ТОП 10:

Зміст та ідеологічні засади Конституції 1710 р.



 

Бендерська конституція Української козацької держави, цей вікопомний пам’ятник української державно-політичної думки XVIІ-XVIII ст., була наслідком компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі десятиліття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися в нових умовах на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадилися на еміґрації взимку 1709 -1710 р., а може ще й за життя Мазепи. Можна думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик.

 

Преамбула до Бендерської конституції являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бендерської конституції «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде сего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем и отвагами рицерскими, которими не тылко окрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшен был...». Потому «праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских, поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпроводити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 р. й кінчаючи революцією Мазепи. І хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за опачным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак, осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій наяснЂйшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановленіе».

 

Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського (Exercitus Zaporoviensis gentisque Rossiacae) як станову виборну гетьманську монархію парляментарного типу. Гетьман повинен «всЂ старанья ложити, жебы едина вЂра Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных (in artibus liberalibus) синов Руських (filiis Rossiacis) разширялася и, яко крин в терніи, межи окрестными иновЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (nulla exotica Religio) (п. 1). Всі права й кордони Української держави — на заході по р. Случ — повинні бути збережені й ґарантовані трактатом, «чтоб Его Величество и Его сукцессорове, НаяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчными протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали». У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починеные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п. 2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п. 3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запоріжжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини.

 

Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичиі та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковые от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», й там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундовати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустошити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных... Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п. 4). Місто Терехтемирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю; «ДнЂпр увесь з гори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, в полку Полтавском знайдуючимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякія прикметы (omnia loca signata)» аж до Очакова «мЂют належати» (п. 5).

 

Та головну увагу в Бендерській конституції приділено забезпеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику «преждных гетманов Войска Запорожского», які «зостаючи под Самодержцами Московскими, привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавную владзу, которою были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п. 6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили... таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ нашой первенствуючими были совЂтниками (primores consiliarii) енеральная старшина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же публичных совЂтников характером (dcblicorum consiliariorum charactere) почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужоной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады (publico consilio) енеральніи совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной пополитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своею владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». Ця Генеральна Рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік (на Різдво, на Великдень і на Покрову). На ці ради «не тылко панове полковники з старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники», але й «от Войска Запорожского Низового, для прислухованья ся и совЂтованія (pro attendendo et consultando), послы мЂют и повинни будут, за присланьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясневельможного гетмана до общой бы Рады предложено, о том всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов, без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничего не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправовати» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити». Кожен із сталих членів Генеральної Ради (генеральна старшина, полковники і генеральні радники) повинен «при обнятю своего уряду» виконати присягу (за певною формою) «на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного, здоровного (quid aequitati dissoni in devii), правам и вольностям войсковым вредительного и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана, Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватно, чи, в разі «нужной и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и... упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращенная исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати... и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных... консервовати» (pro commilitonibus et non pro servis habere et mancipaliter sibi assistentibus censere), «не принуждаючи их умыслне, для пониженья особ, до публичного, неприличного и непоносного пред собою стоянья, опрочь того, гдЂ потреба укажет» (п. 6). Генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п. 8).

 

Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній Раді, мали ще «каждый... в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупно c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), був правно-політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.

 

Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію Генерального військового суду (п. 7), фінансів, відновляючи уряд генерального підскарбія, землеволодіння («гетман маетностей добр войсковых не мЂет самовластю себЂ привлащати и иншым, мнЂй в Войску Запорожском заслужоным, а найбарзЂй чернцям, попам, вдовам бездЂтным, урядником посполитым и войсковым мелким, слугам своим гетманским и особам приватным, для респектов яких колвек, не раздавати» — п. 9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда... мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтверживаны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «не без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п. 10). Гетьман має «довольствоватися своими оброками и приходами (sorte et reditibus) на булаву и особу его гетманскую належачими, яко то: индуктою, полком Гадяцким, сотнею Шептаковскою, добрами Почеповскими и Оболонскими и иншими интратами, якіе здавна ухвалены и постановлены на уряд гетманскій» (п. 9).

 

Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народніх мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Конституція зобов’язує гетьмана «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). У зв’язку з тим, маючи також на увазі інтереси міста, має бути переведена генеральна ревізія «всЂх маетностей, под державцами зостаючих», на підставі матеріялів якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годне належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от поспольства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов маетных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двигапья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «универсалами своими привернути не занехает... купцев до посполитых повинностей...» (п. 12). Проте конституція застерігала всі «права и привилеи, слушне надани» українським містам, насамперед «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п.п. 10-12, 14, 16). Нарешті, було ухвалено, що «аренды... и... станція компанЂйская и сердюцкая... повитій быти отставлены и весьма знесены» (п. 15).

 

Українська конституція 1710 р. була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, другою поразкою — тоді вже покійного — гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі і на Україні, і на еміґрації. Щоправда, екзильний гетьман Пилип Орлик здійснював свою владу самостійно, без участи старшини (Генеральної Ради), але тільки тому, що ні тої старшини, ні, зрештою, тої влади на еміґрації скоро вже не стало. А на Україні і над гетьманом, і над старшиною однаково запанувала чужа й ворожа їм обом — і всьому українському народові — державно-політична сила і влада Російської імперії.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.26.176.182 (0.006 с.)