Музей історичних коштовностей

СКІФСЬКЕ ЗОЛОТО Є ЛИШЕНЬ У ДВОХ МУЗЕЯХ СВІТУ — МУЗЕЇ ІСТОРИЧНИХ КОШТОВНОСТЕЙ УКРАЇНИ ТА РОСІЙСЬКОМУ ЕРМІТАЖІ

колекція скіфського золота. експонати представлені лишень в цьому музеї та російському Ермітажі, куди вони потрапили після розкопок Імператорською Археологічною Комісією до 1917 року — скіфську колекцію було започатковано саме матеріалами з території України, а потім доповнено знахідками з теренів Росії.

Колекція скіфського золота — найоригінальніша. вона і найчисельніша — сорок тисяч експонатів зберігаються у фондах, а третина представлена: прикраси чоловічі та жіночі, кінська збруя, посудини — культові, ритуальні, щоденні, виконані із золота, срібла, міді, бронзи, оздоблені коштовним камінням.

Вироби вражають філігранною роботою. Для них характерний так званий тваринний орнамент — вилиті, тиснені, викарбувані образи оленів, коней, кіз, левів, пантер, фантастичних грифонів — левів з головою орлів. Унікальною є і так звана техніка зерні — кульками з макове зернятко оздоблені краї чи серцевини витворів мистецтва.

На Гаймановій чаші скіфи зобразили самих се бе — в емоціях та рухах. На шоломі, що, ймовірно, міг служити для зберігання скальпів вбитих в бою ворогів, — адже скіфи були завойовниками, — вони постають мужніми, безстрашними, навіть агресивними. З усього видно, що полюбляли розкіш — у чоловіків зі знатних родів золотом та сріблом були прикрашені руків’я мечів, луки, кінська збруя... Золоті пластини нашивалися на їхні одяг та головні убори. Приміром, на одному верхньому одязі їх понад п’ятсот. Напої та наїдки подавалися теж у золочених чи посріблених посудинах. Надзвичайно цікаві культові рогоподібні ритони. Перед походом воїни наливали сюди вино, додаючи кілька крапель своєї крові, і випивали «на брудершафт». Відтоді вважалися «братами по крові» і не могли полишити один одного в бою.

Так звані «роги» й нині є в багатьох культурах, зокрема, в українській: у Закарпатті та Гуцульщині з них частують гостей на великі торжества.

Перлиною є золота пектораль вагою один кілограм сто п’ятдесят грамів. Вважається, вона належала скіфському царю. На ній дуже тонко, у деталях, з відтворенням у металі руху кожного персонажу передано приготування до зустрічі Нового року, який у скіфів був... навесні — вигін худоби, цвітіння квітів.

Жіночі прикраси ще вибагливіші. Каблучки та медальйони з головами пантер, левів, грифонів. Змієподібні браслети, оздоблені дрібними перлинками. Тиснені золоті пластини, якими розшивали вбрання та взуття багатих скіф’янок. Масивні гривни — прикраси на шию, «під гриву» — звідси й назва. Намисто зі скла, яке, напевно, привозили з Єгипту. Фігурні флакончики для ароматичних речовин, коли жінка йшла, навколо неї лишалися пахощі. Сережки складних конструкцій з підвісками із самоцвітів, вага деяких — понад 10 грамів.

Скіфське золото відрізняється вибагливим смаком, багатим світовідчуттям, справжністю, адже тогочасні майстри відображали світ довкола себе. Сучасні прикраси із золота та срібла, не дивлячись на використання новітніх технологій, звернення до багатолітніх ювелірних традицій, часто без особливої вигадки та інтриги повторюють одні одних. Тому оригінальним жінкам, поціновувачкам свого прадавнього, доводиться їх замовляти, наполягаючи на відтворення тієї чи іншої епохи.

 

 

23.Васи́ль Заха́рович Борода́й (*18 серпня 1917, Катеринослав — †19 квітня 2010, Київ) — український скульптор, народний художник СРСР (1977), дійсний член Академії мистецтв СРСР (1973).

Станкові композиції: «Юність». Гіпс тонований, 1951, «Леся Українка». 1951, «Земля моя». 1951, «Іван Богун». Гіпс тонований, 1954, «Леся Українка». Бронза, 1957, «Портрет письменника П. Панча». Мармур, 1960, «Дума про волю (Тарас Шевченко)». Оргскло, 1961, «Портрет композитора Л. Ревицького». Дерево, 1963, «Мовчання». Граніт, 1964, «Вода прийшла». 1964, «Пам'яті товариша». 1974, «Вічна слава героям». 1975

Пам'ятники: Пам'ятник Миколі Щорсу (у співавторстві, Київ, 1954), Пам'ятник Лесі Українці (в Міському парку, Київ, 1965), Пам'ятник Партизанам-ковпаківцям (м. Яремча, 1967), Пам'ятник Чекістам (Київ, 1967), Пам'ятник Тарасові Шевченку (м. Нью-Йорк, США, 1970), Пам'ятник Жовтневій Революції (у співавторстві з Валентином Знобою, теперішньому майдані Незалежності в Києві, 1977 — демонтований 12 вересня 1991), Пам'ятник Батьківщині-Матері (Київ, 1981), Пам'ятний знак на честь заснування міста Києва (1982), Пам'ятник Тарасові Шевченку (Білий Бір, Польща, 1991)

 

24. Стильовий ренесансно-бароковий синтез в українській іконі (перша половина 18 ст.)

Провідним жанром живопису епохи бароко в Україні була ікона українська барокова ікона наближається до картини, точніше народної картини

Характерні ознаки української барокової ікони:

1. з’являється пряма перспектива, коли близьке зображено більшим, далеке – меншим;

2. виникає ілюзія тривимірності (ширина, висота, глибина) простору;

3. пейзажне тло особливо на іконах житійного характеру все помітніше нагадує природу України, а будівлі (що були абстракцією, символом світобудови) все частіше нагадують архітектуру міст. Довкілля втрачає умовність, натуралізується;

4. зростає декоративізм ікони, що досягається не тільки завдяки додатковим декоративним елементам, а й особливому використанню левкасу (білого ґрунту, що їм покривається іконна дошка): левкас прикрашається різьбленням – бароковими візерунками, квітками, рослинним орнаментом, які відтворюють красу української природи і втілюють характерну для бароко декоративність як ознаку стилю. Це різьблене тло покривалося золотом (символом Бога, за візантійським каноном), а по золоту вже писався образ, що надавало кожному кольору таємничого, божественного світіння;

5. зображення святих, Ісуса Христа, Богородиці теж стають об’ємними, тілесними, отримуючи риси українського етнічного типажу обличчя: рум’яні щоки, українські вуса і т. ін., а одяг священних персонажів відмічений національними рисами.

 

 

25. Свя́то-Успе́нська Ки́єво-Пече́рська ла́вра — одна з найбільших православних святинь України, монастир Української православної церкви (Московського патріархату) зі статусом лаври.

Заснований у 1051 році, за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія — Теодосій, за ігуменства якого зведено багато наземних будівель і головний собор. Впродовж століть монастир був центром місіонерства та просвітництва.

З 1592 по 1688 роки був ставропігією Константинопольського патріарха, з 1688 року — Московського патріарха, з 1786 — Київського митрополита. У 1688 році отримав статус лаври. У 1930 році монастир було закрито, натомість створено Всеукраїнське музейне містечко. В період німецької окупації (у 1941 році) монастир було відкрито, проте знову закрито у 1960 році радянською владою. Чернецьке життя відроджене у 1988 році. В Ближніх і Дальніх печерах лаври покояться нетлінні мощі святих отців Києво-Печерських.

Сьогодні монастирське життя зосереджене на території Нижньої Лаври. На території Верхньої Лаври діє музейний комплекс «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник».

Трапезний храм Києво-Печерської лаври в ім'я святих Антонія і Феодосія де-факто є кафедральним собором Української православної церкви (Московського патріархату), адже в ньому звершує богослужіння предстоятель Церкви митрополит Володимир.

Споруди

Велика Лаврська дзвінниця

Ближні печери

Дальні печери

Свято-Успенський собор (1073, 2000)

Всіхсвятська церква

Трапезна Палата

Троїцька Надбрамна церква

 

 

26. Іван Степанович Мазепа (пол. Jan Mazepa Kołodyński, рос. Иван Степанович Мазепа; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) — український державний і політичний діяч, гетьман Лівобережної України[1] (1687—1704), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра (1704—1709)[2], князь Священної Римської Імперії (1707—1709).

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Такий европеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й териризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомогав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, которі на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам"яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім"я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнего в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

 

 

27. Українське бароко — архітектурний стиль, який зародився та існував в Україні протягом XVII—XVIII віків.

Українське бароко могутньо і найбільше відбилося в церковній архітектурі, значно менше в гравюрі і живописі. На сюжети стінописів впливала гравюра, а не навпаки. Архітектура відігравала домінуючу роль і залишила найбільшу кількість характерних зразків стилю в різних регіонах. Дещо менше було зразків в скульптурі, тісно пов'язаній з храмовим будівництвом і різьбленням вівтарів. Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та скульпторів його школи у Львові.

На Лівобережній Україні своє почесне місце зайняла не скульптура, а різблені вівтарі (бароковий вівтар Софії Київської, вівтар в церкві міста Глухів тощо).

Загальна характеристика

В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами. Певні елементи українського бароко були запозичені із російського. Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков. Українські архітектори цього періоду намагалися поєднати у кам'яному храмовому будівництві європейські віяння мистецтва бароко з великими традиціями Київської Русі.

Церкви

Збереглися безліч зразків українського бароко, включаючи ансамбль Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Видубецького та Михайлівського золотоверхого монастиря у Києві, Покровський собор у Харкові, Церква св. Андрія у Києві, Троїцький собор у Чернігові, собор Полтави та ін. Найкращими зразками живопису бароко є церковні розписи в Троїцькому соборі Києво-Печерської Лаври.

Спасо-Преображенська церква (Великі Сорочинці).

Архітектура Київської русі

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення — концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів — ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII століттях, в епоху дроблення Русі на питомі князівства. Роздробленість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI—XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі — Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду — кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Пантеон словянських богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.

Хорс — назва бога Сонця на Русі.

Дажбог — сонячний бог, покровитель Руської землі.

Стрибог — бог вітру.

Мокоша — ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.

Сімаргл — ймовірно, божественний вісник

Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії.

Сварог — за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

Сварожич — бог вогню.

Рожаниці — богині долі.

Ярило — бог родючості і плодючості.

Історичність даних божеств поділяється не всіма вченими:

Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

Леля — богиня любові.

Полель — бог подружнього життя.

Важливою пам'яткою є «Велесової книги» — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

30. Канівський музей народного декоративного мистецтва - В музеї представлені речі трох центральних областей України: Черкаської, Київської та Полтавської. Фонди нараховують близько 5 тисяч експонатів. Найцінніші експонати: одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло.

Канівський іст музей - У фондах музею зберігається бл 7 тис експонатів. В осн, це матеріали розкопок, що проводилися на терит Канівщини в різні роки. У фондах музею зберігається величезна колекція керамічних виробів, починаючи з нового кам'яного віку (VI-IVтис р до н.е) і закінчуючи гончар посудом ХХст.

Черкаський обласний краєзнавчий музей - Експозиція музею розміщена в 30 залах на площі 2 800 м². Вона має розділи: природи краю, археології, етнографії, історії краю XIV — початку XX століття, історії краю від 1917 року і сучасність та велика зала вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка, низка окремих зал, присвячених видатним землякам, вихідцям з Черкащини або відомим особам, чия діяльність пов'язана з краєм.

Черкаський художній музей - Експозиція музею складається з 2 відділів: декоративно-ужиткове мистецтво та образотворче мистецтво. У першому відділі можна ознайомитись зі зразками народного мистецтва Середнього Подніпров'я, у другому — з роботами професійних митців. Крім цього, 4 зали третього поверху приміщення експозиційною площею 500 м² постійно використовуються під періодичні виставки.

При краєзнавчих музеях та музеях на громадських засадах Золотоніського, Уманського, Звенигородського, Шполянського районів, м. Сміли, у художній галереї Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника створені та діють експозиції, присвячені осередкам традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів. Триває робота щодо створення таких експозицій у Монастирищенському районному краєзнавчому музеї та Лисянському історичному музеї. У музейній кімнаті с. Сунки Смілянського району створено експозиційний розділ гончарства, зібрано експонати для музею гончарства у с. Громи Уманського району.

Підготовку та навчання фахівців народних художніх промислів та народного мистецтва організовано у Канівському училищі культури і мистецтв за спеціальностями “Народна художня творчість” та “Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво”, Черкаському художньо-технічному коледжі за спеціальністю “Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво” (спеціалізації: художня вишивка, художній розпис, художня кераміка, художня обробка деревини). Крім того в області здійснюють підготовку фахівців з народних художніх промислів у Канівському вищому професійному училищі радіоелектроніки та машинобудування (“Виробник художніх виробів з кераміки”) і Уманському професійному ліцеї (“Виробник художніх виробів з дерева”).

Народні майстри області беруть участь у всеукраїнських і обласних виставках та ярмарках виробів народного мистецтва. Торік вони взяли участь у відкритті ярмаркового сезону 10-11 травня, Всеукраїнської виставки-ярмарку “Українське село запрошує” 24-25 травня, Осіннього ярмарку 6-7 вересня, що відбулися на території Музею народної архітектури та побуту Національного Академії наук України (с. Пирогове Київської області), Національного Сорочинського ярмарку 13-17 серпня, загальнодержавної виставкової акції "Барвиста Україна" 20 серпня у м. Києві, заходах з нагоди Всеукраїнського Дня туризму 27 вересня у м. Києві.

Близько 700 народних майстрів області взяли участь у виставках майстрів образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва, що відбулися під час творчих звітів міст і районів у рамках обласного фестивалю народної творчості, присвяченого 195-й річниці від дня народження Т.Г. Шевченка і 55-й річниці утворення Черкаської області.

З 1 по 20 липня 2008 року в Чигирині на базі Національного історико-культурного заповідника "Чигирин" відбувся VІ Всеукраїнський симпозіум з питань гончарного мистецтва "Чигирин-2008" за участю 24 гончарів з різних областей України.

31.Націона́льний музе́й істо́рії Украї́ни — провідний історичний музей України. Розташований з 1944 р. у Києві, на Старокиївській горі — місці народження української столиці. У музеї історії України зберігаються етнографічні, археологічні, твори живопису і скульптури, нумізматичні колекції, стародруки та інші історичні експонати. Будівля музею (пам'ятник архітектури) сооружeно в 1937-1939 рр. за проектом архітектора Й. Ю. Каракіса і спочатку призначалася для художньої школи.

За кількістю і значенням колекцій музей є одним із провідних музеїв України. Фонди музею нараховують понад 800 тис. унікальних пам'яток історії та культури з найдавніших часів до сьогодення.

Музей має цінні археологічні, нумізматичні колекції холодної та вогнепальної зброї, етнографії, виробів зі скла, фарфору. Близько 10 тис. одиниць зберігання нараховує колекція живопису, графіки та скульптури. Також є колекція документів XV—XXI століть, козацьких клейнодів, універсалів, грамот, листів гетьманів та козацької старшини.

Філіалом закладу є Музей історичних коштовностей України, де зібрані унікальні колекції дорогоцінних металів і коштовного каміння.

Музейні експозиції відтворюють історію України від найдавніших часів до сьогодення. Співробітниками музею постійно проводяться як тематичні так і оглядові екскурсії для всіх категорій відвідувачів. Велика увага приділяється роботі з індивідуальними відвідувачами.

Національний музей історії України є справжньою скарбницею найцінніших історико-культурних та мистецьких реліквій українського народу, а також світової цивілізації.

32.Рівненський обласний краєзнавчиймузей.

Музей відкритий у місті Луцьку в серпні 1993 року. Це єдиний музей в У, який представляє регіональну школу волинського іконопису. Збірка музею нараховує більше 1,5 тис пам’яток сакрального мистецтва XVI-XIXст., серед них понад 600 ікон волинської малярської школи XVI-XVIIIст, предмети металопластики, декоративної різьби та скульптури. Основна частина колекції зібрана у 1981-1985 рр. під час наукових експедицій, які проводив Волинський краєзнавчий музей по храмах Волині. (Науковий керівник – відомий український мистецтвознавець Павло Миколайович Жолтовський). Важливим джерелом поповнення збірки в наш час стало відновлення експедиційно – пошукової діяльності музею з 1997 року. Найбільші надходження до фондів припадають на 1999 – 2004 рр. – 436 пам’яток сакрального мистецтва XVI-XІХ ст, зокрема 105 ікон XVI-XVIIIст. Окрему групу експонатів колекції (386 одиниць збереження) становлять ікони кінця XVIII – поч. XХ століть, вилучені на волинських митницях при спробі незаконного вивезення за кордон. 17 червня 2001 р. до 10-річчя проголошення незалежності України експозиція Музею волинської ікони була відкрита у новозбудованому приміщенні. Сьогодні у восьми залах Музею волинської ікони площею 255,12 кв. метрів експонується більше 100 пам’яток іконопису XVI-XVIII століть, які репрезентують творчість окремих іконописців та іконописних осередків Волині. Серед шедеврів – ікони XVI ст. «Спас у славі», «Богородиця Одигітрія», «Юрій Змієборець», «Спас Вседержитель» першої пол. XVII століття, роботи Йова Кондзелевича «Спас вседержитель» XVII століття., «Пророки», «Св. Георгій» поч. XVIII ст. В музеї експонуються оригінальні зразки декоративної різьби і скульптури XVIІ – XVIII ст.: царські врата, хрести розп’яття, фігурки ангелів і святих. Безцінною перлиною музею є Холмська Чудотворна ікона Божої Матері, унікальна пам’ятка візант іконопису ХІ-ХІІ ст. Для ікони відведений окремий зал, де проводяться не тільки екскурсії, а й відбуваються богослужіння. У музеї постійно влаштовуються виставки творів сакрального мистецтва з музейних фондів, приватних колекцій, збірок музеїв України. З 1994р на базі музею проводяться щорічні міжнародні наукові конференції з досл та реставрації волинського іконопису, в яких беруть участь науковці, реставратори з У, Польщі, Білорусії, Росії. Сьогодні Музей волинської ікони е визнаним науковим і культурним осередком У, своєрідною візиткою м. Луцька і Волинської області.

33., 34 Найдавніші ікони Покрова ("Родовід»).

Поміж Богородичними празниками нашого церковного року на особливу увагу заслуговує празник Покрова Пресвятої Богородиці. Культ Божої Матері як Покровительки нашого народу тягнеться золотою ниткою від княжих часів аж по сьогодні. Нічого дивного, що наш народ шукав такої допомоги й опіки, проти якої не може встоятися жодна людська сила, а тією поміччю був якраз покров Пречистої Діви Марії. Тому празник Покрова завжди був і є для нашого українського народу днем великого вияву любові і вдячності для Пресвятої Богородиці та днем радісної прослави і звеличення її покрова й заступництва.

Історія свята сягає ще часів царювання Льва VI Філософа (886 — 911 рр.) у 910 р., у час вторгнення сарацин (арабів) на терени Грецької імперії, святий Андрій Юродивий та його учень Єпіфаній, занходячись 1-го жовтня у Влахернському храмі м. Константинополя, у час всенощного недільного богослужіння бачили у повітрі дивовижне видіння Пресвятої Діви Богородиці, оточеної як вінцем пророками, Апостолами і Янголами, яка молилась про грішний світ і заступала християн чесним своїм омофором (покровом). Від тієї хустки-покрови і свято дістало свою назву. Покров-омофор стали символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії. Після того видіння Андрій спитав у свого учня Єпіфанія: «Бачиш, брате, Царицю всіх, яка молиться про весь світ?» «Бачу, святий отче, і страхаюсь», — відповів йому Єпіфаній.

Жителі міста, почувши про це знамення, сповнились радості та уповання, що Бог молитвами Заступниці позбавить їх негараздів, нанесених вторгненням сарацин. Дійсно, незабаром після видіння вороги Церкви були переможені і вигнані. У Влахернській церкві збереглася пам’ять про дивовижне видіння там Бого­матері, але Грецька церква такого свята не знає.

Честь встановлення цього свята належить Руській Пра­вославній Церкві — у ХІІ столітті стараннями святого князя Андрія Боголюбського. Свято щорічного вшанування встановлено 1 жовтня — того дня, коли було видіння святому Андрію. Свято Покрови особливо вшановується православним світом. Відомо, що саме на Покрову руські війська отримали вирішальну перемогу над татарами.

Наші славні Запорожці мали на Січі церкву в честь Покрова Пресвятої Богородиці з іконою її Покрови. На іконі понад Пречистою був надпис: «Ізбавлю і покрию люди моя...», а від Запорожців, що під іконою, простягнена стрічка вгору до Божої Матері з написом: «Молим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбави нас от всякого зла». Вибираючись у похід на ворога, козаки проводили молебень до своєї Покровительки і ревно співали «Під Твою милість прибігаемо». Повернувшись щасливо з походу, спішили до Неї зі щирою подякою. В їхній бойовій пісні «Нумо, хлопці, до зброї» є слова: «Нам поможе св. Юрій ще й Пречиста Мати турка подолати».

Цікаво, що свято Покрови почали святкувати 14 жовтня у день українського козацтва вже після указу Президента України 1999 року.

 

Трипільська культура.

Зооморфні та антропоморфні уявлення про космогонію і світобудову виявляються в різних видах художньої діяльності трипільців, найхарактернішим з яких було керамічне виробництво і антропоморфна пластика.

Керамічний посуд виготовлявся з гончарської глини з домішками кварцового піску і черепашок прісноводних молюсків. Він ліпився без гончарного кола на твердій основі, товщина днища була більшою за товщину стін, а форма посуду не була ідеально правильною. Великий посуд ліпився з двох окремих частин. Зовнішня поверхня була рівною і вкривалася нанесеною до розпису і обпалення червоною фарбою.

За формою посуд був різних типів: горщики, миски, глечики, накривки, так звані біноклеподібні посудини та ін.

Посуд прикрашався орнаментом – переважно спірально-меандровим (від гр. Maiandros – Меандр, грецька назва звивистої річки в Малій Азії), що поєднує спіралеподібні та прямокутні мотиви. Пізній період характеризується мотузковим і штамповим орнаментом, типовим для культур епохи бронзи.

На ранніх етапах орнамент прокреслювався на вогкій глині, пізніше виконувався чорною фарбою (монохромний), потім чорна лінія обводилася білою або червоною фарбами (біохромний), на середньому етапі поширився поліхромний орнамент. Іноді траплялися в орнаменті зображення тварин і людей у вигляді трикутників із головою, ногами, руками, піднятими вгору або приставленими до пояса.

Зооморфізм і антропоморфізм обумовили відповідні форми посуду. Так, вже на ранньому етапі існували птахоподібні посудини, рогоподібні наліпи-букранії, посудини на ніжках, які мислилися як тварини в цілому.

Великого поширення набуло надання людських рис не тільки посуду, але й предметам побуту. Це грушоподібні посудини, які зображували спочатку постать без голов