ТОП 10:

Перетворення центральних установ Гетьманату у департаменти другої Малоросійської колегії.



 

1764 - 1786 рр. вважаються останнім періодом, коли Лівобережна Україна існувала як самобутнє політичне тіло, і справедливо пов'язуються з іменем Катерини ІІ. Хоча імператриця була лише послідовницею політики своїх попередників на російському престолі. її заходи щодо Гетьманату можна розглядати ж новий виток у політичних стосунках між Росією та Україною. Якщо Петро І та його короновані наступники проводили імперську політику через свої органи загальної краєвої адміністрації при збереженні українських автономних форм державного правління, то Катерина ІІ ліквідувала автономні форми правління, запровадивши другу Малоросійську колегію (далі — 2 МК) — відгалуження імперського державно-адміністративного апарату. Таким чином вона забезпечила собі можливість безпосередньо контролювати всі соціально-економічні та політичні процеси в краї та оперативно на них впливати.

 

Із середини XVII ст. до 1764 р. дедалі зростаючий імперський тиск здійснювався по двох паралельних напрямах: через обмеження політичної автономії та асиміляцію. Перший вичерпав себе вже у 1764 р.. коли український гетьман був позбавлений влади. Причому маніфест від 10 листопада не містив застережень щодо тимчасовості такого становища.

 

Україна перестала бути автономною державою, втратила своє політичне значення, але ще не перетворилася у звичайну російську губернію. Тому на порядок денний офіційний Петербург поставив по можливості максимальну перебудову суспільно-політичного ладу України відповідно до загальних імперських норм. Однак посилюючи свій тиск на Україну, російські власті разом з тим змушені були рахуватися з наявними відмінностями. Так, продовжували своє функціонування деякі старі українські державні інституції — полкові канцелярії, сотенні правління, зберігався весь штат військових і цивільних чиновників, діяв оновлений реформою 1763 р. український суд.

 

Скасувати всі ці залишки минулого було порівняно легко, набагато складнішим завданням уявлялася зміна соціальних відносин, що складалися століттями, мали свою історію і традицію. Тому акту остаточної інкорпорації мав передувати досить тривалий період асиміляції України.

 

Аналізуючи записки «О непорядках, которые происходят ныне от злоупотреблений прав и обыкновений, грамотами подтвержденных». «Секретнейшее наставление князю А. А. Вяземскому». «Наставление, данное графу П. А. Румянцеву при назначений его Малороссийским генерал-губернатором», ми дійшли висновку, що українську політику катерининського уряду визначали такі фактори:

· російська історична літописна традиція, за якою український народ та його території розглядалися як російські, що були відокремлені в минулому лише через слабкість великих київських князів;

· прагнення ліквідувати особливий статус України з її політичними особливостями, власними юрисдикцією та судочинством, які надихали українців на пошук шляхів зміцнення своєї автономії;

· наміри зміцнити фінансове становище імперії за рахунок включення Лівобережжя в систему імперського фіску;

· усвідомлення того, що тогочасне українське суспільство потребовано сильної влади, яка б гарантувала козацькій старшині права на здобуті землю та селян, а з другого боку, забезпечувала б іншим верствам безпеку від зловживань козацьких верхів;

· імперська ідеологічна концепція «третього Риму»;

· спрямування зовнішньополітичної активності Росії після утвердження на Балтиці в напрямі Чорного моря та центру Свропи і у зв'язку з цим потреба перетворити Лівобережжя в економічно-стратегічну базу;

· побоювання можтивого вибуху незадоволення українського народу, який мав «внутреннюю протав великороссийских ненависть», що призвело б до посилення сепаратизму.

Крім вказаних традиційних чинників на українську політику середини та другої половини XVIII ст. почав впливати і фактор «освіченого абсолютизму», хронологічні рамки розквіту якого припадають саме на 50— 60-ті рр. XVIII ст. Як правило, історики звертають увагу на централізаторські політичні теорії, які Катерина II запозичила у французьких просвітителів і перенесла на російський грунт. За допомогою цих теорій російська імператриця усвідомила мету внутрішньополітичного руху імперії, в тому числі і в міжнаціональному аспекті.

 

Разом з тим поза увагою істориків залишався той факт, що ті ж просвітителі озброїли самодержицю і політологічними знаннями прикладного характеру. Даючи ряд рекомендацій, здобутих на основі аналізу історичного досвіді людства, вони навчали, як після реалізації права на «справедливе завоювання» утримати здобуте, ототожнюючи «загальний народний дух» з духом народа-переможця.

 

Розглядаючи зміст української політики катеринннського уряду, не можна обминути питання про її корені. Їх слід шукати, по-перше, в елизаветинській епосі. Нас не повинен бентежити факт відродження гетьманства у 1750 р. оскільки це був зовсім не благочинний додо України акт керованої особистими симпатіями Єлизавети Петрівни. Ного причини ми вбачаємо в: а) ще достатньо сильних позиціях старшин: б) невизначеному для Росії зовнішньополітичному становищі на Півдні: в) загрозі війни з Прусією; г) наростанні незадоволення українців своїм економічним становищем: д) потребі відновити економіко-стратегічний потенціал України, значно ослаблений в ході війни з Портою, з метою використання його у майбутніх війнах.

 

Не варто також проблему відродження гетьманства пов'язувати з іменами Єлизавети та братів Розумовських. хоча б тому, що у 1747 р. прихильністю імператриці вже користувався І. І. Шувалов. Поки що в тіні залишається фігура О. П. Бестужева — «останнього пташеняти гнізда Петрового», який звільнив Єлизавету від тягаря державних турбот, особливо зовнішньополітичних, очолюючи колегію закордонних справ (у її віданні тоді перебувала й Україна), а у своїй політиці, за власним висловом, керувався «вигодами Росії».

 

Коли Катерина II прийшла до влади, вона поставила перед собою завдання здійснити «обрусіння» України. Ліфляндії' та Фінляндії. Конкретні заходи в цьому процесі щодо України не передбачалися, крім ключового — знищення гетьманства. Зате були сформульовані принципи перетворень: тривалість у часі і непомітність для населення. Ставка робилася не лише на грубу силу, а й на лавірування, тобто застосовувалася політика «вовчих зубів та лисячого хвоста».

 

З огляду на перші політичні акти Катерини ІІ щодо України — зобов'язання гетьмана рапортувати до Сенату з приводу виконання його указів, спроба провести в обхід Розумовського нову ревізію за участю російських офіцерів — можна припустити, що імператриця вирішила продовжувати лінію О. П. Бестужева на поступове обмеження політичної автономії України. Така позиція була цілком зрозумілою, оскільки Катерина мусила бути вдячною Розумовському за підтримку її ж великої княгині в період напружених взаємин з Єлизаветою та за його роль у перевороті 9 червня 1762 р. Потрібен був дуже вагомий привід, щоб ліквідувати гетьманство за життя Розумовського. Цим приводом стало «Прошение малороссийского шляхетства» (1764 р.), в якому було викладено програму значного розширення політичної автономії України. Серед пунктів «Прошения» зустрічаються, зокрема, такі вимоги: надати українському народові право вільного обрання гетьмана, запровадити вищу судову установу — трибунал, дозволити скликати двічі на рік сейм, або генеральну раду, звільнити Україну від безплатного утримання російських полків, щоб з цих коштів фінансувати 30-тисячне козацьке військо, повернути Україні відібрані в неї території. Такі вимога становили загрозу для абсолютистських устремлінь Російської корони. Тому перш ніж усунути Розумовського. Катерині II довелося вдатися до серйозних воєнних приготувань.

 

Позбавивши гетьмана булави, молода самодержиця водночас побоялася виступити проти провідних українських старшин, які продемонстрували в «Прошений» високий рівень політичної свідомості. При ліквідації посади гетьмана та Генеральної Військової канцелярії (далі — ГВК) Катерина II намагалася створити віддушини для верхніх ешелонів старшини, щоб прив'язати її таким чином до колісниці політики Російської імперії. Результатом роздумів імператриці з цього приводу стало створення на місці гетьманської центральної адміністративної системи 2 МК з її департаментами та паралельне призначення на Україну генерал-губернатора, який повинен був виконувати і функції президента колегії.

 

«Малоросійським шефом» призначався Рум'янцев, який в адміністративному відношенні мав повну незалежність від Малоросійської колегії. Разом з тим Катерина ІІ могла іноді звернутися безпосередньо до 2 МК. Це сталося, наприклад, 18 лютого 1780 р. коли вона розпорядилася виділити з малоросійського скарбу 203 640 крб. «на строения потребные по флоту Нашему черноморскому» . Імператриця робила це. очевидно, для того, щоб склалося враження про колегіальність в управлінні Україною, і прагнула таким чином заручитися підтримкою старшини — її єдиного потенційного політичного опонента.

 

Намагаючись не допустити розвалу механізмів управління після скасування гетьманства, російські власті збиралися не стільки руйнувати його адміністративну систему, скільки підпорядкувати її. Першим актом цього процесу стало поглинання колегією ГВК. Адже після гетьмана вона була найвищим органом виконавчої влади, центром уже налагодженого механізму адміністративного управління з усією його інфраструктурою аж до приватних знайомств. Завдяки підпорядкуванню ГВК у процесі свого становлення Малоросійська колегія не зазнала ніяких серйозних організаційних труднощів. Усе відбулося настільки непомітно для українського суспільства, що сучасник — автор «Історії русів» (за характеристикою Ол. Лазаревського, «не оптиміст») — змушений був визнати, що рум'янцевська колегія «вошла в правление, яко роса на пажить и яко иней на руно».

 

Налагодивши своє функціонування, друга Колегія досить легко підпорядкувала Генеральний військовий суд. ставши з 1 листопада 1765 р. апеляційною установою над ним. У 1767 р. Генеральний суд було реорганізовано у департамент Малоросійської колегії. Скасовувався старий порядок його комплектування через вибори у полках. Нових постійних членів суду почав призначати Рум'янцев.

 

До складу вищого ешелону гетьманської державно-адміністративної системи входили також Генеральна лічильна комісія. Канцелярія малоросійського скарбу і Канцелярія генеральної артилерії. Всі вони до осені 1767 р. перетворилися у департаменти другої Малоросійської колегії, перебували під наглядом її прокурора і щомісяця зобов'язувалися подавати йому відомості про всі справи, які ними вирішувалися. Тому ні Генеральний суд, ні інші старі органи верховної державної влади в системі Гетьманату з цього часу вже не представляють Українську державу.

 

В період існування другої Малоросійської колегії місцеві органи влади України хоча і не зазнали змін відповідно до аналогічних російських зразків, але на їх діяльність впливали принципи централізму та уніфікації. Це було необхідно для ефективного нагляду за роботою місцевого адміністративного і судового механізмів. У другій половині 60-х рр. запроваджувалася єдина форма діловодства, вводився новий порядок подачі щомісячних відомостей про справи, встановлювався контроль за штатами, повноваженнями, режимом роботи, оперативністю, дотриманням фінансової дисципліни, політичною лояльністю службовців тощо.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.170.76.39 (0.006 с.)