Централізаторська політика російського уряду кінця 60-70-х рр. в Гетьманщині.

 

З кінця 60-х рр. XVIII ст. також немає підстав кваліфікувати місцеві органи влади як залишки української козацької державності. Завдяки тому, що полкові та сотенні адміністрації в ході Визвольної війни формувалися як представники верховної влади на місцях. Їх можна було розглядати репрезентантами Української держави лише в тандемі з гетьманом або Генеральною військовою канцелярією. З указаного ж часу вони діяли вже в поєднанні з Малоросійською колегією. З іншого боку, з остаточною ліквідацією в 1766 р. інституту виборності на сотенному рівні ці органи були позбавлені державотворчих імпульсів від українського народу.

 

Щоб проводити в Україні активну асиміляційну політику, Рум'янцев налагодив ефективний поштовий зв'язок. Для успішного управління та реалізації секретної настанови Катерини II не менш необхідною була наявність всеохоплюючої та об'єктивної інформації. Цій меті служило проведення Генерального опису. До того ж. опис закріпив ті соціальні відносини, які на той час склалися в українському суспільстві.

 

За задумом російських урядових кіл, одним з напрямів асиміляційної політики в Україні мав стати розподіл властей. До того, як були створені намісництва, друга Малоросійська колегія вилучила з компетенції полкових канцелярій проведення виборів чиновників у підкоморські і земські суди, розділила повноваження між останніми та сотенними правліннями. Із запровадженням інституту «предводителів шляхетства» колегія робила спроби розподілу військової та адміністративної влади на полковому рівні. Однак цей намір так і не був реалізований у чітких адміністративно-політичних нововведеннях. 16 жовтня 1778 р. Генеральний суд було позбавлено військової судової влади, яку перебрала на себе новостворена Військова судова комісія. Протягом часу свого функціонування 2 МК видала цілу низку указів про розподіл повноважень між конкретними суб'єктами місцевої адміністративної та судової влади.

 

Отже, реалізація в Україні поглядів Монтеск'є про розподіл властей за ознакою владних повноважень на законодавчу, виконавчу і судову не вдалася. Справа була зведена до банального розмежування компетенції. Такий результат був закономірним, адже розподіл властей є одним з механізмів обмеження абсолютизму.

 

На середину 60-х рр. ХVIІІ ст. українське чиновництво і юридично, і економічно було набагато незалежнішим від імперських властей, ніж російські «приказні люди». Набране з шляхетства, старшини, козацтва та духовенства, воно зберігало за собою право звільнення від служби. Через слабкість гетьманської влади у середині 60-х рр. панувало безладдя у присвоєнні чинів, наданні посад і рангових маєтків. Прибувши до Глухова. Рум'янцев розгорнув роботу по налагодженню чіткого контролю в цій справі. У 1766 р. він запровадив нову урядову посаду наглядача над вільними і ранговими маєтками, а провідним канцеляристам Малоросійської колегії та інших вищих установ Лівобережжя призначив річну платню. Встановивши суворий контроль, малоросійський шеф одночасно вважав своїм службовим обов'язком справедливо задовольняти українських старшин, канцелярських службовців у їх домаганнях винагород за віддану та ретельну службу, щоб у такий спосіб «прив'язати їх до Росії і викликати патріотизм до спільної вітчизни».

 

Таким чином, втрата Україною державності відбулася протягом 1764— 1767 рр. в ході відставки гетьмана, ліквідації-поглинанні Генеральної військової канцелярії другою Малоросійською колегією, перетворення інших вищих державних установ Гетьманату в її департаменти, підпорядкування колегією місцевих органів влади, підкорення українського чиновництва загаль-ноімперським нормам державної служби.

 

Протягом досліджуваного періоду українські старшини всіма силами прагнули здобути дворянське звання. До цього їх спонукало бажання закріпити за собою придбані правовими і неправовими шляхами землі та селян, які мешкали на них. Досі Україна зберігала свою автономію, російський уряд не бажав сприяти соціальному утвердженню козацької старшини. Переломним у цьому відношенні став 1767 р. коли старшини отримали право обирати предводителів, депутатів у комісію для складання нового Уложення, брати участь в її роботі на тих же підставах, що і російські дворяни. З цього року українські старшини могли посилати своїх дітей до кадетського корпусу і товариства шляхетних дівчат.

 

Причини перелому, очевидно, слід шукати у подіях навколо відставки гетьмана та підпорядкування вищих і місцевих органів державної влади Гетьманщини Малоросійській колегії. Незважаючи на наявність в Україні старшинської групи з державноавтономістськими прагненнями, в 1764 р. перемогли помірковані, схильні обміняти автономію на дворянство. Автономісти ж протягом 1764—1767 рр. втратили опору, якою була для них гетьманська державна адміністрація. З цього часу намагання старшини нобілітуватися в якості дворянства розглядалося російською короною як засіб нейтралізації та вилучення козацької верхівки з українського громадянського суспільства.

 

Російський уряд став на шлях відмежування старшини від рядових козаків. Так. було ліквідовано виборність старшин на сотенному рівні. Сенатом досить часто задовольнялися рапорти Рум'янцева про надання окремим старшинам табельних чинів, земельних пожалувань, їх двори нарешті були звільнені від постоїв військ. Петербург доброзичливо поставився до продовження розпочатої Розумовським судової реформи, оскільки вона також сприяла соціальній диференціації в Україні.

 

Починаючи з листопада 1766 р.. коли старшинам було дозволено купувати вотчинні села, російський уряд аж до 3 травня 1783 р. проводив лінію на утвердження старшин у якості кріпосників.

 

Процес же нобілітації старшини завершився в ході інкорпорації України до Росії (1782—1786 рр.) рядом указів про надання українському шляхетству прав російського дворянства і увінчався поширенням на нього жалуваної грамоти 1785 р.

 

До сфери політичних відносин України і Росії належать також стосунки між розквартированими на Лівобережжі російськими військами та українським населенням. У період функціонування другої Малоросійської колегії воші не особливо змінилися порівняно з роками, які описав Б. Барвинський. До сутичок, що траплялися у 1759—1760 рр. в деяких місцевостях Лубенського та Миргородського полків з гусараші розквартированого там Македонського полку, щоправда, не доходило, проте 2 МК у 1776 р. довелося опублікувати указ "О имении обивателям с квартирующими в них военнослужащими дружелюбия и ласкового обхождения".

 

Численні непорозуміння між місцевими жителями і військовими виникали внаслідок свавілля і здирств з боку останніх. Як рапортувала Лубенська полкова канцелярія, «хоча полку обивателі з військовослужбовцями дружелюбну згоду, як зі своїми співжителями. мають, але всілякі сварки і бійки від них постояльців чиняться».

 

Не менше незадоволення в українців викликали «консистентські дачі» на утримання розквартированих в Україні російських військ, що супроводжувалося багатьма зловживаннями. Щоб пом'якшити напружені взаємини, Рум'янцев 9 вересня 1765 р. запровадив замість «консистентів» «рубльовий оклад» з кожної хати. Одночасно було призначено комісарів, які повинні були здійснювати збирання окладу та супроводжувати війська з метою захисту населення.

 

Особливо потерпав український народ під час воєн, які вела Росія на Півдні та Заході. З часу першої російсько-турецької війни царські власті намагалися компенсувати збитки, завдані пересуванням та квартируванням військ. Як свідчать документи. 2 МК відшкодовувала матеріальні витрати населення, але не оплачувала затрат робочої сили.

 

В часи царювання Катерини II рядове козацтво втратило свою історичну роль політично вагомої верстви, на яку й спиралася Українська держава. Сталося це насамперед внаслідок ослаблення його економічного становища через наступ старшин (насильницьке скуповування, відбирання ґрунтів) та російського уряду (зростаючі повинності не військового характеру, «рубльовий» збір).

 

Нейтралізація козацтва як суб'єкта української політики завершилася з початком першої російсько-турецької війни. 20 грудня 1768 р. указом імператриці лівобережне козацтво переводилося на російські воєнні статути. Хоча в цьому документі стверджувалося, шо у цивільних взаєминах козаки мають керуватися Литовським статутом, але коли вони виявляли у громадському житті хоча б найменшу ініціативу самоврядного характеру, вона відразу ж придушувалася нормами російського військового права. Таким чином, і козацьке військо з кінця 60-х рр. ХVIIІ ст. не можна розглядати як представника української державності.

 

З того часу, як російський уряд у своїй асиміляційній політиці вирішив спертися також на старшину, він перестав розігрувати карту соціального незадоволення низів. Разом з тим. намагаючись не допускати небезпечної соціальної напруженості, імперські власті прагнули продемонструвати, що вони захищають від утисків «дрібних тиранів» інші стани. Так. комісія «козачих образ» стежила, щоб старшини не обтяжували козаків повинностями. не використовували їх на приватних роботах, не вимагали хабарів, караючи за подібні зловживання штрафами, позбавленням урядів, зобов'язуючи винних відшкодувати збитки. У 1767 р. при земських і громадських судах запроваджувалася посада адвоката з метою захисту козаків від судових зволікань та образ.

 

Російським властям не вдавалося реалізувати в повній мірі укази про заборону насильницького загарбання старшинами землі у козаків та селян. Лише 2 МК протягом 1765—1781 рр. опублікувала 7 таких указів. Причина невдач полягала, зокрема, в тому, що і Рум'янцев. і члени колегії, нагромаджуючи земельні багатства, за висловом Ол. Лазаревського, «іноді дозволяли собі дії. несумісні з їх суспільним становищем». А в цілому в Україні відбувався історичний процес формування нового класу, і його не могла спинити нічия воля.