Визначити передумови, причини, завдання й особливості національно-визвольного повстання на Правобережній Україні у 1702

У відповідності з міжнародними договорами, зокрема й підписаним 1681 р. Бахчисарайським миром, Середня та Південна Київщина оголошувалися нейтральними та не підлягали заселенню. Втім, кожна зі сторін за будь-якої зручної нагоди сподівалася переступити цю заборону та владнати справу на свою користь.

Першим спробувало колонізувати благодатні українські землі турецьке керівництво. Спочатку воно намагалося досягти бажаних для себе результатів за допомогою магічного для українського козацтва імені Хмельницького, передавши після падіння П.Дорошенка гетьманську булаву сину славетного козацького батька - Юрію, якого навесні 1677 р. було проголошено "князем малоросійської України" й поселено в напівзруйнованому Немирові. Крім Немирова, невеличкі козацькі залоги було розташовано в Кальнику, Хмільнику та деяких інших подільських містечках, куди Хмельницький почав закликати переселенців з Лівобережжя, Молдавії, Валахії тощо.

Невдовзі, восени 1681 р., Хмельницький остаточно зійшов з політичної арени (був страчений турками), і на його місце турецький уряд призначив молдавського господаря Григорія Дуку, котрий відтепер титулував себе "господарем земель молдавських і України". Для безпосереднього управління краєм Дука призначив наказним гетьманом Яна Драгинича. котрий, у свою чергу, понаставляв полковників до колишніх козацьких центрів, розсилав до українського населення універсали, закликаючи переселятися на нові землі та обіцяючи великі пільги та широкі права. І справді, на заклики Драгинича народ почав сходитися, і на місці колишніх поселень знову почали з'являтися нові міста і села.

Так само ігнорувала міжнародні постанови й Польща. Енергійний король Ян III Собєський намагався будь-що повернути від Туреччини втрачені землі, і тільки-но йому вдалось відвоювати частину Поділля, як туди було призначено гетьманом колишнього співробітника гетьмана П.Дорошенко шляхтича Степана Куницького, котрому було доручено наново зорганізувати вірне королю та Речі Посполитій козацьке військо. Місцем свого гетьманського осідку Куницький обрав Немирів, звідки було витіснено Драгинича. Куницькому вдалося також підняти з руїн Богуслав, Корсунь, Мошни. Під його прапорами зібралася немала військова сила, яка наприкінці 1683 р. воювала з турками в околицях Бендер і Акермана, надаючи тим самим допомогу королю Яну ІІІ, котрий, визволивши Відень від турецької облоги, намагався витіснити турків і з угорських земель.

1684 р. король видав універсал, згідно з яким козакам колишніх правобережних полків дозволялося селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Наступного року це рішення підтвердила сеймова постанова Речі Посполитої, яка обіцяла козакам ті вольності та привілеї, що вони їх мали раніше. Правобережними гетьманами "з ласки польського короля" були А.Могила, Гришко та Самусь. Але не їм випало відіграти провідні ролі в колонізаційному русі на Правобережжі, що потужно розгорнувся після 1684 р. Найбільш популярним серед козацтва був полковник Семен Палій, що обрав для своєї резиденції місто Фастів.

Колонізаційна діяльність фастівського полковника була надзвичайно плідною. До нього стікалися переселенці з Поділля, Волині, Полісся, Галичини, але більше всього було вихідців з Лівобережжя. Крім Фастова, колонізаційні потоки, але в менших масштабах, прямували також до Богуслава, де перебував гетьман Самусь, Корсуня, там сидів полковник Захарій Іскра, Брацлава - місця осідку полковника Андрія Абазина.

В особі Палія вдало поєднувалися військова доблесть і здібності воєначальника з непоганими навичками господарника-організатора. Так, він успішно воював проти татар і турків, допомагаючи тим самим членам антитурецької коаліції, за це зажив доброї слави не лише при дворі Яна ІІІ Собеського, а й був добре відомим у Європі. Водночас полковник зумів належним чином налагодити адміністрування на Фастівщині, надавши переселенцям такі ж права, якими володіли козаки. Вони мали або виконувати військову повинність, або сплачувати податки. Дуже скоро Фастів перетворився на велелюдне, як на ті часи, місто.

По мірі того, як колонізація краю набувала дедалі ширшого розмаху, все більш очевидним ставав той факт, що правобережне козацтво воліє побудувати політичне об'єднання, яке лише б формально залежало від влади польського короля, а в своїй суті наслідувало ту модель політичної організації, яка утвердилася в Україні в результаті революції середини XVII ст. Палій та його соратники виступають принциповими противниками реставрації в краї кріпосницьких порядків та відновлення шляхетського землеволодіння. На колонізованих козаками землях відроджується традиційна козацька структура самоврядування, діють інститути генеральної, полкової та сотенної старшини, поширюється козацьке судочинство, для вирішення важливих поточних суспільних проблем скликаються козацькі ради. На козацьких землях функціонують полки з центрами в Брацлаві, Немирові, Корсуні, Фастові і Богуславі.

Тим часом з другої половини 1690-х рр. суттєво посилюється тиск із боку польських властей. Після смерті короля Яна ІІІ Собєського та обрання Августа II Саксонського сейм Речі Посполитої 1697 р. відміняє постанову 1685 р., що дозволяла козакам селитися в шляхетських маєтностях. Новообраний король при коронації пообіцяв шляхті, що козаки будуть вибиті з Київського та Брашіавського воєводств. Реалізації жорсткого курсу щодо українського козацтва сприяв розвиток міжнародних процесів. Адже на початку 1699 р. відповідно до постанов Карловицького мирного конгресу керівництво Османської імперії погодилося повернути Варшаві Правобережну Україну, включно з Подільським воєводством. За таких умов потреба у військовій допомозі українського козацтва відпадала, а шляхта могла вже на абсолютно законних з точки зору міжнародного права підставах повертатися до своїх местностей на Правобережжі. У червні 1699 р. вальний сейм Речі Посполитої ухвалює рішення про розформування козацьких полків. На практиці це означало не лише ліквідацію певних військових підрозділів, а й козацького стану та козацького державного устрою на Правобережжі.

 

5.Розкрити плани та хід повстання восени – взимку 1702 р. під керівництвом С.Палія та С.Самуся. За умовами польсько-турецького договору 1699 р. Туреччина відмовилась від претензій на правобережні українські землі й повернула їх Польщі. Через це для польської держави відпала необхідність у правобережному козацтві, котре прикривало її землі від турецько-татарських вторгнень. У 1699 р. польський сейм вирішив скасувати козаччину на Правобережжі. Це означало відміну традиційного козацького устрою, ліквідацію всіх соціально-економічних і політичних завоювань місцевого населення й реставрацію польсько-шляхетської влади на залежній від Польщі українській території.

 

Покозачені жителі Правобережної України не збиралися добровільно поступатися своїми надбаннями. Вони відмовлялися виконувати розпорядження польських властей, не допускали шляхту в міста і села, чинили їй всілякий опір. Мирними метолами польський уряд не міг нічого вдіяти проти козаків Самійла Самуся на Богуславщині, Семена Палія на Фастівщині, Захара Іскри на Корсунщині та Андрія Абазина на Брацлавщині. Коронний гетьман восени 1700 р. з метою захопити Фастів вирядив 4-тисячне військо. Але воно зустріло організовану відсіч населення, що зібралося під захист Фастівського полку. Бої під Фастовом завершилися перемогою козаків і відступом нападників. Відносини між правобережним козацьким краєм і Річчю Посполитою набрали відверто воєнного характеру.

 

Козацтво Київщини й Брацлавщинн почало готувати сили для вирішальних боїв з польською шляхтою, яка захопила на їхній території важливі стратегічні центри. Зовнішня обстановка для цього була сприятливою. Основні збройні сили Речі Посполитої вели кровопролитні бої зі шведськими військами на території Польщі й не могли взяти участі у воєнних діях в Україні. Взимку 1702 р. у Фастові відбулася розширена нарада козацьких полковників, а також представників селянства й міщанства. У ній брав участь і відомий український поет Данило Братковський, непримиренний борець проти уніатів і єзуїтів, поборник єдності й незалежності України. Учасники наради виробили план загального збройного повстання проти Речі Посполитої й почали діяти. До літа 1702 р. козаки й селяни вигнали польську шляхту з насиджених місць на Черкащині, Київщині та Поділлі.

 

Головний удар козацькі полки спрямували на Білу Церкву, найсильніший форпост польсько-шляхетського панування на Правобережній Україні. На початку вересня 1702 р. повстанські загони почали штурмувати білоцерківську фортецю. Одночасно спалахнули селянські виступи в інших місцях. На придушення визвольного руху пішло 2-тисячне регулярне польське військо. Воно завдало поразки повстанцям під Немировом, Слободою, Котельнею та іншими населеними пунктами. Йому на допомогу збиралося шляхетське ополчення Київського, Волинського й Брацлавського воєводств. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Палій спорядив проти ворога козацькі загони. Деякі з них успішно громили шляхту на Подністров'ї й 7 жовтня здобули сильну фортецю Немирів. Полки Самуся та Іскри 16 жовтня під Бердичевом завдали поразки головним силам поляків і оволоділи містом. З поверненням переможців під Білу Церкву штурмування фортеці активізувалося. Проте тільки 10 листопада 1702 р. гарнізон капітулював. З палінням Білої Церкви повстанський рух пожвавився. На Поділлі повстанці вигнали польсько-шляхетські залоги з Бара, Калюса, Жванця, Могилева та інших населених пунктів. Повстання почало ширитися на Волинь і Північну Київщину. Польська шляхта втратила контроль над ситуацією і розв'язала справжній терор над повстанцями. їх масово вішали, садовили на палі, рубали шаблями. Захопленому Братковському суд м. Луцька 26 листопада 1702 р. ухвалив смертний вирок. Влада Речі Посполитої на Правобережній Україні захиталася. Польща знемагала в боротьбі зі Швецією, правобережним козацтвом та від внутрішньої міжусобиці. Захист державних устоїв випав на долю самої шляхти.