Психологічна характеристика важковиховуваності як основи формування девіацій

Передумовою делінквентної та адиктивної поведінки висту­пає важковиховуваність - активне неприйняття дитиною педа­гогічного впливу, спрямованого на її соціалізацію.

Заслуговує на увагу підхід до розуміння психологічної сут­ності важковиховуваності, який належить грузинському психологу Ф. В. Гобечія. Вчений вважає, що однією з причин опірності пе­дагогічним впливам окремих підлітків виступає загострений випе­реджаючий розпиток потреб у престижі, свободі та самостійності. Якщо формування цих прагнень ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ на фоні недостатнього розпитку соціальних інтересів та інтелектуальних можливостей, то така дисгармонійність може лягти в основу конфлікту підлітка з дорослими і спонукати його до правопорушень. Основними чинниками, що зумовлюють важковиховуваність, Ф. В. Гобечія вважає недостат­ність волі та соціальних потреб.

Важковиховуваність в залежності від причин її виник­нення та від особливостей і виразності прояву поділяється на чотири види: 1) ситуативна важковиховуваність, 2) соціально-педагогічна занедбаність, 3) важковиховуваність, що виникла через відхилення в особистісному розвитку, 4) власне важковиховуваність.

Ситуативна важковиховуваність виникає внаслідок невмі­лих виховних дій з боку батьків або педагогів і проявляється в негативізмі, відкритому протесті, небажанні дотримуватись пра­вил. При цьому усі негативні прояви поведінки дитини мають тимчасовий характер, особистісного розвитку і за умови зміни педагогічних прийомів впливу зникають.

Ситуативна важковиховувашсть може виникнути також при різкій зміні умов життєдіяльності. Наприклад, перехід дитини з одного колективу в інший, зміна місця проживання, розлу­чення батьків, зміна родини тощо. Особливо високим ризик по­яви важковиховуваності є у період вікових криз, під час яких здійснюється зміна соціальної ситуації розвитку дитини. Слід зазначити, що у дорослих учасників виховного процесу також бувають свої кризи, які не можуть не позначитись на їхніх сто­сунках з дітьми.

Соціально-педагогічна занедбаність це тривалий не­сприятливий для розвитку особистості стан дитини, пов'язаний з недостатнім, суперечливим або негативним впливом на неї соці­ального мікросередовища. Явище соціальної і педагогічної зане­дбаності виникає через відсутність або обмеженість соціальних умов, необхідних для нормального розвитку дитини. Попри всю різноманітність несприятливих сімейних умов (гіпопротекція, потураюча гіперпротекція, асоціальні сім'ї тощо), які призво­дять до соціально-педагогічної занедбаності, спільним і визна­чальним є відсутність спілкування, яке б сприяло моральному та інтелектуальному розвитку дитини, а також системи сімейних цінностей, які б визначали права, обов'язки, обмеження пове­дінки дитини і забезпечували формування у неї здатності до до­вільної саморегуляції.

Соціально-педагогічна занедбаність виникає там, де дитина не одержує достатньої свободи для прояву своєї активності у вза­ємодії з предметним та соціальним середовищем. Психологічним механізмом її виникнення є гіперусамітненість, яка виражається у посиленні позиції "не такий як усі".

Перші проблеми у соціальне-педагогічне занедбаних дітей з'являються при вступі до школи, до навчання у якій вони ні психологічно, ні педагогічне, ні соціальне не готові. Педагогічно занедбаний першокласник не прагне бути школярем, мотиви на­вчальної діяльності йому не доступні, не володіє необхідним обсягом знань, умінь навичок, не вміє докладати зусилля, усі його психічні функції виявляються незрілими, його розумова працездатність знижена. Крім того такій дитині часто бракує досвіду позитивного спілкування з однолітками. Оскільки, за­своївши негативні стереотипи стосунків у сім'ї (відсутність емпатії, довіри, взаємоповаги), учень переносить їх на спілкування з ровесниками.

Соціальна дезадаптація таких дітей починається з неуспіш­ності в навчанні. Перші невдачі, викликаючи негативні емоції, каналізуються в агресію, фіксуються як образа, несправедливість. Погані оцінки призводять до погіршення стосунків з вчи­телькою, батьками, однокласниками. Під впливом негативних зовнішніх оцінок, постійних зауважень, нарікань у дитини фор­мується уникаюча мотивація, невпевненість у собі, низький рі­вень самоповаги.

Особистість соціально-педагогічно занедбаної дитини харак­теризується нерозвиненістю властивостей суб'єкта спілкування, діяльності, самосвідомості, а також неадекватною активністю у взаємодії:І оточенням. Суб'єктивно ці особливості переживають­ся дитиною як особливий образ "я". Головна суперечність такої особистості полягає у тому, що, з одного боку вона прагне до ви­знання та успіху, а, з іншого боку є соціальне дезадаптованою. Неможливість розв'язати цю суперечність породжує внутрішню та зовнішню конфліктність дитини, актуалізацію компенсаторно-захисних реакцій, комплекс неповноцінності.

Соціальне-педагогічне занедбані діти є недовірливими, образ­ливими, впертими, егоцентричними, мегативістичннми, невпевне­ними у собі. У них слабка інтуїція щодо міжособистісних взаємин, примітивний підхід до розв'язання власних проблем, загострена реакція на неуспіх, нестійкий настрій, відсутній страх у ситуаціях підвищеного ризику. Вони важко адаптуються до нових умов, легко виводяться зі стану рівноваги, сповнені передчуття неприємностей, схильні ігнорувати соціальні вимоги і культурні норми поведінки. У стосунках з дорослими соціально-педагогічно занедбані діти над­мірно чутливі до оцінок та погроз, сором'язливі. Невдоволеність потреби бути особистістю здійснює на них руйнівний вплив і ком­пенсується агресією, схильністю до ризикованих вчинків, прагнен­ням за будь-які ціну привернути до себе увагу.

Соціально-педагогічно занедбана дитина вважає себе неро­зумною, поганою, неприємною, нелюбимою. Це підвищує її три­вожність, знижує рівень домагань. Вона безуспішно намагається різними неадекватними способами домогтися соціального визна­ння, а в результаті виявляється відторгнутою.

У залежності від характеру та глибину ознак можна виді­лити латентну, початкову та виразну соціально-педагогічну за­недбаність.

Латентний ступінь занедбаності характеризується кількісною динамікою, незначним відхиленням у соціальному та моральному розвитку дитини, в особистості якої переважа­ють позитивні якості, а негативні с однорідними і проявляються епізодично через один негативний домінуючи чинник. Ступінь прояву ознак занедбаності слабкий або середній.

Середній ступінь занедбаності визначається поглибленням відхилень у соціальному та моральному розвитку. Збільшується частота негативних проявів поведінки, урізноманітнюються ситуа­ції, в яких вони мають місце. Поглиблюється, стає хронічною неуспішність в навчанні, що зумовлює дезадаптацію дитини у шкільному середовищі. Формується невпевненість, незадоволен­ня собою, які супроводжуються негативними переживаннями. Дитина відчуває негативне ставлення до себе з боку педагогів, однокласників, батьків. Проте, дитина ще сподіваєтьсяна зміну ситуації на краще, зберігає позитивні якості особистості.

Виразний ступінь занедбаності супроводжується пере­ходом кількісної динаміки у якісну. Позитивні якості особистос­ті втрачають спою глибину, оскільки не одержують підкріплення у процесі спільної діяльності і спілкування з дорослими і одно­літками. Ознаки занедбаності стають виразними, проявляються різнопланово. Ставлення до навчальної діяльності стає байду­жим. Спостерігається погіршення стосунків у сім'ї.

Проте значних викривлень у формування особистості, які б стали функціональними органами в таких учнів не відмічається, їхня негативна поведінка є суто реактивною. Вони здатні до усві­домлення своєї проблеми, прагнуть ЇЇ позбутися, але самостійно, без допомоги і постійної підтримки цього зробити не можуть.

Якщо несприятливі умови виховання є хронічними, а дити­на постійно знаходиться в ситуації неприйняття, негативних пе­реживань через дспривацію потреби у самореалізації, тоді занед­баність набуває інтегративного характеру, формується власне важковиховуваність, яка характеризується наявністю негативних особистісних новоутворень, описаних виїде, і психологіч­ною готовністю до девіантної поведінки.

А. І. Кочетов визначає сутність власне важко виховуваності як об'єднання особистістю недоліків навколо цепного провідного негативного утворення. Наявність негативного утворення її струк­турі особистості (найчастіше це - егоїстична спрямованість) не обов'язково породжує важковиховуваність. Існує певна критична точка, коли через різку зміну взаємин з оточуючими, пережи­вання цілої низки невдач, загострення незадоволення собою та іншими, негативне утворення інтегрується з іншими недоліками особистості й починає проявлятись її порушеннях поведінки.

Найбільш поширені класифікації акцентуації розроблені К. Леонгардом та А. Лічко. В основі типології акцентуації ха­рактеру лежить своєрідність поведінки Індивіда у різних ситуа­ціях. Тип акцентуації залежить під властивостей нервової систе­ми у поєднанні з особливостями виховання. Розглянемо коротку характеристику типів за А. Лічко (див. табл. 5).

Серед названих типів схильність до соціальної дезадаптації і психопатії, за результатами досліджень А.Є,Лічко (табл. 5), може виникнути у гіпертимного, лабільного, сенситивного, шизоїдного, епілептоїдного, істероїдного, нестійкого. При цьому можливість делінквентної поведінки відмічається з високою ві­рогідністю у нестійкого, епілептоїдного, істероїдного, з меншою вірогідністю — у шизоїдного та гіпертимного типів. Підлітки із сенситивною та психастенічною акцентуацією до делінквентної поведінки взагалі не схильні. Циклоїди здатні на епізодичні асо­ціальні вчинки під час гіпертимної фази.

Демонстративна суїцидна поведінка, за даними А. Є. Лічко, найчастіше зустрічається у осіб з істероїдним, типами акцентуації, до афективної суїцидної поведінки схильні індивіди ізлабільною та лабільно-істероїдною акцентуацією, а дійсна готовність до самогубства відмічається у сенситивного, та циклоїдного типів.

Отже, у кінцевому результаті особливості адаптації та роз­витку індивіда визначаються співвідношенням двох чиників - соціального та біологічного.

Якщо вища нервова діяльність та психічний стан є повно­цінними у дитини, а сама вона виховується у сприятливих со­ціальних умовах, то це забезпечує її нормальну адаптацію і роз­виток. Порушення вищої нерпової діяльності та психіки можуть бути компенсовані за умови врахування у виховному процесі індивідуальних особливостей дитини та її проблем. Незадовільні соціальні умови загострюють нервово-психічні розлади і призво­дять до патології і до важковиховуваності.

Несприятливий соціальний вплив, відсутність необхід­них умов для розвитку та соціалізації зумовлюють соціально-педагогічну занедбаність, яка може проявлятись як на кількіс­ному, так і на якісному рівнях.