Економічні реформи другої половини 60-х років хх ст. , їх непослідовність.

Після усунення від влади М. Хрущова в жовтні 1964 р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи. Перед новим радянським керівництвом (в жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а згодом головою Ради міністрів СРСР було призначено О. Косигіна) для його подолання було два можливих шляхи:

- радикальні реформи (такі, що стосуються основ соціалістичного ладу, його характерних принципів);

- часткові реформи (які не стосувалися основ соціалістичного ладу і спрямовувалися на пом'якшення економічної кризи, але не були здатні подолати її в цілому).

Керівництво СРСР обрало другий шлях, що в підсумку і визначило їхній

крах.

Реформи в сільському господарстві. Перша з реформ зводилася до запровадження ряду невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення цієї реформи були прийняті в березні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС. Їхня сутність зводилася до такого: збільшення капітальних вкладень у с/г; розвиток матеріальної та соціальної бази села; зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів с/г продукції; підвищення закупівельних цін на с/г продукцію; уведення гарантованої оплати праці колгоспників.

Перші кроки щодо здійснення реформи дали позитивні результати: оживилося с/г виробництво, збільшилися постачання продовольства в міста, у селах з'явилося більше техніки. Але з другого боку, збереглося централізоване планування і регламентація с/г виробництва; не діяли економічні стимули для підвищення продуктивності праці та якості продукції, що випускалася. He виправдалися надії на кооперування і спеціалізацію господарств. Хімізація і меліорація не дали очікуваних результатів.

У цілому негативні тенденції розвитку сільського господарства домінували над спробами його реформування.

У вересні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який визначив програму реформ у промисловості. Основні положення реформ:

- оцінка діяльності промислових підприємств повинна була здійснюватися не за валовими показниками зробленої продукції, а за її реалізацією;

- скорочення обов'язкових планових показників, що доводилися до підприємств із центру;

- ліквідація раднаргоспів і здійснення переходу від територіальної системи керівництва до галузевої (відновлення міністерств і відомств);

- реформи спрямовувалися на посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів.

На 1968 р. у СРСР на нові економічні умови діяльності перейшло близько 27 тис. підприємств. Намітилося зростання продуктивності праці. Збільшувалися фонди суспільного споживання, почали вирішуватися деякі соціальні проблеми. Однак уже в 70-ті pp. реформи в промисловості пішли на спад.

Отже, через внутрішню суперечливість і непослідовність реформи були приречені на провал.

 

Неосталінізм. Застійні тенденції в суспільному житті. Розвиток дисидентського руху в 60-80-х р.р. ХХ ст.

В історичній літературі період середини 60-х – початку 80-х рр. отримав назву неосталінізму. Він розпочався із зняття з вищих державних і партійних посад М.Хрущова (1964р.). До влади прийшла партійна група на чолі із Л.Брежнєвим. Вона намагалася створити новий тип тоталітарного режиму, в якому б ідеологічний консерватизм поєднувався з економічними реформами.

Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михай­ло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х рр. активізува­лася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджува­лися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захис­ників. За найменший вияв прихильності до диси­дентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.

Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Акти­візується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв.

Характерною особливістю суспільно-політич­ного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників.

Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Ця назва відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

Дисидентський рух у другій половині 60-х – першій половині 80-х років у порівнянні з рухом періоду хрущовської «відлиги» мав свої особливості: він стає більш масовим і організованим; були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим антитоталітарним; у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр; налагоджується зв`язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правозахисними організаціями; заперечує насильницькі методи боротьби; дисиденти прагнуть легалізувати свою діяльність; 80% дисидентів становила інтелігенція.

66. “Перебудова” М.Горбачова й Україна: причини, суть, наслідки.

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

Перебудова – курс на оновлення життя країни, реформи в усіх сферах суспільного життя, модернізація суспільства, корінні зміни в економіці, політиці, національних відносинах, соціальному житті. Спершу передбачалося лише поліпшення управління господарським механізмом, а пізніше планувалось оновити всі сфери суспільного життя.

Особливості «перебудови» в Україні:

· Опір партійно-державного апарату;

· Більш повільні темпи, ніж у центрі;

· Недостатня консолідація українського суспільства;

· Негативний вплив катастрофи на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.

Складовими перебудови були Демократизація, гласність, політичний плюралізм.

Демократизація – процес подолання всевладдя КПРС через законодавче забезпечення демократичних прав і свобод, самоврядування народу.

Гласність – можливість отримання правдивої інформації про події в країні та світі, пом'якшення цензури, можливість критики свого народу. Гласність – перехідний етап до свободи слова.

Плюралізм – демократичний принцип устрою, що допускає співіснування в державі різних форм власності, різних суспільно-культурних напрямів, гарантує різним політичним партіям право висловлювати свої інтереси, брати участь у здійсненні влади.

Причини Перебудови

· Стагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.

· Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.

· Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.

· Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

1985 році взято курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Проте економічні реформи були провалені.

Причини провалу економічних реформ: 1. прагнення поєднати адміністративно-командні (повне одержавлення власності, планове введення господарства) й ринкові (приватна власність та ініціатива) методи господарювання. 2. непослідовність, необґрунтованість економічних реформ.