Класицизм як літературний напрям.

Класицизм (від лат. classicus — «взірцевий», «довершений») — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття. У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури — Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі «Поетики» Аристотеля та «Послання до Пізонів» Горація француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької творчості у книзі «Мистецтво поетичне» (1674), яка стала естетичною програмою класицизму.

Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам класицизму.

Сама назва «класицизм» підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну «класику». Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого Заповіту.

Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.

Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси — встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

— середні (наукові твори, елегії, сатири);

— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, ви-кривалися вади суспільства і характерів.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами Розуму

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на «Характери» Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських характерів. Тому створені ними образи відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо)

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей — часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із засну-ванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII — на початку XVIII століття.

 

29.Культурно-історична школа в літературознавстві

XIX століття виявилося надзвичайно плідним для роз витку європейської теорії літератури. У цей час інтенсивно розвиваються міжнаціональні зв'язки, поширюється куль турний обмін, формується кілька наукових напрямів і шкіл, діяльність яких знаходить своїх прихильників і впродовж XX століття.

Культурно-історична школа. Родоначальником цього напряму був Іпполіт Тен (1828—1893 pp.) — французький мистецтвознавець, історик. Головні його праці «Історія англійської літератури» (1863—1865 pp.) та «Філософія мистецтва» (1865—1869 pp.) написані на основі позитивістського підходу до осмислення явищ літератури. Фундато ром позитивізму був французький філософ Оґюст Конт (1798—1857 pp.), який оголосив усю попередню філософію недосконалою. Людство, на його думку, повинне ставити перед собою лише такі проблеми, розв'язання яких має безумовний характер. Від мистецтва він вимагав вірності фактові. Позитивізм синтезував наукові знання в різних галузях на засадах соціології.

Свою діяльність І. Тен спрямував на пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури, які досі здавалися залежними від випадковостей і суб'єктивних поглядів письменників. Цей спільний знаменник французький учений прагнув знайти в інших галузях науки. Так, скориставшись працею Ч. Дарвіна «Про походження видів», І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ. Він вимагав від літературознавців об'єктивності й точності висновків: треба зрозуміти природу творчості, а не влаштовувати суд над письменником. Функція дослідника буде вичерпаною тільки тоді, коли він визначить причини, що викликали певні факти, віддзеркалені в художньому творі. Літературознавець має уникати як позитивної, так і негативної оцінки викладеного матеріалу.

Позитивним моментом культурно-історичної школи І. Тена є той факт, що мистецтво тут розглядається у прямій залежності від суспільства. Зміна суспільних відносин спричинює певні зміни в художній творчості. Однак є сталі риси, які змінюються досить повільно. І. Тен називає їх расовими. Це — національні особливості, ментальність нації.

Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс (Італія), О. Пипін, М. Тихонравов (Росія). Одним із перших головні засади культурно-історичної школи на україн ському ґрунті застосував М. Костомаров («Обзор сочинений писанных на малороссийском языке», 1843 р.). У XX столітті методологію культурно-історичної школи активно викори стовували В. Л. Паррінгтон (США), Р. Менендес Підаль (Франція), П. Сакулін (СРСР).

Культ.-істор. школа – група вчених, які досліджували твори в культ.-істр. аспекті, у зв*язку з середовищем, що породило їх. Виникла в Європі сер. 19 ст. Поштовх напрямку дав Гердер, який вважав, що поняття література – це не всі худ. твори, написані мовою даного народу, а тільки ті, які відображають його історичний розвиток. Основоположник напряму - Іполіт Тен, який створив філософію мистецтва, ядро його методології є трилогія: «Раса», «Середовище», «Момент». «Раса» - національні особливості народу, які відбиті у літературі Півн народи – спокійні, під. – більш темпераментні, у 19 ст. французи роблять революцію, німці – хочуть удосконалити суспільство. Але ці всі риси є змінними. «Середовище» - Це клімат, природа, історія. Психологія та поведінка залежать від умов та середовища існування. «Момент» - це певний історичний ракурс, момент, відрізок часу в якому ми живемо. В Моменті поєднується раса і середовище.

В Україні традиції цієї школи знайшли своє втілення в працях М. Дашкевича проф. Київського університету, Він вважав, що великий вплив на народ мають суспільні обставини, зв'язок з дійсністю. Ми не можепо ототожнювати картини письменника в творі з реальною дійсністю. Важливе значення має особистісний підхід письменника, на його внутрішнє життя та переживання. Але не тільки життя впливає на письменника, а й навпаки. Пркл. Вплив Шекспіра на літературу. М. Дашкевич «українській літературі характерним є билини», які походять з Київщини. Їх мотиви збереглися лише в піснях. М.Петров -осон. праця «Нариси укр.. літ-ри 19ст.». Викладав в Московському універс. Він вважав.що укр. літ-ра є не самостійною, а наслідувальною.

Філософська основа напрямку– ПОЗИТИВІЗМ. За Культ.-іст. Школою: художній твір – це фіксація духу народу в різні історичні моменти його життя; Розгляд детермінізму твору - причинно-наслідковості: твір як наслідок, причина: раса (національність, менталітет), середовище (природа, клімат,соц. обставини), момент (досягнення рівня культури, традиція). Расі Тен надавав найбільшого значення, момент – витвір взаємодії раси і середовища, - це час, що його історично перетинають народ і поет, які, у свою чергу, впливають на наступний щабель розвитку. На поч.20 ст. культ.-істор. Школа перестала існувати.