Тема 1: Підприємство як суб єкт господарювання.

Тема 1: Підприємство як суб єкт господарювання.

1. Поняття, цілі та напрями діяльності підпр-ва.

Підприємство – це організаційно відокремлена і ек. Самостійна первинна ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію, виконує роботу або надає послуги. Головну мету підпр-ва, тобто чітко окреслену причину, його існування у світовій економіці, прийнято наз. місією. На основі загальної місії підпр-ва формуються і встановлюються загально фірмові цілі осн. з яких є: 1. Цілі повинні бути конкретними; 2.

Цілі повинні бути орієнтовані у часі; 3.... досяжними; 4.... взаємо підтримуючими.

Головними напрямками діяльності підпр-ва є:

1. Вивчення ринку товарів;

2. Інноваційна діяльність;

3. Виробнича діяльність;

4. Комерційна діяльність;

5. Після продажний сервіс.

Все це охоплює ек. Діяльність. Крім ек. Д-ті непересічне значення має соціальна д-ть, оскільки вона істотно впливає на ефективність інших її напрямки і конкретних видів.

 

2.Правові основи функціонування підприємства.

Основним законом, який регламентує діяльність різних видів підприємств, є закон “Про підпр-ва в Україні”(прийнятий сесією Верховної Ради від 27 березня 1991р.)Цей закон визначає види і організаційні форми підпр-в, незалежно від форми власності на майно і системи господарювання. Також забезпечує самостійність підпр-в, чітко фіксує їх права і відповідальність у здійсненні госп-кої діяльності, а також регулює відносини з ін. господ.

суб єктами та державою. Осн. розділи цього закону:

1. Загальні положення;

2. Створення підпр-ва і порядок його реєстрації;

3. Майно підпр-ва;

4. Управління підпр-вом і самоврядування трудового колективу;

5. Господарська, економічна і соціальна діяльність підпр-ва;

6. Підпр-во і держава;

7. Ліквідація і реорганізація підпр-ва.

 

3. Класифікація і структура підпр-ва.

Класифікація підпр-в повинна забезпечувати використання таких ознак:

1. мета і характер діяльності;

2. форма власності майна;

3.належність капіталу;

4. правовий статус і форма господарювання;

5. галузево – функціональний вид діяль-ті;

6. технічні і територіальна цілісність;

7.розмір за чисельністю працівників.

В залежності від цих класифікаційних ознак під-ва поділяються на:

1. мета і характер діяль-ті:

а). Комерційні;

б). Некомерційні.

2. форма власності майна:

а). Приватні б). Колективні в). Державні г). Спільні

3. належність капіталу:

а). Національні б). Закордонні в). Спільні

4. правовий статус і норма господарювання:

а). Одноосібні б). Кооперативні в). Орендні г). Господ-кі товариства

5. галузево – функціональний вид діяль-ті:

- промислові - сільськогоспод-кі - будівельні - транспортні - торгівельні -лізингові

- банківські - страхові - туристичні

6. технологічна і територіальна цілісність і ступінь підпорядкування:

а). головні б) дочірні в) асоційовані г) філії

Крім цих видів під-ва також поділяються на: приватні, господ-кі, орендні під-ва, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні під-ва, акціонерні під-ва та ін.

 

4. Добровільні та інституційні об єднання під-в.

Під-ва мають право на добровільних засадах об єднувати науково – технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить законодавству. В умовах ринкової економіки під-ва можуть створювати різні за принципами та цілями добровільні об єднання: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, картелі, трести, холдінги.

 

5. Ринкове середовище господарювання під-в та організацій.

Ринок, що виник одночасно з товарним виробництвом, пройшов історично тривалий і складний шлях розвитку, органічно пов’язаною з еволюцією і поглибленням суспільного поділу праці, спеціалізації і господарської відокремленості виробників. Ринок є проявою ек. Відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання.

В ринкових умовах виділяються 5 осн. типів ринків: ринок споживачів, ринок виробників

ринок посередників, ринки держ. і громадянських установ, міжнародний ринок.

Принципами поведінки господарських суб єктів є:

1. Принцип соц. партнерства;

2.Принцип свободи під-ва.

При здійсненні 2-го принципу останній забезпечується певними правилами:

1. можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відповідальність.

2. самостійністю в організації вир-ва та його ресурсному забезпеченні.

3. суверенністю у прийнятті будь-яких господ-х рішень, комерційною свободою у ціноутворенні, виходячи з ек. вигоди і ринкової кон єктури.

4. реальним правом у розпорядженні майном, а також прибутком, що залишається після внесення податків та інших платежів, встановлених законом.

 

 

Управління підприємством.

9. сутність і функції процесу управління.

Згідно з основними положеннями теорії систем будь-який об’єкт, явище чи процес, в тому числі і підприємство, можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємопов’язаних в єдине ціле елементів.

Перша особливість підприємства як системи полягає в тому, що підприємство – це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з оточуючим середовищем.

Друга особливість: воно являє собою штучну систему, яка створена людиною заради її власних інтересів і перш за все спільної праці.

Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці. Розрізняють 2 форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша форма – це поділ праці на складові частини загальної діяльності шляхом розкладання роботи на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки робота на підприємстві пов’язана і поділена між підрозділами та окремими виконавцями, хтось повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної мети. В зв’язку з цим виникає необхідність відокремлення управлінської праці від виконавчої. Таким чином, необхідність управління пов’язана з процесами поділу праці на підприємстві. Диференціація та координація самої управлінської праці, формування рівнів управління здійснюється за допомогою вертикального поділу праці.

Кожне підприємство чи організація є складною соціально-економічною системою, яка поєднує у виробничому процесі різноманітні матеріальні елементи, людські ресурси та інформаційні зв’язки.

Управлінський елемент у структурі системи виконує такі функції:

1. визначає мету функціонування системи. Це досягається шляхом планування, тобто процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання індивідуальних завдань членів організації для досягнення загального результату.

2. кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління. Організація - це процес формування структури системи, розподілення завдань, повноважень та відповідальності між членами організації для досягнення загальної мети їх діяльності.

3. ефектор у системі займає підпорядковане положення для забезпечення цілості організації як системи. Управляючий елемент виконує функцію мотивації. Мотивація – це процес, що спонукає членів організації до спільних погоджених дій, які забезпечують досягнення загальної мети.

4. можливості появи зовнішніх перешкод, неповне або неадекватне сприйняття команд від управляючого елементу можуть привести до невиконання ефектором (виконавцем) управлінських рішень і в кінцевому результаті до відхилень. У цілях діяльності системи для того, щоб запобігти цьому управляючий елемент повинен встановлювати стандарти, вимірювати дійсні результати його діяльності, порівнювати досягнуте з запланованим, корегувати діяльність у необхідних випадках, а також накопичувати досвід для подальшого удосконалення планування.

Все це пояснює необхідність виконання управляючим елементом контрольних процесів. Контроль означає процес вимірювання досягнутих за певний період результатів, порівняння досягнутого з запланованим та корегування діяльності, які у сукупності забезпечують виконання організацією своїх планів.

 

 

10. методи управління діяльністю підприємства.

Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Методи управління – це способи впливу на окремих робітників та виробничі колективи в цілому, необхідні для досягнення цілей підприємства. Управління господарською організацією спрямоване на людей, на коло їх інтересів. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За своїм змістом мотиви виробничої діяльності людини можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. У відповідності з цим розрізняють:

1. економічні

2. соціально-психологічні

3. організаційні методи управління.

Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають 2 аспекти реалізації: управління, орієнтоване на використання створеного на державному рівні економічного сегменту, створеного в поєднанні з зовнішнім середовищем; управління, орієнтоване на використання різноманітних економічних категорій (фінансування, кредитування, ціноутворення, економічні санкції та інше).

Соціально-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, вирішення конфліктних ситуацій, гуманізації та демократизації праці.

Організаційні методи реалізують мотиви примусового характеру. Це комплекс способів та прийомів впливу на людей, заснованих на використання організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Організаційні методи поділяються на регламентуючі та розпорядчі. Зміст регламентуючих методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методичної, інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну, оперативну організаційну роботу, тобто визначають і розподіляють конкретні завдання виконавцям, контроль за їх виконанням, проведення нарад та інше.

 

11. організаційні структури управління підприємствами різних форм власності.

У відповідності з виробничою структурою підприємства формуються органи управління дільниць, цехів та підприємства в цілому. Управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний та функціональний.

Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом. Функціональний допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами.

Організаційна структура управління – це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

В організаційній структурі управління кожний елемент має своє певне місце і відповідні зв’язки, які і забезпечують їх взаємодію. Зв’язки наведених елементів системи управління поділяються на лінійні, функціональні та між функціональні. Лінійні зв’язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління, наприклад, директор – начальник цеху – майстер. Функціональні зв’язки характеризують взаємодію керівників, що виконують певні функції на різних рівнях управління, наприклад, начальник цеху – начальник планового відділу. Між функціональні зв’язки мають місце між підрозділами одного і того ж рівня управління, наприклад, начальник цеху – начальник цеху. В практиці господарювання традиційно розрізняють декілька типів організаційних структур:

1. лінійна організаційна структура управління – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії.

2. функціональна

це коли поділ функцій управління – між окремими підрозділами апарату управління

3. лінійно-функціональна

яка спирається на розподіл повноважень та відповідальності по функціях управління та прийняття рішень по-вертикалі.

4. дивізіональна

пов’язана з поглибленням поділу управлінської праці

5. матрична

де поряд з лінійними керівниками підприємства і апаратом управління виділяють ще і тимчасові спеціалізовані ланки, тобто проектні групи.

 

12. вищі органи державного управління підприємствами та організаціями.

Крім вищих органів управління підприємствами та організаціями існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об’єктивно необхідними і доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями та компетенцією самих підприємств.

Система загальнодержавного управління підприємствами та організаціями в Україні наступна:

Президент України як голова держави в рамках повноважень, визначених Конституцією України керує всіма сферами діяльності України, включаючи економіку. З цією метою він віддає відповідні укази і розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони, а також відвідує ті чи інші підприємства або організації.

Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Президента.

Верховна Рада України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано через формування необхідної законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади: міністерства, державні комітети, комітети, агентства, інші установи.

 

ТЕМА 4: “Персонал”

13. Поняття, класифікація, структура персоналу під-ва та інших суб’єктів господарювання.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їх майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності тощо. Персонал під-ва формується та змінюється під впливом таких внутрішніх факторів як характер продукції, технологія, організація вир-ва і зовнішніх факторів, як демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства та ін.

Всі ці хар-ки зумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері дія-сті. Для хар-ки всієї сукупності працівників застосовують терміни: персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал під-ва – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та мають досвід практичної дія-сті. На промислових під-вах усіх працівників підрозділяють на дві групи: 1.Персонал основної дія-сті, 2.Персонал неосновної дія-сті. о першої групи відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів, лабораторій, заводоуправління, складів, охорони, тобто усіх зайнятих у вир-ві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять ЖКК, дитячі садки, амбулаторії, навчальні заклади і т. ін.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал під-ва поділяється на чотири категорії: 1) керівники під-в – це працівники, що займають посади керівників під-в та їх структурних підрозділів, 2) спеціалісти – це працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, 3) службовці – працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування тощо, 4) робітники – це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг тощо.

Важливий напрямок класифікації персоналу під-ва є його розподіл за професіями та спеціальностями. Професія – це вид трудової дія-сті, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спец.знань та практичних навичок. Спеціальність - це більш-менш вузький розподіл трудової дія-сті в межах професії. Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем будується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності. Кваліфікація – це сукупність спец.знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності. За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: 1.Висококваліфіковані; 2.Кваліфіковані; 3.Малокваліфіковані; 4.Некваліфіковані.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців хар-ся рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи іншій посаді. Вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації –це працівники, які мають наукові ступені і звання. Спеціалістів вищої кваліфікації – це працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом. Спеціалістів середньої кваліфікації – це працівники із середньою спеціальною освітою певним практичним досвідом. Спеціалістів-практиків, тобто працівників, що мають відповідні посади, але не мають спеціальної освіти.

 

14. Визначення чисельності окремих категорій працівників.

Планування трудових ресурсів на діючому під-ві починається з оцінки їхньої наявності. Останнє передбачає інвентаризації робочих місць, виявлення тих, хто працює на кожній операції, що забезпечує реалізацію кінцевої мети. Аналіз і подальші розрахунки проводяться за категоріями працівників, а для кожного з них за професіями, спеціальностями та розрядами, що стосується працівників розумової праці, то можна використовувати інвентаризацію трудових навичок або спеціальностей, тобто реєстрацію професійних навичок службовців із зазначенням кількості працівників, які володіють ними. Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну і якісну оцінку самих трудових ресурсів, а й на можливий рівень їхнього використання та на аналіз технічних, організаційних та соціально-економічних факторів. Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки під-ва, а також особливостей його функціонування при визначенні чисельності на перспективний період. Необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища. Загальна чисельність промислово-виробничого персоналу на плановий період визначається методом корегування базової чисельності:

Ч_пл=Ч_б*ΔV/100+ΔЧ, де Ч_пл-чисельність виробничо-промислового персоналу, що необхідна для забезпечення планового обсягу вир-ва (осіб); ΔV-плановий темп зростання обсягу вир-ва продукції (%); ΔЧ-сумарна зміна чисельності за факторним розрахунком можливого зростання продуктивності праці (осіб); Ч_б-чисельність промислово-виробничого персоналу фактична, або за минулий період (осіб).

Точнішим розрахунком є метод планової чисельності на підставі повної трудомісткості виготовленої продукції:

Ч_пл=∑t/Т_рп*К_вн, де Т_рп-розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника; К_вн-очікуваний коеф.виконання норм; ∑t-повна трудомісткість виробничої програми планового року.

Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які нормуються розраховується за формулою: Ч_пл^рп=∑t_im_i/Т_рпК_вн, деt_i-планова трудомісткість одиниці і-го виду виробу (нормо/годин), m_i-кількість виробів і-го виду (одиниць), n-кількість видів виготовлених одиниць.

Чисельність основних робітників, які зайняті на ненормованих роботах визначається по слідуючій формулі: Ч_пл^ос=m_jП_змК_го/Н_об,,де m_о-кількість об’єктів, що обслуговуються, П_зм-кількість змін роботи на добу, К_го-коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову, який розраховується за формулою: К _го =100/(100-f), де f-плановий процент невиходів на роботу робітників, Н_об-норма обслуговування одного агрегату, або кількість об’єктів на одного робітника.

Чисельність робітників, для яких неможливо встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт, визначається за формулою: Ч_пл=П_рм*П_зм*К_го, де П_рм-кількість робочих місць.

При встановленні чисельності управлінського персоналу керуються типовими штатними розкладами виробленими наукою управління та практикою в тій чи іншій сфері дія-сті.

 

 

15. Сучасна система управління персоналом.

Сучасна кадрова політика під-ва має бути спрямована на ринкові умови господарювання, головна мета Ії полягає в забезпеченні нині і в майбутньому кожного робочого місця кожної посади персоналом відповідних професій і спеціальностей та належної кваліфікації.

Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб’єктом господарювання має передбачити виконання таких основних функцій: 1) розробка і корекція стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до змін в умовах госп-ня; 2) набір і формування необхідних категорій персоналу; 3) підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності; 4) оцінка персоналу; 5) мотивація дотримання належного режиму трудової дія-сті та високої продуктивності праці; 6) постійний моніторинг безпеки праці; 7) забезпечення соціальної захищеності персоналу під-ва; 8) реалізація постійних контактів між керівництвом і представниками трудових колективів.

Результативність господарювання на під-ві залежить від якості чинної системи управління персоналом. Найбільший успіх госп-ня досягається тоді, коли всі функціональні підсистеми управління персоналом узгодженні в часі та просторі і застосовуються одночасно.

 

16. Зарубіжний досвід формування та ефективного використання трудового потенціалу фірми.

Подальше вдосконалення системи управління персоналом на вітчизняних під-вах та організаціях має спиратися на накопичений досвід зарубіжних під-в. У країнах з розвиненою ринковою економікою держава бере на себе основний фінансовий тягар підготовки та перепідготовки кадрів, створює тим самим єдиний механізм забезпечення зайнятості через взаємодію держави та під-в. Взаємодія держави та під-в передбачає використання різного інструментарію, тобто фінансування податкової політики, соц.страхування, а також створення інформаційної та правової інфраструктури. Державні органи стимулюють активність під-ва за допомогою прямого фінансування внутріфірмових систем навчання. Так, державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають до 80% витрат під-в за наймання та навчання молоді 16-18- років, які ще не мають повної середньої освіти. Об’єктом прямого фінансування держ.органами Німеччини, Франції, Італії, Швеції стала так звана альтернативна форма підготовки кадрів, що охоплює молодь до 25 років. Йдеться про поєднання процесу теоретичної підготовки в навчальному закладі з трудовою дія-стю за умов часткової зайнятості.

Методи прямого фінансування доповнюються непрямим стимулюванням внутріфірмової підготовки збоку держави через диференціювання податкової політики. Цей інструментарій особливо використовується в США, де кошти, що спрямовують на підготовку молодих працівників повністю звільняються від оподаткування. В західноєвропейських країнах одним з джерел коштів держ.органів на професійну підготовку є грошові відрахування самих під-в. Так у Франції кожне під-во з чисельністю зайнятих понад 10 осіб зобов’язано відрахувати на цілі підготовки та підвищення кваліфікації не менше 1%фонду зарплати. Необхідність постійної перепідготовки персоналу висунула в усіх країнах з ринковою економікою вимогу створення системи спеціальних підрозділів фірм. Систему професійної підготовки робітників мають 80% під-в Японії. Витрати амер.компаній на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації персоналу становлять до 5 % прибутку не враховуючи державних дотацій. Досить ефективним методом оцінки керівників і спеціалістів є оцінка за досягненням поставлених цілей, яка включає такі етапи: 1) визначення кількох ключових функцій працівників, 2) конкретизація кожної функції, тобто обсяг робіт, якість витрати прибуток, 3) визначення конкретних показників для оцінки результатів дія-сті, 4) порівняння досягнутих результатів із заздалегідь встановленими стандартами використання, 5) розрахунок середньої оцінки, що відображає рівень досягнення поставлених цілей.

 

Виробничі фонди

17. Характеристика матеріальних активів (виробничих фондів та іншого майна).

Капітал – це сума коштів, необхідних для започаткування та здійснення виробництва. Власник капіталу, купуючи на ринку сировину робочу силу і засоби виробництва, поєднує їх у процесі праці і після реалізації продукції одержує більшу вартість ніж була ним авансована. Авансований капітал – грошова сума, що вкладається власником у певне підприємство з метою одержання прибутку. Він витрачається на придбання засобів виробництва і наймання робочої сили. Ці дві різноспрямовані частини авансування грошових коштів у економічній теорії називаються відповідно постійним і змінним капіталом. В свою чергу, постійний капітал розподіляється на основний та оборотний.

Основний капітал – це частина постійного капіталу, що складається з вартості засобів праці та обертається протягом кількох періодів виробництва. Він (о.к.) переносить свою вартість на готову продукцію частинами. Вартість осн.капіталу відшкодовується виробнику по мірі реалізації готових товарів.

Оборотній капітал – це частина постійного капіталу, що витрачається на придбання на ринку предметів праці та оплати парці робочої сили.

Т.ч. виробничі фонди поділяються на основні і виробничі фонди.

Основні фонди – це засоби праці, що мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй не змінній споживній формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість виготовленої продукції частинами в міру спрацювання.

Оборотні фонди – це частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються у кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції протягом одного виробничого циклу.

Кожне підприємство володіє також іншим майном, матеріальними цінностями, переважно невиробничого призначення. До майна соціального призначення відносяться житлові будинки, будівлі дитячих садків, ясел. Поліклінік, їдалень. Будинків відпочинку. Палаци культури, спортивні споруди та інші об”єкти культурно-побутового призначення.

 

18.Оцінка, класифікація і структура основних фондів.

Оцінка основних фондів підприємства являє собою грошове вираження їх вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів їх динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період часу.

У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацюванням засобів праці, постійною зміною умов їх відтворення існує декілька видів оцінки основних фондів.

Первісна вартість основних фондів – це фактична їх вартість на момент введення в дію чи придбання.

Відновна вартість основних фондів – це вартість їх відтворення в сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті ж витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Для забезпечення однаковості у вартісній оцінці основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за відновною вартістю. Остання переоцінка основних фондів народного господарства України проведена за станом на 1 травня 1992 року.

Повна (первісна і відновна) вартість основних фондів – це їх вартість у новому, не спрацьованому стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства впродовж всього періоду їх функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реально існуючу їх вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції (виконуваної роботи, здійснювані послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається різницею між повною первісною (відновною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час спричиненого зношуванням їх вибуття має назву ліквідаційної вартості.

Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворення основних фондів підприємств є їх класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, у відповідності зякою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види

Види основних фондів:

1. Будівлі;

2. Споруди;

3. Передавальні пристрої;

4. Машини і устаткування

o Силові машини і устаткування;

o Робочі машини і устаткування;

o Вимірювальні та регулюючі прилади та пристрої і лабораторне устаткування;

o Обчислювальна техніка;

5. Транспортні засоби;

6. Інструмент;

7. Виробничий інвентар та приладдя;

8. Господарський інвентар;

9. Інші основні фонди.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, непересічне значення має їх поділ на дві частини6 активну. Яка безпосередньо приймає участь у виробничому процесі і завдяки цьому зумовлює певний обсяг та якість вироблюваної продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. за інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша частина у їх складі питома вага активної частини.

20. Ефективність відтворення і використання основних фондів.

 

Для забезпечення відтворення о.ф. важливе значення має вивчення їхнього стану і використання, оскільки стан і використання о.ф. є важливим фактором підвищення ефективності діяльності під-ва.

Показники стану і ефективності використання о.ф. можна поділити на три групи, що їх характеризують: забезпечення під-ва о.ф., стан о.ф., використання о.ф.(ефективність).

До показників, що характеризують забезпеченість під-ва о.ф. належать: фондомісткість, фондоозброєність, коеф.реальної вартості о.ф.під-ва.

Стан о.ф.характеризують через такі коеф.:

Коеф.зносу о.ф., коеф.придатностіо.ф., коеф.оновленняо.ф., коеф.вибуття о.ф.

До показників,що хар-ть ефективність використання о.ф.належать: фондовіддача о.ф., рентабельність о.ф., сума прибутку на 1грн о.ф.

 

21. Структура, нормування і використання оборотніх фондів під-ва.

 

Об.ф. під-ва мають матеріально-речову та вартісну форми. У практиці планування і обліку госп-кої дія-сті до складу об.ф. включають:

1. Виробничі запаси становлять найбільшу за величиною частину об.ф. до них відносяться запаси: сировини, осн.і допоміжних матеріалів, паливо, інвентар.

2. Незавершене вир-во предмети праці, обробка або переробка яких не завершена у виробничому підрозділі.

3. Видатки майбутнього періоду – грошові витрати, які відшкодовуються за рахунок собівартості продукції у наступному періоді.

Визначення потреб під-ва у матеріальних ресурсах здійснюється за певними нормами їх витрат.

Норма витрат має власну структуру по відношенні до кожного матеріалу або виробу.

У практиці використовують слідуючі методи нормування: аналітико-розрахункові, дослідно-лабораторні, звітно-статастичні.

 

19. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів.

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацюванням основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості.

Техніко-екон.старіння осн.ф. – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом НТП. Ступінь техніко-екон.старіння того чи іншого засобу парці можна визначити з допомогою коеф.за формулою:

К_тес=1-В₁/В₀*П₀/П₁

де В0, В1-повна вартість або ціна, застосованого і нового засобу праці,

П0, П1-відповідно продуктивність тих же засобів праці або витрати на їх експлуатаційне обслуговування.

В процесі експлуатації осн.ф. нагромаджуються засоби для відшкодування їх зносу, що утворюють амортизаційний фонд під-ва.

Амортизація – це грошове вираження зносу осн.ф., т.б. це перенесення вартості осн.ф. на вартість готової продукції.

Норма амортизації – це відношення річної суми амортизації до вартості осн.ф., виражене у відсотках.

У загальному вигляді норма амортизації або норма амортизаційних відрахувань визначається таким чином:

N=(С_б-С_лік)/С_б*Т_н*100%

Де С_б-балансова вартість о.ф.

С_лік-ліквідаційна вартість засобів вир-ва

Т_н-нормативний термін використання осн.ф.

Осн.методами нарахування амортизації є:

1. метод рівномірного нарахування зносу. Норма амортизації розраховується за попередньою формулою, а сума річної амортизації за формулою:

А_р=(С_перв-С_лік)*N/100%

 

2. Подвійно-понижуючий метод(балансовий). Особливість цього методу полягає в тому, що при його застосувані не враховують ліквідаційну вартість о.ф. Норма амортизації обчислюється за такою формулою:

N=С_б/(С_б-Т_н)*100%

Сума амортизаційних нарахувань обчислюється слідуючим чином:

А₁=2*N*C_перв/100%, А₂=2*С_зал/100%

3. Кумулятивний метод. Норма амортизаційних відрахувань:

N_акі=2*(Т_ап-і+1)/(Т_ап+1)*Т_ап*100%

Сума амортизаційних відрахувань

А_кі=(С_перв-С_лік)*N_акі

 

4. Метод прискореної амортизації

Під-во може самостійно прийняти рішення про застосування прискореної амортизації о.ф. групи 3, окрім фондів, які використовують для виготовлення продукції, ціни на яку регулюються державою за такими нормами:

1-й рік експлуатації – 15%

2-й рік експлуатації – 30%

3-й рік експлуатації – 20%

4-й рік експлуатації – 15%

5-й рік експлуатації – 10%

6-й рік експлуатації – 5%

7-й рік експлуатації - 5%

 

5. Метод одиниці продукції (одиниці послуг). Амортизацію нараховують за реальною вартістю(кількістю продукції чи послуг, що вироблена протягом року. У цьому випадку ціна кожної деталі визнач за формулою:

С_дет=(С_перв-С_лік)/Q_дет

Де Q- нормативна кількість виробленої продукції деталей

 

Фізичне спрацювання та техн.-екон. Старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення.

Просте і розширене відтворення осн.виробничих фондів відбувається у безперервному процесі різних його форм, т.б. ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці, технічного переозброєння, реконструкції і розширення діючих цехів і під-в в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об”єктів.

Осн.види ремонтів

1