Ліквідація літературних організацій

Усі українські літературні організації припинили своє існування на початку 30-их років в один і той самий спосіб. Вони не були закриті або розпущені. Радянська влада ніколи не вдавалася до подібних заходів, що могли б здатися недемократичними. Українські літературні організації перестали існувати в інший спосіб, так би мовити, автоматично, самі собою, через неучасть в них їх членів.

Повторюємо: жодна з організацій не була заборонена. Влада не припускала адміністративного втручання у внутрішнє життя організацій. Воля зборів, слова й друку не була ніколи порушена. Усі демократичні права були повністю й цілком застережені. Що ж до того, що члени організацій були репресовані, то це інша справа! Вони ліквідовані не як письменники, а як контрреволюціонери й клясові вороги.

Не забудьмо: позаклясової літератури немає. Є тільки клясова література. Тобто іншими словами, з одного боку, пролетарська література, і, з другого боку, антипролетарська, клясововорожа література, абож, що те саме, література, яка підлягає знищенню. Оскільки ж пролетарської літератури як такої взагалі не існувало, то це й значило, що вся література без жодних винятків підлягала знищенню.

Гасло пролетарської літератури – тепер в перспективі минулих років це видно цілком і безперечно чітко – не було творчим гаслом, бо жодної пролетарської літератури створено не було. Спроби вкласти в поняття пролетарської літератури якийсь позитивний зміст, саме через зробітничення тематики й автури, через фактичну пролетаризацію літератури, отже через висування робітничого, пролетарського автора від варстату, кінчилися крахом. Усі ці спроби зазнали цілковитої невдачі. Це був чистий блеф.

Поняття пролетарської літератури було не позитивним, а неґативним поняттям, яке реального сенсу набувало тільки з протиставлення і в протиставленні, отже як принцип заперечення. Це й призвело до створення такого становища, яке існувало з початку 30-их років: твір письменника оцінювала не літературна критика, успіх літературного твору вирішував не читач, доля письменника й найменшою мірою не залежала від талановитости написаних ним творів.

Центр ваги був перенесений з літературної специфіки на моменти позалітературні, які до літератури прямого відношення не мали, а пов'язані були з клясовою, отже соціяльно-політичною боротьбою, запроваджуваною партією. Природно, що справами літератури відали органи політичного управління держави. Так створювався відомий підхід до літературних проблем.

Піднятий мавзер і постріл в потилицю були принципами організації не тільки всього державного ладу, але разом з тим і літератури. Большевизм в 30-их роках не запроваджував інших метод організації літературного процесу, крім однієї, що була універсальною: методи ліквідації ворожих пролетаріятові кляс.

Перелічувати імена членів якої небудь української літературної групи це називати письменників, які були заслані, розстріляні, покінчили життя самогубством, померли від хвороб на засланні, не витримали жорстоких умов і суворого північного клімату, абож збожеволіли. Повісився Борис Тента, застрелився Микола Хвильовий. Були розстріляні Григорій Чупринка, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, О. Близько, Ладя Могилянська. Живим спалений був поет Свидзинський. До розстрілу був присуджений Євген Плужник.

Індивідуальне нищення окремих українських письменників оберталося па групове. Справа йшла про винищення не окремих письменників, а цілих груп, більше того: цілої української літератури в усьому її обсязі. Знищенню підлягала українська література, як така. Тим то про українську літературу 20-30-их років можна сказати, що це була література ліквідованих!.. "Трагедія української літератури, якій подібної не знайти ніде в світі, в тому, що знищено зовсім або зламано не одну ґенерацію творців тієї культури і потоптано великі духовні скарби" (С. Гординський. Те, що лишається. Студ. прапор, 1943, 2-3, стор. 41). При цьому не грало жодної ролі, чи була дана літературно-мистецька група "права" чи "ліва", "пролетарська" чи "непролетарська", чи складалася вона з партійних чи безпартійних, з підлабузників і алілуйників чи, навпаки, шляхетно стриманих, чи проклямувала вона деструктивізм, футуризм чи клясицизм, верлібр чи клясичні форми сонета. Усе це не мало жодного значення! Над усім панував один і той самий незмінний, але фатальний закон: закон насильства, якому большевизм надавав вагу соціяльної і політичної формули.

В процесі послідовного розгорнення репресивних заходів, які застосувала радянська влада до української літератури, рік 1934 годилося б назвати межовим. Усе, що було досі, мало тільки попередній, так би мовити, епізодичний або ескурсивний характер. Приміром розстріл Чупринки, арешт Максима Рильського, Михайла Івченка і Л. Старицької-Черняхівської в зв'язку з СВУ. Зосереджений масовий удар, завданий большевизмом українській літературі, припав на 1934 рік. Більшість українських письменників і більшість українських літературних організацій припинили своє існування саме цього року.

Вапліте

Провідним осередком в українській літературі 20-их років була, розуміється, "Вільна Академія пролетарської літератури", скорочено "Вапліте" (згодом "Пролітфронт"), літературна організація, що виникла й розвинулася з ініціятиви й при безпосередній участі Миколи Хвильового, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за европейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури.

До складу Вапліте входили: П. Тичина, Микола Хвильовий, О. Слісаренко, В. Яловий, М. Йогансен, Гордій Коцюба, П. Панч, М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, І. Сенченко, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський. З їх числа в 1933-34 рр. були ліквідовані: Яловий, Мик. Хвильовий, Ол. Досвітній, О. Слісаренко, Гр. Епік, Мик. Куліш, О. Вишня (коли писалася ця праця, про долю Остапа Вишні ще нічого не було чути. Про його поворот із заслання стало відомо щойно після війни), М. Йогансен та інші. Ґвардія української літератури. Ґвардія, яка стояла на передовій лінії літературного фронту і яку було винищено першою.

Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного, про Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс большевизм українській літературі ліквідацією "Вапліте".

Куліш як драматург це зоряний патос нового українського театру. П'єси Куліша ("97", "Народній Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната") визначають вершковий досяг української драматургії за останні десятиліття.

Чим був в галузі театру "Березіль", створений Лесем Курбасом, тим у галузі драматургії був Микола Куліш. В особі Куліша "Березіль" знайшов свого драматурга, і Куліш в "Березолі" свій театр. Курбас і Куліш сполучилися, щоб визначити шляхи модерного українського театрального мистецтва.

М. Куліш ішов у річищі того ж літературного творчого стилю, що й Микола Хвильовий. Хаотичний і неврівноважений ліризм, патетика, сполучена з поривчастістю і сповнена одночасно якоїсь хоральної повноти звучання, спазма напруженого й урваного почуття, імпресіоністична розхрістаність, абстрактна реалістичність символіки, глибоко суб'єктивної й разом з тим знесеної на ступінь проблеми й принципу, – ці риси складають особливість усіх п'єс Мик. Куліша, починаючи з "97", де відтворені жахливі часи голоду на Україні початку 20-их років, і кінчаючи "Патетичною сонатою", піднесеним твором, сповненим одчайдушного болю й доведеної до межі нудьги. "Це твір, – зазначає про "Патетичну сонату" С. Гординський, – один з тих, при яких ми починаємо розуміти, що є національне мистецтво і чим воно різниться від дійсної совєтської творчости в українській мові". Дуже скромна, непомітна, з зовнішнього боку неімпозантна, одне слово, нерепрезентативна людина. Типова людина третього стану!.. В скромному вбранні, в темній сорочці з вузенькою стрічкою, Микола Куліш нагадував швидше вчителя сільської школи, справляв враження швидше кооперативного діяча районового маштабу, ніж драматурга столичного театру, яким він був.

За своїм змістом ідеологічно п'єси Куліша цілком ішли в річищі хвильовизму, були криком враженого почуття українця проти большевизму і виявом розгублености перед жахом диктатури пролетаріяту, що нищить село. Органи диктатури розчавили письменника, але лишився біль і лишилося мистецтво, що втілило біль і протест розчавленої людини.

Ланка-Марс

Того ж пам'ятного в українській літературі 1934 року, окрім Вапліте-Пролітфронту, була ліквідована так само й друга, не менша своєю мистецькою вагою, київська літературна організація Ланка-Марс.

Ланка-Марс для Києва була тим, чим для Харкова була Вапліте-Пролітфронт: чільною організацією, що об'єднувала переважну більшість письменників цього міста.

До Ланки-Марсу входили письменники: Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Микола Терещенко, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Михайло Івченко, Валеріян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Володимир Ярошенко, Гр. Брасюк, Дмитро Тась (Могилянський), Марія Галич та інші.

За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, що свої невеличкі оповідання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника, і, хоч не була репресована разом з іншими, але примушена була замовкнути на десять років аж до наших часів, всі інші члени Ланки-Марс були репресовані. Михайло Івченко був арештований дещо раніш, у зв'язку з процесом СВУ. Дехто дещо згодом (приміром, Дмитро Тась). Але переважаючу більшість ув'язнили 1934. В грудні того ж 1934 року із складу Ланки-Марс були розстріляні Григорій Косинка і Дмитро Фальківський.

Грудневі розстріли відбулися – хронологічно – після вбивства Кірова! Та, хоч за офіційною версією, посилення червоного терору, мовляв, і було відповіддю уряду на вбивство Кірова, однак арешти тих, що були розстріляні в грудні 1934, припали на час ще перед цим. Жертви відплати були визначені й підготовані заздалегіть.

Посилання на випадок з Кіровим було не більше як декоративним жестом. Кривава математика диктатури, рахунки вбивств, альґебраїчні схеми клясової боротьби діяли незалежно од будь-яких привхідних обставин.

І тут ніщо не мало ваги: ані сухоти Євгена Плужника, ані втеча з Києва, спочатку на Урал до Свердловська, а потім далі до Середньої Азії Бориса Антоненка-Давидовича, який засудив був себе на добровільне вигнання, ані знезброєність притисненого до стіни Косинки, ані розгублена замкненість і відхід від літератури Валеріяна Підмогильного, ані хвороба Тодося Осьмачки.

Все це не мало жодної ваги: ані талант, ані одчай, ані опір, ані капітуляція. Борис Тенета спробував шукати собі порятунку в утечі, спочатку до Одеси, тоді на Кавказ. Йому здавалося, що можна сховатися, перечекати, що пронесеться вихор – і досить на деякий час стати непомітним, забитися в якийсь глухий куток, – і вій врятує себе. Загнаний, зацькований в безнадії, усвідомивши безвихідність, він повісився.

Тодось Осьмачка не був ані розстріляний, ані засланий. Його заховали до будинку божевільних. Експертиза приходила за експертизою. Лікарня за лікарнею. Іспитовий термін за іспитовим. В перервах, коли його випускали, він голодував. Він блукав по вулицях міста. Дні просиджував у бібліотеці. Ночами влаштовувався спати на сходинках східців, підклавши під голову цеглину, або на купах вугілля в сутеренах великих будинків коло казанів центрального опалення. О, він дуже добре пізнав, які важкі сходинки чужих ґанків і який гіркий хліб за чужим столом!..

Большевизм усунув з своєї урядової практики поняття розвитку, ідею, яку 200 років тому висунув неаполітанський історіограф Джованні Баттіста і Віко і яка лягла в основу всієї новішої історіософії. Функції розвитку, що мусив бути природним і в своїй природності послідовним, була протиставлено функція ката, акція насильницького втручання в процеси й явища, що склалися незалежно від централізованої волі влади.

Так уже наприкінці 20-их років природний процес послідовного розвитку української літератури був ґвалтовно урваний. З українською літературою большевизм покінчив раніш, ніж вона встигла в галузі прози дати такі ж зрілі творчо завершені плоди, як в поезії.

Рівень досягнень української прози в другій половині 20-их років визначається романом Підмогильного "Місто".

Свій літературний шлях Валеріян Підмогильний почав з блідих і, слід визнати, досить безбарвних оповідань ("Історія пані Ївги"). Але роки принесли досвід, поглибили психологічні характеристики, поширили обсяг спостережень. Автор фізично й духовно зміцнів, виріс. Від невеличких оповідань він перейшов до творів великого розміру, до постановок загальних і принципових тем.

В основу написаного ним роману він поклав тему, яку не можна назвати інакше, як чільною для всієї української літератури того часу: взаємини міста й села, стихійний плин української молоді з села до міста, шлях урбанізації селянського парубка, проблема постання нової української інтеліґенції з селянського підґрунтя.

Щоправда, натуралістичний психологізм, спертий на бальзаківсько-мопасанівську манеру письма, при наявності часткових зривів і деякій вайлуватій важкуватості, а також певній ще не переможеній "літературщині" свідчили, що цей роман є плід "учбових років", але що він має стати в русі до прийдешніх досягнень. Та вже був кінець!..

І на процесі СВУ А. В. Ніковський з приводу своєї ентузіястичної, піднесено-похвальної статті про "Місто" В. Підмогильного, вміщеної в "Житті й Революції", мусів був сказати, повторюючи офіційно-урядову, йому запропоновану формулу, що свою прихильну рецензію він написав з метою завербувати письменника до членів СВУ!..

В. Підмогильний з кінцем 20-их років перестає писати. Він почуває себе дезорієнтованим.

– Я не знаю, що писати! – зауважив він з гіркістю при зустрічі десь на початку 30-их років.

Для нього ще лишився єдиний рід літературної праці – робота перекладача. В цей час його ім'я стає вже забороненим для української літератури, хоч “Гі де Мопассан” з підписом "редакція й переклад В. Підмогильного" покищо дозволені. Але тільки покищо. Бо за деякий час з бібліотек будуть вилучені всі твори В. Підмогильного, а на титульних сторінках Мопасана фіялковим олівцем або атраментом надруковане прізвище "Підмогильний" буде дбайливо затерте.

Ми не знаємо, чи живе ще Валеріян Підмогильний, чи слабкий, кволий і недокірливий, він не витримав жахливих умов заслання і загинув!.. Та в списках закатованих, як і на сторінках історії української літератури 20-их років його ім'я знайде своє почесне місце.

"Нова ґенерація"

В грудневому спискові розстріляних 1934 року, окрім імен Косинки й Фальківського, названі були також імення Олекси Влизька й Костя Буревія.

Це значить, до списка вносили за принципом представництва. Кожна літорганізація була репрезентована двома членами. Два члени від Ланки-Марса. Два члени од "Нової ґенерації"...

Ланка-Марс була право-централістичною літературною групою. "Нова Ґенерація" – лівофронтівською. Наявність в спискові представників як Ланки, так і "Нової Ґенерації", Косинки, з одного боку, і Влизька, з другого, вказували на обсяг терору, який запровадили з кінця 1934 року на Україні большевики. Ліквідації підлягали всі без винятку українські літературні організації. І "ліві" й "праві" однаково повинні були бути знищені.

Два члени "Нової Ґенерації" були розстріляні, решта лівофронтівців були заслані. Розстріляні були, як згадано, Олекса Влизько й Кость Буревій, заслані Ґео Шкурупій, Гро Вакар, Валеріян Поліщук, дещо згодом метр і основоположник українського футуризму Михайло Семенко. Були репресовані так само Дм. Бузько, Ґео Коляда, П. Колесник та інші, які, хоч і не були "правовірними" "ліфівцями", але так або інакше були причетні до "Нової Ґенерації".

За що був Влизько розстріляний? У О. Влизька не було антисовєтського минулого Косинки. Він не брав участи в збройній боротьбі проти совєтської влади в роки селянської війни, і критика не мала приводу називати його "трипільським бандитом". Знов таки О. Влизько не займався перекладами з латинської мови і цим не виявляв буржуазну суть поета, який відгороджується від сучасности.

О. Влизько був глухонімий. Треба було мати колосальну внутрішню духовну силу, щоб повстати проти себе самого, щоб зламати себе, щоб слово, беззвучне для себе, примусити звучати для інших. Обмежений рамками зорового сприйняття, він спромігся відкрити в собі джерело звукової творчости. Не дурно, як поет, Влизько оспівував активність і чин. Звукова мова була для нього абстракцією, але в своїх поезіях він спромігся досягнути, як зазначає Є. Маланюк, "нечуваного ритмічного й інтонаційного багатства". Єдиним способом порозумітися було для нього письмо. Він "розмовляв" пишучи. Писав на шматку паперу запитання і читав написану відповідь. Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп.

Кость Буревій (1888-1934), театрознавець, драматург, публіцист, літературний критик, автор кількох монографій з історії театру й малярства, писав в "Новій Ґенерації" – під псевдонімом Едварда Стріхи. Року 1923 він був заарештований у зв'язку з есерівським процесом. Під арештом пробув тоді він півроку. Року 1934 він був заарештований вдруге і тоді ж розстріляний. Його історична п'єса "Павло Полуботок", опублікована уже за наших часів, відображає "тяжбу" між Москвою і Україною. Переносячи дію в перспективу минулого, автор висвітлює настрої, властиві для української інтеліґенції 20-их років, конфлікт між українською інтеліґенцією й владою. Хоч Полуботок і не пішов за Мазепою, але Петро все ж таки кинув його до в'язниці. Написана з живим болем і високим піднесенням, сцена зустрічі царя Петра з ув'язненим Полуботком в казаматі Шлісельбурзької фортеці складає найсильніше місце в п'єсі Буревія.

Серед "ново-ґенераторців" Ґео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг і близький приятель О. Влизька. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах "Нової Ґенерації", зроблена з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації й деструкції. З роками він почав думати про консолідацію української літератури. Поділ літераторів на окремі угрупування губив свій сенс. Це був уже перейдений етап. З роками буяння молодої задеркуватости почала проступати в Шкурупія свідомість зрілої рівноваги. Надходив, здавалось, радісний і спокійний час "збору винограду". Але келех гіркого й каламутного вина довелося випити молодому, що стояв на порозі творчої зрілости, письменникові. О. Влизько був розстріляний. Шкурупій опинився на Соловках. "Ґео Шкурупій виявився у неволі добрим приятелем – чесним і відданим. Коли був не дуже втомлений після роботи, то або рибу ловив, або мріяв про те, як він піймає справжнього, живого північного білого медведя. Певне це для жартів і розваг" (Краківські Вісті, 1943, № 258).

Тієї самої долі, що й співробітники "Нової Ґенерації" – Буревій, Влизько та Шкурупій, – зазнав хоч і дещо згодом, також і Михайло Семенко. Михайло Семенко був основоположником футуризму, пересадженого на український ґрунт. Він був далеко більшою мірою доктринером, ніж письменником. В кожнім разі творення доктрини літературного деструктивізму і можливість грати ролю вождя в своїй хоча б і невеличкій групі його приваблювали далеко більше, ніж літературна творчість як така. Він мавпував совєтську політичну дійсність, де так само деструкції, абстракціям доктрини і принципу групової виключности надавалася перевага перед творчою працею.

Як і багато іншим, йому здавалося, що підкреслена льояльність може його врятувати. В цей час він з такою ж підкресленою навмисністю демонстрував свою льояльність, як 17 років тому свої черевики з перламутровими ґудзиками. Це було в грудні 1935 року.

В день оголошення конституції, коли Михайло Семенко зустрівся в ресторані з поетом Рильським, Семенко настирливо тягнув Рильського іти слухати по радіо промову Сталіна.

– Ходімо! Ми спізнюємося!

Р. волів, замість слухати промову, випити ще чарку.

– Та зараз! Ось ще по одній!

І не пішов. Семенко нервувався і не ховав свого обурення. Зрештою кинув Р(ильський) ("Ну, то я йду сам!") і розлютований пішов.

Він не хотів – боронь Боже! – бути запідозреним у відсутності "ентузіязму"! Та даремно!.. Він був ліквідований, як і інші українські поети. Хіба намагання бути льояльним не є ясним доказом нельояльности?.. Нічим іншим, як проявом двурушництва і способом маскування?.. Істини доктрини, які довелося пізнати Семенкові, опинившись за ґратами в'язниці, сидячи за столиком перед слідчим.

Неокласики

Кінець даної справи не означав припинення взагалі репресій. Навпаки, це означало тільки початок нового судового процесу. Наприкінці березня 1935 року була закінчена справа Ланки-Марса. 28 березня 1935 був оголошений вирок Плужникові. А вже через місяць, у ніч з 27 на 28 був заарештований Микола Зеров. Його заарештовано першим. Після нього – влітку – був заарештований другим Павло Филипович. Третім восени, 5 вересня, – Мих. Драй-Хмара.

Ядро справи склали "неоклясики". До цієї ж справи були прилучені інші, хоч вони й не мали ніякого відношення до неоклясиків. Але їх взяли за черговими "розвьорстками". З ними треба було теж щось зробити, кудись їх приточити, пов'язати з якоюсь – не все одно з якою? – справою.

До групи, що складалася з трьох "неоклясиків", були прилучені ще інші: вдруге заарештований Ананій Лебідь, молодий поет Марко Вороний, син Миколи Вороного, а також співробітник Історичного музею Борис Пилипенко, що саме й дав належні викази щодо "організації", з підписаних визнань якого, як кажуть, і зав'язався вузол справи. Об'єктивність визнань останнього була тим більша, що ніхто з перелічених вище осіб не мав з ним ніколи жодних стосунків. Це саме слід сказати також і відносно Марка Вороного, бо й він ніколи ніяких зв'язків з неоклясиками не підтримував. Ці два були прилучені до перших в порядку, так би мовити, примусового асортименту.

Певне, були ще і інші статисти, пішаки, які знадобилися тільки для того, щоб повністю укомплектувати містичну "організацію". Аджеж кожна організація повинна була мати належну кількість людей. Це був факт, який не міг бути спростований, і з цього цілком безперечного, аж ніяк не заперечуваного факту й робилися слідством всі дальші висновки про приналежність до даної організації певних осіб. Саме на цій підставі й був зроблений висновок про приналежність до "терористично-націоналістичної групи, очолюваної проф. Миколою Зеровим", окрім неоклясиків: Павла Филиповича й Михайла Драй-Хмари, ще згадуваних – співробітника Історичного музею Бориса Пилипенка, Марка Вороного, Ананія Лебедя тощо.

Загальну картину того, що відбувалось по той бік в'язничних ґрат, малює Гр. Костюк, який був тоді ув'язнений і одного разу ненароком зустрівся з одним з учасників цього судового процесу.

"На початку січня 1936 мене викликали на черговий допит. У почекальній камері тюремної комендатури я застав людину, висохлу й сіру. Привітався й сів. Раптом людина підводиться й каже:

– Ви не пізнаєте мене? А я вас знаю. Добрий вечір!

Я вдивляюся і пізнаю. То був Ананій Лебідь, літературознавець, редактор і дослідник творів М. Коцюбинського. Я зрадів і почав закидати його запитаннями:

– Ви давно сидите?

– Вже другий рік.

– В якій справі обвинувачують вас?

– В приналежності до терористично-націоналістичної групи проф. Миколи Зерова, – іронічним тоном, з злобою в серці, відповів Лебідь і дивився на мене з мертвою посмішкою на посірілому чи, вірніше, спліснявілому і засмученому обличчі.

Я остовпів. Бувши на волі, я не знав про арешт Зерова. Після остовпіння від такого повідомлення я запитав Лебедя:

– Так Микола Костевич тут?

– Де ж йому тепер бути? – ніби глузливо відповідає Лебідь.

– І тепер провадиться слідство?

– Ні, вже слідство закінчилося. Нас сьогодні оце всіх викликають до прокуратури, щоб вручити на руки обвинувальний акт, а за пару днів почнеться процес.

– Вас що, трійка судить?

– Ні, виїзна сесія Верховного воєнного суду СССР.

Я був докраю приголомшений. Я знав, що значить судовий процес виїзної сесії Верховного суду СССР. Це в більшості – розстріл.

Обвинувачено їх за 6, 8 і 11 пунктами 54 ст. К.К. УРСР, отже: в шпигунстві на користь чужоземної держави (6 пункт), в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії (8 пункт) і, нарешті, в приналежності до таємної контрреволюційної організації (11 пункт).

– Звідки такі дикі, не сполучені ні з якою, здається, людською логікою обвинувачення групи вчених і поетів?

– Як звідки? А ГУКУС (ГУКУС – студентський гурток культури українського слова при Київському ІНО)! А Літературознавчий семінар підвищеного типу при ІНО? А група неоклясиків? Це вам що, не організація? – зі злобним сарказмом майже викрикував у відповідь Лебідь".

Професора з дня в день, з ночі в ніч примушували – примушували? ні, переконували – визнати, що керований ним семінар в ІНО це зовсім не семінар, а тільки леґальною формою замаскований гурток злочинців, змовників, убивць. Що приятельські зв'язки поетів це не особиста приязнь і не дружба поетів, а форма конспірації, союз терористів, шифр, ширма, спосіб акції.

Професор був добрим знавцем латинської мови. Він був бездоганним, виключно блискучим поетом, досконалим перекладачем. Він перекладав з латинської мови античних авторів, – Верґілія, Горація, Катула. Хіба це не достатня причина вимагати від людини визнання в контрреволюції, антисовєтській діяльності, в терористичних намірах?

Як так? А так:

"Неоклясики, як представники певної літературної течії, вважають за свою літературну плятформу провадити і далі форми та методи грецького й римського мистецтва", – писав 1930 Є. Гірчак. "Тут уже в цьому, – продовжує автор, – виявляється їхнє невизнання нашої радянської сучасности й дійсности, їхня втеча від неї, їхній світогляд. Тут уже виявляється їх певна клясова суть і специфічна метода клясової боротьби"... І, нарешті, як прикінцевий висновок: "З неоклясиками точиться боротьба через те, що вони відбивають, виявляють і репрезентують клясові інтереси української буржуазії" (стор. 47).

Якою безглуздою фантасмагорією не здасться ця дика цитата, вона вносить цілковиту ясність в суть справи, з'ясовує ступневу послідовність переходу від факту – цілком, розуміється, безперечного, – що Зеров займався перекладами римських поетів, до обвинувачення його ж в контрреволюції й тероризмі.

Що значить, що даний поет перекладає Катула й Веріґілія, отже, інакше кажучи, що він не бере для своєї творчости, поетичної діяльности тем з сучасної совєтської дійсности?.. Чи не значить це, що він уникає, отже не визнає цієї совєтської дійсности? Але що таке невизнання, розцінюване як певний політичний акт? Це виступ проти совєтської влади, її заперечення, яке, як і кожен політичний виступ, як і кожне політичне заперечення, знаходить свій вияв в актах аґітації, вербування однодумників, в створенні організації, в актах диверсії, саботажу, шпигунства, кінець-кінцем досягаючи свого завершення в тероризмі.

"Професора і поета Миколу Зерова, людину лагідної вдачі, людину, що ніколи в руках зброї не мала, людину гуманну, нездібну не тільки вбити когось, а навіть скривдити, зробили провідником терористичної групи. Його катеґорично обвинувачували, що він вже в останньому році дійшов був до такої бойової експанзії, що всім своїм співучасникам дав конкретне терористичне завдання з точно визначеним часом його виконання. Акт терору мав здійснюватись над Постишевим, Петровським та іншими".

Звичайно, за подібне обвинувачення належало було притягти до судової відповідальности, насамперед того співробітника Історичного музею, що дав неправдиві викази, а тоді слідчих, які дали хід подібному обвинуваченню. Безпідставна сміхотворність останнього, дорівнюється тільки його трагізму. Треба уявити тільки душевний стан людини, яка опинилася перед фактами подібного обвинувачення. Більше того, яка повинна була, кінець-кінцем, визнати це.

Був грудень 1934. Це сталося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:

– Вшануймо загиблих!

Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патентичности. Схвильоване почуття вимагало вислову.

Слова, які вирвалися під першим враженням в вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинувачення Зерова в антисовєтській демонстрації, більше – в організації громадського вшанування розстріляних!..

"Зерова обвинувачено, що саме він з своєю неоклясичною групою, коли було розстріляно Г. Косннку та інших, зібралися у приміщенні Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду пам'яті розстріляних".

Зерову, Филиповичеві, Лебедеві дали по 10 років далеких таборів з конфіскацією всього їм належного майна.

"Як не дивно, – зазначує Гр. Костюк, описуючи свої переживання, коли він довідався про цей вирок, – я був ніби щасливий. Я ждав розстрілу, а тут 10 років. Все ж таки якісь перспективи, якісь надії вижити. Це дуже дивне психологічне почування в'язня. Пізніше мені доводилось спостерігати те саме не тільки на собі, а й на багатьох в'язнях, що вже їм було, як то кажуть, на волосок від смерти".

1929 року за процесом СВУ було ліквідовано українську інтеліґенцію старої ґенерації. Через п'ять років хвиля червоного терору змила з України середню ґенерацію української літературної інтеліґенції.

Микола Зеров

Офіційна радянська циркулярна критика ставила творчу діяльність Зерова в зв'язок з зростанням буржуазії часів непу.

Це невірно вже хронологічно, бо всі твори, що ввійшли до "Камени" і "Антології", були написані перед непом, в роки громадської війни, в період внутрішньої еміґрації (20-23 рр.), коли Зеров жив, учителюючи в Баришівці, "болотяній Лукрозі", невеличкому містечкові на Полтавщині. Ці самотні глухі роки були найліпшими в житті Зерова.

В перше п'ятиліття після першої світової війни, в роки 1918-1923, Зеров остаточно склався і виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик і оригінальний історик літератури.

Супроти спроб пов'язати "хронологічно", а тим самим і "клясово" Зерова з непом, треба ствердити, що неп не відкрив, а, навпаки, закрив для Зерова двері у літературу. Уже з середини 20-их років до Зерова починає застосовуватися політика всіляких "ущемлений". Не забудьмо при цьому того основного – і в даному аспекті вирішального факту, що після двох збірок оригінальних і перекладних поезій "Камени" і "Антології", які вийшли на початку 20-их років, більше за життя Зерова не з'явилося жодної іншої збірки. "Сонетаріюм", збірка поезій, яку Зеров готував протягом наступних 15 років, збереглася тільки в рукописі, так і не побачивши світу за його життя.

За багато років до того, як гасло "Европи" стало бойовим гаслом сучасности в світовій боротьбі, Мик. Зеров ясно бачив, що шляхи українського народу це шляхи високої культури й европеїзму, що це основні вимоги й кардинальні умови українського відродження.

Уже тоді большевицька партія розцінила гасло "Европи" як антибольшевицьке гасло, як тезу, в основі своїй, мовляв, антирадянську, що підлягає запереченню. Неоклясиків плямували, як "реакціонерів" і "реставраторів". Ваплітяни намагалися захистити неоклясиків. Один з керівних ваплітян О. Досвітній запитував: "Чи можна віднести неоклясиків до тих, що хочуть повернути колесо історії назад? Чи прагнуть вони до збереження старого в його протилежності визвольному рухові нашого часу?" (Вапліте, зошит І).

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року відповів на це позитивно, давши директивні вказівки щодо політичної оцінки неоклясиків: "Тепер серед українських літературних груп типу неоклясиків спостетрігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою!.."

Курс на культурний зв'язок з Европою був розцінений як антирадянський курс, як прагнення спрямувати Україну на шлях капіталістичного розвитку. Всілякі дальші коментарі, як то кажуть, зайві. Жодні уточнення не потрібні.

На всю літературну діяльність Зерова, як поетичну, так і критичну цією постановою був накладений інтердикт. Сучасність для нього була заборонена. Для нього лишалася тільки одна ще ділянка: галузь історично-літературних студій. На ці позиції Зеров і сходить в другій половині 20-их років з кінцем "літературної дискусії". Він пише передмови до творів українських письменників, що їх видавала "Книгоспілка" та "Сяйво". З цих статтей складається книжка "Од Куліша до Винниченка".

Але на цих позиціях пощастило затриматися недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став зламним етапом. "Книгоспілка" була реорганізована, "Сяйво" закрите. Куліш і Винниченко оголошені фашистськими письменниками. В числі інших, заарештованих в зв'язку з процесом СВУ, взято також Максима Рильського, – погрозливе попередження для всіх неоклясиків. Бо хто зна, чи цю долю не приготовлено й для кожного з них?..

Лютий-березень 1930 року. Зерова примушують виступити "свідком" на процесі СВУ. І хоч суд, після дачі Зоровим виказів на запитання голови суду, і не каже затримати свідка, але становище Зерова в ці роки (1930-1934) хитке й непевне. Як і всі українські інтеліґенти, він живе під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Вище ми навели кілька цитат з книжки Є. Гірчака. Вони достатні, щоб скласти уявлення про нахабну неписьменність, цинічну тупість і погрозливу безцеремонність всіх інших аналогічних!

Крах приходить за крахом. Кожна сходинка, на яку стає поет, сподіваючись затриматися, заламлюються. Під ногами відкривається чорна безодня нищення. Життя обертається катастрофою. Самогубство Хвильового в травні 1933 року нове мементо для Зерова.

Так за цих критичних років створюється ситуація, типова взагалі для тих умов, коли творчу працю заборонено, але ніщо при цьому не дозволено. Тим часом мовчання теж заборонене. Людину тримають весь час під вогнем, в становищі постійного нервового напруження. З кожного приводу од Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних деклярацій. Писані з примусу й під диктат листи до редакції ставали псевдодокументами "перебудови".

Осінь 1934 року приносить утрату за втратою. Невдовзі Зерова остаточно звільнено з університету. З-під ніг вибито матеріяльну базу. Треба шукати якоїсь праці, кидати Україну. В туманній синяві грудня глухо прозвучали постріли: розстріляли Косинку й Влизька!.. Наближалося й стало фактом вигнанство. Зеров переїздить до Москви, шукає яких-небудь випадкових заробітків. Що трапиться. Можливо, літературних, можливо, інших.

І це сприймається як образа, ганьба й біль. Зеров примушений стати вигнанцем, поневірятись, шукати якихось поденних заробітків.

В останні дні квітня 1935 року Зеров був заарештований.

В ці роки він займався перекладами. Переклад Пушкінського "Бориса Годунова" вже не міг вийти під його прізвищем. Він вийшов під прізвищем Леоніда Пахаревського,^*