Характерні риси, традиційні види та жанри українського декоративно-прикладного мистецтва

У всезагальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво - широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо. Декоративно-прикладне мистецтво - предметно-духовний світ людини - включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види - кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння - виникли на зорі людської цивілізації, інші - молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з паперу.
Ткацтво - один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури України. Художнє ткацтво - це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.
Килимарство відоме з прадавніх часів і має свою історію. Воно було поширене і в країнах Сходу, і в Стародавньому Римі, і в Київській Русі.
Килими - це унікальні твори, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Килим ткали з овечої вовни.

Давній настінний розпис села Петриківки Дніпропетровської області ставосновою для цілої школи прикладного мистецтва. Різноманітні вироби здерева і пластмаси демонструють характерне для Петриківки чорне тло ірослинний орнамент, куди віртуозно вкраплені фігури птахів, новасимволіка.Українські писанки й килими, гобелени і вази, скрині і прикраси — весьцей безмежний світ декоративно-прикладного мистецтва України, який безпосередньо оточує людину, є гарантом нових відносин із навколишнімсвітом у майбутньому.

60. Декоративно-прикладне мистецтво поділяється на багато видів, які ми розглянемо:Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов'язане з архітектурою. Це декоративні розписи, сграфіто, вітражі, мозаїка, скульптура і т. ін.Оформлювальне мистецтво — це художнє оформлення міст, сіл, демонстрацій, експозицій виставок, стендів, вітрин тощо.Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. З'ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва — народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво — це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов'язане з його життям і побутом.Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.Пам'ятки кожної конкретної епохи показують, як люди навчились працювати з природними матеріалами і що з них виготовляти, яку силу надавати їм за допомогою символів-знаків (орнаменту) і що робило звичайні речі побутового призначення творами мистецтва. На всіх етапах історичного розвитку твори народного мистецтва, залишаючись невід'ємною частиною матеріальної культури, водночас є важливою галуззю духовної культури народу. Основи художнього, духовного, естетичного в них невіддільні від утилітарного, їхня єдність обґрунтовує глибоку життєву правду народного мистецтва.

61. Род та Рожаниці як етапи розвитку релігійних вірувань стародавніх слов'ян

Другий період релігійних вірувань стародавніх слов'ян – це період культу Роду як божества Всесвіту: Рід – творець Всесвіту, а Рожаниці – богині родючості. Вважалося, що душа померлої людини не переселяється в інше тіло і продовжує жити серед живих.

У християнських повчаннях проти язичництва XII – XIII ст. про Рід писали як про Бога, якому поклонялися всі народи.

У слов’янському пантеоні Родові належало головне місце. Він уважався богом неба, грози, родючості, богом усього сущого. Ім’я бога походить від іранського кореня із значенням божества і світла. Той самий корінь мають слова: “родина”, “врожай”, “народ”.

Рожаниці – супутниці Роду, їх образ походить від стародавніх Олениць. Вони не стільки богині родючості, скільки охоронниці життя. Після прийняття християнства культ Рожаниць поступово стали ототожнювати із культом Богородиці. Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так, у Софії Київській, в перші роки її існування, збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше попівство ці відправи суворо заборонило. Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи — це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Збереглися вони також і на вишиваних рушниках.

Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір'ями, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.

62. Пантеон слов'янських богів.

У 980 р. князь Володимир проводить першу релігійну реформу в Київській Русі, суть її – об’єднання різних богів у єдиному пантеоні. У “Повісті временних літ” (980 р.) описано так званий “Володимирів пантеон” і є список головних богів:

1. Перун – відкриває список.

2. Велес (Волос) – “скотій бог”, тобто бог-скотар, пізніше бог багатства та комедії (став у християнстві святим Власієм).

3. Хорс – помічник Велеса (вважають, що це Східний бог сонця).

4. Дажбог – бог сонця.

5. Стрибог – бог вітру.

6. Сварог – бог неба і вогню, а ще богом вогню називали сина бога неба Сварожига.

7. Сімаргл – його функції невідомі, але відомо, що він був “о семи головах” – звідси й ім’я.

Жіночий список відкриває богиня Мокош. Вважається, що її ім’я походить від mokos – прядіння. Її уявляли як жінку з розплетеним волоссям, що плутає куделю, якщо господиня не сховає кудись прядиво на ніч. Ця богиня близька до грецьких Мойр, які сплітали нитку долі.

У 983 р. на пагорбі Теремного палацу князь Володимир звів каплицю, де стояли дерев’яні скульптури – ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Мабуть, вони й були головні у слов’ян.

Цікаво, що Хорс (Хорос) – бог східного, як вважають, походження – бог сонця, а Мокош – богиня фінно-угорського походження.

Тобто стародавній слов’янський пантеон був досить складним і включав не тільки різноплемінних богів, а й богів різних народів, у чому відобразилося геополітичне положення Русі – “на перехресті” континентів, культур, релігій.

63.Міфи древніх слов'ян Слов’яни уявляли світ за міфологічною моделлю як триповерхову конструкцію, де Середній світ – Земля, Нижній світ – пекло, де горить вічний вогонь, а над Землею – Верхній світ – Небеса з кількома поверхами, і на “сьомому” живуть вищі сили.

Землю оточує Світовий океан, у середині якого – священний камінь – “пуп землі”. Він знаходиться біля коренів Світового Древа (іноді це Святі Гори). Як і інші народи, слов’яни вважали Світове Древо Космічною віссю, що об’єднує всі три світи. У гілках дерева живуть Сонце й Місяць, а біля коріння – Змій.

Це дерево іноді називали Ірій, тобто “дерево блаженної країни Ір”, що знаходиться на півдні, де зимують птахи. Саме там вирішувалися людські долі.

Український “вирій” – рай – походить від цього слова.

Потойбічний світ, в уявленнях давніх слов’ян, знаходився “за рікою” (найчастіше це були Дніпро і Дон, Дунай) – за кордоном світу людей.

 

Міфи стародавніх українців.

За старовинними міфами, головними уособленнями всякої небезпеки були Чорнобог і його дружина, за рядом авторів, дочка – Мара. Саме вони породили Пека, чорта та інші злі сили. Чорнобог – бог зла, ворог Вирію (раю в стародавній українській міфілогії), людей і світла, заступник усіх злих сил, володар підземного мертвого царства. Згідно з повір’ям, перетворювався у чорного лебедя та постійно воював з Білобогом, що вказує на те, що у стародавній українській вірі, як і у сучасних теж було присутнє поняття одвічної боротьби добра та зла. Мара (Марена) – богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті. За давньоукраїнською легендою, сіє на землі чвари, брехні, недуги. Слово “мара” збереглося в українській мові й до сьогодні, і часто уособлює образ чогось поганого, хворобливого. Це цілком логічно, адже за повір’ями Мара разом зі Змієм породила 13 доньок-хвороб, яких пустила по світу. В образах цих доньок стародавні українці відобразили майже всю сукупність хвороб, групуючи їх, очевидно, за зовнішніми проявами захворювань. Таке міфічне відображення хвороб мало цілком вагоме практичне значення, адже було загальною медичною класифікацією, що допомагало у лікуванні. Доньки-хвороби Мари зображалися у вигляді міфічних потвор. Вогневиця – несла людям високий жар тіла, тиф та інші хвороби. Зображувалась у вигляді кістлявої баби, в якої великі лихі очі палають вогнем. Глуханя – відбирала в людей слух і мову. Зображувалася потворною бабою без вух і рота. Гризачка – несла людям хворобу серця. Зображувалася черв’якоподібною істотою, в якої над посинілою тонкою верхньою губою зависали гострі хижі зуби. Жовтяниця – несла людям жовчну хворобу. Уявлялася висохлою немічною бабою з жовтими очима і лицем. Кікімора – богиня сновидінь. Уявлялась сонливою, блідою дівою, що жила у людській оселі у комині чи запічку. Коркуша – заражала людей коростою, віспою, обкидала чиряками і струпами тощо. Зображувалась коростявою, конопатою бабою, вкритою струпами та гнилими виразками. Лідниця – несла простуду, відморожувала людям кінцівки тощо. Зображувалась у вигляді обледенілої баби, в якої замість очей – дві крижини. Ломота – міфічна потвора, що несла людям хворобу кісток, кінцівок, нарости на суглобах тощо. Зображувалась у вигляді потворної баби з вивернутими кінцівками, повернутою назад головою тощо. Лякливиця – несла людям переляк, боязкість тощо. Навія – несла людям божевілля. Зображувалася у вигляді потворної баби, що несамовито регоче, закотивши очі під лоба. Очниця – осліплювала людей, несла їм хворобу очей. Зображувалася потворною брудною бабою з гнилими очима. Трясовиця (Пропасниця) – несла людям гарячку, смерть. Черевуха – несла людям хворобу шлунка та інших нутрощів. Ще одним втіленням зла та небезпеки в стародавні міфології українців була Яга-Баба