Витрати. Ціни на виробництво продукції.

Загальна характеристика витрат на виробництво продукції. Надання послуг.

Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільше вони поділяються на інвестиційні та поточні витрати, які безпосередньо пов’язані з виготовленням продукції.

Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними.

Циклічні повторюються з кожним циклом виготовлення продукту, тобто витрати на матеріали, зарплату, інструменти та інше.

Безперервні існують постійно незалежно від виробництва, це утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо.

Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування та облік витрат факторів виробництва в натуральній формі має важливе значення для організації діяльності підприємства, проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції. Слід мати на увазі витрати, які утворюють вартість продукції у певному періоді і списуються на неї і реальні грошові витрати або виплати.

Перші зв’язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплено відповідні матеріальні ресурси чи найнято робочу силу.

Другі – це виплати за придбані чинники виробництва без урахування часу їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці. Цей принцип покладено в основу визначення собівартості продукції.

Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції.

Собівартість продукції має тісний зв’язок з її ціною, це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва. Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають.

В собівартість продукції включають витрати на:

1. дослідження ринку та виявлення потреби в продукції

2. підготовку та освоєння нової продукції

3. витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних активів, оплату праці персоналу

4. обслуговування виробничого процесу та управління ним

5. збут продукції

6. розвідку, використання і охорону природних ресурсів

7. набір і підготовку кадрів

8. поточну раціоналізацію виробництва

В економіці слід розрізняти сукупну витрати (або загальні) та витрати на одиницю продукції.

Сукупні витрати – це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їх сума залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції.

Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями.

Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат.

Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто:

,

де Сг – граничні витрати,

DС – приріст загальних витрат

DN – приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру.

Показник граничних витрат використовується для аналізу доцільності зміни обсягу виробництва.

За планування обліку та аналізу витрати класифікуються за певними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності витрат, спосіб обчислення для окремих різновидів продукції, а також зв’язок з обсягом виробництва.

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні і комплексні.

Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. Це матеріальні витрати, оплата праці, амортизаційні відрахування, відрахування на соціальні потреби.

Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат – це витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загально-виробничі, загальногосподарські витрати, втрати від браку.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв’язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити, бо вони зв’язані не з виготовленням окремих виробів, а з процесом виробництва в цілому – це зарплатня обслуговуючого і управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо.

На підставі зв’язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні і змінні. Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель, споруд, організацію виробництва, управління та інше. Ці витрати також називають умовно-постійними.

Змінні витрати – це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. Вони поділяються на пропорційні і непропорційні. Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва, для них коефіцієнт пропорційності Кп=1.

До них належать переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників. Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва. Кн більше 1. це витрати на відрядно-прогресивну систему оплати праці, додаткові, рекламні та торгові витрати та інше. Дегресуючі витрати зростають повільніше за обсяг виробництва. Кн. менше 1. до них належать витрати на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти та інше.

 

управління витратами на підприємстві

Управління витратами – це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства. Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми як пошук і виявлення чинників економії ресурсів, нормування витрат ресурсів, планування витрат за їхніми видами, облік та аналіз витрат, стимулювання економії ресурсів і зниження витрат.

Управління витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідності. Місце витрат – це місце їхнього формування, тобто робоче місце, група робочих місць, дільниця, цех та інше.

Під центром відповідальності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром відповідальним за їхній рівень. За центрами відповідальності складаються кошториси, тобто планові витрати, обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції чи послуг.

Поділ витрат на змінні, пропорційні та постійні уможливлює визначення їхньої загальної суми за певний період за формулою:

С=Сзв*N+Спв,

Де Сзв – змінні витрати на одиницю продукції,

N – обсяг виробництва продукції в натуральному виразі,

Спв – постійні витрати за даний період.

Згідно з цією формулою загальні витрати на одиницю продукції:

Соп=Сзв+Спв/N.

З цієї формули видно, що зі зростанням обсягу виробництва продукції її собівартість знижується за рахунок постійних витрат, тому збільшення обсягу виробництва є важливим чинником зниження собівартості продукції. Цю закономірність покладено в основу аналізу залежності витрат і прибутку від обсягу виробництва, коли треба знайти або вибрати найкращі варіанти проектних і планових рішень.

В зв’язку з цим виникає потреба у визначенні критичного обсягу випуску певної продукції в натуральному виразі.

Критичний обсяг випуску продукції визначається так:

Nкр=Спв/(Ц-Сзв),

Де Ц – ціна одиниці продукції.

Критичний обсяг виробництва, тобто точку беззбитковості, можна визначити і в грошовому вимірі, що є найбільш прийнятним для багато продуктового виробництва.

 

сукупні витрати та собівартість продукції, послуг

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками. Це перш за все валові витрати, кошторис виробництва, собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Показник валових витрат зведено у систему економічних обчислень та обліку на підприємствах для визначення оподаткованого прибутку згідно з законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Він є синтетичним показником і включає не тільки ті витрати, що формують собівартість продукції, а й інші.

Кошторис виробництва – це витрати підприємства, які зв’язані з основною його діяльністю незалежно від того, чи відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складають за економічними елементами, такими як:

1. матеріальні витрати

2. зарплата

3. відрахування на соц. Потреби

4. амортизація основних фондів і нематеріальних активів

5. інші витрати

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємства, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами:

1. це синтетичний, який ґрунтується на кошторисі виробництва

2. полягає в підсумуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів:

,

де Ст. – собівартість товарної продукції

n- кількість найменувань продукції або послуг

Сі – собівартість одиниці і-тої продукції, послуги

Nі – виробництво і-тої продукції чи послуг у натуральному вимірі

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції – факторний. Він непогано опрацьований методично і може бути цілком застосований як допоміжний6

,

де Стр – собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового періоду, тобто розрахункова собівартість.

м – кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді.

DСj – зміна собівартості в плановому періоді під впливом j- того фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів (DСот) обчислюється на планових обсягах виробництва, як різниця витрат до і після впровадження заходу:

DСот=(С₂-С₁) N₂,

де С₂ і С₁ – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу

N₂ – обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості (Стр) умовно-постійні витрати взяті на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

,

DСуп – відносна зміна витрат у плановому періоді

Супб – абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді,

Рв і Рун – зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно постійних витрат в %.

 

 

собівартість окремих виробів

В системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе значення займає калькулювання, тобто обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань – це обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналіз витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, а також визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів. На підприємствах обчислюють планові і фактичні калькуляції.

Планові обчислюються за плановими нормативами витрат, а другі – за їхнім фактичним рівнем.

Калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань, як визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, а також визначення калькуляційних стажей витрат та методики їхнього обчислення. Об’єкт калькулювання – це та продукція чи роботи, собівартість яких обчислюється. Сюди належать:

- основна і допоміжна продукція

- послуги та роботи

- готові вироби та інше.

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – це штука, маса, площа, об’єм та інше.

За використання методу калькулювання за повними витратами, всі види витрат, що стосуються виробництва і продажу продукції включаються в калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва.

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно чинним нормам і цінам.

На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за певною методикою по статтям:

- сировина матеріалів

- енергія технологічна

- основна зарплата виробників

- утримання та експлуатація машин і устаткування

- загально-виробничі витрати

- загальногосподарські витрати

- підготовка та освоєння виробництва

- поза виробничі витрати

На етапах розробки нової продукції її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. Основними методами прогнозних оцінок є параметричні методи. До них належать: валовий, кореляційний, агрегатний. Валовий метод є найпростішим, але найменш точним і він ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул на підставі аналізу виведених фактичних даних для групи аналогічних виробів.

Агрегатний метод визначається як сума собівартості конструктивних його частин – агрегатів.

Знання закономірностей зміни собівартості продукції дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних стадіях освоєння.

 

 

5. ціни на продукцію і послуги: сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання.

В ринкових умовах господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення є ціна.

Ціна – це грошовий вираз вартості товару, продукції чи послуг.

Ціни виконують в ринковій економіці три основні функції:

1. обліково-вимірбвальну

2. розподільну

3. стимулюючу

Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обміну і вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції, або надання різноманітних послуг.

Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання та населення.

Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання.

Основними видами цін і тарифів за класифікаційними ознаками особливості купівлі-продажу і сфери економіки є світові, оптові, закупівельні, роздрібні, тарифи вантажного і пасажирського транспорту, тарифи на платні послуги.

За рівнем встановлення та регулювання ціни класифікуються:

1. централізовано-фіксовані, регульовані

2. договірні

3. вільні

типовими структурними елементами ціни одиниці продукції є:

1. собівартість

2. прибуток (1+2 – оптова ціна підприємства)

3. податок на додану вартість

4. акцизний збір

5. оптово-збутова надбавка (1+2+3+4+5 – оптова ціна реалізації)

6. торговельна надбавка, витрати і прибуток організацій (1+2+3+4+5+6 – роздрібна ціна).

Основними чинниками ціноутворення є:

1. гнучкість попиту

2. високі технічні параметри та низька вартість експлуатації

3. орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність

4. можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців.

В ринкових умовах господарювання можуть застосовуватись різноманітні методи ціноутворення:

1. розрахунок ціни за методом “середні витрати +прибуток”:

Ц=СВ+П,

Де СВ – середні витрати, собівартість

П – величина прибутку в ціні

2. розрахунок ціни на підставі цільового, тобто фіксованого прибутку, визначається з використанням формули:

Ц=Сзв +(Спв+Праг)/ N,

Де Праг – загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції за той же період.

3. встановлення ціни на засаді об’єктивної цінності товару

4. метод ціноутворення “за рівнем поточних цін”

5. встановлення ціни на підставі результатів закритих торгів

6. метод ціноутворення за рівнем попиту

7. метод встановлення ціни за місцем походження товару

8. метод встановлення єдиної ціни із включенням в неї витрат на доставку

9. застосування методу встановлення загальних цін

10. стосовно базисного пункту

11. із прийняттям на себе витрат на доставку

12. за встановлення цін із знижками.