Частина третя - українська ідея

РОЗДІЛ І - НОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ “ЕРОС”

Мотто до цієї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світлі по виясненнях, що я до нього дав у перших частинах.

Те, що бракує українській ідеї, це “цілком новий дух”. Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям.

Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означує Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З тих двох частин складається українська ідея. З ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національ-на воля, з самої волі, і з чуттєвої сторони, з національного “еросу”, “емотивнос-ти” (Барес). З почування, що є мотивом діяння, і з думки, що надає почуванню означену форму (Спенсер).

Власне недорозвинення “емотивного” первня було якраз причиною наших останніх катастроф. Запал “Марсельєзи” лишився б звичайною жакерією без людей Конвента, що дали йому формулу і зміст. Але і кличі 1789 позістали б порожнім криком без запалу “Марсельези”. З українською ідеєю не в’язалося цього потужного патосу.

України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання, і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську “соромливість” себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія “кающагося дворянина” знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли.

Але лише тоді! Бо поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ з зовнішнього хаосу, поки “малоросійську” ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми – не стануть аксіомами, догмами; “соромливість” – не обернеться в “брутальність”, а безхребетне “народолюбство” – в аґресивний націоналізм, – доти не стане Україна нацією. Це є той досі нехтований, “суб’єктивний момент”, без якого ані природні багатства, ані число людности, ані жадна “еволюція” нам не поможуть. Національність – пише К’елєн – в першій мірі має суб’єктивний бік. Це волевий і тепловий елемент, який може підноситися дo температури пропасниці, але й спадати нижче нуля. В останнім разі не вистануть нації жадні об’єктивні передумови, щоб здобути від історії признання своїх претенсій на державне існування. В тім лежить між іншим точка тяжіння проблеми України” [1].

В нас тим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого ту “емотивність”, – у нас її гасили. Ніколи національні постуляти не в’язалися в українстві з “залізною силою ентузіязму”. Слово націоналізм опльовувалося “народолюбцями”. Його соромилися. Прив’язання (українця) “до того, що дає йому життя”, до свого, він уважав “смішним” [2], як і “всі інстинктові почуття”. Його ідея не сміла мати нічого з “релігійного фанатизму”, нічого з “розпалу змагань”. Треба було зробити так, щоб “розумові виводи брали верх над емоціями”. Здушити екстазу, забити в ідеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. “Різка напруженість” національних стремлінь п’ятнувалася як пережиток некультурних віків, як “хоробливе явище”. Драгоманів гремів проти “духу старозаконної нетерпимости”, випоминаючи його навіть Шевченкові. Він, як і його учні, не тямили, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх.

Досі українство не здобулося на це велике хотіння. Його хотіння покрива-лося досі з “ніжною любов’ю” до свого, не знаючи волі накинути себе силоміць і свойому окруженню, і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, яке захитало б її в її підвалинах. “Чому ми такі нікчемні? – питається одна з “роздвоєних” українських душ, і відповідає – “тому, що нема в нас хочу, а коли й є, то таке ж нікчемне і кволе, як і ми”[3]. Це була нікчемність волі, в якій Фереро добачає головну недугу цілого нашого віку взагалі.

Не можна сказати, щоб українська ідея зовсім була позбавлена “емотив-ного” забарвлення, лише було воно “нікчемне і кволе”. Затрималося на примі-тивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення ворожих воль, до свідомости, що “кожний лиш те посідає, що іншому видер”; без панських забаганок, “ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність” до всього рідного, свого, “наського” [4]. І поскільки тут дійсно приходило в гру це “без свідомости”, то ця “емо-тивність” в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. “В питаннях національних ми не йшли дальше тієї границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидкий був нам так польський, як і московський націоналізм з інстинктом державного насильства” [6]. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщина і російщина, був ненависний нам. Парадоксом звучала теза, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти, мусить поконати ворожий світ.

Українець не хоче побіди своєї ідеї, коли вона до того вимагає сили, коли її тріюмф купується “насильством, примусом” [6]. Перемога ідеї повинна прийти без заклику до “національної ненависти”, на якій нічого “не можна будувати”; “злоба” супроти ворожої думки, “жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах” противної ідеї, заклик до “темних інстинктів мас” – це були емоції, які треба було укоськати, навіть як вони скеровуються проти ворожого світу [7].

І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, було те заперечення неповне, половинчасте. Навіть революційне українство знало, в суті речі, лише “чого воно не хотіло, а не чого хотіло”. Його бажання “зруйнувати існуючий лад” було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити “насильство” в світі; до організації нового “насильства” революційне українство не додумалося. В нього не було “бажання панувати над кимсь”, лиш гола непродуктивна, чисто оборонна “ненависть до рабства” [8].

А цього було так мало! Сама “ніжність”, пошанівок до свого, – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу до чину. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східня з її церковнослов’янщиною – помимо того захопили і пірвали маси. а які спустошення робив серед українців, та й тепер робить, чужий у нас російський большевизм! Очевидно, сама “ніжність”, сама поверхова “наськість”, сантиментальна любов до свого, не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І це “щось”, до чого горнуться підсвідоме маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне цей інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вразливі на цей “інстинкт насильства”, що вітрять його навіть у чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, за “ніжною”, трусливою, – хоч і “своєю” ідеєю.

Наш патос був “тугою за чистим, людським,мирним... життям”[9]; але ж життя це не лиш туга, але й гнів! Не лиш мир, але й війна! Підставою українського відродження було “щиросердне хотіння”, а “не примус”. Але ж, щоб перемогти, патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, а часом – до “грабіжу чужого”. Бо що в підбитої нації є ще “своє”, що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація “на нашій не своїй землі”. В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено “чужими”.

Інстинкт панування (“примусу”), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичиновою “музикою”, ані “народолюбством” соціялістів, – не здобуде собі права на буття. Мало хотіти підважити чужу волю, треба поставити на її місце свою, яка вбрала б в ланцюги ворохобний світ фактів.

В нас протестувалося проти чужої ідеї і тільки в ім’я “гуманности”, “ніжности”. “Не вірю в те загальне в нас, – що йде поруч із знущанням над людиною... Людина для мене самоціль, нехай мені й закинуть, що то гуманізм” [10]. Але лиш той спротив творчий, який є вагітний грядучим “знущанням” над опірними ворогами великої ідеї. Коли б той дух неґації поганства, не жив у катакомбах, не жив уже в перших християнах, не схилилися б перед ним римські орли.

Драгоманів гримав проти патосу пророків, бо мало в них було “гуманности, альтруїстичних думок”, а натомість багато “скаженої злости проти тих, хто не приймає віри пророків і апостолів”... Страшне засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш “альтруїзмом” до себе, а позбавлена “скаженої злоби” проти чужого світа. Ось слова одного большевика: “РСФСР не лише п’ять букв, але й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За ці п’ять знаків я візьму рушницю і піду вбивати”. Якою “гуманністю” можна збороти цей чортівський патос і слуг диявола? Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: “Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за Його славу” [11]. Ось той патос (лиш зі знаком плюса, не мінуса), який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого, що до 1917p. не здобулася на протиставлення пато-су займанця – власного патосу; тих, що хочуть знищити займанця.

Всяка творча ідея потребує не тільки визволитися (se liberer), але, як казав Лє Бон, накинутися (s’ imposer) оточенню. В нас відкидали “примус” в ім’я “ніжности”, там відкидали “ніжність” в ім’я тріюмфу над нашим. В приявності цього духа не лиш спротиву, але й волі панування, волі не лише до визволення, а й волі до примусу, не лиш до “людяности” – і є сильна сторона “емотивнос-ти” творчих ідей. І поки цей складник не увійде в нашу “ емотивність”, – мертвою і безплідною останеться українська ідея, цькована й опльовувана чужи-ми, що дбають не про “ніжність”, але про самоутвердження.

Чужі ідеї, з якими доводилось нам мати діло, все мали те, чого бракувало нам. Духовість російського проводу пересякнута наскрізь тим інстинктом, про який тут говорю. “Чим я не хотів би бути – читаємо в Достоєвського, – чого я не прагнув би довершити, чи я стану доброчинцем, чи павуком, що ссе чужі соки, – що то все мене обходить? Я знаю, що хочу панувати, і цього досить!” А в другім місці: “... великий історичний закон полягає в тім, що ми ніколи не станемо великою нацією, поки не виплекаємо в собі певної зарозумілости (“самомненія”), свідомости власної ваги для світу... Всі великі нації власне через те могли розвинути свої великі сили, що були такі “зарозумілі”; що мали певність, що якраз тим служили людськості, що гордо, незмінно й послідовно лишалися тим, чим були” [12]. Що це, як не патос приказу, що не лиш боронить себе від заливу оточення, але й накидає йому своє “горде” й “зарозуміле” національне обличчя?

Цей патос був і в Пушкіна, в Тютчева, і в Блока, і в Маяковського, в передреволюційній і в дореволюційній Росії. Один з ворогів большевизму пише про них: вони зовсім відрізнялися від “підвладної” людности, “комуністи чомусь всі голені, в скіряних куртках або робітничих блюзах, в високих чобо-тях... Говорять уривчасто, коротко... Рухи різкі. В їх захованні відчувалася, коли не природна енергія, то рішучість, відвага, а часто грубість” [13]. – Хто говорить “уривчасто”, “коротко”, й “різко”? Той, хто приказує! Отже знову той патос командування, патос тих, яким не вистачає “щиросердне хотіння”, які твердять, що ідея, щоб перемогти опір цього світа, окруження, чужої ідеї й своєї пасивної маси, – потребує “відваги”, “різкости”, “енерґії”, “примусу”, “рішучости”, а часто й “грубости”...

Ця воля може бути спершу навіть не усвідомлена: ані Хмельницький, ані Вашінґтон, розпочинаючи повстання, не думали спершу про незалежну дер-жаву, але – в них був той дух “combativite”, абстрактної в службі ідеї свободи, відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яких не заступить жадна програма. Цього бракувало чуттєвій стороні прован-сальства.

І то як у відношенні до чужої ідеї, до зовнішнього, яке треба перемогти, так і до власного окруження, в якім ідея розвивається, і якого силу тяглости (інерції) теж треба перебороти. В тім випадку “примус” так само конечний, як і в першім, і тому носії нових ідей, помимо їх нераз “демократичної” мови, не визнавали за масою ролі творчого чинника, лише все за провідною групою. Чуттєвий момент тих ідей обходився без солодкавої симпатії до цієї маси, в нім скорше була та, змішана з жагою посідання любов, з якою трактує свій матеріял різьбар. Ідеологи сильних ідей, в Росії, казав один москаль, “з повним спокоєм були переконані, що нарід наш в ту ж мить прийме все, що ми йому вкажемо, себто прикажемо... Наші “общечеловеки” були в відношенні до свого народу цілковитими поміщиками, навіть по селянській реформі”... “Що ліпше – ми чи нарід? – питається Достоєвський, народові за нами, чи нам за народом?... Ми повинні схилитися перед народом... але... під одним лиш услів’ям і це sine qua non: щоб нарід і від нас прийняв багато з того, що ми принесли з собою. Ми не можемо знищитися перед якою б то не було його правдою; наше хай останеться при нас і ми не віддамо його нізащо в світі, навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом” [14].

Сторонником “примусової” ідеології супроти мас був і творець большевизму. Маса для нього ніколи не є мірником правди, ніяка “воля народа”, ані засада більшости не змусить його зректися своєї правди. Його ідея не повинна була шукати науки в стихії, вона переможе лише “в боротьбі з стихією” маси, яку має “стягнути” з її привичного шляху. Зовсім недемокра-тичне твердив він, що “десяток розумних вище за сотку дурнів” [15]. “Щоб вийти з стану дитинства”, пише Ленін, всякий рух “повинен власне заразитися нетер-пимістю в відношенні до людей, що затримують його ріст своїм паданням до ніг перед стихійністю” [16].

Що могли протиставити наші драгоманівці тому – хоч неґативному й ворожому нам – самопевному патосові ідеологів російського червоного націо-налізму? Так само ставився до народу (до “трусливих егоїстів”) – “друг наро-да” Марат. А ось що читаємо в польського націоналіста, Романа Дмовського: зібрати суспільність під прапор однієї ідеї ніколи не можна “через погодження суперечностей вогню з водою, але – через згуртування тих, які стоять при даній ідеї, і змушення до послуху тих, хто по доброму не хоче її визнати” [17]. Правда, яка вражаюча подібність думок? – А на порівняння, ось відповідь українських “народолюбців” на це саме питання (“ми з народом, чи народ за нами?”) – “Ми поклонились народові, як животворчій стихії, яка мусить залічити всі рани... битія нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя”... “Куди нарід наш сам схоче йти, так і буде”[18]...

В перших двох випадках провід давав свою відповідь на питання “стихії”, в останнім – запитувався у “стихії”, що йому робити? Там – незломна воля перемогти пасивність маси й повести її, тут – страх перед накиненням своєї волі, як перед “ якобінством” і “деспотизмом”; психіка тих, що ведуть за собою, – і тих, що плентаються в хвості стихії і подій. Психіка провідників, і – проваджених: “пастирів”, і “овець”.

Та самопевність, якою забарвлений чуттєвий бік всякої великої ідеї її речників, є ніщо інше, як безоглядна віра в себе, хотіння s’imposer пасивній матерії, не в неї шукати ідей. Ідея, яка в своїй емотивній стороні немає цієї зачіпности, ніколи матерії не опанує.

Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. “Фанатизм”, “інстинктовні почуван-ня”, “емоційність” замість “розумовости”, дух національної нетерпимости”, – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і прист-расть, що не знає жадних “чому”. Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії – мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними “маловірами”. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і аґресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший.

Природа не зносить порожнечі.

 

14. Віктор Петров

УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ УРСР -
ЖЕРТВИ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО ТЕРОРУ

ПЕРЕДМОВА

Студія Віктора Петрова, що друкується тут з деякими скороченнями, була написана на початку 1940-их років, під час війни. Тому вона охоплює процеси радянської літератури тільки довоєнного періоду і закінчується її розгромом під час так знаної "єжовщини". Після того, особливо по війні, багато чого змінилося; тепер, наприклад, не ліквідують письменників фізично, але в істотному гніт лишився той самий, і вільна українська література сьогодні так само заборонена, як і за часів "єжовщини". Деякі місця в праці Петрова могли б здатися молодому радянському читачеві анахронізмом. Наприклад, його твердження про усування фахівців і висунення на відповідальні посади людей не підготованих, лише тому, що вони мали партійні квитки, може здатися дивним, бо тепер на всіх відповідальних постах сидять фахово підготовані комуністи. Та ці місця треба розуміти історично. У 1920-30-их роках було саме так, як пише Петров: позбавляли праці й фізично знищували фахівця лише за те, що він був українець, і на його місце саджали "перевіреного" партійця, хоч вій і нічого не тямив у тій справі, яку йому доручали. Цим способом завдано невідшкодованої втрати українській культурі і зведено її на рівень провінції супроти Москви. Автор сам був письменником і живим свідком усіх тих процесів, які він описує. І цінність його праці полягає в тому, що читач з десятків описаних тут особистих трагедій бачить, якою ціною українська література, що виявила такий блискучий розвиток у 1920-их роках, терором була зведена до провінційности і повного послушенства Москві.

Жовтнева революція, яка сталася 7 листопада 1917 року, зналася, як відомо, за офіціозною партійно-совєтською номенклатурою "пролетарською". Це мусіло означати, що в визначенні Жовтневої революції, окрім вказівки на хронологічний момент, привноситься ще також посилання на соціяльний її зміст. Але який саме?.. Чи значить це, що завдання Жовтневої революції як революції соціяльної полягало в розв'язанні основних соціяльних проблем з метою поліпшення матеріяльних умов життя трудящих, знищення соціяльних несправедливостей та усунення соціяльного гніту?..

В одному з оповідань Гр. Косинки, написаному на початку 20-их років, селянин скаржиться: "Отак виходить, і власть наша, і порядки наші, а все по-старому. Збулися великих панів, чорт наплодив дрібних, і п'ють, як п'явки!.. Ореш, а красних днів не бачиш: була царизна – робили, прийшов совєт – робимо, а пани, як плили шовками в городах, і по цей день пливуть".

Цей селянин, скарги якого занотував свого часу Гр. Косинка, як і мільйони інших, вважав, що його обдурили!.. Даремні нарікання! Безпідставні претенсії. Голод на Поволжі 1921 року, голод на Україні 1933 року, терор, концтабори, злидні протягом 25-річного існування совєтської влади є найкращим доказом того, що "совєт" ніколи й ніяк не дбав і не мав на оці дбати, бодай найменшою мірою, про поліпшення життєвої долі трудящих. Дбати про трудящих – подібне завдання ніколи не входило в обсяг завдань соціяльної політики большевизму.

Ленін їдко висміював подібні "прекраснодушні ілюзії". Він вірив у можливість декретами й паперовими обіжниками в найкоротший термін побудувати комуну, але в справедливість, як основу суспільного життя він не вірив. Большевики ніколи не слабували на прекраснодушіє.

Людина?! Це не було передбачено ані статутом, ані програмою ВКП(б).

Не скасування соціяльного лиха і не усунення соціяльного гніту, а, навпаки, їх загострення!.. Не відміна процесів, властивих капіталістичному суспільству, а, навпаки, доведення їх до найвищого напруження і остаточного вияву!.. Саме в цьому большевизм і бачив своє призначення та сенс свого історичного покликання, як "могильника капіталізму".

В основі політичної доктрини – доктрини могильників! – лежала химерна й жорстока теза, що тільки через антисоціяльні заходи можна досягти соціяльних наслідків. Соціяльне мусіло стати досягненням майбутнього. На долю сучасності припадало антисоціяльне.

Яке має бути соціяльне майбутнє – це є предметом віри; що ж до сучасности, то в жовтні 1917 року підсовєтські люди жили в антисоціяльних умовах злиднів, гніту й постійного страху.

Большевики ніколи не поділяли есерівської земельної програми, але, перейнявши есерівське гасло "Земля трудящим" і забезпечивши для себе в цей спосіб підтримку селянства в найкритичніший для себе момент боротьби за владу (1917-1921), вони на наступному етапі вклали в це гасло несподіваний і протилежний сенс. Провідною тезою соціяльної політики большевизму у відношенні до селянства було не поліпшення економічного положення цього останнього, а, навпаки, підірвання, не надання землі, а навпаки, вилучення, не зміцнення селянство, а, навпаки, економічна руйнація селянства і відповідно до того орієнтація на безгосподарного, господарче маломіцного селянина, одне слово: пролетаризація селянства чи, що те саме, перетворення селянина з власника "знарядь виробництва", землі, реманенту, тяглової сили на індустріяльного робітника, який, не маючи жодної власности, працює за найом.

Власне кажучи, в усьому цьому немає нічого нового. Проводячи політику пролетаризації селянства, економічної його експропріяції і, відповідно до того, економічної концентрації власности, большевизм виконував "соціяльне замовлення" капіталістичного світу, оскільки всі ці процеси й явища були провідними тенденціями, властивими капіталістичному ладові. Большевизм переймав на себе руїнницькі антисоціяльні функції капіталізму у відношенні до селянства з тією відміною супроти капіталізму, що в капіталістичному суспільстві ці процеси носили чисто економічний характер, в большевизмі ж вони набули характеру адміністративно-політичних заходів, запроваджуваних примусово згори державою, причому примусова експропріяція селянської власности й пролетаризація селянства сполучалася з запровадженням метод масового переселення й фізичного знищення.

Офіційною мовою ця політика большевиків звалася "ліквідацією куркуля як кляси на базі суцільної колективізації", а фактично вона поширювалася на все селянство, оскільки розкуркулення торкалося не окремого якого-небудь прошарку в селянстві, а взагалі всього селянства в цілому, і землю, реманент, тяглову силу відбирали не тільки в куркулів, а від усіх селян, незалежно від їх більшої або меншої матеріяльної забезпечености.

Соціяльна політика совєтської влади відносно селян була політикою не соціяльного миру, а соціяльної війни. Це була політика, скерована супроти селянства, і, відповідно до того, це була політика терору й нищення, що не знала ані винятків, ані жалю. Насильництво ставало методою, терор зводився в принцип. Не було такої жорстокости, яка не застосовувалася б до селянства, не було такої межі люті, перед якою спинилася б совєтська влада.

Отже, коли ми говоримо про руїнницьку суть большевизму, ми маємо на оці зовсім не суму репресій, конфіскацій, заслань і розстрілів, застосовуваних до селянства, навіть не голод 1933, як наслідок цієї політики, але істоту й цілескерованість большевизму, в основі якого лежало не ствердження, а неґація, не творчий дух миру, а нищівна тенденція заперечення, покликаного стати загальним.

В провідні свої настанови, в тези: "знищення кляс" і "побудови безклясового суспільства" большевизм вкладав не просвітницький абож економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізичного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розумілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер.

Мільйони селян стали жертвою гасла "ліквідації куркуля як кляси", яке, за звуженим обсягом клясової формули, за згадкою куркуля, ховало всеохоплюючий і універсальний сенс. В наслідок цієї ліквідації по багатьох селах і навіть районах України не лишилося селян: одні були репресовані, інші були виселені, треті вимерли з голоду, четверті розбіглися. Картини "спустошення", які малюють писцові книги для Московської держави XVII ст., повторювалися знов на Україні в XX ст. Селянська країна, що колись годувала цілу Европу, вмирала на вулицях міста біля дверей хлібних крамниць. Матері їли дітей. Хати стояли забиті дошками.

Майбутні дослідники "писцових книг" з 30-их років XX ст. відзначать, що в наслідок політики ліквідації куркуля й колективізації по деяких селах України, приміром, на Уманщині, не лишилося жодної місцевої селянської родини і села були наново заселені переселенцями з-під Вінниці та інших місць Поділля.

Вони відзначать, що по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда-прадіда власній хаті. Почуття власности, зв'язок з місцем викорінювалися послідовно і вщент.

Уявлення "рідної хати" стало на Україні анахронізмом.