Концепції збалансування державного бюджету та джерела фінансування його дефіциту.

Державний бюджет – основа фіскальної політики держави, що визначає методи і джерела фінансування бюджету і його використання. Бюджет поповнюється в основному за рахунок податкових надходжень і витрачається на державні потреби. Бюджетні засоби використовуються для:

• державних закупівель із метою збільшення сукупного попиту;

• виплати трансфертних платежів (субсидії, виплати, дотації);

• виробництва суспільних благ (будівництво лікарень, дорог, охорона навколишнього середовища);

• науково-технічних досліджень і розробок;

• фінансування військових витрат;

• інвестицій в основний капітал.

Державний бюджет може бути профіцитним або дефіцитним, коли розмір державних прибутків, відповідно, більше або менше його витрат. Збалансований бюджет практично неможливий через циклічний розвиток економіки. При спаді бюджет дефіцитний, при підйомі – надлишковий.

Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет використовуються концепції бюджету повної зайнятості та циклічного бюджету. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) визначається рівнем сальдо бюджету (дефіциту або надлишку), який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці. Зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, у якому фіскальна політика буде впливати на зміну сукупного попиту в економіці. Циклічний бюджет відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету. Фактичний дефіцит державного бюджету складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит). Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу.

Концепції бюджетного дефіциту такі:

• зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

• внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит “мінус” зовнішній дефіцит;

• операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

• первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів;

• поточний бюджетний дефіцит /надлишок/ утворюється поточними державними доходами за винятком поточних видатків. Для фінансування дефіциту бюджету використовуються як інфляційні, так і неінфляційні джерела.

Бюджетний дефіцит зменшується при:

• збільшенні реального національного продукту – підвищуються податкові надходження, а соціальні виплати зменшуються;

• зниженні податків – використовуваний доход домашніх господарств збільшується, отже, збільшуються заощадження, що йдуть на інвестиції.

Заходи держави з покриттю бюджетного дефіциту:

• запозичення в центрального банку (додаткова емісія грошей), наслідком чого буде інфляція;

• збільшення внутрішнього боргу (випуск державних цінних паперів);

• збільшення зовнішнього боргу (міжнародний кредит).

Бюджетний надлишок направляється на погашення цих заборгованостей.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

• внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг;

• зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми;

• грошово-кредитна емісія. Це означає, що Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Неінфляційні джерела містять в собі:

• внутрішні та зовнішні позики на фінансових ринках: кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам та домогосподарствам;

• трансферти – фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

В аналітичному вигляді фінансування бюджетного дефіциту (ВD – Budget deficit) можна показати таким чином:

ВD = МВ + D + е•D*,

де: ВD – показник дефіциту бюджету; МВ – грошова база; D – внутрішній борг; D* – зовнішній борг в іноземній валюті; е – валютний курс.

Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільший негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж – доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок (Inflation tax), який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави: ІТ =? {М/Р), де ІТ – інфляційний податок,? – темп приросту інфляції за рік (%), М/Р – рівень запасів грошових коштів економічних агентів у реальному вираженні.

Боргове фінансування дефіциту бюджету веде до накопичення державного боргу, який потрібно обслуговувати. Обслуговування боргу пов'язане з виплатою відсотків по ньому й поступовою сплатою основної суми боргу.

Існує три концепції регулювання державного бюджету.

1. Збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

Припустимо, що економіка увійшла в фазу падіння. ВВП скорочується, тому автоматично зменшуються чисті податки, що спрямовує державний бюджет до дефіциту. Тепер припустимо, що нам потрібно збалансувати державний бюджет на щорічній основі. Для нього потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити державні закупки. Але ці заходи є стримуючими для економіки. Вони викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно збільшувати.

2. Збалансування бюджету на циклічній основі.. Згідно з цією концепцією бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Під час падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні закупки, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує державні закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

Бюджетний надлишок під час інфляційного зростання повинен покривати бюджетний дефіцит під час падіння виробництва і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Але досвід показує, що зростання та падіння нееквівалентні між собою за глибиною й тривалістю. Тому в межах економічною циклу гармонії між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості державного бюджету.

Отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Тому вона змушена вибирати, що є більш пріоритетним – стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Як показує світовий досвід, при вирішенні цієї альтернативи перевага надається стабілізаційній функції. Це означає, що в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів.

3. Концепція функціональних фінансів. Згідно з даною концепцією бюджетна функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній. Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а державний бюджет – це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

68.

69.

70. Методи монетарної політики.
Усі цілі монетарної політики поділяються на кінцеві та проміжні. Кінцеві цілі — це такі макроекономічні змінні, які характеризують загальні результати функціонування національної економіки і на досягнення яких монетарна політика має спрямовувати весь комплекс своїх заходів. До таких цілей належать зростання реального ВВП, зменшення безробіття та зниження інфляції. Окремі кінцеві цілі можуть суперечити одна одній. Так якщо зростання реального ВВП узгоджується зі зниженням безробіття, то зменшення інфляції може суперечити зростанню реаль­ного ВВП і зниженню безробіття. Конфлікт цілей монетарна політика може розв’язувати лише на основі принципу пріоритетів.

Монетарна політика спирається на певний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, в якому кінцеві цілі є завершальною ланкою. Тому вона не може впливати на кінцеві цілі безпосередньо. Для цього використовуються проміжні цілі. До них належать такі макроекономічні змінні, які опосередковують вплив інструментів монетарної політики на кінцеві цілі. Це, зокрема, пропозиція грошей, процентна ставка, обсяг кредитування, рівень заборгованості тощо. Головними серед них є пропозиція грошей та процентна ставка. Але проміжні цілі, як правило, не узгоджуються між собою. Тому проблема вибору проміжних цілей вирішується залежно від пріоритету відповідних їм кінцевих цілей. Для досягнення цілей монетарної політики центральний банк застосовує низку інструментів, головними серед яких є: операції на відкритому ринку, операції на валютному ринку, облікова ставка, нормативи обов’язкового резервування.

Операції на відкритому ринку — це купівля-продаж цент­ральним банком цінних паперів на відкритому ринку. До таких цінних паперів належать облігації внутрішньої державної позики, облігації зовнішньої державної позики, депозитні сертифікати центрального банку. За допомогою цих операцій центральний банк впливає на банківські резерви і в такий спосіб змінює пропозицію грошей. Операції на валютному ринку — це валютні інтервенції, здійснювані у формі купівлі-продажу центральним бан­ком іноземної валюти. Ці операції також безпосередньо впли­вають на банківські резерви, що дає змогу змінювати пропозицію грошей. Облікова ставка — це процентна ставка, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам. Змінюючи облікову ставку, він регулює попит комерційних банків на свої кредити і в такий спосіб впливає на їхні резерви і пропозицію грошей. Нормативи обов’язкового резервування — це мінімальні норми депозитів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках центрального банку. Змінюючи ці нормативи, централь­ний банк змінює банківські надлишкові резерви та грошовий мультиплікатор і у підсумку пропозицію грошей.