Модернізм у літературі і мистецтві

Модерн (з франц. – новітній, сучасний) – сучасний термін, що позначає сукупність сукупність шкіл і течій 20 ст., яким притаманні формотворчість, експерементаторство.

Основні засади:

- модернізм – елітарне мистецтво (не для всіх),

- руйнування традиційної побудови твору, нові жанри (пародія, гра, колаж) (не відтворення і не перетворення, а створення нової дійсності),

- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва(Улісс);

- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

Філософія модернізму: Ніцше (теорія надлюдини), Фройд (психоаналіз), А.Камю (екзистенціалізм),

Течії модернізму:

Імпресіонізм - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Представник Поль ВерленВ Україні:Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська. Протестуючи проти надмірної залежності від реального життя, проти копіювання дійсності, імпресіоністи описували власні враження від побаченого - зорові й чуттєві, що були мінливими, як і самий світ, а також відтінки вражень і барв, їхні уявлення та асоціації були часто фантастичними і завжди суб'єктивними. Художній твір імпресіоніста - це не об'єктивна картина світу, а система складних суб'єктивних вражень про нього, яскраво забарвлена творчою індивідуальністю митця. Особливо вразливі імпресіоністи до чуттєвої краси світу; вони чудово відтворювали природу, її красу, розмаїтість і мінливість життя, єдність природи з людською душею.

Експресіонізм. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролить, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.. В Україні: Куліш, Хвилюовий, Стефаник.

Символізм - Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя, величний поступ невідворотної долі, зобразили потойбічне життя, метафізичний світ "інобуття", натякали на містичну сутність явищ життя. Хвильовий «Вальдшнепи», Винниченко «Сонячна машина»

Акмеїсти, які вважали свою творчість вищим етапом у розвитку символізму, проповідували теорію «чистого мистецтва», культивували відірваність від життя, аполітизм, волюнтаризм. А. був одним із різновидів декадансу, виявом крайнього індивідуалізму та містики.

Сюрреалізм - Естетичні засади напряму викладено в “Маніфестах сюрреалізму” А.Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське “Я” від “пут”матеріалізму, логіки, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу- сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне й вічне.

Екзистенціалізм - — течія в літературі, що сформувалася в Європі у 30 —40-ві pp. XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Дадаїзм — (фр. dadaïsme) — авангардистська літературно-мистецька течія, прихильники якої стверджують, що алогізм є основою творчості

Футуризм -заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей); прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій; культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста); переплетіння документального матеріалу з фантастикою; у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі». Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія

«Театр абсурду»- найбільш значне явище театрального авангарду 2 пол. 20ст. Його представники не лише не тстворювали жодних маніфестів чи програмних творів, а й узагалі не спілкувалися один з одним.

 

 

Основні системи віршування

Віршування, або Версифікація (лат. verssus — вірш та vacio — роблю) — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традції певної національної мови.

Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи:

— квантитативну (у рос. варіанті літературознавства — метричну, що характеризується нормативним чергванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу,та долучених до нього більших ритмічних одиниць) античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців;

— квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов’язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Ця група, що нині витіснила квантитативну, поділяється на такі версифікаційні підгрупи:

1) силабічну, де за первісну ритмічну одиницю править склад як такий, властиву мовам з постійним наголос (французька, польська та ін.);

2) тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму;

3) силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції.

Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантитаивно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або павзник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування тощо. Верліб р, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту.

Система віршування визначає відповідний розмір і в квантитативній, і в квалітативних групах, послуговується відповідними знаками:

— довгий склад, È короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, Ú лейма.

Стопа — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної врсифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тесис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру. Залежно від кількості складів стопа буває:

— двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей);

— трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос);

— чотирискладова (пеон).

За порядком розміщення наголосу стопа називається:

а) високою, якщо всі склади наголошені (спондей, молос);

б) висхідною, коли закінчується наголошеним складом (ямб, анапест, амфібрахій);

в) спадною, коли закінчується ненаголошеним складом (хорей, дактиль, амфібрахій).

Розрізняються також:

— закриті стопи, що мають наголоси на початкових та прикінцевих складах (амфімакр);

— перехідні стопи, де крайні склади ненаголошені (амфібрахій).

Оскільки пірихій позбавлений наголосів, його вважають низькою стопою.

Подеколи стопа за умови її поєднання з іншою набуває вигляду диподії.

Тонічна весифікація, в якій віршовий ритм будується за підрахуком основних наголосів у рядку, лишаючи довільну кількість ненаголошених складів між ними, базується на відмінних принципах від силабо-тоніки, неможливої поза стопами.