Драматургія. Основні прикмети творів драматичного роду.

Драма – в широкому значенні цього слова- це один із трьох родів літературних творів, у якому органічно, по-мистецькому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Показ, а не розповідь-суть драми. Від лірики драма відрізняється тим, що в ній автор від себе нічого не говорить. Драма є твором об*активним, а не суб*активним, бо її автор говорить не сам, а примушує говорити дійових осіб, стоїть ближче до епосу, події ж зовнішнього світу в ній зображуються так, як сприймає їх автор. Дійовість (поєднання слова з пантомімою) є істотною ознакою драми. Драматичний твір має елементи епосу- діалогічна форма виразу і боротьба зовнішня і внутрішня. В драмі головний інтерес зосереджується саме на боротьбі, яку ведуть дійові особи на очах глядача. Боротьба у п’єсі може починатися тоді, коли в основу її зображення покладено гострий конфлікт в особистому чи громадському житті людей. Основні жанри драми виділяються з огляду на тип конфлікту, покладеного в основу побудови твору:-трагедія – відтворює гострі, непримиренні життєві конфлікти, що приховують у собі катастрофічні наслідки, які завершуються загибеллю героя (Ромео і Джульєтта);-власне драма – п’єса з гострим конфліктом, показує особистість у її складних стосунках із суспільством і у тяжких переживаннях; (Наталка Полтавка Котляревського, Мина МазайлоКуліша, Украдене щастя Франка)проте існує можливість благополучного розв’язання конфлікту сил, що стикаються; комедія – зображує конфлікти, у яких стикаються життєві характери, які діють в обставинах, що викликають сміх (Гоголя, Квітки Основяненка, Куліша, Карпенка Карого). Арістотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії як одного з жанрів драматичного роду літератури. Його визначення трагедії як наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає через співчуття й жах очищення — катарсис, на багато століть визначило підходи до драми. Представники Просвітництва Дідро і Лессінг. Вони намагалися наблизити літературу до життя сучасного суспільства. Дідро у праці *Бесіди про побічного сина* стверджує про те, що оскільки будь-який драматичний твір є явище моральне, у нього мають бути середній жанр і два крайніх жанри. Останній в нас комедія та трагедія, але людина не завжди буває в горі або в радості. Існує певна відстань, яка розділяє комічний і трагічний жанри. Серйозний жанр має свою поетику.Сюжети його повинні бути значними, а інтрига проста, близька до нашого побуту і дійсного життя. Серйозний жанр допускає монологи, тому він ближчий до трагедії, ніж до комедії- жанру, в якому монологи короткі і зустрічаються рідко. Мораль твору мусить бути переконливою для усіх. Лессінг у праці Гамбурська драматургія говорить про те, що потрібно описувати розвиток подій без стрибків, з природною поступовістю; характери важливіші за факти і характери автор має пояснювати а не змінювати, бо це знищує індивідуальність.Лессінг каже про право вимагати від поета узгодженості (в характерах не повинно бути ніяких внутрішніх суперечностей, вони мають бути завжди однакові, вірні собі, можуть виявлятися то сильніше, то слабше, але жодна з цих умов не повинна впливати так сильно, щоб робити чорне білим).Якщо в характері немає повчальності, то для поета немає в ньому і доцільності. Коли геній створює і зображує свої головні характери, то він при цьому має на увазі більш глибокі цілі: навчити нас, що ми повинні робити і чого не повинні. У збірці статей "Гамбурзька драматургія"" Лессінг піддавав критиці театр Корнеля і Вольтера за наслідування готових зразків, за типовість і шаблонність образів та нав'язливий дидактизм, а головне — за статичність. сформував цілісну концепцію драми в боротьбі проти класицистичної драматургії і теорії драми. Фальшива, з точки зору Лессінга, сама форма класицистичної драматургії. І це виявлялося не тільки в симулюванні єдності часу і місця, недосяжного і непотрібного, але і у всій структурі п'єс — в побудові дії і діалогу, у неприродній, манерній мові героїв. Герої подібних творів — не люди, а машини. Такими їх зробили придворні звичаї та смаки. Неприйняття форми диктувалось неприйняттям змісту. Лессінг заперечував ідейні й моральні принципи класицизму - - знищення особи в ім'я державних інтересів, відмову від радощів життя тощо; ідеал драматурга— характери мужні, сильні, що живуть законами гармонії розуму і почуття; трагедії стародавніх грецьких поетів, а також Шекспіра — це істинна вершина драми. Вони були вірні природі, людській вдачі, пристрасті їхніх героїв знаходили вираження в дії, із дії ж. строго логічної й доцільної, випливає і їхній моральний урок.

 

 

Епос. Структура творів епічного роду.

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи (висловлювання автора) і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь "про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії". За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору (Максим Максимович у повісті "Бела" з "Героя нашого часу" М. Лермонтова). Світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене і пережите. Про це свідчать античні романи — "Метаморфози" ("Золотий осел") Апулся і "Сатирикон" Петронія, мемуарні оповіді Б. Лепкого "Казка мойого життя".Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях. Епос має три типи художньої форми: віршовий, прозаїчний і синкретичний. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють 3 групи епічних жанрів. До великих належить епопея(іноді роман-епопея) і роман, до середніх – повість, малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, притча, казка, міфі, легенда, притча. З погляду складності видів епічного роду щодо розгортання в них зображуваних характерів маємо 4 форми: 1. Первісна, де х-тер подано в його найпростішій формі, як у байці, деяких казках; 2) мала епічна форма (як оповідання, новела, інколи казка, нарис) де х-тер подано в одному, відносно закінченому моменті життєвого процесу; 3) середня епічна ф, де х-тер подано в процесі його життєвого розвитку (повість); 4) велика епічна форма (роман, епопея), х-тер подається у процесі життєвого розвитку, й у системі однорідних за розгорнутістю характерів (на відміну від повісті, де в центрі є лише один розроблений х-тер). Оця різниця в розробленості х-терів в результаті визначає своєрідність художньої будови твору в цілому.

 

Естетичні категорії.

Естетика (від грецького – відчуваючий, чуттєвий), філософська наука, яка вивчає сферу естетичного як специфічні прояви цілісного відношення між людиною і світом і область художньої діяльності людей. Основними естетичними категоріями виступають прекрасне і потворне, визвишене і низьке, драматизм, трагічне і комічне, героїчне тощо. Прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей: прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються; уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо; розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо; Наступна категорія - потворне - протилежність прекрасного, його антипод. До потворного відносять усе те, що виступає як антицінність і не відповідає людській сутності. Ця категорія пов'язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене - це перевищення міри, тобто піднесене - це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущість, які впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, які піднімають її над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов'язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу. Низьке - категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини відповідну (негативну) естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не уся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Трагічне — одна з естетичних категорій, яка характеризуй ту грань освоєння світу, що викликається сприйняттям глибоких страждань і навіть загибелі людей, котрі втілюють у собі суспільний естетичний ідеал. Т. тісно пов'язане з величним, оскільки виявляє гідність і велич людини, здатної до самопожертви Т. лежить в основі жанрових різновидів трагедії, Трагічні ситуації і колізії художньо досліджуються і в епічних творах ("Людина і зброя" О.Гончара, трилогія "Ost" У.Самчука). Трагічним пафосом пройнято чимало ліричних творів Є.Маланюка, Є.Плужника, поетів "розстріляного відродження", шістдесятників-дисидентів. Комічне - результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького - піднесеному, внутрішньої пустоти - зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов'язане із загальною культурою людини.

12. Естетичні судження про художній твір. Естетична оцінка, естетичний смак та естетичні погляди.

Естетичне сприйняття розвив. успішно, коли здійснюється систематичне спілкування з творами мистецтва. В процесі естетичного сприйняття нерідко виникають судження про побачене і почуте. Естетичне судження пов’язане з генетичною оцінкою всього твору, його змісту, втілення в художніх образах. Естетич. судження фіксують в словах те, що являється джерелом і суттю естетичних переживань. Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистому ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку проявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості. Естетичний смак має також і особливу модифікацію — художній смак. Розвивається він на основі естетичного і взаємно впливає на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом” мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою людини, тобто знанням нею історії мистецтв, законів формотворення різних видів, мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою.

Справжня естетична оцінка доступна кожному індивіду з тонким розумінням почуттів, зі здатністю співпереживати, співчувати. Одним з перших хто здійснює естетичну оцінку твору є сам автор. Він прагне свободи творчості і одночасно бажає своїми творами показати, а можливо й нав’язати, свою оцінку дійсності глядачу, слухачу та іншим. Традиції намагаються обмежити його правилами. Підкорившись їх бажанням,автор може втратити те єдине, що дав йому Бог. В свою чергу люди, оцінюючи, не зважають лише на форму твору, а й зосереджують увагу на тому стані свідомості, яке викликає об’єкт оцінювання. Їх поглинають почуття, викликані твором. Можливість отримання естетичних емоцій від сприйняття твору визначається «рівнем інтелектуального розвитку суб’єкту сприйняття, активністю його свідомості, багатством уяви..
Естетичні погляди. Давно утвердилася думка: для того, щоб розумітися в мистецтві і виносити правильні судження щодо нього, необхідно передусім любити його, володіти певними професійними знаннями, проникливе осягнути значний обсяг окремих художніх творів різних історичних епох та різних видів мистецтва. Оскільки кожен твір мистецтва є витвором свого часу, належить своєму народові, певному середовищу і залежить від них, необхідно знати більш широкий контекст історичних обставин, в яких жив і творив митець.

 

 

Етнопсихологія Еннекена.

Естопсихологія — різновид психологічного методу в літературознавстві, породжений психологічною школою 80-х років XIX ст., зумовлений потребою поєднання принципів естетики, психології та соціології при вивченні художнього твору. Термін зобов'язаний своєю появою французькому досліднику Е. Еннекену * Наукова критика*,, який спирався до досвід О. ПІ. Сент-Бева, І. Тена, полемізував з ними, вважаючи, що душа письменника адекватніше висвітлюватиметься за допомогою не так біографічних, як естетичних принципів, що не лише раса, довкілля і момент можуть впливати на митця, а й навпаки — творча особистість. Відтак окреслювалося три види аналізу: естетичний (вивчення естетичних почуттів і засобів) психологічний аналіз (виявляється в худ творі психолог особливостями автора, які в тому чи ін. полотні можуть проявитися) і Соціологічний- виявлення контактів між художником і реципієнтом. Цей метод знайшов продовження у працях 20 ст. (рецептивна естетика).Франко поділяє його вчення про 3 види аналізу у творах. І. Франко певним чином сприйняв деякі положення теорії Е.Еннекена, хоч у його працях немає посилань на неї. Естетичний, психологічний та соціологічний аналіз застосовані у праці І.Франка "Із секретів поетичної творчості".