Спастичні три- і тетрапарези

Подібні рухові порушення, як правило, обумовлені об'ємним процесом (пухлина чи гематома) в парасагітальній області - в міжпівкульній щілині, іноді - черепно-мозковою травмою. В даний час завдяки успіхам нейрохірургії і реаніматології виконується тотальне видалення парасагітальних менінгіом з одночасною пластикою парасагітального синуса. Це дозволяє з успіхом використовувати лікувальну гімнастику в комплексному відновному лікуванні.

У проведенні ЛФК вигляділяють 4 етапи:

I - ранній післяопераційний (з 2-го по 10-12-й день);

II - пізній післяопераційний (з 12-го по 20-й день);

III - відновний (20-40-й день);

IV - резидуальний.

ЛФК для хворих з парасагітальними менінгіомами включає дихальну гімнастику, загальнозміцнюючу гімнастику, спеціальну (як при геміпарезах) гімнастику, розвиток прикладних навиків.

На І етапі до 70% усього часу заняття з хворим займає дихальна гімнастика, біля 20% загальнозміцнювальна і 10%- спеціальна ЛГ. Проводиться також лікування положенням.

Основна задача І етапу - створення загального функціонального базису, необхідного для наступного усунення рухових порушень. Закінчення I етапу в нейрохірургічній клініці звичайно збігається зі зняттям швів.

На ІІ етапі дихальна гімнастика займає близько 15% часу заняття з хворим, загальнозміцнююча (у тому числі ортостатичне тренування на поворотному столі) близько 30%, спеціальна гімнастика до 45%, навчання прикладним навичкам близько 10%. В цей період проводиться відновлення основних рухових навиків - навчання сидінню, вставанню, початковій ходьбі за допомогою спеціальних пристосувань, у брусах чи у манежі.

На Ш етапі основна увага приділяється спеціальній лікувальній гімнастиці. Хворий тренується в узгоджених рухах у двох і більше суглобах, усуваються денерваторні і координаційні порушення, проводяться вправи для зміцнення м'язової сили. Загальнозміцнюючі вправи спрямовані на поліпшення функцій судинної і дихальної систем відповідно до зростаючого спеціального рухового навантаження. Розвиток прикладних навичок на цьому етапі охоплює всі сторони самообслуговування й основні способи пересування. Наприкінці етапу складають орієнтовний план занять у домашніх умовах, навчають хворого самостійним вправам.

IV етап здійснюється поза нейрохірургічним стаціонаром. У ньому майже рівною мірою повинні бути представлені вправи на розвиток прикладних навичок, загальнозміцнюючі вправи, у меншій мірі - спеціальна гімнастика:

Поетапний розподіл різних засобів ЛФК при гемі-, три- і тетрапарезах, у відсотках до загального часу заняття

І етап (2-12 день). Дихальна гімнастика – 70%, загальнозміцнююча гімнастика – 20%, спеціальна гімнастика – 10%.

ІІ етап (12-20 день). Дихальна гімнастика – 15%, загальнозміцнююча гімнастика – 30%, спеціальна гімнастика – 45%, прикладні навички – 10%.

ІІІ етап (20-40 день). Дихальна гімнастика – 5%, загальнозміцнююча гімнастика – 10%, спеціальна гімнастика – 65%, прикладні навички – 20%.

ІV етап (більше 45 днів). Загальнозміцнююча гімнастика – 30%, спеціальна гімнастика – 25%, прикладні навички – 45%.

Ця ж схема з деякими змінами може використовуватися при рухових порушеннях іншого походження (інфекційні дегенеративних, пухлинних, травматичних), виражених у вигляді парезів, порушень координації рухів (атаксії), тонічних порушень (гіперкінези, тремор, торсійні дистонії і т.д.).

У зв'язку з тим що в хворих з парасагітальними менінгіомами рухові порушення представлені спастичними паралічами та парезами, ЛФК спрямована на усунення парезів, зниження підвищеного м'язового тонусу, мимовільних співдружніх рухів і на збільшення показників окремих фізичних компонентів рухового акта. У терапії цих порушень використовують лікування положенням, масаж, лікувальну гімнастику.

При проведенні реабілітації прагнуть до істинного відновлення рухових функцій, а при неможливості – до компенсації або заміщення втрачених функцій.

Методи відновлення включають лікування положенням, пасивні рухи, вибірковий масаж, рефлекторні вправи.

Методи компенсації ґрунтуються на заміщенні первинного дефекту збереженими ланками даної системи, на тренуванні виконання розгорнутої схеми рухового акта з поступовим його згортанням, на компенсаторному посилені збережених рухових функцій.

Це ж відноситься і до наслідків черепно-мозкової травми з ураженням парасагітальної зони, що призводять до три- і тетрапарезів.

 

Мляві парези і паралічі

Завдання ЛФК: 1) адекватне тренування м'язів для збільшення іх сили; 2) створення адекватної рівноваги між паретичними м'язами і їх синергістами, з одного боку, і антагоністами - з іншого, з метою приведення цієї системи в стан, що забезпечує виконання основних рухових актів; 3) непряме рефлекторне напруження м’язів, а також ідеомоторні вправи для поліпшення кровопостачання і трофіки м'язів; 4) попередження і усунення суглобово-м'язових контрактур і тугорухливості, 5) попередження й усунення порочних компенсаторних рухів, що виникають у хворого спонтанно, на різних етапах відновлення.

Для виконання цих задач необхідний підбір вправ, суворо адекватних наявним руховим можливостям хворого в даний тренувальний момент. Для створення такої адекватності необхідна оцінка рухових функцій по п'ятибальній системі (див. вище).

I. До способів адекватного впливу з тренуючим ефектом сили м’язів відносяться методичні прийоми полегшення чи утруднення рухів і дій.

Основні прийоми полегшення рухів: 1) зменшення протидії м’язів-антагоністів (шляхом зближення точок прикріплення цих м'язів); 2) рух у горизонтальній площині (рух по площині з подоланням сили тертя чи без нього - на підвісах); 3) одномоментні посилення паретичних м'язів (здійснюється попереднім видаленням точок їхнього прикріплення, тобто так називаним «замахом»).

Усі три прийоми при необхідності можуть поєднуватися в одній вправі. Наприклад, при глибокому парезі чотириголового м'яза (оцінка нижче 2 балів) єдиним способом тренування цього м'яза буде виконання наступної вправи: вихідне положення - лежачи на протилежному боці, стегно і гомілка на підвісах, стегно в кульшовому суглобі розігнуте назад, гомілка зігнута. У такому положенні точки прикріплення тренуємого чотириголового м'яза максимально розтягнуті, а точки прикріплення м'язів-антагоністів (стегновий м'яз, напівсухожильна і напівперетинчаста) зближені і не протидіють рухи чотириголового м'яза. Положення ноги в горизонтальній площині при цьому полегшує необхідний рух гомілки і стопи, а підвіс усуває силу тертя об поверхню. У цьому положенні найменші функціональні можливості чотириголового м'яза будуть виявлені, пред'явлені активній свідомості хворого і посилені за рахунок інших тренувальних прийомів утруднення рухів.

До прийомів утруднення рухів відносяться:

1. Багаторазові повторення рухи в одній площині до появи втоми.

2 Повторення рухів у площині, що змінюється - від горизонтальної до вертикальної.

3. Надання активної і пасивної перешкоди рухи шляхом збільшення опору рукою інструктора, вантажами, еластичними тягами. Точка прикладання опору (більш дистальна чи більш проксимальна), сила опору, а також тимчасова точка його прикладання (експозиція) залежать від наявних рухових можливостей хворого і повинні бути суворо адекватними. При цьому сила опору, час і точка його прикладання можуть мати різний характер.

4. Прийоми, узяті зі способів полегшення, але з «зворотним такому». Так, замість зближення точок прикріплення м’язів-антагоністів (для їхнього ослаблення) використовується їх віддалення один від одного, що перешкоджає дії тренуємого м'яза. При цьому у тренуємого м'яза відбувається зближення точок прикріплення, що і є утруднюючимчинником для її роботи.

5. Включення окремого тренуємого руху в руховий акт, у цілеспрямовану дію. Такий прийом є утрудненням для виконання руху, тому що будь-який руховий акт складається з декількох послідовних чи одночасних рухів, що між собою повинні бути суворо координовані.

II. Крім збільшення сили, необхідна взаємодія між різними групами м'язів - як паретичними, так і здоровими. З цією метою використовують вправи для підвищення погодженості рухів між двома і більш суглобами чи м'язовими групами. Ці вправи призначають у тих випадках, коли виявляється непогодженість між рухами в суглобах по: а) часу початку і припинення рухи; б) величині зусилля, що розвивається в різних м'язових групах; в) амплітуді рухів; г) напрямку рухів; д) певної послідовності дії в різних ланках рухового ланцюга.

Крім уже перерахованих вправ на погодженість (див. вище), застосовують різні тренажери, тремографи, що дозволяють одночасно фіксувати швидкість рухи, правильність напрямку, усувати побічні рухи і зайву амплітуду. З їхньою допомогою формулюється завдання (швидше, повільніше, плавніше, різкіше, точніше і т, д.), тому що оцінка цих надань фіксується на світловому, звуковому і цифровому табло.

III. Рефлекторні й ідеомоторні вправи застосовують не тільки для поліпшення кровопостачання і трофіки, але й у випадках глибоких парезів і паралічів для одержання первинних, початкових напружень у паретичних м'язах. Ці вправи особливо застосовні при травмах і інфекційних невритах периферичних нервів, коли безпосередній вплив фізичних вправ утруднений чи неможливий через глибоких парезів дистальних відділів кінцівок.

IV. Актуальним у клініці млявих парезів є попередження й усунення контрактур і тугорухливості у суглобах. Крім лікування положенням і активним масажем, широко застосовують: 1) редресуючі рухи у суглобах з поступово зростаючою амплітудою (знаходячись на межі, але не переступаючи її у больових відчуттях); 2) посилення тих м'язів, що є антагоністами по напрямку рухи (наприклад, при згинальній контрактурі в ліктьовому суглобі необхідно зміцнити розгиначі передпліччя - триголовий м'яз плеча); 3) збільшення об’єму рухів у суглобах, використовуючи масу тіла чи його частини в процесі виконання важливого рухового акта - стояння, ходьби і т.д. Наприклад, при контрактурі в гомілковостопному суглобі, стоячи на краю невисокої платформи так, щоб край проходьбив по середині ступнів, опускати стопи з краю, торкаючись підлоги, переносячи масу тіла на ту ногу, у якій відзначається тугорухливість. Пружні рухи при цьому роблять зі зростаючою амплітудою і виконують поперемінно для кожної ноги чи одночасно для обох, коліно випрямлено.

V. Складним є попередження й усунення порочних спонтанних компенсацій, що виникли поза контролем лікаря. Необхідно знати оптимальну схему конкретного рухового акта і навчати хворого свідомому виконанню спочатку окремих елементів цієї схеми, а потім і всієї дії. При цьому показують окремі елементи руху, розучують «зв'язування» між цими елементами, формують цілісний руховий акт.

Масаж і лікування положенням при млявих парезах і паралічах - важливі засоби ЛФК.

Масаж поліпшує трофіку і кровопостачання паретичних м'язів, а також м'язів, що знаходяться в «прикордонній» між здоровими і паретичними м'язовими групами (це особливо правомочно для хворих з ураженням спинного мозку), збільшує пропріоцепцію і поліпшує поверхневу чутливість в уражених зонах, збільшує працездатність тренуємих м'язів.

Лікування положенням попереджає утворення тугорухливості, контрактур і деформацій у паретичних кінцівках, підтримує пасивну рівновагу між паретичними м'язами і їхніми антагоністами, попереджає перерозтягання паретичних м'язів. Масаж і лікування положенням можуть передувати заняттям лікувальною гімнастикою, «включатися» у ці заняття чи завершувати їх. Застосовують і самостійні сеанси цих засобів ЛФК як додатковий лікувальний фактор, а також у тих випадках, коли заняття лікувальною гімнастикою не можуть бути проведені через стан хворого чи яких-небудь інших об'єктивних причин.

Важливу роль відіграють лікування положенням на поворотному столі й ортостатична гімнастика особливо для хворих з розповсюдженими і глибокими парезами і паралічами. Ця терапія передує чи завершує комплекс лікувальної гімнастики (див. орієнтовні схеми), але може бути і самостійною. Тривалість її 30-40 хв..

 

Атаксії

При атаксіях лікування положенням і масаж відіграють другорядну роль. Комплекс лікувальної гімнастики складається з великої групи протиатактичних вправ. До них відносять вправи для підвищення точності та прицільності руху, для координації дій між двома та більше суглобовими та м’язовими групами, на зменшення тремору, на тренування функції рівноваги в положенні стоячи і при ходьбі.

1. Підвищення точності (якість виконання руху) і влучності (якість фінального зусилля) досягається повільними, а потім швидкими рухами з раптовими (по команді) зупинками і зміною напрямку, тренуванням рухів прицілювання - перед точним уколом голкою, циркулем, перед розрізом ножицями, ножем, перед початком писання, перед ударом по м'ячу, більярдній кулі, тренування у влученні вказівним пальцем у нерухому, а потім рухому ціль, виконання всіх цих вправ в обтяжених умовах (у різних вихідних положеннях, зі збільшенням маси, в темноті і т.д.).

2. Балістичні вправи - метання, поштовхи кидки різних предметів, а також імітація цих рухів. Змінюючи масу і форму предмета (м'яч, камінь, палиця, спис і т.д.), дальність кидка, розмір цілі, вихідне положення (лежачи, сидячи, стоячи, на ходу) можна варіювати ці вправи. Вправи тренують точність і влучність руху в передбаченні змінного польоту предмета. Разом з тим зміна вихідного положення відновлює правильні реципрокні взаємозв’язки між м'язами-антагоністами (координуючи їхні взаємозв’язки), а також збільшує обсяг рухів у суглобах і силу м'язів.

3. Вправи зі збільшенням маси працюючого сегмента полягають у тому, щоб підсилити інформацію, що йде від м'язів, зв’язок і суглобів у ЦНС, змінивши тим самим і відповідь-команду звідти на периферію. Це веде до включення в роботу іншого числа мотонейронів і виконанню іншого руху.

Олівець чи авторучка, зі збільшеною вагою в кілька разів і прив'язані до передпліччя, свинцеві напівкруглі пластини, прикріплені до гомілки і стегна, - усе це найпростіші пристосування для обтяження, що: а) «посилають» у центр посилені аферентні сигнали; б) вимагають інших умов для свого виконання; в) чисто механічно перешкоджають зайвій амплітуді руху, так званому зашкаленню в крайніх точках траєкторії руху. Остання якість особливо цінна при усіх видах тремору, атетозах і інших гіперкінезах.

Є способи обтяження для всього корпуса, їх застосовують для поліпшення статики і ходьби. Найпростіший з них - звичайна наплічна сумка, рюкзак, наповнений вантажем. Розташований за спиною і плечима, рюкзак зміщає центр ваги, змінює осі розташування плечових і кульшових суглобів, підсилює вертикальний тиск на суглоби і кінцівки.

4. Вправи для підвищення координації рухів між двома і більше суглобами чи м'язовими групами в тих випадках, коли виявляється непогодженість між рухами суглобів по: а) часу початку і припинення руху; б) величині зусилля, що розвивається в різних м'язових групах; в) амплітуді руху; г) напрямку руху; д) певної послідовності дії в різних ланках рухового ланцюга.

Усі ці компоненти координації і складають основу цілісного рухового акта, необхідного для виконання будь-якої рухової навички. Вправи цієї групи можуть бути спрямовані роздільно на перераховані компоненти і на тренування поєднаних якостей координованого рухи, наприклад, на амплітуду і силове напруження, на часові фактори і напрямок рухи і т.д. Обов'язковим є схематичне зображення «малюнка» рухового акта з перерахуванням послідовності участі тих чи інших ланок рухового ланцюга. Для цього існує система опорних знаків - точок, по яких як по орієнтирах рухається кінцівка чи її сегменти.

Використовуються вправи з вимиканням (фіксацією) одного чи двох суглобів з рухового акта. Наприклад, якщо необхідно погодити рухи в променевозап’ястному, ліктьовому і плечовому суглобах (особливо при порушенні глибокої чутливості в ліктьовому суглобі), то доцільно «замкнути» ліктьовий суглоб короткою лонгетою і провести дію без його участі. Наприклад, у дії «взяти предмет з підлоги і покласти на полицю вище рівня голови», захоплення буде здійснюватись суглобами кисті, а перенесення предмета - рухами плечового суглоба.

Ще більш ефективно яка-небудь цілеспрямована дія в цьому положенні. Наприклад, узяти витягнутою рукою ключ, вставити в шпару і відкрити-закрити замок. Ця дія може бути виконана завдяки руху тільки в плечовому і променевозап’ястному суглобах. Надалі, змінюючи цю вправу, можна зменшити твердість фіксації ліктьового суглоба (наприклад, накладенням восьмиподібної пов'язки), щоб він поступово і з більшою часткою участі включався у виконання перерахованих дій.

Аналогічну вправу можна рекомендувати і для нижніх кінцівок. Вимикання колінного суглоба з акта ходьби спочатку змінює правильний малюнок ходьби (якого в хворого не було), однак веде до більшої погодженості рухів у кульшовому і гомілковостопному суглобах, а наступне поступове зняття твердої фіксації повертає акту ходьби нормальний чи оптимальний для тої чи іншої патології малюнок.

5. Зменшення тремору домагаються різними методичними прийомами. Так, при системному треморі (паркінсоноподібний) використовують спрямоване навчання такому ж тремору, у тому ж ритмі й у тій же амплітуді, у яких відбувається патологічний, мимовільний тремор, тобто наявний неусвідомлений неконтрольований хворим тремор переводиться в керований, усвідомлений. Це призводить до того, що амплітуда тремору зменшується, хворий одержує можливість довільно, по своєму бажанню, зупиняти тремтіння і досить тривалий час утримуватися від нього чи принаймні зменшувати інтенсивність його.

Іншим методичним прийомом є вже описані обваження різними вантажами сегмента чи кінцівки предметом, з яким хворий маніпулює.

Для боротьби з тремором використовують вправи з коротким («миттєвим») способом впливу (удар, ривок, стрибок, щиглик). Всі ці дії, припадаючи на різні точки амплітуди тремору, перешкоджають його розвитку, змінюють його звичний ритм і тим самим підвищують можливість боротьби з ним.

Крім того, подібні короткі дії можуть бути дуже ефективними для виконання необхідної побутової навички, що із-за тремору була хворим недоступна. Наливання води в склянку, перекидання сторінок, користування застібками будуть набагато ефективніші при «ривковому», швидкому виконанні.

6. Тренування функції рівноваги і навчання ходьбі. Ці вправи застосовують найчастіше при статичній атаксії (астазія, абазія) і порушеннях вестибулярної функції, основним проявом якої є запаморочення.

При тренуванні рівноваги застосовують наступні методичні прийоми а) збільшення площі опори (ноги на ширині чи ширше плечей), 6) зменшення площі опори (ступні щільно разом); в) додаткова опора (бруси, козелки, ціпки); г) окорухова гімнастика (особливо при запамороченні); д) вправи «збиваючого» характеру, (додатковий вантаж, поштовхи чи «притягання» з боку інструктора); е) вправи з дефіцитом аферентної інформації (стояння, ходьба з закритими очима чи в темних окулярах, у навушниках, у воді, у взутті з товстою підошвою); ж) вправи зі зміненим малюнком нормального рухи (адекватне утруднення) - стояння і ходьба на нерівній площині, переміщення спиною чи боком вперед. Ходьба по трафарету - сліди, лінії, орієнтири, стояння і ходьба на високих платформах (котурни); 1) поєднання всіх перерахованих вище вправ з окоруховою гімнастикою.

Перераховані вправи не вимагають пояснення, за винятком окорухової гімнастки. Вона складається з наступних вправ: а) фіксації очима нерухомої точки з повільними поворотами і нахилами голови (не припиняючи фіксації цієї точки), виконується у всіх трьох вихідних положеннях (лежачи, сидячи, стоячи), а також при ходьбі; б) рухи очима в різних, обговорених заздалегідь напрямках при нерухомій голові. Напрямки підбирають у залежності від вихідного положення і неврологічної симптоматики. Ці вправи проводять короткочасно, але часто повторюючи. Вони рекомендуються хворим для багаторазових самостійних занять.

До антиатактичних вправ відноситься методичний прийом, спрямований на активізацію суглобово-м’язового відчуття, порушення якого лежить в основі майже всіх дефектів координації рухи. Для посилення і тренування суглобово-м'язового відчуття використовують спеціальні прийоми, індивідуальні для кожного хворого: а) збільшення маси різних сегментів кінцівок і предметів маніпуляції; б) тренування рухів з вихідного положення, коли попередньо натягнута суглобна капсула чи м'яз, для чого кінцівка спочатку відводиться в саму крайню точку амплітуди рухи; в) тренування в угадуванні форми і призначення предмета без зорового контролю (наосліп); г) додаткове притиснення суглобових поверхонь одна до одної по осі кісток за допомогою власної маси тіла чи при участі інструктора; д) збільшення тактильної чутливості з непрямим впливом на підшкірні тканини: туга еластична панчоха і наколінник, напульсники, налокотники щільно обтягають кінцівку, притискаючи шкіру до підшкірної клітковини і м'язів, і дають додаткові відчуття від скорочення м'язів чи рухи в суглобах.

Атактичні порушення по характеру поділяються на статичні (переважно вестибулярна атаксія), динамічні (мозочкова й ін) і змішані, по важкості ураження-надлегкі, легкі, середньої важкості, важкі і дуже важкі. Дуже важкі дефекти складаються зі поєднання атаксії тулуба (статичної) й атаксії кінцівок. Відповідно і комплекси лікувальної гімнастики будують за цим принципом:

 

Мимовільні рухи

Ураження підкіркових ядер дегенеративного, запального і судинного характеру призводять до рухових дефектів, що виявляються у вигляді гіперкінезів і гіпокінезів. У свою чергу гіперкінези можуть виражатися у вигляді хореїчних насильних рухів, атетозу, гемібалізма, тремору (найчастіше при паркінсонізмі), торсійного спазму (у тому числі спастична кривошия), лицевого геміспазму. Гіпокінезія характеризується повною акінезією, олігокінезією, а також зміною швидкості при спонтанних рухах про- і ретропульсією. ЛФК при цих ураженнях відіграє дуже важливу роль і визначається характером рухового дефекту.

При гіперкінезах - масаж і лікування положенням застосовують в основному як загальнозміцнюючий засіб. Лише спеціальні види точкового і сегментарного масажу можуть сприяти зменшенню мимовільних насильницьких рухів.

Лікувальна гімнастика спрямована на:

зменшення амплітуди і частоти прояву гіперкінезів;

довільне придушення чи керування гіперкінезами.

Перша група вправ включає:

1) навчання дозованим напруженням і розслабленням великих м'язових груп шиї, спини, стегон;

2) деторсійні вправи (рухи в зворотньому торсії напрямкам);

3) штучне збільшення маси працюючого сегмента за допомогою прив'язаних до кінцівки вантажів, обваження побутових предметів;

4) подолання зростаючого опору (протидія) руки інструктора, еластичних тяг і т.д.

Друга група вправ передбачає:

1) навмисне повторення «малюнка» гіперкінеза - атетозу, тремору, торсійного спазму (відбувається як би «підстроювання» штучного тремору до наявного по частоті й амплітуді; після досягнення такого підстроювання намагаються керувати цим тремором, зменшуючи його амплітуду і частоту аж до повного усунення);

2) використання в загальнозміцнюючих вправах твердих гімнастичних снарядів для утримання їх двома руками чи торкання двома ногами для того, щоб здорові кінцівки (при геміформах) як би гасили насильницькі рухи з хворої сторони;

3) збільшення м'язової сили в гіперкінетичних «ділянках» з допомогою звичайних вправ з утрудненнями (див. орієнтовну схему ЛГ).

Перераховані рухи застосовують не тільки в лікувальній гімнастиці, але і трансформують у найважливіші прикладні навички (стояння, ходьба, туалет, одягання, їжа, писання). Особлива увага приділяється писанню, що найчастіше порушене і викликає соціальні дефекти в житті хворого. Використовують змальовування українського й іноземного шрифтів, розфарбовування картинок, писання із різною швидкістю і різними шрифтами, навчання роботі на друкарській машинці.

При гіпокінезіях (найчастіше при ригідній формі паркінсонізму) масаж має загальнозміцнюючий, тонізуючий і розслаблюючий (для ригідних м'язів) характер. Призначають його у вигляді окремої 25-35-хвилинної процедури чи чергують з заняттями лікувальною гімнастикою. Лікування положенням проводять в основному для зміни шийно-тонічних зв'язків і пози усього тіла.

Для цього використовують всеможливі витягнення на підвісній дорозі і на петлі Гліссона (у положенні сидячи, стоячи і при ходьбі).

Лікувальна гімнастика спрямована на подолання усіх форм малорухомості:

1) збільшення амплітуди руху у всіх суглобах пасивним, напівпасивним і активним шляхом, при навності тугорухливості - редресуючі рухи;

2) навчання швидкісним рухам - захопленням, маховим рухам, ударам по м'ячі і т.д.;

3) навчання дозованим напруженням і розслабленням;

4) тренування ритмічних якостей - махів, постукувань, ударів, з використанням звукових (метроному, музика) і зорових орієнтирів (схеми, малюнки);

5) навчання різним видам ходьби по слідах, лініях, по вузькій доріжці, переборюючи нерівномірність початку (пропульсія) і кінця ходьби (ретропульсія).

Дуже важливі вправи з ігровими і спортивними елементами (гра в м'яч, імітація лижного ходу і греблі, боксерських ударів і ігри на більярді, ходьба і біг на тредбані, заняття на ігрових тренажерах-автоматах і т.д.). Перераховані вправи вимагають щоденного застосування в різних побутових і професійних навичках (див. орієнтовну схему ЛГ).

При деяких видах захворювання, наприклад змішаній формі паркінсонізму - тремтливо-ригідної, коли присутні і гіперкінез (тремор) і гіпокінез (ригідність), у комплекс лікувальної гімнастики включають вправи як з першої, так і другої групи вправ.

Широко застосовують стереотаксичні операції на підкіркових гангліях. За допомогою цих операцій вдається зменшити чи цілком усунути частину підкіркових порушень. При цьому варто враховувати два аспекти проблеми.

У певному числі випадків разом зі зменшенням насильницьких рухів виникають геміпарези. У цих випадках комплекс комбінуть із вправ, що використовуються при гіперкінезах, з вправами, характерними для геміпарезів (в основному вправи для збільшення м'язової сили).

В інших випадках вдала операція проводиться в хворих, страждаючих підкірковим захворюванням з народження. Усунення насильницьких рухів призводить до нового, раніше незнайомого стану всієї нервово-м'язової системи, хворі втрачають здатність до колишніх цілеспрямованих актів, що були ними освоєні. У задачу ЛФК на цьому етапі входьбить навчання по новому найпростішим руховх актів побутового плану (вдягання, туалет, їжа), а також найважливішим засобам пересування.

При визначенні рухового режиму й інтенсивності застосування ЛФК у післяопераційному періоді дотримуються загальних принципів: основний відновний період починається на 6-7-й добі і триває 12-15 днів з наступним долікуванням у неврологічному стаціонарі.