Історичні і сучасні форми сім’ї

Протягом існування людства сімейно-шлюбні відносини пройшли довгий шлях історичного розвитку, набуваючи різних форм у різні часи та в різних цивілізаціях.

Наука не володіє безпосередніми даними про форми сім’ї у прадавні часи. Сучасні концепції - лише здогади, спроби реконструювати первіснообщинне суспільство на підставі досліджень форм організації життя племен, що перебувають на рівні розвитку родового суспільства.

Більшість фахівців вважають, що на ранніх етапах розвитку суспільства в умовах первіснообщинного ладу серед людей мали місце неупорядковані статеві стосунки - проміскуїтет. На зміну їм прийшов груповий шлюб, де однією сім’єю жили група чоловіків і жінок. Пізніше сформувався парний шлюб і, відповідно, виникла парна сім’я.

На цих етапах розвитку сім’ї родовід визначався материнською лінією. Багато дослідників вважають що для цього періоду характерним було домінування жінки у сім’ї і суспільстві - матріархат.

Для того періоду історичного розвитку, про який ми маємо більш-менш достовірні відносини характерним є домінування у сім’ї і суспільстві чоловіка - патріархат. У патріархальній сім’ї жінка займає підпорядковане становище. Можемо виділити дві основні форми патріархальної сім’ї, що характерні для різних культур, - моногамну і полігамну (полігінічну).

В більшості традиційних і сучасних суспільств (зокрема, в мусульманських країнах) допускається полігінія - чоловік може перебувати у шлюбі з кількома жінками водночас.

Натомість, в країнах, в яких домінувала християнська релігія, встановилася моногамна сім’я - чоловік, так само як і жінка, міг перебувати у шлюбі водночас лише з однією особою. Це можна вважати важливим кроком в напрямку до встановлення паритетних, рівноправних відносин між чоловіком і жінкою у сім’ї. Проте, в цілому домінування чоловіка у сім’ї та в суспільних відносинах було незаперечним.

Соціальні відносини, пов’язані зі статтю, досліджує ґендерна соціологія. Ґендер - це соціальний відповідник статі. Поняття ґендеру охоплює соціальні ролі, пов’язані зі статтю, прийняті у суспільстві очікування щодо поведінки чоловіка і жінки у різних сферах суспільного життя, ідеали жіночості й чоловічості тощо.

В останні кілька століть рух за рівність жінок з чоловіками (феміністичний рух) досяг значних успіхів: ґендерні відносини значно наблизилися до паритетності, для жінок відкрилися досить широкі можливості самореалізації у професійній та громадській сферах. Разом з тим, проблема ґендерної нерівності усе ще залишається досить гострою.

За останні 100-150 років характер сім’ї в Україні і інших країнах європейської культури суттєво змінився порівняно з традиційними формами сім’ї.

Для традиційної сім’ї характерними були такі риси:

- високий рівень народжуваності;

- загальна шлюбність;

- низький рівень розлучень;

- низький статус безсімейної людини;

- переважання складних, міжпоколінних, розширених сімей;

- “закрита” практика обрання шлюбного партнера (шлюб укладається не на основі вільного вибору чоловіка і жінки, а на основі домовленості між їх батьками);

- низький статус жінки у суспільстві і сім’ї;

- при укладанні шлюбу бажання дівчини рідко приймається до уваги.

Натомість, для сучасних сімей у країнах європейської культури характерно:

- домінування нуклеарних сімей;

- низький рівень народжуваності;

- зниження рівню шлюбності;

- високий рівень розлучень;

- “постаріння” перших шлюбів, їх укладання у більш зрілому віці;

- відкрита практика обрання партнера (шлюб ґрунтується на вільному виборі чоловіка і жінки);

- підвищення статусу жінки у суспільстві і сім’ї.

К.Девіс вважає що визначальним аспектом у переході від традиційних до сучасних форм сім’ї є заміна соціокультурнихнорм високої народжуваності нормами низької народжуваності. В багатьох країнах це викликає низку проблем, що позначаються поняттям демографічної кризи і уряди вдаються до заходів заохочення підвищення народжуваності.

Е.Ґіденс виділяє такі найважливіші сучасні зміни, які відбуваються в сімейно-шлюбних відносинах:

1. Розширені сім’ї та інші групи спорідненості знижують свій вплив.

2. Існує загальна тенденція вільно обирати собі дружину чи чоловіка.

3. Права жінки визнаються дедалі ширше як у питаннях укладення шлюбу, так і в опрацюванні рішень у сім’ї.

4. Шлюби між родичами стають менш звичним явищем.

5. Рівень сексуальної свободи зростає в тих суспільствах, які раніше суворо її обмежували.

6. Існує загальна тенденція до розширення прав дітей.

Для сучасних країн європейської культури характерно також урізноманітнення форм сімейно-шлюбних відносин.

Одним з головних чинників цього стала практика розлучень. Ця практика має досить недовгу історію. До кінця ХVIII століття у всіх християнських країнах розлучення допускалися церквою лише у виключних випадках (вона обґрунтовувалася необхідністю продовження роду) для монархів чи князів. Полегшення процедури і, як наслідок, поширення практики розлучень стало швидко відбуватися починаючи з кінця XVIII століття, коли у Франції в часи революції було введено інститут цивільного шлюбу та розлучення, що здійснювалися не церквою, а державними установами. Після цього в різних країнах в різні часи відбувалися зміни в напрямку полегшення процедури розлучення.

В переважній більшості сучасних західних країн для розлучення достатньо бажання однієї зі сторін. Проте, така ситуація досить недавня. До середини ХХ століття майже в усіх західних країнах діяла так звана “протиставна” система: щоб отримати дозвіл на розлучення, чоловік або жінка мали висунути звинувачення (наприклад, у жорстокому ставленні, в невиконанні подружніх обов’язків або подружній зраді) проти своєї дружини або чоловіка. Перші закони про розлучення, які не вимагали доведення провини, були запроваджені в деяких країнах лише у середині 1960-х років. Незабаром переважна більшість західних країн приєдналася до цієї практики.

Внаслідок цих змін частота розлучень зростала швидкими темпами протягом 1960-х-1970-х років і стабілізувалася у 1980-х-1990-х роках. Як наслідок цієї практики зросла кількість неповних сімей і сімей, що утворилися шляхом взяття повторних шлюбів.

Внаслідок утворення сімей шляхом взяття повторних шлюбів, виникають нові, нетрадиційні родинні зв’язки і проблеми, пов’язані з ними. Наприклад, якщо жінка, яка має дітей, розлучилася і повторно взяла шлюб, то у дитині виникають нові родинні відносини - з вітчимом та його родичами, при цьому зберігаються, але змінюють свій характер родинні відносини з батьком та його родичами. Ще складнішою стає система родинних відносин, якщо обидва партнери вступають у шлюб повторно після розлучення і мають дітей. Система родинних зв’язків внаслідок такої практики може дуже ускладнюватися і породжувати багато проблем у відносинах.

Крім того, у сучасних ліберально-демократичних країнах поняття шлюбу релятивізується. Ми визначили шлюб як “cуспільно визнаний і схвалений сексуальний союз між двома дорослими індивідами, що створює зв’язки спорідненості між цими індивідами і членами їх родин”. Але, якщо у суспільстві є меншість, яка визнає і схвалює певний сексуальний союз і більшість, яка його не визнає і не схвалює, то такий союз буде шлюбом з точки зору меншості і не буде ним з точки зору більшості.

Внаслідок процесів міграції і визнання громадянських свобод, в більшості західних країн з ліберально-демократичним політичним устроєм проживають досить численні спільноти, які мають традиції і норми (зокрема, у царині сімейно-шлюбних відносин), які суттєво відрізняються від традицій і норм, прийнятих у цій країні. Цю ситуацію називають мультикультуралізмом. Зокрема, суспільне визнання сексуального союзу як шлюбу в межах певної субкультури може не збігатися з суспільним визнанням в межах панівної в країні культури і законодавства. Може виникати розбіжність між релігійним та юридичним шлюбом, - наприклад, якщо релігія, характерна для деякої субкультури, дозволяє чоловіку мати кілька дружин, а законодавство даної країни - лише одну. Тобто, відносини між чоловіком і жінками, які з точки зору певної релігійної громади є шлюбом, не визнаються шлюбом з точки зору законодавства даної країни. (Зокрема,у ХІХ столітті у США на цій основі мав місце гострий конфлікт між державою та релігійною громадою мормонів.)

По-друге, утвердження індивідуалізму веде до того, що саме суспільне визнання, виражене у формах юридичного та релігійного шлюбу, стає менш важливим: поширюється погляд, що сексуальні відносини є частиною приватного життя і взагалі не потребують суспільного схвалення. Тому набуває поширення практика співжиття, коли двоє людей живуть разом, маючи між собою сексуальні стосунки, але не одружуються. Це часто називають громадянським шлюбом, хоча раніше словосполучення “громадянський шлюб” було синонімом юридичного шлюбу.

Юридичний шлюб все меншою мірою розглядається як необхідний. Для релігійних людей зберігає важливість релігійний шлюб, оскільки він розглядається як таїнство, в якому подружжя отримують благословення Бога для спільного життя. Натомість офіційна реєстрація шлюбу державними установами, має лише юридичні наслідки: по-перше, вона є свого роду страховкою на випадок невдалого шлюбу, оскільки надає можливість в юридичному порядку захищати специфічні (зокрема, майнові) права сторін, що виникають з укладенням та розривом шлюбу; по-друге, юридичний шлюб регулює майнові права (успадкування) у випадку смерті когось із подружжя.

Новою формою шлюбу, що визнаний в багатьох західних країнах, є гомосексуальний шлюб. Хоча і в минулому чимало гомосексуальних чоловіків і жінок жили разом стабільними парами, практика офіційного визнання таких союзів є дуже недавньою. Перший гомосексуальний шлюб був зареєстрований в одному зі штатів США у 1990-х роках; на сьогодні така форма шлюбу дозволена в багатьох країнах. Практика гомосексуальних шлюбів стала наслідком послаблення у суспільстві нетерпимості проти гомосексуалів. Вступаючи в шлюбний союз, гомосексуали набувають взаємних юридичних прав і обов’язків, аналогічних до тих, які мають чоловік і жінка у звичайних сім’ях. Хоча вони не завжди набувають тих же прав на усиновлення, що й звичайні подружні пари.

В західних країнах практикувалися і практикуються також інші форми сімейно-шлюбних відносин, які суперечать загальноприйнятим і юридично закріпленим нормам. Зокрема, в різних країнах в різні часи здійснювалися спроби замінити традиційну для західних суспільств моногамну сім’ю, на комуну. По суті, це спроби відновлення у сучасних умовах первісних форм сім’ї (групової сім’ї). Під впливом соціалістичних або релігійно-соціалістичних вчень, в яких моногамна сім’я розглядалася як один з проявів ненависних приватновласницьких відносин і буржуазного індивідуалізму, в багатьох країнах у ХІХ столітті виникали комуни, в яких кожний чоловік вважався одруженим з кожною жінкою, і всі вони вважалися батьками усіх народжених в комуні дітей. Нова хвиля утворення таких комун піднялася у 1960-х роках, коли в Європі стало модним гасло сексуальної революції. В таких комунах передбачалися вільні сексуальні взаємини і колективна відповідальність за виховання дітей. Практично всі такі комуни розпадалися через кілька десятків років після їх утворення, проте продовжують з’являтися нові. Загалом, після підйому у 1960-х роках, цей рух на заході занепав, проте невелика кількість таких комун усе ще існує.

Більш успішними були спроби формування комун в Ізраїлі. Ізраїльські комуни називаються кібуци.

“Кібуц являє собою добровільне об’єднання сімей та індивідів, які співпрацюють у вихованні дітей та ведуть спільне господарство. Більшість кібуців були спочатку колективними фермерськими господарствами, але сьогодні чимало їх перейшло у сферу промислового виробництва. В Ізраїлі налічується понад 240 кібуців, у яких проживає близько 100 тисяч чоловік. Деякі з них невеликі, що налічують не більш як півсотні членів, але є й такі, що мають у своєму складі до двох тисяч чоловік. Кожен кібуц живе так, наче це одна велика родина; обов’язки догляду за дітьми бере на себе вся громада, а не тільки та сім’я, в якій вони народилися. В деяких таких кібуцах діти живуть у спеціальних “будинках дитини”, а не зі своїми батьками, хоча вихідні проводять здебільшого у сімейному колі.

Наміри тих, хто засновував перші кібуци, були радикальнішими. Комунальна власність разом з колективним вихованням дітей мислилися як засіб уникнути індивідуалістичної, конкурентної природи життя в сучасних суспільствах. Ці ідеали, звичайно ж, не були відкинуті; та все-таки протягом наступних років більшість кібуців обрали для себе традиційніші форми життя, аніж ті, яким віддавалася перевага на ранньому етапі. Наприклад, сьогодні діти частіше ночують у домівках своїх батьків, ніж то було раніше. Дитячі будинки в кібуцах нині більше відповідають уявленням про заклади, де створено максимально сприятливі умови для відпочинку, аніж такі, що виражають загальну відповідальність членів комуни за виховання дітей.” (Е.Ґіденс)