Психологічна школа у літературознавстві (В.Вундт, О.Потебня).

Психологічна школа — дослідницький напрямок, у основу якого покладено вивчення худож. явищ, зокрема, літ. тв. у заломленні типовою
індивідуальністю творця та реципієнта (читача). Звертання до психологізму в літ-знавстві виникає найінтенсивніше у 80-90-ті рр. XIX ст., коли філософський позитивізм у естетиці набуває нов. рис: соціологічний підхід до явиш сусп. життя поступається місцем психологізмові (Л.Ворд,
Г.Тард, У. Мак-Дугалл). Літ-знавча П.ш. розвивається в кількох течіях, які не завжди пов’язані між собою. Піонерами психол. вивчення л-ри вважаються В.Вундт (1832 1920) та О.Потебня (1835-1891). Нім. психолог, філософ і фольклорист В. Вундт був представником т.зв. етнографічної психології. Зокрема, у праці «Міф і релігія” він тлумачив уявлення продух, душу, нижчу міфологію (русалка, лісовик, джин тощо) з позицій психології первісної людини. Ці думки Вундта дуже продуктивні для порівняльної міфології, фольклористики та етнографії. Не вважаючи психол. дослідження мист-ва універсальним методом, він прагнув виявити психол. мотиви худож. творчості, встановлював психол. форми розвитку образотворч. мист-тв на ранній стадії. Перші кроки тут визначені Вундтом як “мист-во моменту” з функцією умовних знаків; “мист-во для пам’яті», коли вже є турбота про майбутнє; “прикрашаючи мист-во” — останній етап примітивних мотивів. До виших психол. етапів він відносив «наслідуюче” та ідеальне” мист-во. коли певне зображення проходить через почуття, свідомість і волю митця, той вносить у предмети свої ідеї. Сприйняття дійсності і мист-ва Вундт зумовлював аппер­цепцією, набутим раніше життєвим досвідом. Історія зміни стилів зводиться ним до панівного настрою епохи — релігійного чи світського. У твор. процесі нім. психол. значне місце відводив сновидінням та галюцинаціям, випереджаючи психоаналітичні судження Фройда.

Coціально-психол. аспект П.ш. отримав вираження в «Поетиці” нім. психолога Р.Мюллера-Фрайенфельса, котрий убачав залежність сюжетики й стилістики не лише від психол. особливостей митця, але й від соц. та культурного розвитку тих. хто сприймає худож. тв. Він
намагався встановити типи митців за характером їхньої психіки, в coц. плані, за різновидами мислительного життя, ступенем інтелігентності,
темпераментом. Як різновид психол. вивчення л-ри Мюллер-Фрайенфельс визначав т. зв. об’єктивно-аналітичний метод, предметом якого
був не автор і читач, а сам твір, шо розглядався як система свідомо і навмисно організованих «подразників”. У Франції під впливом П.ш.
виникла естопсихологічна школа. Засновником П.ш. в укр. та рос. філології був Потебня, який систематично виклав своє, розуміння психол. аспектів мови та словесності (“Мова і мислення». 1862). Він виховав у Харківському ун-ті плеяду літ-знавців та мовознавців психол. напрямку (Д.Овсянико-Куликовський, Б.Лєзін,В.Харцієв. А.Горнфельд. А.Попов та ін.). В основі вчення Потебні — думка про зв’язок мови й
мислення, виголошена раніш В.Гумбольдтом; слово не тільки виражає думку, aлe й генерує її в процесі комунікації між людьми. Розуміння
слова Потебня вважав виключно індивідуальним. Крім зовн., звукової форми, багато слів несуть у собі образ — внутр. форму, шо допускає їх
переносне значення. Внутр. формі слова відповідає внутр. форма худож. тв., ідентичне розуміння якого неможливе, бо у кожного, хто його сприймає, і слово, і тв. містять свої уявлення. Завданням літ-знавства Потебня вважав “нове застосування» худож. образу в межах його основи. Т. ч. Потебня звертав особливу увагу на специфіку сприйняття та тлумачення тв. Його теорію можна визначити як лінгвістичний різновид П.ш.

 

Рецептивна естетика.

Рецептивна естетика (лат. receptio — сприйняття) — різновид естетичної теорії, яка зосереджується на проблемі сприймання художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Спираючись на праці естетиків-феноменологів (Н. Гартмана, Р. Інгардена), систему положень розробили німецькі філологи Г.-Р. Яусс і В. Ізер в 70-х XX ст. Це, власне, проблема читача, яка активно розроблялася і в українському літературознавстві ще в 20-ті. Вихідна теза Р.е. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторівнева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. У системі "автор—твір—читач" прихильники Р.е. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографічним методом та естетики структуралізму з її методом повільного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач", а У. Еко обґрунтував положення про відкритий характер художнього твору. Увагу було привернуто до розбіжностей між текстом і твором, до адекватності читацького Сприймання та проблем інтерпретації тексту художнього твору, смислу художніх висловлювань. Такий естетико-функціональний підхід до вивчення художньої літератури давав можливість уникнути поверхового гносеологізму і вульгарного соціологізму, які довго панували у радянському літературознавстві. Проблематику адресата художнього слова, структури літературних творів по-своєму розробляв М. Бахтін, ідеї Р. є. застосовували у своїх дослідженнях російські вчені Ю. Борев, М. Гей. В Україні проблему читача в середині 60-х, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка, О. Білецького, розробляли Б. Кубланов, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, В. Брюховецький, М. Ігнатенко, а в історико-літературних дослідженнях на ідеї Р. є. спиралися М. Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін.

 

Рима. Роль рими у поезії.

Рима – це співзвучність слів або закінчень віршових рядків. Найчастіше рима буває в кінці віршів-рядків, але є і внутрішні рими (всередині рядка). Щодо зародження рими, то існує кілька теорій. Одні вважають, що це вплив арабської римованої лірики, інші повзують її виникнення з розвитком ритмічного латинського віршування (зокрема ранній християнських гімнів), ще інші посилаються на те, що на появу римування вплинув муз.супровід у деяких жанрах обрядової лірики. Очевидно, що рима виникла у різний час і в різних народів спонтанно, а основний її чинник – наявність ритму та його звукове вираження. Рима виконує такі функції: 1) ритмічну: рима позначає закінчення вірша-рядка; 2) мнемотехнічна: рима сприяє запам’ятовуванню віршів; 3) естетична: рима прикрашає вірш. Залежно від того, на який склад падає наголос у закінченні вірша рядка, виділяють чоловічу, жіночу, дактилічну та гіпердактилічну риму. Терміни «чол..» і «жін..» запозичені з Франції (до18 ст.. у франц.мові слова жіночого роду мали наголос на передостанньому складі, а чоловічого – на останньому); терміни «дактилічна» і «гіпердактилічна» походять від назви трискладової стопи з наголосом на першому складі. Чоловіча рима – закінчення вірша-рядка з наголосом на останньому складі (обнялась-злилась). Жіноча рима – віршове закінчення з наголосом на передостанньому складі (грона-корона). Дактилічна – наголос на третьому з кінця складі (яснесенький-тихесенький). Гіпердактилічна – на четвертому з кінця (милування-силування).

За особливостями співзвучності розрізняють рими точні і неточні (повні і неповні). Точна (повна) рима характеризується повним або майже повним спів падінням звучання римованих слів (звіробою-юрбою-бою). Неточна рима (неповна) побудована на рівноскладовості і різнонаголошеності закінчень рядків. Співзвучність виникає на основі спів падіння окремих голосних чи приголосних звуків або окремих складів, зокрема наголошених (колоссю-укосить, кривавий-отаву).

Внутрішня рима виникає всередині рядка завдяки співзвучності суміжних ритмічних відтінків або суміжних слів (Там, де втомно в темінь тоне / кучерявий вечір). У залежності від позиції рядків, які римуються, розрізняють три основні схеми римування: - суміжне (парне); - перехресне; - кільцеве (оповите). У межах однієї строфи можуть поєднуватись кілька схем римування.

 

 

58. Риторичні фігури і їх значення у поетичній мові.

Риторичні фігури (з гр..: ритор – оратор, промовець) – стилістичні звороти, що надають художній мові експресії, емоційності, впливової сили; мають умовно-діалогічний характер. Риторичні фігури постають внаслідок порушення комунікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діалогічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не розраховані на реальну відповідь або практичну дію, як це має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог слугує передусім потребам обміну інформацією, такому звертанню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або спонукає його до конкретних вчинків. Діалогічність риторичних і словесних зворотів цілком умовна і служить у творах худ.літератури меті індивідуалізації та емоційного увиразнення мовлення, привертання особливої уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих випадках використовується з композиційною метою. Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику. Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача і висловити ставлення мовця (Україно моя! Чисті хвилі ланів, / Променисті міста, голубінь легкокрила! М.Рильський). Частіше воно застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору. Риторичне питання – це питання, як ставиться не з метою отримання відповіді, а з метою афористичного узагальнення загальновідомої або очевидної думки (Кати знущаються на нами,/ А правда наша п’яна спить./ Коли вона прокинеться? Т.Шевченко). Інколи поставлене автором запитання мотивує подальше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов’язані з запитанням, смислові аспекти. Риторичне заперечення – це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника (Ні, друже мій, не та родина! І.Франко). Риторичний оклик – це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного (О, що за туга розум мій опала! М.Зеров).