Багатство й різноманітність змісту і художніх форм.

Багатство й різноманітність змісту і художніх форм.

В усіх предметах і явищах, що нас оточують, є зміст і форма як їх протилежні сторони. Зміст — це сукупність елементів і про­цесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідно­шення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними. Коли людина сприймає художній твір, проблеми змісту і фор­ми для неї не існує. Мистецький твір постає перед нею як щось цілісне, як єдність змісту та форми. Але у кожному творі є свій зміст і своя форма. Зміст художнього твору — поняття складне й багатогранне. Це перш за все явища дійсності, які відображаються у мистець­кому творі, але він не зводиться лише до механічного копіюван­ня предметів і явищ, які стали для нього основою. Справа у тому, що перед, тим, як втілитися у майстерний твір, явища дійсності мають відобразитися у свідомості художника, бути ним усвідомлені, пройти через його серце. Саме тому у змісті вияв­ляється особистість майстра, його смаки та погляди, його при­страсті та переконання. Світогляд велетня мистецтва має вик­лючно важливе значення у художній творчості, й усі його слабкі та сильні сторони неминуче відбиваються у творах. Приклади того — творіння таких великих митців, як Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Бальзак, Е. Золя, Т. Драйзер та ін. Зміст художнього твору — це дійсність, усвідомлена і пережита художником та відбита у цьому творі. зміст художнього твору ділиться на елементи: тему та ідею. Тема — це коло явищ дійсності, які зображаються автором. Безперечно, що глибина теми, її соціальна значущість, відповідність інтересам людства багато в чому зумовлюють той інтерес, який мистецький твір викликає у людей. Тому й існу­ють «вічні теми». Драми В. Шекспіра не були б безсмертними, якби в них не звучали теми, які цікавлять і хвилюють людей — теми Гамлета, Отелло короля Ліра, Ромео і Джульєтти, Макбета тощо. Існують актуальні теми, пов’язані із завданнями суспіль­ної практики певної країни, епохи. Твори Д.А. Фурманова, Ідея — головна думка художнього твору, яка вира­жає ставлення митця до дійсності.напр. Марко Вовчок у повісті Інститутка відображає наростання народного гніву проти кріпосництва, визрівання сили селянського стихійного протесту. Це тема. А ідея твору зводиться не лише до виявлення побажань звільнити селян, а й до заклику протистояти, протестувати проти злої волі кріпосників. Зміст являє собою єдність об’єк­тивних і суб’єктивних начал у художньому творі, єдність теми, ідеї та авторської оцінки. Практичним виявом змісту у творі є його художня форма, завдяки якій твір сприймається і залишається таким для наступ­них поколінь. Кожен вид мистецтва має свій матеріал. Так, матеріалом у музиці є звуки, організовані в лад. У літературі за матеріал править слово. У цілому будь-який мистецький твір постає як гармонійне поєднання художнього образу і матеріалу. Отже, форма включає матеріал і такі елементи, як компози­ція, сюжет, зображувально-виражальні засоби та ін. Композиція (з лат. — упорядкування, розташування) — це структурна побудова художнього твору, розміщення і співвідно­шення всіх його елементів і частин у єдиному цілому. Компози­ційна побудова твору підпорядкована змісту, сприяє розкриттю руху, динаміці дії, почуттів і думок автора. Композиція може містити різні елементи: у літературному творі — це експозиція, зав’язка, кульмінація і розв’язка, у теат­ральному спектаклі — мізансцени, дії, сцени, акти. Композиція тісно пов’язана із сюжетом. Сюжет — це внутрішній зв’язок подій у творі, взятих у їх часовому розвитку. Його джерелом є процеси, що відбуваються у реальному світі. До форми художнього твору належать і зображувально-виражальі засоби, які є знаряддям її утворення. для письменників засобом ство­рення художнього образу є слово. Але мета літератури, як і живопису, полягає не в тому, щоб займатися пустою словотвор­чістю, живописанням, а в тому, щоб за допомогою зображуваль­но-виражальних засобів розкрити сенс явища, події, вчинку — розкрити зміст. Художня форма — це не механічне поєднання, елементів, вона являє собою складне утворення що включає дві рівні, інши­ми словами «внутрішню» і «зовнішню» форми, До «внутрішньої» форми належать сюжет і характери, їх взаємозв’язок є образ­ною структурою художнього змісту, способом його розвитку; до «зовнішньої» — усі зображувально-виражальні засоби мистецт­ва, вона виступає способом матеріального втілення змісту. Такі елементи форми, як композиція, ритм — це скелет, кістяк ху­дожньо-образної тканини мистецького твору, вони поєднують всі елементи зовнішньої форми. Сприй­няття мистецького твору йде зворотним шляхом: спочатку лю­дина схоплює зовнішню форму, а потім, проникаючи у глибину твору, розуміє сенс внутрішньої форми. У підсумку вся повнота художнього змісту стає опанованою. Отже, аналіз елементів форми дозволяє дати більш чітке визначення форми художньо­го твору. Форма — це внутрішня організація, структура ху­дожнього твору, створена за допомогою зображувально-вира­жальних засобів даного виду мистецтва для вираження худож­нього змісту.

 

 

Естетичні категорії.

Естетика (від грецького – відчуваючий, чуттєвий), філософська наука, яка вивчає сферу естетичного як специфічні прояви цілісного відношення між людиною і світом і область художньої діяльності людей. Основними естетичними категоріями виступають прекрасне і потворне, визвишене і низьке, драматизм, трагічне і комічне, героїчне тощо. Прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей: прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються; уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо; розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо; Наступна категорія - потворне - протилежність прекрасного, його антипод. До потворного відносять усе те, що виступає як антицінність і не відповідає людській сутності. Ця категорія пов'язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене - це перевищення міри, тобто піднесене - це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущість, які впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, які піднімають її над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов'язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу. Низьке - категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини відповідну (негативну) естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не уся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Трагічне — одна з естетичних категорій, яка характеризуй ту грань освоєння світу, що викликається сприйняттям глибоких страждань і навіть загибелі людей, котрі втілюють у собі суспільний естетичний ідеал. Т. тісно пов'язане з величним, оскільки виявляє гідність і велич людини, здатної до самопожертви Т. лежить в основі жанрових різновидів трагедії, Трагічні ситуації і колізії художньо досліджуються і в епічних творах ("Людина і зброя" О.Гончара, трилогія "Ost" У.Самчука). Трагічним пафосом пройнято чимало ліричних творів Є.Маланюка, Є.Плужника, поетів "розстріляного відродження", шістдесятників-дисидентів. Комічне - результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького - піднесеному, внутрішньої пустоти - зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов'язане із загальною культурою людини.

12. Естетичні судження про художній твір. Естетична оцінка, естетичний смак та естетичні погляди.

Естетичне сприйняття розвив. успішно, коли здійснюється систематичне спілкування з творами мистецтва. В процесі естетичного сприйняття нерідко виникають судження про побачене і почуте. Естетичне судження пов’язане з генетичною оцінкою всього твору, його змісту, втілення в художніх образах. Естетич. судження фіксують в словах те, що являється джерелом і суттю естетичних переживань. Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистому ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку проявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості. Естетичний смак має також і особливу модифікацію — художній смак. Розвивається він на основі естетичного і взаємно впливає на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом” мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою людини, тобто знанням нею історії мистецтв, законів формотворення різних видів, мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою.

Справжня естетична оцінка доступна кожному індивіду з тонким розумінням почуттів, зі здатністю співпереживати, співчувати. Одним з перших хто здійснює естетичну оцінку твору є сам автор. Він прагне свободи творчості і одночасно бажає своїми творами показати, а можливо й нав’язати, свою оцінку дійсності глядачу, слухачу та іншим. Традиції намагаються обмежити його правилами. Підкорившись їх бажанням,автор може втратити те єдине, що дав йому Бог. В свою чергу люди, оцінюючи, не зважають лише на форму твору, а й зосереджують увагу на тому стані свідомості, яке викликає об’єкт оцінювання. Їх поглинають почуття, викликані твором. Можливість отримання естетичних емоцій від сприйняття твору визначається «рівнем інтелектуального розвитку суб’єкту сприйняття, активністю його свідомості, багатством уяви..
Естетичні погляди. Давно утвердилася думка: для того, щоб розумітися в мистецтві і виносити правильні судження щодо нього, необхідно передусім любити його, володіти певними професійними знаннями, проникливе осягнути значний обсяг окремих художніх творів різних історичних епох та різних видів мистецтва. Оскільки кожен твір мистецтва є витвором свого часу, належить своєму народові, певному середовищу і залежить від них, необхідно знати більш широкий контекст історичних обставин, в яких жив і творив митець.

 

 

Етнопсихологія Еннекена.

Естопсихологія — різновид психологічного методу в літературознавстві, породжений психологічною школою 80-х років XIX ст., зумовлений потребою поєднання принципів естетики, психології та соціології при вивченні художнього твору. Термін зобов'язаний своєю появою французькому досліднику Е. Еннекену * Наукова критика*,, який спирався до досвід О. ПІ. Сент-Бева, І. Тена, полемізував з ними, вважаючи, що душа письменника адекватніше висвітлюватиметься за допомогою не так біографічних, як естетичних принципів, що не лише раса, довкілля і момент можуть впливати на митця, а й навпаки — творча особистість. Відтак окреслювалося три види аналізу: естетичний (вивчення естетичних почуттів і засобів) психологічний аналіз (виявляється в худ творі психолог особливостями автора, які в тому чи ін. полотні можуть проявитися) і Соціологічний- виявлення контактів між художником і реципієнтом. Цей метод знайшов продовження у працях 20 ст. (рецептивна естетика).Франко поділяє його вчення про 3 види аналізу у творах. І. Франко певним чином сприйняв деякі положення теорії Е.Еннекена, хоч у його працях немає посилань на неї. Естетичний, психологічний та соціологічний аналіз застосовані у праці І.Франка "Із секретів поетичної творчості".

 

 

Середньовіччя

Епоха середньовіччя поділяється на:

1. Темні віки (IV- VIII ст.)

2. Раннє середньовіччя (VIII- XII ст.)

3. Пізнє середньовіччя (XIII- XV ст.)

Цей період характеризується великим впливом церкви на все життя людини, боротьбою держави з церквою.

1.Темні віки – це IV ст., переселення народів, розпад Західної Римської Імперії, криза в економіці та політиці. Занепад культури та освіти, безграмотність.

2. В кінці VIII ст. це період так званого каролінгського відродження пов’язаного з ім’ям Карла Великого який провів реформу письма.

3. В XII ст. набувають розвитку міста, таким чином вони стають культурними центрами. Хоча і є під сильним впливом церкви яка критикує античність. Популярними стають різні вчення серед них і схоластика, яка виникає ще в ранньому середньовіччі – це середньовічна християнська філософія, яка говорить проте що шлях до розуміння Бога є у роздумах.

Містицизм зародився у XII ст. Основним представником був Бернард Клеверський. Сенс людського життя є пізнання Бога, нерозум веде до Бога, а любов.

Якщо говорити про середні віки не можна не згадати Тома Аквінського (1225 – 1274) – вихованець Бернардинського монастиря, монах домінікан, магістр теології який говорив, що розум людині дається Богом, а віра іде з розуміння того, що дав тобі Бог. Віру можна досягти через розум. Його теологія стає священною наукою.

Формування середньовічної картини світу під впливом і тиском теології. Світ є реальним Богом задуманим, головна риса картини світу його завершеність:

1. Віра в авторитет та символи.

2. Святе Письмо та праці отців церкви були авторитетом.

3. Все нове вважається гріхом.

4. Віра в дива

5. Фанатична віра в Бога.

6. Служіння Богу – єдина мета.

У цей період широкого поширення набуває:

1. Освіта. Зароджуються латинські міська та сільська література.

2. Лицарська поезія.

3. Поезія трубадурів

4. Готичний стиль в архітектурі

5. Університетська освіта

Змінення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті, вимога появи вільної робочої сили – створили передумови формування нової культурної епохи, яка дістала назву Відродження(XIII – XVII)

Відродження

Ця епоха започаткована фундаментальними відкриттями в природничих науках, гуманізму в суспільних відносинах. Це був період не простого відродження чогось вже досягнутого античним світом, а період своєрідного способу життя, мислення, світобачення.

Виділяють 2 регіони Відродження: Італія & Англія і Франція.

Італійське Відродження поділяється на:

1. Проторенесанс (XIII – поч. XIVст.)

2. Раннє Відродження (кінець XIV – XVст.)

3. Високе Відродження (кінець XV - поч. ХVIст.)

4. Пізнє Відродження (кінець XVI – поч. XVIIст.)

Відродження спрямовання культури до оновлення античної спадщини, заперечення середньовічних поглядів, зародження гуманістичних ідей, падіння авторитету церкви.

Вперше термін гуманізм вжив Леонардо Бруні – особистість повинна всесторонньо розвиватись. Батьком гуманізму вважають Петрарку, людину яка вважала, що людина не повинна відмовлятись від земних радостей. Він критикував за її аскетизм і прагнення від відмов від всього що, приносить радість і задоволення людині. В період Відродження багато ідей про державу та форми правління подає Ніколо Мак’явеллі. Головна мета життя людини – це служіння на користь державі. Томас Мор, Е. Ротердамський, Леонардо да Вінчі – вони висувають зовсім нові ідеї, незвичні для усього періоду.

Просвітництво

Доба Просвітництва виникає в XVIIIст. Це період розуму. Ідеї про демократичні свободи. Свій початок Просвітництво бере ще в XVIIст. Спроба пояснити явища природи і життя. Велику роль відводять освіті. На перше місце ставиться механіка. Критикується існуючий державний лад.

Вольтер критикує церкву. Бог служить людині, а не людина Богу. Людина – найбільша цінність. Вольтер виступає проти війни. Рушійною силою прогресу є людський розум. Завдяки ідеям формуються закони, а закони формують відносини між людьми. Ідеал правління освітченний монарх.

Монтеск’є теж критикує церкву. Розум – є головним законом. В державах де панує гарячий клімат люди більш схильні до рабства і тиранії, ніж в холодних країнах, де загартовується воля і прагнення до життя.

Загалом це період звернення поглядів до людини розумної, освітченної та впевненої в собі, зменшується вплив церкви, розвивається наука.

XVIII – початок XIXст. – епоха романтизму, вплив Великої французької революції і заперечення ідей Просвітництва. Головна рушійна сила народ. Представниками романтизму були: Руссо, Дідро, Байрон, Герде.

Перша половина XIXст. – це криза традиційних систем цінностей. Пошук універсальних моделей світу під впливом нових ідей.

Друга половина XIX – початокXXст. – це період наукових відкриттів, промислових революцій. Перехід від відсталого суспільства до розвинутого.

Дарвін висунув теорію загальної еволюції. Г. Спенсер продовжив розвивати теорію еволюції. Все рухається перед суспільством як живий біологічний організм.

Сучасна культура

В XX – XXIст. розвивається модерн та постмодернізм.

Модерн – це сукупність умов життя створених в епоху еволюції 60р.XXст. Початок виникнення сучасної науки. Формується індустріалізація суспільства. Модернізм вбачає в собі такі шляхи розвитку суспільства:

1. Капіталістичний

2. Державний соціалізм (Китай, Куба)

3. Оптимізм

4. Високий статус науки

5. Всі нерозвинуті країни повинні йти шляхом США

В другій половині XXст. відбуваються зміни у розвитку індустріального суспільства спричинені науковою революцією та зростанням ролі науки та інформації.

Постмодернізм виник в 50р.ХХст. в США як художнє явище. В 60р. поширився у Франції. Загалом в цей період культури відіграє провідне місце. З’являється багато напрямків, наприклад: поп і рок культури. Вони пропагують нові ідеї. Виступають проти порядків – це бунт і заперечення старої моралі.

Класицизм

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;

- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

 

 

Основні системи віршування

Віршування, або Версифікація (лат. verssus — вірш та vacio — роблю) — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традції певної національної мови.

Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи:

— квантитативну (у рос. варіанті літературознавства — метричну, що характеризується нормативним чергванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу,та долучених до нього більших ритмічних одиниць) античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців;

— квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов’язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Ця група, що нині витіснила квантитативну, поділяється на такі версифікаційні підгрупи:

1) силабічну, де за первісну ритмічну одиницю править склад як такий, властиву мовам з постійним наголос (французька, польська та ін.);

2) тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму;

3) силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.

Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантитаивно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або павзник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування тощо. Верліб р, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту.

Система віршування визначає відповідний розмір і в квантитативній, і в квалітативних групах, послуговується відповідними знаками:

— довгий склад, È короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, Ú лейма.

Стопа — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної врсифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тесис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру. Залежно від кількості складів стопа буває:

— двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей);

— трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос);

— чотирискладова (пеон).

За порядком розміщення наголосу стопа називається:

а) високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос);

б) висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб, анапест, амфібрахій);

в) спадною, коли закінчується ненаголошеним складом (хорей, дактиль, амфібрахій).

Розрізняються також:

— закриті стопи, що мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр);

— перехідні стопи, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій).

Оскільки пірихій позбавлений наголосів, його вважають низькою стопою.

Подеколи стопа за умови її поєднання з іншою набуває вигляду диподії.

Тонічна весифікація, в якій віршовий ритм будується за підрахуком основних наголосів у рядку, лишаючи довільну кількість ненаголошених складів між ними, базується на відмінних принципах від силабо-тоніки, неможливої поза стопами.

 

 

Постмодернізм

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Рецептивна естетика.

Рецептивна естетика (лат. receptio — сприйняття) — різновид естетичної теорії, яка зосереджується на проблемі сприймання художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Спираючись на праці естетиків-феноменологів (Н. Гартмана, Р. Інгардена), систему положень розробили німецькі філологи Г.-Р. Яусс і В. Ізер в 70-х XX ст. Це, власне, проблема читача, яка активно розроблялася і в українському літературознавстві ще в 20-ті. Вихідна теза Р.е. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторівнева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. У системі "автор—твір—читач" прихильники Р.е. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографічним методом та естетики структуралізму з її методом повільного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач", а У. Еко обґрунтував положення про відкритий характер художнього твору. Увагу було привернуто до розбіжностей між текстом і твором, до адекватності читацького Сприймання та проблем інтерпретації тексту художнього твору, смислу художніх висловлювань. Такий естетико-функціональний підхід до вивчення художньої літератури давав можливість уникнути поверхового гносеологізму і вульгарного соціологізму, які довго панували у радянському літературознавстві. Проблематику адресата художнього слова, структури літературних творів по-своєму розробляв М. Бахтін, ідеї Р. є. застосовували у своїх дослідженнях російські вчені Ю. Борев, М. Гей. В Україні проблему читача в середині 60-х, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка, О. Білецького, розробляли Б. Кубланов, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, В. Брюховецький, М. Ігнатенко, а в історико-літературних дослідженнях на ідеї Р. є. спиралися М. Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін.

 

Рима. Роль рими у поезії.

Рима – це співзвучність слів або закінчень віршових рядків. Найчастіше рима буває в кінці віршів-рядків, але є і внутрішні рими (всередині рядка). Щодо зародження рими, то існує кілька теорій. Одні вважають, що це вплив арабської римованої лірики, інші повзують її виникнення з розвитком ритмічного латинського віршування (зокрема ранній християнських гімнів), ще інші посилаються на те, що на появу римування вплинув муз.супровід у деяких жанрах обрядової лірики. Очевидно, що рима виникла у різний час і в різних народів спонтанно, а основний її чинник – наявність ритму та його звукове вираження. Рима виконує такі функції: 1) ритмічну: рима позначає закінчення вірша-рядка; 2) мнемотехнічна: рима сприяє запам’ятовуванню віршів; 3) естетична: рима прикрашає вірш. Залежно від того, на який склад падає наголос у закінченні вірша рядка, виділяють чоловічу, жіночу, дактилічну та гіпердактилічну риму. Терміни «чол..» і «жін..» запозичені з Франції (до18 ст.. у франц.мові слова жіночого роду мали наголос на передостанньому складі, а чоловічого – на останньому); терміни «дактилічна» і «гіпердактилічна» походять від назви трискладової стопи з наголосом на першому складі. Чоловіча рима – закінчення вірша-рядка з наголосом на останньому складі (обнялась-злилась). Жіноча рима – віршове закінчення з наголосом на передостанньому складі (грона-корона). Дактилічна – наголос на третьому з кінця складі (яснесенький-тихесенький). Гіпердактилічна – на четвертому з кінця (милування-силування).

За особливостями співзвучності розрізняють рими точні і неточні (повні і неповні). Точна (повна) рима характеризується повним або майже повним спів падінням звучання римованих слів (звіробою-юрбою-бою). Неточна рима (неповна) побудована на рівноскладовості і різнонаголошеності закінчень рядків. Співзвучність виникає на основі спів падіння окремих голосних чи приголосних звуків або окремих складів, зокрема наголошених (колоссю-укосить, кривавий-отаву).

Внутрішня рима виникає всередині рядка завдяки співзвучності суміжних ритмічних відтінків або суміжних слів (Там, де втомно в темінь тоне / кучерявий вечір). У залежності від позиції рядків, які римуються, розрізняють три основні схеми римування: - суміжне (парне); - перехресне; - кільцеве (оповите). У межах однієї строфи можуть поєднуватись кілька схем римування.

 

 

58. Риторичні фігури і їх значення у поетичній мові.

Риторичні фігури (з гр..: ритор – оратор, промовець) – стилістичні звороти, що надають художній мові експресії, емоційності, впливової сили; мають умовно-діалогічний характер. Риторичні фігури постають внаслідок порушення комунікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діалогічні інтонації, які вони вносять у процес мовлення, не розраховані на реальну відповідь або практичну дію, як це має місце в «живому», побутовому спілкуванні, коли діалог слугує передусім потребам обміну інформацією, такому звертанню до співрозмовника, яке передбачає відповідь або спонукає його до конкретних вчинків. Діалогічність риторичних і словесних зворотів цілком умовна і служить у творах худ.літератури меті індивідуалізації та емоційного увиразнення мовлення, привертання особливої уваги до певних аспектів зображуваного явища, в окремих випадках використовується з композиційною метою. Серед риторичних фігур виділяють фігури звертання, запитання, заперечення, оклику. Риторичним називається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача і висловити ставлення мовця (Україно моя! Чисті хвилі ланів, / Променисті міста, голубінь легкокрила! М.Рильський). Частіше воно застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить часто оформлює, «вводить» тему твору. Риторичне питання – це питання, як ставиться не з метою отримання відповіді, а з метою афористичного узагальнення загальновідомої або очевидної думки (Кати знущаються на нами,/ А правда наша п’яна спить./ Коли вона прокинеться? Т.Шевченко). Інколи поставлене автором запитання мотивує подальше розгортання художнього викладу, яке розкриває ті чи інші, пов’язані з запитанням, смислові аспекти. Риторичне заперечення – це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника (Ні, друже мій, не та родина! І.Франко). Риторичний оклик – це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного (О, що за туга розум мій опала! М.Зеров).

 

 

Структуралізм.

Структуралізм – це сформований у ХХ столітті дослідницький метод, який переоцінює причинно-наслідкове мислення на користь сприйняття явищ як складну систему взаємопов'язаних частин.

Хоча структуральне мислення присутнє сьогодні майже у всіх галузях науки, найкраще своє вираження знайшло в мовознавстві. Структурний метод представлено в «Курсі загального мовознавства» (1916) Ф. де Соссюра.

Структуралі́зм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Ф. де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві праг