ТОП 10:

Мазепинці на території Туреччини: становище, настрої, політична боротьба. Дати оцінку.



 

З великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти, Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію.

 

Гетьман Мазепа і члени його уряду, які еміґрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности. З Гетьманом були: генеральний обозний Ломиковський, генеральний писар Орлик, полковник прилуцький Горленко, а незабаром прибув з Криму генеральний бунчужний Мирович. Там же був і кошовий отаман Гордієнко.

 

Ми мало знаємо про діяльність українського уряду на еміґрації. Звичайно, не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого Гетьмана, що був уже на Божій дорозі, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного ґрунту, маєтково зруйновані, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою екстрадикції, якої настирливо домагався російський уряд. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських еміґрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і Гетьманом, з одного боку, поміж Запоріжжям і Гетьманщиною, з другого боку, виходили на поверхню, і то в загостреному й спотвореному еміґраційною вузькістю, тіснотою та злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти Гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося ускромити. Незабаром, ще за життя Мазепи, частина старшини подалася до Яс, під протекцію молдавського господаря, і були чутки, що вона має шукати царської амнестії.

 

Але все ж мазепинці не склали зброї. Війна, зрештою, ще не була закінчена, сили Шведської держави ще не були вичерпані, а тверда рішучість її хороброго короля вести далі боротьбу з Москвою давала Мазепі надію на кращі часи для України. Найголовніше було те, що українська проблема була офіційно поставлена на форумі міжнародньої політики. Український еміґраційний уряд надавав особливого значення зовнішньополітичним акціям і, поза всяким сумнівом, основні лінії політики наступного гетьмана Пилипа Орлика були намічені ще за життя Мазепи і за його ініціативою та участю. З другого боку, і в міжнародньо-політичних акціях, і в міжнародній громадській опінії українська проблема, як за часів гетьмана Богдана Хмельницького, перестала бути внутрішньою справою чужої, зокрема Російської держави, і вийшла на широкі європейські шляхи. Цьому великою мірою сприяв самий факт українсько-шведського союзу, а згодом ще союз із Кримом (1711) і договір з Туреччиною (1712). З цього погляду, російський уряд був тільки «узурпатором України», як писав 1712 р. П. Орлик, який підкреслював, що «які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське і природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли він матиме на це слушний час» («Вивід прав України»). Це був, дійсно, кінець «Переяслава». Це було відродження української національно-державної ідеології, приглушеної наслідками Переяславської угоди в добу Руїни.

 

Але дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка. Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р.

 

Тіло Гетьмана поховане було тимчасово при парафіяльній церкві с. Варниці. У своєму меморіялі до Карла XII з дня 26 вересня 1709 р. старшина писала: «Боліємо над неславним похороном Ясневельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого Гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так званому монастирі Ґолія (Голія?)». Але тіло Гетьмана було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія. Згодом могила Мазепи була знищена.

 

Справа обрання нового гетьмана натрапила на низку труднощів і тому затяглася на кілька місяців. Особливі суперечки викликало питання про спадщину Мазепи. За його гетьманування (як, зрештою, й за його попередників) приватний скарб гетьмана не був як слід відокремлений від генерального скарбу. За мирних часів це можна було ще якось реґулювати й контролювати, але під час війни з Москвою і на еміґрації рештки (хоч досить поважні) українського державного і приватного гетьманського скарбів так перемішалися, що годі було встановити докладно, що куди належало. Те, що йому пощастило врятувати під час загальної руїни і втечі, Мазепа вважав своєю власністю, хоч і не відмовлявся уживати її також на військові та державні витрати. Вмираючи, Гетьман не залишив заповіту, і претендентами на залишені ним гроші і цінності виступили, з одного боку, його небіж і спадкоємець Андрій Войнаровський, а з другого боку, старшина, як репрезентант українського уряду. Обидві сторони звернулися до короля Карла XII, як протектора Української держави. Король призначив комісію для дослідження справи й розгляду претенсій обох сторін. Акти цієї комісії (Бендерської), що зберігалися до останнього часу (їх опублікував р. 1938 покійний М. Возняк), містять дорогоцінний матеріял для історії гетьманування Мазепи й старшинських відносин на еміґрації. З допомогою (ледве чи безкорисливою) генерала Станислава Понятовського, голови комісії, Войнаровський виграв справу, і Карл XII визнав його єдиним спадкоємцем Мазепиних скарбів.

 

Ця прикра справа ще більш загострила еміґраційні відносини, що й відбилося на виборах нового гетьмана. Було кілька можливих кандидатів: старша (віком і урядом) старшина висувала Дмитра Горленка, полковника прилуцького (генеральний обозний І. Ломиковський був уже, мабуть, застарий); молодша (бодай віком) підтримувала генерального писаря Пилипа Орлика. Король волів, щоб гетьманом став Войнаровський, і навіть у колах старшини, яка не вважала цю кандидатуру за відповідну («молод на гетьманство»), схилялися до думки, що той, хто дістав скарби Мазепи, мусить узяти на себе й тягар гетьманських обов’язків. Але Войнаровський, якого вабили перспективи незалежного, багатого й безжурного життя, рішуче відмовився кандидувати на гетьмана. Це прихилило Карла XII на бік кандидатури Орлика, яку підтримав і Гордієнко як представник Запоріжжя. 5 квітня 1710 р. Пилип Орлик був обраний на гетьмана України.

Постать П.Орлика.

 

Пилип Степанович Орлик (1672-1742), родом з литовсько-білоруської шляхти герба Новина (можливо, чеського походження), народився 11 жовтня 1672 р. в с. Косуті Ошмянського повіту на Виленщині. Спочатку він вчився десь на Литві (Віленська Єзуїтська колеґія), а високу освіту дістав у Київській колеґії (до 1694 р.). Колеґія допомогла йому оформити його літературний хист (вірші Орлика вважалися зразковими), а увага його професора Стефана Яворського (майбутнього митрополита) створила йому поважні зв’язки в колах київського духовенства. Року 1698 він був писарем Київської митрополії. Розумна й талановита людина, Орлик нав’язує стосунки у великостаршинських колах, видаючи панегірики на честь Мазепи («Alcides Rossiyski» — 1695 р.) і гетьманського племінника — ніженського полковника Обидовського («Hippotenes Sarmacki» — 1698 p.), a 1698 p. одружується з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника Павла Герцика. Ці літературні і матримоніяльні шляхи забезпечили Орликові блискучу старшинську кар’єру.

 

З 1700 р. він служить у Генеральній військовій канцелярії, спочатку як старший військовий канцелярист (1702), далі — як реєнт Генеральної Військової Канцелярії, і, нарешті, здобуває (мабуть, 1706 р.) важливий уряд генерального писаря, що ввело його в усі таємниці української дипломатії, а згодом зробило найбільш довіреним помічником Гетьмана.

 

Поруч із тим іде процес маєткового нагромадження Орлика. Він володіє селом Домишлином (Чернігівський полк) і, здається, Дремайлівкою і Дорогинкою (Ніженський полк), млинами, має двори в Батурині і, за деякими даними, в Ніжені. Року 1708 він дістає великі маєтки в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі) з млинами, винницями, лісовим господарством, де заводить і рудню, а при пій слобідку (Орликівку). Однак все це було втрачене, коли Орлик пішов на еміґрацію.

 

І перед зривом з Москвою, і особливо під час війни 1708-1709 рр. роля Орлика, як члена українського уряду, а згодом як фактичного керівника його поточної діяльности (на час хвороби Гетьмана) була дуже важлива. Слушно каже біограф Орлика (Б.Д. Крупницький), що він «безперечно чимало погнув спину для оформлення тої енерґійної пропаґандивної і дипломатичної акції, яку тепер (1708 -1709) повів Гетьман на Україні, серед запорожців, в Криму, Туреччині, Польщі Станислава Лещінського».

 

Орлик не шукав гетьманської булави, і можна повірити йому, коли він писав (у 1719 р.): «Я не просив собі гідности гетьмана; я прийняв її на розказ його величности (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Але він був, без сумніву, найповажнішим кандидатом на наступника Мазепи, і вибір його на гетьмана був справді щасливий для української справи. Бо відтоді й до самого скону (помер 24 травня 1742 р., в Ясах) гетьман Пилип Орлик, чужинець родом, віддав усю свою працю, весь свій блискучий талант, усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації та української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства.

 

Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманской чести и могучего, при помощи Божой и при протекцій НаяснЂйшого королевского Величества Шведского, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманскій, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской радЂти и радити», генеральна старшина й кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 р.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.006 с.)