної науки міжнароднього права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної, платила “данину”; як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів. Це дасться пояснити тільки тоді, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що “данина” давалася не державі московській, а цареві московському, яко протекторові особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки “протекції”, а не підданства. З цього погляду та “данина” має значення вкладу до спільної скарбниці, призначеної для міжнародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що Українська держава не була завойована московською монархією або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись із московською монархією, не поступилася ані одним зі своїх державних або республіканських прав, і устрій московської монархії для Української держави був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 рок у, і поводяться нині з нами так, наче Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять із нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова є обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської і республіки української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те “єдиная неділимая Россія” для нас не існує. Для нас обов’язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менше ваги, ніж московський цар. Так каже право. Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори є наші необмежені пани, а Переяславська конституція (є) тільки “історичним актом” та й годі. Як же з погляду права відноситись до такого знущання над правом? Коли один із контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку, в якому він був прийнятий обома ними, або визнавши 14 контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом. І тоді вже є панування сили, але не вплив права. Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений унівець 15 насиллям, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, але навіть право протестування, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробилось правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права. Але в тім розміркуванні 16 немає ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злодійським 17 шляхом. Друге 18: розуміння про задавнення не може відноситися до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не вбезправних 19, а (саме) такі відносини московської монархії до української республіки. У міжнаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські повстання (18)80-их років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, цебто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест(ом) проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб ми – спадкоємці Богдана Хмельницького – по праву могли користуватись нашою спадщиною! Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації. Це не є самі слова: зміст їм відповідає. Коли в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш із бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубільці 20 погорджуються 21 невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами російської імперії зневажається право совісти, погорджується право свободи особистої, гнобиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежене право над життям і смертю кожного з українців. Царський закон з 17 травня 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції і вона вигнана зі школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже (по)збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить “данину” не тільки матеріяльними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні, і через 247 років по Переяславській конституції “вільний і рівний” українець відіграє ще гіршу ролю, ніж колишній ілот 22, бо в ілота не вимагали, принаймні, інтелектуальної “данини”, бо від ілота не вимагали любови й прихильности до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же тільки відчуває його. Така-то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу, і хай навпаки логіці подій ми виписали на сво(є)му прапорі: “Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Чи не захоплюємося ми? Чи не є цей ідеал наш однією з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподівається та які розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити? На цьому аргументі не спиняємося через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для другої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатися 23 своїм “правом сильного”. Для нас далеко важніший другий аргумент – це закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеє ю, творить історію при сучасних обставинах життя? Хіба та маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелігенція охоче, без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та й, врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітністю російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них 24 ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби! І так ми некультурні. Це безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її історична, бо вона за(в)мерла на тім ступеню 25, на якім вона була ще в XVII столітті. Це правда, що нація наша в загальній культурності з часу конституції з 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусіла вернутись до нижчих форм життя – як політичного, так і соціяльного. Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освічености й хвилювали наше суспільство у XVIІ віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісти, але й свободи політичної. Усі ці рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена в безодню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української нації, культурність так(а) інтенсивна, що кількома своїми проміннями вона змогла покликати до життя й могутности націю нинішніх наших господарів. Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурности знаходимо ми найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява є спосіб (способом?) держати нашу націю в неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних й державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе вдома 26 до нашої вподоби, бо інтерес наших господарів є цілком протилежний 27 нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів. Цю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Це її право та її обов’язок. А в історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила сво(є)му народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі –плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтелігенцію. Ця друга прийняла російську національність протягом XVIII і XIX віків. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, і всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і “їм же ність числа” – усі вони наша кров. Народ знову лишиться без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із оцим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті – вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт 28 нації – найкультурнішу її верству. Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не починалася, але характеристична його прикмета служіння 30 свому власному народові відбилася в ньому з повною силою. Отже, коли третя інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона є заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належить їй. Годі через те казати, ніби маса українського суспільства не має нічого спільного з останньою формацією своєї інтелігенції – українська інтелігенція є само суспільство в мініятюрі 31, (у)стремління суспільства – це (у)стремління інтелігенції, пориви інтелігенції – це пориви й симпатії цілого суспільства. Годі ось тут докладно відповісти на всі оті питання. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного політичного українства – (Тараса) Шевченка – не зрозуміло ні його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто ніде не бачив вашої роботи!” Ці покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство протягом 32 півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, ці покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію льояльности, ці покоління своїм нечуваним сервілізмом 33, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молоді, що стояла на українсько-національному ґрунті. Ці покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним 34! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. Ці покоління самі найліпше назвали себе українофілами, цебто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків – крім однієї страшної й фатальної зв’язі – своєю кров’ю заплатити за помилки попередників. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 мільйонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне “Я”. Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли через що були в нас Берестечки і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нашої нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанці. Цей великий – увесь народ український. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемося усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось! Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни.
Примітки 1. В тексті: “Кретяни-Греки”. 2. Боери, бури – нащадки голландських колоністів, що з XVII століття оселялися в Південній Африці. Наприкінці XIX століття прийняли назву африканерів. У XIX ст. під тиском тиском англійських колоністів мігрували на північ, де утворили республіки: Наталь, Оранію (Оранжеву), Трансвааль. В XIX – XX ст. ст. – війни з Британцями за незалежність (англо-бурські війни). УСЕ. Київ: Ірина, 1999. 3. Хосен – користь, вигода, хосний, хосенний – корисний. 4. В тексті “не обмежовану”. 5. В тексті “грюкотить грім”. 6. В тексті “змоскалізуваних”. 7. В тексті “шанування”. 8. В тексті “зміняється”. 9. Очевидно, припинити своє існування. 10. В тексті “Швайцарська”. 11. Тут і далі в тексті “спробунок”. 12. Тут і далі в тексті “зформована”. 13. Тобто опоненти, противники. 14. В тексті “узнавши”. 15. В тексті “у нівець”. Згідно з сучасним правописом – зведений нанівець. 16. В тексті “розмірковання”. 17. В тексті “злодіяцьким”. 18. В тексті “вдруге”. 19. В тексті “з безправних”. 20. В тексті “тубольці”. 21. Тобто зневажаються. 22. Ілоти – у стародавній Спарті невільні селяни, нащадки завойованих мешканців Лаконії та Мессенії; приписані до землі спартіатів, обробляли її, сплачуючи данину натурою. УСЕ. Київ: Ірина, 1999. 23. В тексті “скористуватись”. 24. В тексті “до їх”. 25. В тексті “ступіню”. 26. В тексті “дома”. 27. В тексті “супротележний”. 28. В тексті “цвіти”. 29. В тексті “якоїнебуть”. 30. Тут і далі в тексті “служення”. 31. В тексті “в мініатурі”. 32. В тексті “в протязі”. 33. Сервілізм – “раболепство, прислужничество, рабская угодливость”. 34. Тобто ворожим до науки, просвіти. 35. В тексті “служення”. 36. В тексті “ввесь”.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-09-05; просмотров: 263; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.12.163.23 (0.018 с.) |