Державне регулювання страхової діяльності.

 

Система правового регулювання страхової діяльності містить норми, визначені:

· Конституцією України;

· міжнародними угодами, які підписала та ратифікувала Україна;

· Цивільним кодексом України;

· Законами та постановами Верховної Ради України;

· Указами та розпорядженнями Президента України;

· декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;

· нормативними актами органу, який згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;

· нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності були делеговані цим органам за рішеннями Президента або Уряду України;

· окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не було відмінено законодавством незалежної України

 

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що виключно законами України встановлюються засади створення й функціонування фінансового ринку (ст. 92), а Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення фінансової політики (ст. 116). Отже, Конституція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розвитку страхової справи.

Законодавче регулювання страхової діяльності в Україні має певну історичну специфіку, яка відчутно позначається на всій системі правового забезпечення.

У колишньому Радянському Союзі не було базового закону, який регулював би порядок здійснення страхової діяльності. Оскільки страхову діяльність здійснювали виключно установи Держстраху та Індержстраху, що не мали повністю самостійного статусу, то не було потреби визначати законодавчі норми стосовно прав та обов'язків цих суб'єктів. Окремі аспекти страхової діяльності регулювалися Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР, нормативними документами Держстраху СРСР та Укрдержстраху.

Протягом 1992 – 1993 років у більшості незалежних держав, котрі утворилися після розпаду колишнього СРСР, було ухвалено законодавчі акти з питань страхування.

Улітку 1992 року Укрдержстрах за участю провідних страхових компаній, утворених в період 1990 1992 років, подав до Кабінету Міністрів перший проект Закону “Про страхування”, спрямований на узгодження позицій кількох причетних до страхової справи міністерств та відомств. Оскільки згідно з рішеннями Верховної Ради в цей період Уряд дістав право видавати декрети, які мали статус законів, зазначений проект було прийнято як декрет у травні 1993 року.

Декрет КМ “Про страхування” став фактично першим базовим законодавчим актом, який забезпечив системне правове регулювання страхової діяльності. Цей декрет визначив базові терміни й поняття, які пов'язані зі страховою діяльності (ринком страхових послуг).

Декрет “Про страхування” міг розглядатися лише як проміжний законодавчий акт. Головний його недолік полягав у тому, що тут було зроблено спробу поєднати суперечливі положення: з одного боку “держстрахові” принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися на планово – адміністративній економіці, а з іншого – принципи страхування в умовах ринку.

6 березня 1996 року Верховна Рада України ухвалила ЗУ “Про страхування”, до якого 4.10.2001 р. ВР внесено зміни та доповнення. Він є головним законодавчим актом у цій галузі в нашій державі.

Після прийняття Закону, Уряд упровадив цілу низку підзаконних актів, зокрема, постанов та розпоряджень, що регулюють окремі питання здійснення страхової діяльності.

Так окремою постановою Уряду визначено порядок регулювання системи перестрахування в Україні. Зокрема, передбачається, що страховик, перестраховуючи в нерезидента свої зобов'язання, має зважати на певні обмеження, а саме: він може здійснювати таке перестрахування лише за наявності в нерезидента ліцензії від свого вітчизняного органу страхового нагляду, за відсутності порушень протягом певного часу та в разі виконання низки інших вимог.

Прийнято також постанову Уряду стосовного правового регулювання діяльності посередників – брокерів та агентів на страховому ринку. Насамперед передбачаються певні вимоги щодо реєстрації брокерів, обмеження діяльності посередників, зокрема, щодо можливості прийому коштів страхувальника на власний рахунок, термінів укладання договору страхування з боку посередників, деяких інших моментів.

Окремою постановою Уряду визначено особливості функціонування товариств взаємного страхування.

Постановами Уряду регулюється порядок здійснення кожного виду обов'язкового страхування. Визначаються граничні розміри витрат на ведення справи в разі здійснення обов¢язкого страхування, а також регулюються питання щодо створення державних і національних страхових компаній та обо¢язкових об'єднань страховиків.

Нормативними актами міністерств і відомств – інструкціями, положеннями, методиками, наказами, що реєструються в Мін'юсті, деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім стосується тих питань, які належать до сфери регулювання кількох відомств. Наприклад, такими актами регулюється порядок ведення бухгалтерської та статистичної звітності страховиків, здійснення з боку митних або правоохоронних органів спільного фінансового та страхового нагляду. Іноді такими актами затверджуються методики розрахунку страхових тарифів. Спільними актами встановлюється й порядок реєстрації страховиків у системі різних відомств.

Нормативні акти, що видає орган, уповноважений здійснювати контроль за страховою діяльністю, є обов'язковим для страховиків. Цими актами (наказами, розпорядженнями, рішеннями) установлюється,

1. інструкції та методики щодо здійснення окремих видів діяльності;

2. заходи впливу на страховиків за виявлені порушення – приписи, зупинки, обмеження та відкликання ліцензій;

3. вимоги до звітності й обліку;

4. порядок реєстрації, ліцензування, вилучення з реєстру, ліквідації та реорганізації;

5. порядок здійснення навчання, підготовки та перепідготовки кадрів для страхового ринку.

 

Так, до найважливіших чинних документів колишнього Укрстрахнагляду належать:

1. Методика розрахунку резервів у разі страхування життя.

2. Інструкція з ліцензування страховиків.

3. Положення про філії та відокремлені представництва страховиків.

4. Положення з регулювання розміщення страхових резервів.

 

Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, як правило, мають розпорядчий характер, окреслюючи, в межах певних адміністративних одиниць, особливості виконання заходів, визначених урядовими або відомчими документами Це можуть бути роз'яснення щодо проведення будь-яких експериментів, особливостей муніципального страхування. У зв'язку з віднесенням більшості питань з регулювання страхової діяльності на загальнодержавний рівень роль правових актів місцевої влади у страховій галузі незначна.

Структура, завдання та функції органів державного нагляду за страховою діяльністю.

 

ЗУ “Про страхування” було визначено єдиний орган державної виконавчої влади, що здійснює відповідний нагляд: Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю – Укрстрахнагляд, утворений 17 вересня 1993 року. Він був центральним органом державної виконавчої влади, який підпорядковувся КМ. За своїм статусом Комітет мав ранг Державного комітету України.

У процесі адміністративної реформи Указом Президента “Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 року функції Укрстрахнагляду було покладено на Мінфін.

Основні функції та права органу нагляду визначені в ЗУ “Про страхування”.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.01 року регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3) нагляду за діяльністю фінансових установ;

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

 

Відповідно до вказаного закону фінансовими вважаються такі послуги:

 

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ грошей;

9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення;

10) торгівля цінними паперами;

11) факторинг;

 

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

· щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;

· щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

· щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (саме під цю категорію підпадає страхова діяльність).

Основними завданнями Уповноваженого органу є:

1) розробка стратегії і реалізації розвитку та вирішення системних питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні;

2) зді0йснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг та додержанням законодавства у цій сфері;

3) захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг;

4) узагальнення практики застосування законодавства України з питань фінансових послуг і ринків та розроблення пропозицій щодо їх вдосконалення;

5) розроблення і затвердження обов'язкових до виконання нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції;

6) координація діяльності з іншими державними органами;

7) запровадження міжнародної визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг.

 

Уповноважений орган у межах своєї компетенції:

1) розробляє і затверджує нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг, їх об'єднаннями, контролює їх виконання;

2) здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ;

3) видає фінансовим установам у межах своєї компетенції та відповідно до законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг та затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг та порядок контролю за їх додержанням;

4) встановлює обов'язкові нормативи достатності капіталу та інші показники і вимоги, що обмежують ризики по операціях з фінансовими активами;

5) встановлює плату за реєстрацію документів та видачу ліцензій, надає інформацію за запитами юридичних осіб;

6) дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг;

7) встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг;

8) здійснює контроль за достовірністю інформації, що надається учасниками ринку фінансових послуг;

9) проводить самостійно чи разом з іншими уповноваженими органами нагляду виїзні та безвиїзні перевірки діяльності фінансових установ;

10) у разі порушення законодавства про фінансові послуги, нормативно-правових актів Уповноваженого органу застосовує заходи впливу та накладає адміністративні стягнення;

11) звертається до суду та господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням законодавства України про фінансові послуги;

12) надсилає фінансовим установам та саморегулівним організаціям обов'язкові до виконання розпорядження про усунення порушень законодавства про фінансові послуги та вимагає надання необхідних документів;

13) надсилає матеріали в правоохоронні органи стосовно фактів правопорушень, що стали відомі під час проведення перевірок;

14) надсилає матеріали в органи Антимонопольного комітету України у разі виявлення порушень антимонопольного законодавства;

15) вимагає скликання зборів учасників фінансової установи;

16) здійснює моніторинг руху капіталу в Україну та за її межі через ринки фінансових послуг;

17) встановлює вимоги щодо програмного забезпечення та спеціального технічного обладнання фінансових установ, пов'язаного з наданням фінансових послуг;

18) встановлює порядок розкриття інформації та складання звітності учасниками ринків фінансових послуг відповідно до законодавства України;

19) визначає професійні вимоги до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ та може вимагати звільнення з посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам для зайняття відповідних посад.

Основними напрямами нагляду Уповноваженого органу є додержання встановлених критеріїв та нормативів щодо:

1) ліквідності;

2) капіталу та платоспроможності;

3) прибутковості;

4) якості активів та ризиковості операцій;

5) якості систем управління та управлінського персоналу;

6) додержання правил надання фінансових послуг.

 

Уповноважений орган у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами:

1) страхової діяльності;

2) діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення;

3) надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів;

4) діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Здійснення зазначеної діяльності, дозволяється тільки після отримання відповідної ліцензії. Особи, винні у здійсненні діяльності без ліцензії, несуть відповідальність згідно із законами України.

Ліцензія, яка надається для здійснення діяльності з надання фінансових послуг, не може передаватися третім особам.

У разі порушення законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, Уповноважений орган застосовує заходи впливу відповідно до закону.

Уповноважений орган може застосовувати такі заходи впливу:

1) зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення;

2) вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи;

3) накладати штрафи;

4) тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг;

5) відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати тимчасову адміністрацію;

6) затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи;

7) порушувати питання про ліквідацію установи.

 

Уповноважений орган може застосовувати до суб'єктів підприємницької діяльності такі штрафні санкції:

1) за діяльність на ринках фінансових послуг без ліцензії, одержання якої передбачено законом, - у розмірі до 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше одного відсотка від розміру статутного (пайового) капіталу юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, що вчинила правопорушення;

2) за ненадання, несвоєчасне надання або надання завідомо недостовірної інформації - у розмірі до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше одного відсотка від розміру статутного (пайового) капіталу юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, що вчинила правопорушення;

3) за ухилення від виконання або несвоєчасне виконання розпоряджень, рішень Уповноваженого органу про усунення порушень щодо надання фінансових послуг - у розмірі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але не більше одного відсотка від розміру статутного (пайового) капіталу юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, що вчинила правопорушення.

Вказані штрафи накладаються Головою Уповноваженого органу, його заступниками, директорами департаментів чи головою відповідного територіального управління після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення.

Відповідно до Указу Президента України “Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України (Комісія)” від 11.12.02 р. встановлюється, що Комісія є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Напрями страхового нагляду.

1. Початковий, припадає на період подання документів на ліцензування. Документи проходять експертизу в підрозділах, які відають питаннями страхування і в разі потреби подають свої зауваження до зазначених документів.

2. Аналіз звітності, яку щоквартально подають страховики. Орган нагляду головну увагу зосереджує на додержанні умов платоспроможності визначених законодавчими та нормативними актами, а також на розміщенні страхових резервів на умовах встановлених цим органом.

3. Проведення безпосередніх перевірок на місці.

Взаємовідносини страховика і держави.

Страховик не відповідає за зобов'язаннями держави, а держава – за зобов'язаннями страховика. Виняток становить обов'язкове державне страхування, згідно з яким держава гарантує виконання зобов'язань перед страхувальником в разі неплатоспроможності страховика з цього виду страхування. Не допускається (за винятком обов'язкового страхування, а також страхування життя, майна громадян, перестрахування та діяльності страхових посередників) будь-яке централізоване регулювання (уніфікація, обмеження, обов'язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів) і страхових сум (страхового відшкодування), за умов укладання страхових договорів, взаємовідносин страховика і страхувальника, якщо вони не суперечать законодавству України.

 

 

Тема 7

Майнове страхування.

1. Необхідність майнового страхування, його мета та значення.

Майнове страхування є однією із галузей страхування. Його економічне призначення полягає у компенсації коди, заподіяної страхувальнику внаслідок страхового випадку із застрахованим майном.

ЗУ “Про страхування” визначає в якості об¢єкта страхування майна “майнові інтереси, що пов¢язані з володінням, користуванням та розпорядженням майном”.

Майнове страхування об¢єднує найрізноманітніші види страхування, які розподіляються на дві підгалузі:

Страхування майна юридичних осіб;

Страхування майна фізичних осіб.