Процес відродження укр. нац. культури

Український культурно-національний рух на Півдні України у 90-х роках ХІХ ст. продовжував формувати основу процесу поширення національної самосвідомості серед усіх верств українського народу, закладав необхідне духовне, ідейне, ідеологічне підгрунтя національно-визвольної боротьби українського народу. Він характеризувався такими тенденціями: 1) залучення до культурно-національного руху усіх верств українського населення; 2) розповсюдження культурницької діяльності по всій території Півдня України; 3) перетворення кількісних показників руху у якісні, що виражалося у частковій трансформації культурно-національного руху у політично-національний. Цей рух реалізувався в наступних головних напрямках: видання української періодичної преси і книги та їх розповсюдження; наукова і просвітницька діяльність; поширення живого українського слова засобами театру. Основною рушійною силою українського культурно-національного руху виступала національна інтелігенція.

Південь України в останнє десятиріччя ХІХ ст. був визначним репрезентантом українського культурно-національного руху, на теренах якого яскраво проявилися основні тенденції означеного процесу. Специфічні особливості регіону, його соціокультурне середовище, стимульоване швидким соціально-економічним розвитком, більшим демократизмом економічних, соціальних та національних відносин, сприяли процесу піднесення національного відродження на Півдні України.

Основними осередками організованого українського культурно-національного руху були нелегальні товариства – Громади. Південний регіон був представлений широкою мережею українських нелегальних гуртків, що впродовж 90-х років ХІХ ст. активізували свою діяльність, мета якої полягала у формуванні національної свідомості українства, залученні його до національно-визвольного руху. Одеська Громада була одним з найавторитетніших, найчисельніших і найбільш дієвих громадських об'єднань Наддніпрянської України. Збереження Громадами досвіду і традицій організованої боротьби, виникнення Молодих Громад, "Братства Тарасівців", Всеукраїнської загальної організації та участь в них представників Півдня України виводило українські національно свідомі сили на якісно новий ступінь розвитку національно-визвольної боротьби українського народу.

На Півдні України у 90-ті роки зусиллями української національно свідомої інтелігенції помітно зростає кількість недільних шкіл на селі та у місті. Внаслідок значного збільшення кількості робітників з розвитком капіталізму відбувається усвідомлення освіченою верствою українського суспільства важливості формування національної свідомості у робітничому середовищі та залучення її представників до діяльності Народних аудиторій. Багато визначних українських педагогів продовжували вести справу національної просвіти в офіційній школі. Така просвітницька діяльність українських патріотів зумовлювала підвищення освітнього рівня народу, створила базу для сприйняття слухачами освітніх закладів надбань української культури, сприяла формуванню їх національної самосвідомості.

В 90-х роках активізується діяльність земств Південного регіону у справі збереження та розвитку української культури. Вони порушували проблему викладання в навчальних закладах рідною мовою, проводили роботу з питань збереження місцевих пам'яток народної творчості, досліджували історію та етнографію краю, вшановували видатних діячів культури, зберігали національні традиції в архітектурі тощо.

Творчі мистецькі об'єднання літераторів, артистів та художників Півдня України зорганізовували і спрямовували роботу митців Південного регіону, що сприяло виведенню української культури на якісно новий ступінь розвитку, допомагало посісти їй належне місце у світовій культурі.

Упродовж 90-х років ХІХ ст. Південний регіон був базовим осередком діяльності професійного українського театру. У цей час значно зростає інтерес до аматорського театру: любительські театральні гуртки існували майже в усіх губернських і повітових містах, у багатьох містечках та великих селах. Розвиток національного театру зміцнював авторитет усного українського слова, що відіграло визначну роль у зростанні національної самосвідомості на Півдні України.

Значну роль у розвитку укр культурно-національного руху наприкінці ХІХ ст. відігравала періодична преса та книга. Часописи "Днепр" і "Степь" (Катеринослав), "Пчелка" та "По морю и суше" (Одеса), що виходили за сприяння українських нелегальних гуртків Південної України, впродовж значного часу об'єднували і зорганізовували українські патріотичні сили з усієї Наддніпрянської України. Зростав випуск української книги, особливо в Одесі. Активна діяльність українських патріотів, розвиток поліграфічної бази та наявність тут окремого цензора перетворили це місто на один із центрів українського книгодрукування.

 

71. Михайло Бойчук – визначна постать в історії українського національного мистецтва. Його життя – це драматична, але сповнена силою духу книга, осягнути зміст якої досить непросто. Видатний художник, основоположник українського монументального мистецтва, він до того ж мав талант педагога. Завдяки такому поєднанню Михайло Бойчук став фундатором вищої художньої освіти в Україні. Його послідовники – їх ще називають «бойчукістами» – відомі у всьому світі. Саме завдяки їм Україна у 20–30-х роках вийшла на арену світової культури. І навіть після поразки національно-визвольного руху та входження України до Радянського Союзу в нашій культурі ще певний час тривало піднесення, яке по праву можна вважати періодом культурного відродження.

Михайло Львович Бойчук народився в селі Романівка на Тернопільщині. Ще в дитинстві почав займатися малюванням. Його талант не залишився непоміченим, і за сприяння художника Юліана Данькевича юний Михайло переїхав до Львова, де познайомився із церковним мистецтвом — іконописом та книжковою мініатюрою. Пройшовши тернистий шлях науки у Віденській, Краківській академіях, тривалий час перебуваючи в Парижі – столиці європейського культурного життя початку ХХ століття, Михайло Бойчук прагнув створити новий монументальний стиль, в якому б органічно поєднувалися орнаментальна площинність, притаманна фресковому візантійському живопису, і строга врівноважена гармонія народного іконопису, української народної картини. Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композицій, досконале відображення площини і кольору – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і у творчості своїх учнів. Використовуючи стиль давньоукраїнського живопису, М. Бойчук прагнув творчо інтерпретувати його ідеї в умовах нових завдань, дати їм нове життя. Головним принципом заснованого М. Бойчуком мистецького напрямку стало відновлення високого духовного начала в мистецтві, відхід як від натурного відтворення світу, так і від надмірної абстракції.

Однією з головних засад бойчукізму є поєднання в одній особі художника і майстра-виконавця. Це знайшло відображення в педагогічній діяльності Михайла Львовича. Скеровані на монументальність, на монументальне малярство, майбутні митці виховувалися як художники-універсали, що вміють працювати в різних видах мистецтва і здійснювати їхній синтез на основі національного образотворчого фольклору.

Відроджуючи українське мистецтво, М. Бойчук прагнув насамперед відродити його моральні критерії, духовно-емоційну атмосферу, адже «… у найщасливіших добах мистецтво надає вигляду цілій продукції народу чи раси, почавши від будівництва, скінчивши на одежині й печиві…». Учні Михайла Бойчука згадують, що його помешкання було для них творчою лабораторією, де їх оточували зразки народного мистецтва, відбувалися диспути з приводу ювілейних загальних виставок. Співаючи українські пісні, послідовники великого митця опановували всі етапи мистецького процесу від виготовлення фарб до спільної роботи над композиціями.

Але концепція розвитку українського мистецтва Михайла Бойчука на той час ішла врозріз з офіційною сталінською концепцією «соціалістичної культури». З початком 1930-х років Михайло Бойчук та його послідовники були репресовані. Самого художника-педагога після тривалих допитів у катівнях НКВД у Києві розстріляли як ворога народу.

Десятиліття інтелектуального геноциду викреслили ім’я М. Бойчука та його учнів із мистецької пам’яті, що завдало непоправної шкоди всій культурі, пригальмувало гармонійний розвиток українського малярства. В особі українського митця, його школи людство втратило талановитих митців – піонерів, метою творчості яких була організація життєвого середовища людини, чітка концепція створення національного мистецтва, оскільки мистецтва позанаціонального взагалі не існує. Адже окремі струмки національних шкіл, об’єднуючись, створюють могутній духовний океан, що є джерелом духовного вдосконалення людини.

Бойчукісти стояли біля витоків створення українського дизайну, що відповідав би європейським вимогам та водночас зберігав національну специфіку. Саме орієнтація на традиції, їх відбір та синтез у поєднанні з найновішими можливостями художньої форми, якими збагатилося тогочасне європейське мистецтво, стали основою неповторного національного стилю школи М. Бойчука.

На сьогодні професорсько-викладацький склад та студенти Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука сміливо йдуть уперед, збагачуючи основні концепції творчості Михайла Львовича. І це має дуже важливе значення для відновлення втрачених зв’язків між мистецькими явищами і поколіннями українських митців. Ідеї бойчукізму повинні стати дороговказом на шляху входження українського мистецтва у світовий контекст та визначенні в ньому свого місця.