Добро і зло – основні категорії етики

 

Моральне добро і моральне зло є універсальними фундаментальними категоріями етики. Визначення і трактування генезису й сутности мораль­ного добра і зла є вихідними для тлумачення інших категорій етики. Від їх розуміння залежить ідеологічна спрямованість етичних докт­рин і концепцій. У багатьох релігійно-філософських вченнях постійна боротьба між добром і злом визначається як основна причина і рушій­на сила всього, що відбувається у світі. Саме з цієї точки зору вони пояснюють усе, що відбувається, як в особистому, так і соціально-полі­тичному житті людей. Це єдині категорії етики, що релігійно й міфо­логічно персоніфіковані: добро в образах Крішни, Ісуса Христа, Аллаха тощо, зло — в образах сатани в іудаїзмі, диявола в християнстві, шайтана в ісламі та ін.

 

Моральне добро — найбільш загальне імперативно-оціночне по­няття моралі і категорія етики, що виражає позитивне мораль­не значення явищ суспільного життя в їх співвіднесенні з етичним ідеалом.

Моральне зло — універсальна етична категорія для позначення негативних явищ суспільного життя, які виникають унаслідок свідомого волевиявлення соціального суб'єкта—людини, групи, політич­ної партії тощо.

 

ЗЛО МАЄ І ПАТЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР. Наприклад, стихійні лиха — земле­труси, повені, урагани тощо теж у сприйнятті людини велике зло, але воно не має морального характеру.

Моральне добро має в своїй онтологічній основі більш широку етич­ну категорію — благо. У повсякденній мові це знаходить вираз в ото­тожненні понять «добро» і «матеріальні блага». Специфічно моральний сенс добра полягає в тому, що воно протиставляється практичній доціль­ності, тобто добрий вчинок є безкорисливим. В етиці існує три основні інтерпретації категорії добра: релігійно-ідеаіістична, утилітарно-натуралістична, інтуїтивістська.

 

РЕЛІГІЙНО-ІДЕАЛ1СТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДОБРА

 

† уособленням добра є Бог, або воля Бога, абсолютна ідея тощо (неото­мізм, гегельянство, неопротестантизм);

† добро має неземний трансцендентний характер (неокантіанство, неопозитивізм);

† добро — це діяльність за законами духовного світу, яка прилучає люди­ну до Божого Царства, світу ідей тощо (платонізм, крішнаїзм, нео­кантіанство);

† втіленням добра є небесне чи Боже Царство; добро є вищою ідеєю в царстві незмінних сутностей (гностицизм, неоплатонізм, христи­янство).

УТИЛІТАРНО-НАТУРАЛІСТИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ДОБРА

 

• добро — це земне щастя (гедонізм, евдемонізм);

• добро — це насолода (епікуреїзм);

• добро — це корисність (емпіризм, І. Бентам);

• добро — те, що відповідає інтересам соціальної групи (утопічний

соціалізм, марксизм).

 

Окрім цих крайніх позицій, були нечисленні, але плідні спроби їх інтеграції. Так, Арістотель розглядав добро як шлях до щастя і рівно­часно — структурний елемент самого щастя.

В інтуїтивістському тлумаченні (Дж. Мур, Р. Хеар та ін.) добро — це об'єктивна, проста і первинна якість речей, яка осягається винятково інтуїтивним шляхом. Ричард Хеар пояснював невизначеність поняття "добро" тим, що різноманітність контекстів його вживання не дозволяє встановити його загального значення, тобто в кожній конкретній ситу­ації воно мас інший зміст.

Отже, існують різні підходи до пояснення змісту категорії доб­ра. З цього можна зробити висновок, що спільними рисами всіх цих трактувань є абсолютна самоочевидність загальнолюдської цін­ності категорії добра, яка реалізується у вчинках як людяність.

Категорія добра надає гуманістичної інтенції всім його історичним і ситуативним конкретизаціям. Добро співвідноситься з усіма етичними категоріями, але особливе місце посідає його співвідношення з обов'язком. Проблема діалектичного взаємозв'язку добра і обов'язку привела до появи двох напрямків в етиці: етичної аксіології і етичної деонтології.

Етична аксіологія визначальними категоріями етики вважає «добро» і «зло». Деонтологія (розділ етики, що вивчає проблеми обов’язку і належного ) на перше місце ставить «обов'язок» і взагалі «належне». Із суперечностями співвідношення добра й обов'язку нама­гався розібратися І. Кант, але задовільного розв'язання він так і не знай­шов. В одному випадку він стверджував, що обов'язок полягає у тво­ренні добра; в іншому — визначав добро через обов'язок: добро полягає в тому, щоб виконувати обов'язок.

Протиставлення добра й обов'язку зустрічається і в етичній доктрині Ф. Ніцше. У XX ст. це протиставлення набуло характеру теоретичної суперечности між аксіологією і деонтологією. В деонтологічному нап­рямку (Г. Прічард, Д. Росс, Е. Керріт) обов'язок вважається категорією не залежною від добра або такою, що логічно передує категорії добра, — як у Канта.

Отже, моральність прибічниками деонтологічної етики трактується формально: обов'язок слід виконувати заради самого обов'язку. Згідно з цією теорією моральні обов'язки не мають засад у соціальних потребах, вони очевидні самі по собі, вічні і незмінні.

 

САМООЧЕВИДНІ ОБОВ 'ЯЗКИ

—► не чини зла, чини добро;

—► розподіляй добро і зло у відповідності з вимогами справедливости;

—► говори правду і виконуй обіцянки (обоє 'язок вірности);

—► дякуй за надані послуги;

—► відшкодовуй завдані тобою шкоду і збитки;

—► самовдосконалюйся.

 

Причиною суперечности між добром і обов'язком є незбіжність між моральною і прагматичною мотивацією.

Суперечливий діалектичний взаємозв'язок існує між моральним добром і моральним злом. У межах діалектичної філософської традиції утверджується розуміння відношення добра і зла в сенсі класичної діа­лектики суперечности як цілковитого взаємного опосередкування, взаєм­ного проникнення, взаємопереходу між ними. Уже в античні часи проб­лема взаємного зв'язку породила чимало питань в етичних вченнях, що намагалися розібратися з причинами існування зла, його проявами і сутністю. Арістотель розглядав зло у двох основних площинах: як стан суспільної моральності; як властивість душі індивіда.

 

Причинами існування зла в суспільній моральності філософ визначав недосконале державне законодав­ство, недієвість законів через їх непра­вильність

В індивідуальній душі зло існує через такі причини: відсутність моральних засад (дикунський стан); афективність душевного складу (нестриманість); душевна порочність.

Порочність Арістотель поділяв на такі види:

нахабство (зухвалість), пов 'язане з надлишком життєвої сили, енер­гії або влади; підлість, що виникає через брак етичних чеснот, розуму і мужности.

Отже, індивідуальне моральне зло, за Арістотелем, — це те, що не від­повідає нормі «золотої середини» або перевищуючи її (нахабство, зухва­лість), або опускаючись значно нижче за нормальний рівень (підлість). Ця думка Арістотеля згодом знайшла підтвердження в лінгвістичних дослідженнях етимології слова «зло». Англійське « evil » і німецьке «das Ubel» походять від терміну тевтонського походження « ubilez », що можна перекласти як те, що виходить за власні межі, за належну міру.

В політичному житті нахабні й зухвалі люди стають свавільними тиранами, а негідники — безпринципними пристосуванцями. Перший різновид зла виникає із силового самоствердження індивіда за раху­нок оточуючих людей і нехтування їх інтересами, другий — з підпоряд­кування індивіда зовнішнім обставинам і власним порочним нахилам, що зумовлює поступову деградацію особистости і перетворює людину на цілком залежну істоту, подібну до раба. Психологічна суперечливість ситуації, коли зло стає наслідком слабкодухости людини, яскраво описана у листі апостола Павла до Римлян: «Бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то — ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу... Отож; знаходжу такий закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається" (Рим.7:17—21).

Думка про світове зло провокує, як на вихваляння зла, так і на сум­нів у благості Бога. Здається незрозумілим, чому всемогутній Бог допус­кає зло, терпить вчинки негідників, що прирікають багатьох людей на страждання, злидні, горе, бідування. Під злом у християнській традиції розуміється не поневіряння, біди та злидні, а гріх та моральна провина.

Увага концентрується на помислах людей, на душі, на серці (тобто на почуттях), інакше кжучи, на внутрішньому світі людини. Будь-який учинок, акт діяння є об'єктивацією внутрішнього імпульсу, екзи­стенціальної сфери людини. Відповідно до Святого Письма, першою причиною існування зла у світі вважається свобода волі людини.

Свобода —величезна цінність, однак вона подібна до бритви з подвій­ним лезом, може ініціювати, як добрі справи та вчинки, так і лихі. Ніхто за людину не може зробити вибору. Позбавити ж людину права на вибір означає принизити її до рівня тварини або машини, тобто жорстко детер­мінованої системи. А тому, відпускаючи людину на свободу, Творець наділив її засобами протистояння злу, такими як віра, розум, любов, совість, відчуття гріха та провини. Тягар свободи важкий, адже не співвіднесена з іншими цінностями, особливо з моральним обов'язком та відповідальністю, свобода перетворюється на свою протилежність — свавілля.

Глибоке осмислення діалектики добра і зла, доброчесности й пороку знаходимо в творах християнського мислителя Лактанція., якого гума­ністи Відродження називали християнським Ціцероном. Він послі­довно розвиває діалектичні ідеї апостола Павла. На його думку, Бог побажав поставити добро і зло в таке становище, щоб якість добра лю­ди пізнавали зі зла, а якість зла — з добра. Смисл одного не може бути зрозумілим без існування іншого. Бог не усунув зла, щоб смисл добро­чесности був виразнішим. Без зла і пороку доброчесність не мала б свого значення й ціни. Тільки у боротьбі зі злом добро вдосконалюється і зміцнюється. В системі світорозуміння добро і зло, поряд з вогнем і водою, сходом і заходом, теплом і холодом, темрявою і світлом, є однією із закономірних антитетичних (протилежних) пар, які містяться у фундаменті світобудови.

Відповідно і в людини, котра складається з двох протилежних начал — душі і тіла — є, як позитивні, так і негативні праг­нення. Доброчесність покликана розвивати перші і стримувати другі. Існують три сходинки на шляху досягнення повного добра: діла, слова, думки. Той, хто знаходиться на першій сходинці — праведний, хто піднявся на другу — досконалий, а хто досяг вершини — подібний до Бога.

Порочні не самі пристрасті, а їх причини, які і слід приборкувати. Пристрасті перебувають всередині нас, а їх причини зовні. Пристрасті не треба викорінювати, а необхідно вірно використовувати. Справжні героїзм і мужність для християнина полягають у вмінні володіти собою, своїми бажаннями, прагненнями й потягами. Приборкати лютість, вгамувати поривання запальності — ось справи гідні християнського гуманізму.

Згодом ці погляди Лактанція будуть розвинуті в етичних теоріях автономної етики моралістів XVII — XVIII ст. Шефтсбері, Хатчесона, Канта. Автономна етика визначала головним джерелом зла духовно-вольове начало в людині, яке і має бути відповідальним за всі різновиди морального зла. Слід зауважити, що людина може стверджуватись у злі не тільки за рахунок сили й агресивної динамічности, але й через потуран­ня своїм слабкостям, іншими словами, стверджуватись у розбещеності.

Культова персоніфікація зла в образах Люцифера, Мефістофеля, Арі-мана та ін. поставили в етиці важливу проблему: чи зло на зразок богів, які втілюють добро, також має одвічну трансцендентальну природу, є незмінним і незнищуваним, чи воно лиш певна неповнота й нестача добра, порушення світової гармонії і може бути в перспективі цілком усунене.

У II ст. почали з'являтися секти гностиків, чорної магії, карпократіянців, кабапістичних чаклунів, мандеїв, маніхеїв, що поклонялися силам зла. Посту­пово культ зла розповсюдився від Китаю на Сході до Іспанії на Заході. У 872 р. мусуль­манський подвижник Абдула ібн Меймун заснував у Персії таємне товариство батінів, які обожнювали зло. Члени секти мали спільне майно, спільних жінок, віддавалися роз­пусті, проповідували насилля й убивство. 1090 року перс Хасан Саба заснував товариство «Таємні вбивці», назва якого говорить сама за себе. Цей перелік можна продовжувати.

Загальновідомими є образні втілення зла в художній культурі. Починаючи з доби Романтизму, який у боротьбі з ілюзіями Просвітництва естетизував зло, воно дедалі частіше усвідомлюється як самостійний об'єкт людського волевиявлення, як те, чого можна бажати заради нього самого (зла заради зла), знаходити в ньому насолоду.