Українська культура в еміграції.

Діяльність українських емігрантів у країнах Європи і світу — яскраве явище української культури і науки. Емігранти-українці зробили значний внесок до національної скарбниці, розвивали основні напрями україністики, знайомили світ з унікальним феноменом українства і тим самим збагачували європейську науку та культуру. Значення їхнього доробку важко переоцінити. Відірвана від батьківщини, позбавлена елементарних засобів праці (бібліотек, архівів, колекцій, власних матеріалів), еміграція змогла витворити змістовний і привабливий образ українства, піднісши його до явища світового рівня.

На жаль, через ідеологічні перекручення та політичні обставини здобут­ки українських емігрантів були штучно вилучені з української науки та культури. На батьківщині вони оцінювалися як воро­жий Радянській Україні вияв «буржуазного націоналізму» а цілі напрями вітчизняного українознавства були скеровані у зовсім інше, неорганічне, заідеологізоване річище. «Залізна завіса» не пропускала на Україну будь-яку інформацію про діяльність емігрантів. У кращому випадку їхні праці потрап­ляли у спецфонди.

Лише тепер з'явилася можливість осягнути величезну спадщину української еміграції, спадщину, яка поступово починає інтегруватися в загальноукраїнську науку та культуру. Всебічно оцінити її значення поки є складним завданням. Причиною тому — велика багатогран­ність і значний обсяг творчого доробку емігрантів, який неможливо охопити в цілому без детальних досліджень окремих напрямів. Тільки-но почали відкриватися для дослідників архіви українських установ Праги та Подєбрадів та інших міст в Європі, які ще з 1945—1946 pp. знаходяться в Києві. Серед цих матеріалів — чимало документів з фондів відомих українських діячів-емігрантів та архіви українських урядів за кордоном.

Українські емігранти найбільш поширені в Болгарії, Великобританії, Греції, Італії, Німеччині, Польщі, Росії, Білорусі, Словеччині, Хорватії, Чехії, Франції, Північній (Канада, США) і південній (Бразилія, Чілі) Америці.

В цих країнах є досить сильний емігрантський рух (особливо в північній Америці): виходці з України організовують спілки, підтримують діяльність православної церкви, видаютьт книжки і періодичні видання українською мовою. В цих країнах підтримують традиції українського декоративно-прикладного і народно-ужиткового мистецтва.

Українськи письменники і митці, яких переслідувала радянька влада, знаходили там притулок і продовжували займатися активною творчою діяльністю.

 

 

19. Унікальність колекції живопису в НЦНК «Музей Івана Гончара» полягає в тому, що вона містить в собі зібрання ікон і картин, написаних непрофесійними художниками, які вважалися «неканонічними», але були невід’ємною складовою селянського побуту. Тепер ці музейні експонати дають уявлення про вірування, звичаї, естетичні смаки й уподобання селян з кінця XVIII ст. Збирання таких творів розпочав Іван Макарович Гончар, скульптор, художник і колекціонер у 1950-60-х роках минулого століття. Його справу дієво продовжив його наступник і син – Петро Іванович Гончар, нині діючий директор Центру.

На сьогоднішній день колекція налічує 2908 одиниць зберігання. Із них ікон – 857,

Найбільші колекції іконопису – з таких регіонів як Сумщина, Полтавщина, Чернігівщина, Черкащина, Східне і Центральне Поділля, Буковина.

За сюжетами українська хатня ікона була така – парні весільні ікони – Спас і Богородиця, шановані й улюблені святі: Варвара, Параскева, Катерина, Марія Магдалина, Уляна, святитель Миколай, архистратиг Михаїл, святий Юрій Змієборець, Іоан Воїн, Іоан Хреститель, захисник дітей – святий Іустиліан, святий цілитель – Пантелеймон.

Найдавніші ікони у збірці – “Перенесення мощей Св.Миколая” (XVI ст.), “Успіння Богородиці” та “Поклоніння пастухів” (XVII ст.) зі Львівської області; “Пророк Аарон” (кінець XVII ст., походження невідоме),“Святий Юрій Змієборець” (XVIII ст.) і “Різдво Богородиці” (кінець XVII – початок XVIII ст.) – з Волині. Є в колекції такі рідкісні сюжети як “Недремне око” (ХІХ ст.),“Христос Виноградна Лоза” (ХІХ ст.) і “Джерело Ісус Христос” (ХІХ ст.). Петром Гончаром були придбані і подаровані музею дві серії ікон з «празничного ряду» іконостасу XVII ст. і XVIII ст. з Галичини. Окреме місце в колекції посідають багатодільні полісюжетні ікони народного письма на полотні з Поділля та Черкащини, які вражають своєю художньою виразністю і одухотвореністю. Значну цінність являють ікони на гутному склі Покуття і Гуцульщини, а також багатофігурні ікони на дереві з Буковини (ХІХ ст.).

Відомо, що Київ віддавна був головним іконописним центром. Окрім майстерень Києво-Печерської Лаври, де дотримувались церковних канонів і де існувало професійне письмо, в ХІХ ст. поширились ремісничі цехи з написання ікон народного стилю на Подолі та Куренівці. Декілька осередків іконопису існувало на Чернігівщині, Сумщині та Полтавщині. По селам ікони писали так звані «богомази», що продавали свої твори на ярмарках, або мандрували від села до села і малювали на замовлення. На Західній Україні існували потужні іконописні центри у Львові, в Перемишлі на Підляшші, на Волині та в Галичині (ХVІІ ст.).

20. Унікальність колекції живопису в НЦНК «Музей Івана Гончара» полягає в тому, що вона містить в собі зібрання ікон і картин, написаних непрофесійними художниками, які вважалися «неканонічними», але були невід’ємною складовою селянського побуту. Тепер ці музейні експонати дають уявлення про вірування, звичаї, естетичні смаки й уподобання селян з кінця XVIII ст. Збирання таких творів розпочав Іван Макарович Гончар, скульптор, художник і колекціонер у 1950-60-х р мин ст. Його справу дієво продовжив його наступник і син – Петро Іванович Гончар, нині діючий директор Центру.

На сьогоднішній день колекція налічує 2908од зберігання. Із них ікон – 857, решта – народний живопис і невелика частина робіт проф художників. За часів І.Макаровича було зібрано 782 твори живопису, з них ікон народного малярства – 475 одиниць. З утворенням державного музею колекція ікон майже подвоїлася, а збірка живопису поповнилася унікальною підбіркою народних картин.

Нині музей активно формує колекц нар картини, яка побутувала в укр хаті поряд з іконою. Велика заслуга в цьому – директора Музею П.Гончара. Зб становить близько1,5тис од збереження і охоплює майже всі регіони У, особливо Лівобер. Багато творів має автор підписи (бл 160), серед яких окрім загальновідомих М.Приймаченко, сестер Софії та Ірини Гоменюк, М.Буряк, Г. Каленченко, А.Рак, І.Лисенка, П.Хоми, Н.Білокінь, В.Наконечного й інших, є ще й відкриті нові імена, віднайдені останнім часом, зокрема малярські роботи художника Г.Ксьонза з Миргорода, П.Ярмоленка з Переяславщини, Ганни Готвянської із Харківщини, невелика колекція цінних робіт т.з. «полтавського осередку». Майже всі зразки нар картини в збірці музею атрибутовані серХХст, хоча є датовані 1920-30-ми.

Тематика нар живопису – різна, від копіювання картин відомих художників, що поширювалися У в листівках, до цілком оригінальних робіт. Утім, навіть копіюючи, укр художники «наївного стилю» мали свій власний «почерк», особливе бачення, ств таким чином самобутні мистецькі твори. Найпошир темами їх творчості були: укр село, як «рай» на землі; вечорниці, гуляння, козаки і дівчата, сватання, весілля, жнива, сінокіс. Маємо також цілу серію робіт присвячених Т.Г. Шевченка і його творам. Туга за знищеним козацтвом вилилась у ств масштабних полотен «Козак-бандурист». «Козаків Мамаїв» у нашій колекції – п’ять, всі вони представлені в експозиції. Подальша трагічна доля козаків висвітлюється у картинах: «Чумаки в дорозі», «Ой на горі вогонь горить…» і «Ой не п’ються пива-меди…». Натюрморти в народному живописі, це перш за все найрізноманітніші букети квітів в горщиках і кошиках, а також святкове застілля. Окрему групу складають живописні роботи, скопійовані з робіт зх-європ художників, де поширеними мотивами є дівчина з оленем, русалки, мавки, річкові царівни. Значна к-сть творів мають віршов підписи, запозичені з укр нар пісень.

Для створення своїх робіт народні майстри використовували такі матеріали як полотно, фанеру, клейонку, скло, папір, а пізніше ДВП, пластик, тобто, те, що було доступні у той чи інший час і мало прийнятну ціну.

Тематика професійного живопису і графіки відповідає загальному напряму формування колекції і відображає життя народу, його історію, традиції, життєве середовище. Професійне малярство представлено в збірці окремими роботами П.Левченка, Т.Романчука, Г. Світлицького, С.Світославського, Євгена Вжеща, Костянтина Трутовського, Осипа Куриласа, Т.Копистинського, В.Маслянникова, Г.Дядченка, В.Маковського, О.Мурашка, І.Макушенка, Ю.Павловича, К.Коссака та ін. В основному – це невеличкі, подекуди ескізні роботи, які, тим не менше, мають значну наукову й історичну цінність. Тут представлений також ряд високохудожніх творів невідомих майстрів «Слухають лірника», «Українка біля ліси», «Чумаки», портрети Т.Г. Шевченка, написані в період з XVIII до к XIX ст.

Колекцію графіки складають твори О.Кульчицької, Г.Світлицького, Г.Нарбута, Ф.Красицького, Г.Якутовича, суч майстрів – В.Лопати, В.Масика, М.Стратилата й інших.

За роки існування музею колекція поповнилась роботами таких художників як В.Патик, В.Забашта, Г.Зубченко-Пришедько, В.Козюк, В.Копайгоренко, Г.Ткаченко.

КИЛИМАРСТВО

Килимарство -- виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобеленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом. Важливе значення мають добір якісної сировини (волокон), відповідна підготовка пряжі, прядіння ниток, їх фарбування, техніка ткання, принципи орнаментально-композиційного розв'язання і кінцева обробка виробів: зарублення, в'язання тороків, вирівнювання, вичісування.

Технологічні особливості. Основна сировина для килимових виробів: вовна, льон, коноплі, бавовна; штучні волокна: лавсан, штапель, найлон, їх виготовляють на вертикальному або горизонтальному килимарських верстатах.

Є різні техніки ручного ткання килимових виробів, що впливає передусім на зовнішній вигляд поверхні. Залежно від техніки виконання виділяються килимові вироби з гладкою поверхнею і двобічним орнаментом, тобто безворсові, з рельєфно виступаючими над основою нитками -- ворсові, комбіновані і гобеленні.

Безворсові килими ручного виготовлення тчуть так званим килимовим закладним і гребінчастим тканням. Килимове закладне ткання поширене в усіх районах України і має локальні назви: «забирання» (на Сх Поділлі), «овивання» (на Зх Поділлі, Покутті), «рахункове» (звідси назва «рахункові килими»), «лічильне» (на Волині) тощо. Воно здійснюється переплетенням двох систем ниток: основи (переважно лляних або бавовняних природного кольору) і піткання вовняних ниток, пофарбованих у різні кольори або природного кольору. При цьому нитки основи переплітають кольорові нитки піткання не за всією шириною виробу, а відповідні частини задуманого візерунку і поля. Нитки піткання щільно або рідко («у віконця») перевиваються на спільній межевій нитці основи, що з'єднує дві кольорові площини -- візерунок і поле. Таке килимове ткання називають «за межевою ниткою». Воно буває суцільним, щільним і розрідженим, ажурним. У ньому сполучення фону з орнаментом має прямолінійні контури -- «на пряму нитку». Для того, щоб килим був зі скісно спрямованими зубчастими мотивами, кольорову нитку піткання перевивають не строго за вертикаллю, а діагональне, на відстані двох-трьох ниток основи. Таке закладне ткання називають «на косу нитку». Часто нитки піткання'не щільно перевиваються з нитками основи, а після того, як човником зроблено два-три ряди (ходи) поля. Тоді на межі сполучення різного кольору площин утворюються наскрізні щілини -- вічка (ткання «у вічка»).

У виготовленні двобічних безворсових килимів на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині та у центральних і південних районах України особливого поширення набула техніка гребінчастого ткання («кругляння» або «вільної нитки»). Спочатку тчуть орнаментальні мотиви, а пізніше поле. Нитки піткання збиваються для щільності молоточком «гребінкою». Крім безворсових одношарових двобічних килимів на Україні здавна виготовляли ворсові килимові вироби. Це багатошарова тканина з основою полотняного переплетення ниток і ворсових, що виступають над нею. Використовуються три системи ниток: основи, піткання та ворсової нитки. Переплетенням ниток основи і піткання утворюють каркасне полотно. Ворсові кольорові нитки різної довжини спеціальними вузлами щільно прив'язують до ниток основи.

На У найдавн ворсові килими відомі з XVIст.- коци з Харківщини, Київщини, Чернігівщини. У 60р XX ст. виготовлення ворсових килимів поширилося у ткацьких артілях: на фабриках в усіх областях У.

До ворсових виробів належить унікальний вид художніх тканин -- ліжники (локальні назви: джерги, коци, наліжники, присідки тощо). Це грубі вовняні вироби з рельєфною поверхнею, двостороннім ворсом довжиною 5--7 см. Техніка їхнього виготовлення: просте полотняне переплетення. Виготовляються спеціальні нитки для поробку -- легко, нерівномірно скручені пучки вовни діаметром до 1 см. Це сприяв розпушенню поробкової нитки, утворенню двостороннього ворсу на поверхні тканини. Щоб ліжник мав довгий ворс, менше скачувався, вовну для поробку брали кращої якості, з довгими твердими волокнами. На основу підготовляли міцні, дещо тонші вовняні нитки. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. для основи почали використовувати міцніші конопляні, лляні і бавовняні нитки. Карпатські ліжники спеціально звалюють у валилі. Під дією води ліжники, подібно до сукна, щільно збиваються, а на поверхні утворюється ворс. На Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, Херсонщині ліжники дещо тонші за своєю структурою, їх не звалюють у воді, вони мають коротші ворсові нитки. Техніка полотняного переплетення в них тугіша, щільніша порівняно з карпатськими ліжниками.

Окрему, оригінальну групу утворюють так звані петельчасті тканини. В них основа тчеться полотняним переплетенням. Ткалі роблять човником два ходи ниток піткання і прибивають їх. За третім ходом вводять додаткові, грубші кольорові нитки візерункового піткання, їх пропускають вільно, не прибивають до основи. За задуманим візерунком в певних місцях витягують петлі до 2--8 мм над рівнем основи і прибивають до полотнища двома ходами човникової основної нитки піткання. На Волин Поліссі поширені петельчасті килими із зображенням птахів, вазонів, квітів, а на Буковині типовим є розетковий, ромбовий орнаменти.

На Україні популярні килимові вироби, виткані комбінованою технікою: полотняним переплетенням, закладним ворсовим тканням, круглянням тощо. Наприклад, у відомому килимі XVIII ст. з гербом П. Полуботка візерунок витканий ворсом, а поле -- двобічним килимовим перебором. Часто в поперечно-смугастих килимах окремі орнаментальні смуги виткані технікою закладного ткання, «у вічка». Техніки виконання килимових виробів -- важливий критерій їхньої класифікації.

Окрему групу утворюють гобелени (килими) - картини (шпалери), що виготовляються технікою виборного ручного ткання, тобто тчуться окремими ділянками. На У давні гобелени мали назви дивани, опони, шпалери, коберці, перистрома-ти, тапетії. Термін гобелен французького походження (від назви майстерні Гобеленів XVст) і вже у XIXст вживався на У. Гобелени виготовляли дрібним кольоровим виборним ручним тканням. Матеріал: тонкі вовн, шовк, бавовн, металеві золоті і срібні нитки тощо. У сер XXст урізноманітнюються техніки ткання гобеленів. Вводиться плетіння, в'язання шнурів, аплікація, ажур ін. Поруч з традиційними матеріалами використ синтет волокна, шкіра, металеві платівки.

За х-ром худ-образного змісту гобелени 70-80р XX ст. можна поділити на монументально-декоративні, декоративні, гобелени малих форм і гобеленну мініатюру.

Крім ручного ткацтва використовується і машинний спосіб виготовлення килимів, килимових доріжок, покривал тощо. На двополотенному верстаті з машиною Жаккарда за годину виготовляють близько 6 м2 ворсового полотна. На спеціальних аксмінстерських верстатах ворсова поверхня утворюється за допомогою комплекту трубок на снувальних валиках.

Виг-ня килимів мехкилимоткацькими верстатами -- це вже галузь худ промисловості. Після ткання килимові вироби очищають, зм'якш каркас, надають ворсовій поверхні полиску.

У різних техніках виконання килимових виробів народні майстри досягли високої майстерності, вміли передбачити художні ефекти виробів.

Типологія. За функціональним призначенням виділяються килими: настінні, настільні, залавники, полавники, декоративні доріжки, накидки на крісла тощо. Залежно від функціональної ролі вирішуються і їхній орнамент, композиція, колорит. Зміст орнаментальних мотивів, характер зображення -- важлива основа поділу килимів за окремими групами: з геометричним, рослинним, геометризовано-рослин-ним орнаментом; сюжетно-тематичні. Домінуючі мотиви орнаменту: ромби, розетки, квіти, квіткові галузки, вазонки, дерева, птахи, качечки, людські постаті та ін. Розроблена чітка система їхнього розташування на білому, чорному, коричневому, сірому тлі. Найпоширеніші композиції: поперечно-смугаста, концентрична, сітчаста і вазонна. Важливу роль в орнаментально-композиційній будові килимів відіграють кайма, обрамування, торочки тощо.

Поліфункціональність укр нар килимових виробів, ліжників, гобеленів, техніка їхнього виготовлення, орнамент І колорит -- взаємообгрунтовуючі фактори, які створюють грунт унікального виду мистецтва, важливе художнє надбання українського народу.