Промисловість і мануфактурне виробництво.

 

Промислове виробництво, як і раніше, розвивалось і в містах, і в селах. Але його головними осередками дедалі більше стають міста. Вони розростаються, наповнюються різноманітними майстернями й робочим людом. Кількість жителів Києва на 1786 р. зросла до 35 тис, Охтирки — 13, Ніжина — 11, Харкова — 11, Сум — 10, Полтави — 7 тис. чол. З другої половини XVIII ст. бурхливо розвиваються південні українські міста. Вони з'являються, як гриби після дощу. Катеринослав, Новомосковськ, Павлоград, Токмак, Таганрог, Тавань, Єлисаветград, Новомиргород, Херсон, Миколаїв, Одеса, Нові Дубосари та інші перетворили сільські запорізькі й причорноморські землі на регіони з досить розвинутою промисловою структурою. Розташовані у вигідному географічному середовищі, на багатих чорноземах, вони швидко надавали запорізьким і причорноморським землям промислового вигляду. На важливі промислово-торгові центри перетворювалися Житомир, Луцьк, Старокостянтинів, Кременець тощо. Пожвавилося промислово-торговельне життя закарпатських міст Ужгорода, Мукачева та Хуста. Але порівняно з центральними містами вони були невеликими й не відігравали помітної ролі в економічному житті краю.

 

Юридичний статус окремих українських міст змінився. «Грамота на права і вигоди містам Російської імперії» 1785 р. зрівнювала у правах українські міста з російськими. За ними закріплювалися герби, колишні землі, угіддя, право на організацію міського життя та самоправні функції магістратів. Створювалися міські думи. Вони складалися з голови і шести гласних — по одному від кожної групи міщан.

 

Промисловість була представлена ремеслами й промислами. Найхарактернішою її ознакою стало швидке переростання нижчих організаційних форм виробництва у вищі. Традиційне ремесло хоч і продовжувало розвиватись, але на його базі піднімалося дрібнотоварне виробництво. Воно руйнувало цехову замкнутість ремесла, наближало його до потреб ринку й сприяло підвищенню якості вироблюваної продукції та її кількісному зростанню.

 

Дрібнотоварні майстерні й децентралізовані мануфактури, у свою чергу, перетворювалися на централізовані. На базі дрібного виробництва казна у 1719 р. заснувала у с. Глушкові суконну мануфактуру. В 1720 р. почала пра-цювати парусно-полотняна мануфактура у Великому Топалі Стародубського полку. Таке ж підприємство з'явилося 1726 р. у Почепі. Мануфактури продовжували створюватись і в другій половині XVIII ст. У 1782 р. на Лівобережжі та Слобожанщині діяло приблизно 240 мануфактурних підпри-ємств, які належали казні й приватним особам. Серед найбільших були київський «Арсенал» (1764), суконна й панчішна мануфактура в Катеринославі (1788), завод з ремонту зброї в Кременчуці (1789), фаянсова фабрика під Києвом (кінець XVIII ст.) та ін.

 

У такому ж напрямі розвивалася промисловість і Правобережно! України, щоправда, за темпами розвитку, концентрацією підприємств і вільнонайманої робочої сили вона відставала від Лівобережжя. У маєтках корони, магнатів і шляхти створювались панчішні, полотняні та інші мануфактури. Лише на Волині в 1795 р. працювали 18 поташних підприємств мануфактурного типу. На них було зайнято понад 700 робітників з числа панських кріпаків і вільно-найманих людей. У Тульчині та Корці діяли полотняні мануфактури С. Потоцького і Ю. Чарторийського. Остання з них у 1798 р. випустила понад 10 тис. аршин високоякісного сукна.

 

У промисловості започатковувалися важливі технічні нововведення. Почалася заміна традиційних гідравлічних двигунів машинами. Але були вони досить рідкісними й діяли тільки в окремих галузях промисловості. На Лівобережній Україні з 1751 р. почала працювати чи не єдина в лісо-обробній промисловості «машинна пильниця». Із запровадженням машинної техніки встановлювався безперервний виробничий процес, який не залежав ні від пори року, ні від традиційних видів енергії. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою, здатних працювати не сезонно, а постійно.

 

За характером робочої сили не всі мануфактури належали до підприємств буржуазного типу. До введення кріпацтва в 1783 р. приватні мануфактури на українських землях, що входили до складу Російської імперії, діяли переважно на базі вільнонайманої робочої сили. Праця залежних майстрів і допоміжного персоналу оплачувалась, тобто відносини між власником і робітником мали договірний характер, що стимулювало розвиток виробництва. Казна й російські поміщики переводили на мануфактури своїх кріпаків і приписних селян, що стримувало продуктивність праці й нарощування виробництва товарів. На правобережних і західноукраїнських землях залежна праця домінувала на мануфактурних підприємствах. Тільки окремі власники робили ставку на вільнонайману робочу силу як першорядну умову власного збагачення.

 

Зі збільшенням кількості мануфактур і різних майстерень зростала чисельність робітників. Лише на винокурних заводах Лівобережної та Слобідської України у 80-х роках працювало приблизно 10 тис. чол. У Катеринославському намісництві кількість робітних людей протягом 1774— 1789 рр. збільшилася в 15 разів. Повільніше формувалися кадри промислових робітників на правобережних і західноукраїнських землях. В Ужгороді за 1764— 1785 рр. їхня чисельність зросла у 4,5 раза. Україна набувала дедалі чіткішого індустріального вигляду.

Розвиток міст і торгівлі.

 

З розвитком товарного виробництва активізувались економічні зв'язки між населеними пунктами, регіонами і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів їх проведення. Сфера економічного впливу міст і містечок поширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й віддалені села та хутори. Основними товарами на них була продукція переважно місцевих ремісників і селян. Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки, їх кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 50-х роках на Лівобережжі діяло 350, то в 1802 р.— 394 ярмарки. Великі ярмарки збиралися на Слобожанщині й Правобережній Україні. На Закарпатті в другій половині XVIII ст. щорічно діяло 70 ярмарків у Мукачевому, Хусті, Ужгороді та інших містах. Ярмарки проводились так, що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з одного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бувати вдома. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі мита й митні кордони. На Правобережжі до цих перешкод додавалися привілеї магнатів і шляхти в торгівлі й право забороняти селянам торгувати. Однак під впливом товарних відносин російський уряд мусив відміняти митні кордони на підвідомчій йому території, що відкривало нові можливості для розвитку внутрішньої торгівлі.

 

Надзвичайно важлива роль належала торгівлі в економічному зближенні українських земель. Незважаючи на міждержавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям, Північним Причорномор'ям, Правобережною Україною і Західною Україною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука прибували купці з поблизьких, а також досить віддалених міст, у тому числі з Катеринослава, Могилева та Пінська. Широко були представлені різні регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських, волинських, західноукраїнських та іноземних купців. Перенесення до Києва в 1797 р. Хрещенського контрактового ярмарку перетворило місто на центр паломництва східноєвропейського купецтва й цікавого до всього люду. Торгові зв'язки між Лівобережною і Правобережною Україною здійснювалися в основному через Васильківську, Стайківську, Сорокошицьку, Кам'янську та інші митниці й форпости.

 

Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місцевих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній культурі та мові, кристалізації рис, властивих для переважної більшості народу України. Важливе значення для розширення загальноукраїнських економічних зв'язків мало об'єднання більшості українських земель у складі Російської держави. Незважаючи на шовіністичну політику російського уряду, єдиний економічний простір сприяв відродженню національної свідомості українців на різних теренах України. В ході економічного спілкування і закарпатці, і буковинці, і полііігуки, і волиняни, і подоляки, і запорожці, і слобожани переконувалися у належності до одного народу із спільною мовою, культурою й традиціями.

 

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але найбільше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінно зростала. Відбувалося формування національного купецького стану, започаткованого революцією 1648 р. У Києві, Острі, Прилуках, Полтаві та в інших містах серед купецтва переважали українці. Винятком залишався древній Ніжин, де купці-греки займали домінуюче становище. Почала збільшуватись кількість купців євреїв і росіян. Українські купці неодноразово зверталися до царського уряду з проханням зрівняти їх у правах з російським купецтвом, а також затвердити монополію на торгівлю всіма товарами. Така позиція купецтва знайшла відображення в діяльності його депутатів у Комісії із складання нового Уложення законів. Депутати від погарських і стародубських купців внесли пропозицію заборонити торгівлю в селах і зосередити її виключно в містах. Але її не підтримали ні урядовці, ні інші депутати.

 

Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому у значних масштабах, то торговці часто збували свої вироби, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему групу торговців становило чумацтво. Зародившись у попередній час, воно у XVIII ст. переживало піднесення. Чумацтво — це торгово-візницький промисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та риби. Сіль завозилася в центральні райони України з Північного Причорномор'я, Криму й частково Коломиї, а риба — з Північного Причорномор'я, Дону і Приазов'я. У ті місця підприємливі чумаки доставляли кустарні вироби місцевих майстрів. Тим самим кращі надбання української культури ставали відомими в найвіддаленіших місцях України. Валки чумаків досягали 100 і більше возів, найменші з яких могли взяти 60 пудів вантажів кожен.

 

З'явилися різні прошарки торгового люду — скупники, баришники, перекупники. Користуючись нагодою, вони скуповували товари в безпосередніх виробників і перепродували їх з чималим для себе зиском. Вони відсторонювали селян і ремісників від ринку, диктували їм певні умови й ставили у свою залежність. Скупники почали постачати виробникам сировину й змушували їх здавати товар лише їм. Звідси починалося перетворення виробника у найманого робітника, а скупника на буржуа.

 

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові торгові шляхи. З Києва до Харкова дорога йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків. Інша — через Бровари, Гоголів, Биків, Прилуки. З Чернігова виходило 10 доріг і виїздів на різні боки. Ними місто зв'язувалося з Глуховом, Новгородом-Сіверським, Березною, Стародубом, Кременчуком, Києвом, Херсоном, Катеринославом. З'явилися дороги, що вели на Південь України: Харків — Валки — Полтава — Кременчук — Катеринослав — Херсон, а також на Дон.

 

Більшість торгових шляхів перетиналася в Києві. Тут сходились і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та південні, східні та західні українські землі. Через Київ велась транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Звідси пролягав шлях до древнього Константинополя — через Васильків, Фастів, Паволоч, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Баби, Гаджали, Карабунар, Селіврію і т. д. Другий шлях вів через Васильків, Фастів, Паволоч, Немирів, Брацлав, Сороки, Ясси, Базарчик. Третій шлях ішов Дніпром і Чорним морем. Дніпровські пороги судна проходили під час весняної повені. Купецькі каравани рухалися з різною швидкістю, в залежності від багатьох факторів. За день вони могли долати 15 - 20, а то й 50 км. Існували й інші сухопутні та річкові торгові артерії. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між собою міста і села, українські землі й створювала необхідні умови для дальшого розвитку торгівлі.