Економічна політика росії щодо України кінець ХVIII-XX

На початку XIX ст. українські землі, які входили до Росії, були

повністю інтегровані у політичну та економічну систему імперії, тут було

встановлено російський адміністративно-територіальний поділ на губернії

і повіти.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад

феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в

розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних

відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури.

Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського

господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в

сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у

промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку

фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка

забезпечувала 80 % виробництва цукру в Росії. Особлива роль у цьому

належала сім’ї промисловців-цукрозаводчиків Симиренків. У 1843 р. Платон

Симиренко побудував у селі Ташлик під Смілою перший в Російській імперії

паровий пісково-рафінадний завод на повній закордонній технології. В

1848 р. він спорудив у Млієві цукрозавод-гігант і машинобудівні

підприємства, які випускали не лише технологічне обладнання для

цукроварень та сільськогосподарські машини, але й на яких побудували два

перших металевих пароплави, які і в роки шовіністичного свавілля не

побоялись назвати „Українець“ та „Ярослав“. Друге місце належало

суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова,

металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси

поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на

сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня

торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт

складав 60 % загальноросійського. Торговельні зв’язки підтримувалися з

Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення

капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя,

посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського

протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити

оброк, непокора властям, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у

Таврію. За неповними даними, протягом 1797–1825 рр. в Україні сталося

104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і

містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося

заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р.

неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На

початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило

декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати

поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з

повсталими.

32. Останні гетьмани України: Д.Апостол (1727-1734 рр.) та К.Розумовський (1750-1764 рр.).

 

Гетьманування Данила Апостола (1727 - 1734). Після смерті Петра І (1725), ліквідації першої Малоросійської колегії (1727) в Україні відбулися вибори гетьмана (царський уряд сподівався на допомогу українців у новій російсько-турецькій війні, що насувалася). Геть­маном став 78-річний миргородський полковник Данило Апостол, який діяв на підставі «Рішительних пунктів» 1728 p.: 1) обрання українського гетьмана має відбуватися за згодою царя; 2) перетворення Генерального суду на установу з шести осіб (трьох укра­їнців, трьох росіян); 3) призначення генеральної старшини і полковників царським ука­зом; 4) підпорядкування гетьмана у військових справах генерал-фельдмаршалу Голіцину; 5) позбавлення гетьмана права вести приватне закордонне листування. У 1733 р. гетьман одержав офіційний дозвіл царя на заснування Нової Січі (будувати її почали вже після смерті гетьмана в 1734 p.). Наслідки гетьманування Д. Апостола: поновлення 1727 р. гетьманства в Україні на деякий час послабило наступ царату на Українську державу, хоча автономія й була відновлена, не в повному обсязі.

Офіційне відновлення гетьманства: 1750 р. Кирило Розумовський отримав гетьманські клейноди. Гетьман намагався розшири­ти автономні права Гетьманщини. Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського

(

уряду. У 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. 60-ті роки XVIII ст. - період найрішучіших заходів К. Розу мавського: 1) реформа судочинства; 2) спроба запровадити спадкове гетьманство родини Розумовських; 3) реформа армії; 4) плани щодо відкриття університетів в Україні: перший - оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія; другий - у Батурині.

Остаточна ліквідація гетьманства. Причини ліквідації гетьманства російським уря­дом: існування Гетьманщини в Україні ставало все більш несумісним з централізатор­ською політикою державного управління та самодержавною владою російського царату. Подальший розвиток української автономії був неможливий.

1764 р. - українське гетьманство було ліквідовано: Кирило Розумовський під тиском І Катерини II (стала російською імператрицею 1762 р.) змушений був скласти гетьманські f повноваження.

 

33. Народні рухи на правобережній та Лівобережній Україні 17-18 ст та їх соціальна спрямованість(гайдамаччина, коліївщина)

Гайдáмаки — (від тур. haydamak - розбійник) — народні повстанці на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух - це національно-визвольний рух прoти польського гніту на правобережній Україні на прикінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажаючих підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення!

Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найголовнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масової різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині^[1]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

34.Три поділи Польщі та їх вплив на історичну долю Правобережної та Лівобережної України

Ініціатором поділу Польщі став прусський імператор Фрідріх ІІ, який залучив до цієї акції Росію та Австрію. Так, за згодою цих держав були здійсненні три поділи Польщі.

5 серпня, 1772 року здійснено перший поділ. До складу Австрії відійшла Сх. Галичина. До Росії – частина Білорусі.

12 січня 1793 року Росія та Пруссія підписали Конвенцію про другий поділ Польщі. До Росії ввійшла Київщина, Брацлавщина, Поділля, Сх. Волинь, Частина Білорусі. До Пруссії – польські землі – Гданськ, Познань, Торунь.

13 жовтня 1795 року відбувся останній третій поділ Польщі.

До складу Росії ввійшла Зх. Волинь, Зх. Білорусь, литовські та латвійські землі. До Пруссії – Зх. та Пн. землі Польщі.

Унаслідок трьох поділів Польська держава перестала існувати. Під владою Російської імперії опинилися всі українські землі Правобережжя, за винятком Галичини, Буковини, Закарпаття, які перебували у складі Австрії.