Міні-лекція «Невербальна комунікація»

Класний керівник: Поряд зі словесною комунікацією (вербальною) існує невербальна, тобто певна система знаків, що використовуються у процесі взаємодії людей. Засобами невербальної комуні­кації є: оптико-кінетичні (жести, міміка, панто­міміка), пара- та екстралінгвістичні (інтонація, паузи тощо), система організації простору та часу комунікації, а також система «контакту очима». Серед невербальних засобів особливою є сис­тема організації простору і часу спілкування — проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, типові в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу.

Вправа «Спілкування у різних позиціях»

Виконується в парах.

Класний керівник. Протягом 5 хвилин вам необхідно поспілкуватись одне з одним на тему «Які риси важливі для ефективного спілкування?». Під час гри ми будемо змінювати положення за моєю командою. Зараз оберніться одне до одного спи­нами і розпочніть бесіду.

Учні спілкуються у такому положенні декіль­ка хвилин, далі, за командою вчителя: 1 хви­лини — один сидить, другий стоїть і навпаки; 1 хвилина — сидячи одне до одного обличчям; 1 хвилина — пари розходяться в різні кути кім­нати, продовжуючи спілкування.

Обговорення:

— Чи легко було вести бесіду?

— В якому положенні було зручніше?

— В якому — найменш зручно?

— Що заважало вам ефективно спілкуватись?

— Чи має значення організація простору під час спілкування?

Важливу роль в ефективності спілкування відіграє просторове розміщення співрозмовників один щодо одного, дистанція та комунікативна спрямованість.

 

Теоретична частина.

Проксеміка виділяє у спілкуванні чотири типи дистанції:

1. Інтимну — від 0 до 40—50 см. Вторгнення сторонніх у цю зону розглядається як недоречне зазіхання. На такій відстані спілкуються най­ближчі люди: батьки з дітьми, закохані.

2. Особисту, яка засвідчує, що ті, хто спілку­ється, є близькими друзями, котрі довіряють одне одному, — від 0, 4—0,5 до 1, 2—1,5 м. Відповідає неформальному, товариському спілкуванню.

3.Соціальну, яка характеризує офіційні кон­такти між сторонами, що входять у стосунки, — від 1, 5 до 2 м. Характерна для ділових, офіційних відносин: розмова із шефом або підлеглими, переговори з партнерами (особливо для їхнього початку).

4. Публічну, що має місце між чужими людь­ми (епізодичні, ситуаційні контакти) — від 2 до 3,7—4 м. Дозволяє утриматися від спілкування або обмінятися кількома словами без ризику здатися нетактовним.

У наукових дослідженнях доведено, що за ра­хунок невербальних засобів відбувається від 40 до 80 % комунікації. Причому 55 % повідомлень сприймаються через вирази обличчя, позу, жести, а 38 % — через інтонацію та артикуляцію голосу.

Ще донедавна значення цього виду спілку­вання недооцінювали. Одна з причин полягає в тому, що невербаліка найчастіше проявляється на несвідомому рівні, а люди знають про це мало і не вміють її адекватно розпізнати. Водночас саме невербаліка дає правдивішу інформацію, ніж вербальні засоби. За її допомогою передаються емоції, ставлення суб'єктів одне до одного, до змісту розмов. Існують три категорії повідом­лень, що передаються без участі слів, так звані невербальні засоби спілкування:

1.Мова знаків — вираз обличчя, голосова інтонація, контакт очей або його відсутність, жести, дихання, сміх тощо.

2.Мова дій, котру можна зрозуміти, спосте­рігаючи за людиною у процесі діяльності, коли вона чимось займається. Деякі вчинки досить красномовні, багато що можуть сказати про осо­бисті риси.

3.Предметна мова або мова предметів — це те, що люди повідомляють про себе через речі, кот­рими володіють. Одяг, будинок, автомобіль бага­то що можуть сказати про свого власника. Через ці предмети ми повідомляємо про свої смаки, цінності, потреби.

Вербальні та невербальні засоби спілкування здатні підсилювати або послаблювати взаємо­дію. Тому інтерпретувати ці сигнали потрібно не ізольовано, а враховуючи контекст. Бажано розвивати здатність читати невербальні сигнали, які нерідко мимоволі передає іншим наше тіло. Так, якщо співрозмовник говорить одне, а не­вербальні засоби свідчать про інше, тобто різні сигнали не є конгруентними, можна припустити, що суб'єкт щось приховує або просто говорить неправду. Характерно, що здебільшого ми відда­ємо перевагу саме тій інформації, яку одержуємо невербальними засобами.

Різні люди неоднаково реагують на невер­бальні сигнали: або чутливі до них, або нічого не знають про цю сферу, не мають досвіду фік­сації таких знаків та їхнього розшифрування. Вважається, жінки більше здатні сприймати й інтуїтивно розуміти невербальні сигнали, ніж чо­ловіки. Розвитку цієї здатності сприяє передусім спілкування матері з дитиною. Перші роки після народження мати і малюк користуються пере­важно невербальними сигналами. З усіх засобів спілкування вони з'являються першими, стають основою розвитку дитини. Проте більшість невербальних засобів набуті у подальшому житті та зумовлені культурним середовищем.

Доцільно зауважити, що невербальна кому­нікація залежить від типу культури. Існують, звичайно, жести експресивні, які майже одна­кові в усіх народів (усмішка, насуплені брови, хитання головою тощо). Водночас є чимало невербальних засобів, звичок, що прийняті лише однією нацією. Невербальні сигнали в різних народів несуть різну інформацію. Наприклад, більшість європейських народів передають згоду кивком голови згори донизу. Болгари цим жес­том передають незгоду, японці — лише підтвер­джують, що уважно слухають співрозмовника. Популярний жест — «коло», утворене пальцями руки — більшість англомовних народів, а також в Європі та Азії застосовують для передавання інформації про те, що все гаразд, усе правильно. Але у Франції, наприклад, цей жест означає «ні­чого», в Японії — «гроші».

Невербальна комунікація нерідко служить як для підсилення, так і для послаблення се­мантичного значення слів. Можна сказати «Я прошу тебе йти у своїх справах» так, що голос і благальний вираз очей свідчитимуть про інше. Так званий лінгвоцентризм передбачає вивчення будь-яких видів комунікації на зразок людського мовлення. Вважається, що його основи заклав відомий лінгвіст Е. Бенвеніст. Він пише: «...усі інші системи комунікації — графічні, жестові, візуальні тощо є похідними від мови і передба­чають її існування».

Підсумок заняття: пропонуємо учням знову визначити свій емоційний стан.

 

Заняття 11.

Тема: Феномен кохання.

Мета:формувати поняття кохання та його особливості; коригувати любов до себе, близьких; застерегти від легковажності, спонукати до роз­судливості, вміння керуватися розумом.

План

1. Вступ.

2. Лекція «Психологія кохання».

3. Психологічний практикум.

Класний керівник: Під час розкопок Помпеї у вулка­нічному попелі, під яким було поховане місто, знайшли порожнини. Наповнюючи їх рідким гіп­сом, одержали зліпки загиблих. Серед них — тіло юнака і дівчини, переплетені в обіймах. Закохані, вирвані нерозлучними з небуття, сприймаються як символ. В їхніх тісних обіймах — безмежна довіра, взаємна відданість у любові до кінця.

Чому любов сучасної людини називають мо­ральним, вищим соціальним почуттям? Яким було кохання до нашої ери, у Давній Греції, Римі, в Київській Русі?

Коли людина вперше закохалась? Учені твер­дять, що минули віки, доки відбулось олюднення статевого інстинкту, доки біологічний потяг чо­ловіка і жінки перетворився на красиве почуття. І хоча кожне покоління засвоює досвід пращурів, розуміння кохання як психологічно складних міжстатевих стосунків приходить не одразу.

Давайте спробуємо з'ясувати:

— Що ж таке кохання?

— У чому полягає мистецтво кохання? Обговорення.

Теоретична частина.

Лекція «Психологія кохання»

Класний керівник: Проста формула «він + вона = лю­бов» відома кожному ще змалечку. Проте чому ж так багато розбитих сердець, невеселих, а то й драматичних історій кохання?

У давньоіндійському епосі «Гілка персика» є вислів, який, на думку психологів, найбільш влучно характеризує суть любовного почуття: «Кохання живиться з трьох джерел. Потяг до тіла породжує бажання. Потяг до душі — дружбу. Потяг до розуму — повагу. І тільки поєднання трьох джерел породжує любов».

Американський психолог Роберт Стернберг підтвердив правдивість цього поетичного вислову у процесі наукового дослідження закоханих чоло­віків і жінок різного віку. Він створив тригранну теорію кохання. У чому її суть? Уявіть собі, що ви закохалися. Тільки-но закоханий побачить об'єкт своєї пристрасті, його серце починає прискорено битися. Коли ж він торкається коханої людини навіть випадково, тіло немовби струмом прони­зує, а від самої думки про близькість із нею кидає в жар... Прояв почуттів у такій формі психологи називають пристрастю.

Пристрасть — спонукальний аспект любові, оскільки вона, як правило, дає початок інтимним взаєминам, змістом яких є потреба у фізичній присутності коханої людини, в тілесній близь­кості. Фізичний потяг до партнера виявляється в бажанні бачити об'єкт своєї пристрасті, бути якомога ближчим, цілувати його, кохатися з ним. Фізіологічне збудження, а отже, і відповідні вегето-судинні реакції (почервоніння, тремтіння, прискорене серцебиття тощо) — невід'ємний прояв пристрасті як еротичного потягу.

З роками еротична складова почуття любові трансформується в потребу повсякчасного пе­ребування поряд, у бажання спілкуватися з ко­ханою людиною, торкатися до неї, доглядати за нею. Не випадково закохані кажуть: «Не можу без тебе жити», «Мені тяжко без тебе», «Скрізь нудно, де тебе немає».

Що відбувається з людьми, які пристрасно люблять одне одного? Як поглиблюються їхні взаємини? Здебільшого подальший розвиток та­ких стосунків супроводжується виникненням емоційного аспекту, тобто народженням друж­би. Звичайно, емоційна близькість притаманна не тільки закоханим, але й друзям однієї чи різної статі, батькам і дітям тощо. Однак саме дружба зміцнює і стабілізує кохання. В одному з дослі­джень, що проводилося серед справді щасливих пар, з'ясовувалися риси, які, на думку закоханих, допомогли їм зберегти свої почуття і пронести їх крізь роки. Які ж риси виявилися необхідними для збереження любові? Врода, високий інтелект і вдача? «П'єдестал пошани» посіли чуйність, терпимість, взаємоповага, незлопам'ятність, поступливість, почуття гумору тощо. Останніми за рейтингом виявилися ті з них. які часто-густо ініціюють любовні почуття: гарне обличчя, кра­сиві, стрункі ноги, атлетична статура, чарівна усмішка тощо.

Емоційна грань кохання характеризується переживанням подільності свого «Я», бажанням ділитися не тільки думками, емоціями, а й своїм часом, готовністю віддати себе заради іншо­го, допомогти матеріально — майном, грошима тощо. Чим вимірюється сила дружби? Здатністю й готовністю підтримати, зрозуміти, вислухати, порадити, захистити, щирістю, відвертістю, теп­лотою стосунків. Отже, другою гранню любові є емоційно-референтні взаємини.

Третьою гранню любовного почуття назива­ють моральні угоди, подібність структури свідо­мості. Це так звана раціональна, ціннісна, когнітивна сторона інтимних взаємин. Пригадаймо, які слова кажуть одне одному він та вона, коли реєструють шлюб? Ця грань — своєрідна мо­ральна обітниця побудови подальших взаємин: «Обіцяю і в радості, і в горі...». Так, особливо в біді, у скрутну хвилину. Приємно дарувати себе іншому, поділяти його погляди, коли партнер в доброму здоров'ї, сповнений сил, упевненості в собі, коли в нього все гаразд. Тоді підтримка не потребує особливих душевних зусиль. Значно важче виявляти спільність «Ми», бути зацікав­леним у житті іншого, поділяти його погляди, коли кохана людина через різні обставини (вік, хворобу, нещасний випадок) стає неспроможною на взаємну самовіддачу. Кажуть, що пристрасть приходить і минає, а зобов'язання одне перед одним залишаються. Саме вони ще довго-довго, особливо у похилому віці та старості, підтри­мують вогнище любові приязню, із вдячністю, самовідданістю.

Еротичне почуття поступово втрачає свою яскравість у пари, яка прожила разом уже чи­мало років. Ще І. Сєченов писав, що в основі сексуального потягу лежить умовний рефлекс. Як відомо, від частоти повторення рефлексу ви­робляється звичка, тобто втрачається новизна. Та кому, зрештою, не відома ця нехитра життєва істина: найбільш яскравою і пристрасною любов буває на самому її початку. З часом почуття гас­нуть, притуплюються, і може навіть з'явитися так званий «сенсорний голод», тобто потреба у нових враженнях та відчуттях. Чи замислюва­лися ви про те, чому люди, які так любили одне одного ще нещодавно, починають зраджувати? Причиною є саме той горезвісний «сенсорний голод». А чи можна якось цьому протидіяти? Чи можна повернути пристрасть? Так, вважає Сєченов, можна вберегти кохання від власної смерті, але тільки за однієї умови — «підтри­мання мінливості коханої людини». Що це означає? Учений мав на увазі збереження новизни, інтересу партнерів одне до одного, збагачення ними своєї індивідуальності заради забезпечення емоційного тонусу стосунків.

Чому, згідно із соціологічними даними, най­більша кількість розлучень припадає на 5—7-й роки, 10—13-й, а також 18—20-й роки сімейного життя? Однією з головних причин розриву по­дружніх стосунків є зрада. Пошукаймо відповідь на запитання про її причини на сторінках кла­сичної праці І. Сєченова «Фізіологія і психоло­гія». Розлучаються через сенсорний голод, тобто через те, що їй або йому вже відомо, що скаже партнер, зробить, подумає. Усе звично, буденно, сіро в сімейному житті та у сприйнятті партнера. Кохання — це завжди обмін, тому коли вже ні­чим обмінюватися, почуття згасає. І згасає воно з однієї причини — вичерпаності матеріалу для обміну, його збіднення.

Якщо ж подружжя береже свою любов, то ви­користовує її живильні сили для свого особистісного зростання у будь-якій сфері людського буття, чи то в освоєнні нових кулінарних тонко­щів, нових граней виконання батьківських ролей для своїх дітей, спільному освоєнні премудростей садівництва та городництва на земельній ділянці, участі в різних громадських, релігійних об'єднаннях, захоплення мистецтвом, спортом тощо. При цьому він і вона розвивають круго­зір, пізнавальні можливості, збагачують уміння й навички, піднімаючись усе вище і вище ща­блями особистісного зростання, відкриваючи в собі та в коханій людині дедалі більше граней розквіту індивідуальності. Це постійне насичення змісту інтимного спілкування робить партнера завжди цікавим, жаданим. Ось що мав на увазі 1. Сєченов, пропонуючи універсальні ліки для любові: «...Яскравість пристрасті підтримується лише мінливістю образу пристрасті». Цей висно­вок видатного фізіолога перегукується з думкою французького філософа П'єра Тейяра де Шардена: «Любов — це і пригода, і поразка. Вона роз­вивається, як Всесвіт, тільки в постійній зміні».

Якими бувають союзи двох сердець, та як роз­виваються любовні стосунки?

Як з'ясували психологи, щоб закохатися, потрібен збіг щонайменше двох обставин. По-перше, бажання закохатися, тобто установку на те, щоб зустріти його або ж її. По-друге, в мо­мент спілкування з особою протилежної статі має виникнути стан фізіологічного збудження. Результат закономірний — ви обов'язково зна­йдете його або її. От тільки гарантій на те, що цей інтимний зв'язок буде тривалим та щасливим, ніхто дати не зможе. Чому? Поміркуйте над та­кими фактами. У психологічному експерименті взяли участь симпатичні дівчата, які в ролі жур­налістів брали інтерв'ю у молодих чоловіків і давали їм свої візитівки, де були зазначені номери домашніх телефонів. Результати експерименту проявились у двох протилежних за характером моделях поведінки чоловіків. У випадках, коли інтерв'ю відбувалося у спокійному, малолюдному місці, майже ніхто з молодих людей не скорис­тався можливістю зателефонувати симпатичній дівчині. Коли ж спілкування відбувалося у небез­печному місці, наприклад, на підвісному містку, який до того ще й розхитувався над прірвою, це призводило до повального закохування.

Експеримент доводить: нервове збудження стимулює любовний «маркетинг», тобто при­скорює ідентифікацію об'єкта симпатії. Саме при збудженні нервової системи різними за природою чинниками (алкоголем, наркотиками, нікотином, гучними ритмами музики тощо), підкреслюють психологи, збільшується ймовірність фальшивої атрибуції, тобто приписування партнеру очікува­них рис, яких насправді у нього може не вияви­тися. То чи ж варто закохуватися на дискотеці?

Відомо, що ефект рожевих окулярів або так званої подвійної оптики кохання, коли вади об'єкта бажання майже не помічаються, а по­зитивні риси значно перебільшуються, особливо притаманний саме закоханим. Він (вона) про­тягом

певного часу ніби ніяк не здатен скинути пелени з очей. Один партнер може проявляти непорядність у взаєминах, а другий, як у тій пісні: «Нічого не бачу, нічого не знаю, нічого нікому не скажу...».

То чи існують закономірності розвитку щасли­вого кохання? Один із засновників гуманістичної психології, американський учений Абрахам Маслоу вважав, що оптимально сумісною є така пара, де обидва здатні на самопожертву одне заради одного, де існує злиття «Я» з «не-"Я"». Це ото­тожнення з іншим можливе за умови єднання з цінностями коханої людини, стирання граней між собою та іншим, розширення себе світом значущого «Я». При цьому всіх людей — і жінок, і чоловіків — психолог поділяв на тих, хто має здатність до Б-любові, тобто виявляє безкорисли­вість у коханні, та Д-любові, тобто дефіциту в її віддачі іншому. Якщо закохується пара, де один має Б-, а інший Д-властивості, їхнє почуття жи­виться тим, що один охоче віддає тепло свого почуття, а другий радісно його приймає. Значно гірший прогноз щодо збереження любові в тієї пари, де і він, і вона здатні виявляти лише один із різновидів почуття — Д-любов. У цьому разі і їй, і йому так хочеться, щоб їх любили, виявляли увагу, тепло, що в цьому процесі взаємного очі­кування вони можуть перебувати досить тривалий час. Проте жоден із них не робить, а насправді не здатен зробити крок назустріч. Він звинувачує її, вона його, і так інколи впродовж усього життя. «Чому іншим так таланить, — часто запитують вони самих себе, — чому мені так не щастить?». Відповідь, виявляється, дуже проста. Любити треба вміти. Варто лише зустрітися людям із властивостями Б-любові, як вони починають так любити, що зовсім забувають про себе.

Психологи вважають: не кожна людина здатна любити. Якщо ми не вміємо любити себе, наго­лошував Е. Фром, то неспроможні й на почуття до іншого. Придивимося до чоловіків та жінок, яких відрізняє самоповага, самодостатність, ви­сокий рівень упевненості в собі. Як вони вмі­ють любити, дружити, чи рівні, психологічно виважені їхні стосунки з оточенням, особливо з коханими? Вони не зважають на тих, хто на­тякає на зраду коханої людини, підтверджуючи це всілякими фактами та свідченнями. Вони не підозрюють кохану людину, тому що безза­перечно довіряють їй. Вони байдужі до наклепів, пліток, бо переконані: коли і трапляться якісь непорозуміння або навіть зрада, то першими про них дізнаються саме вони від своїх коханих, а не сусідів чи знайомих. І навпаки, любов людей із низькою самооцінкою, невпевненістю у собі супроводжується постійними з'ясуваннями сто­сунків, кризами взаємин, страхами зради, втрати коханої людини, повсякчасними намаганнями дістати підтвердження того, що їх іще люблять.

У всі часи люди закохувалися, продовжували свій рід. Кожне нове покоління освоює одвічну науку побудови інтимних взаємин. У світовому бестселері 60-х років, книжці видатного амери­канського психолога Еріха Фрома «Мистецтво любити» є такі слова: «Деякі вважають, що лю­бов має з з'явитися в результаті спонтанного, емоційного спалаху, раптового, непереборного почуття... Любов до когось — це не просто сильне почуття, це рішучість, це розумний вибір, це від­повідальність, це вчинок».

Практична частина: