Як це ведеться у людей, тільки назва речі робить її взагалі видимою.

ЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

ПОНЯТТЯ КАТЕГОРІЇ ЕТИКИ

ТА ЇХ ІСТОРИЧНИЙ ХАРАКТЕР

Як це ведеться у людей, тільки назва речі робить її взагалі видимою.

Фрідріх Ніцше

 

Категорії — це основоположні поняття етики, які рівночасно відображають найбільш загальні властивості моральних явищ. Вони слугують інтелектуальним інструментарієм для теоретичного пояснення і логічного оформлення моральних аспектів дійсности. Система категорій дає змогу зрозуміти цілісність моралі, а також зміст кожного загального морального відношення, відображеного в конкретній категорії. Оскільки категорії відображають зв'язки максимальної загальности, вони не можуть визначатися через рід і видову відмінність. Їх можна осмислити тільки у зіставленні одна з однією, тобто в певній системі, кожна ланка якої пов'язана з попередньою і наступною. Система категорій охоплює в теоретичній думці, як цілісну картину моральних відносин, так і окремі її істотні елементи.

ПЛАН (ЛОГІКА) ВИКЛАДУ І ЗАСВОЄННЯ МАТЕРІАЛУ

 

3.1. Особливості етичних категорій.

3.2. Добро і зло — основні категорії етики.

3.3. Категорії імперативної етики.

3.4. Категорії моральної самосвідомости.

3.5. Етичні категорії спілкування.

 

Термін «категорія» перекладається із давньогрецької мови як твердження, ознака, визначеність. В звичайному слововживанні цим словом позначають розряди або класи якихось речей чи явищ: наприклад, досить часто вживаються вирази “категорії працівників”, “категорії товарів” та ін. Проте в пізнанні та науці цей термін має дещо інше значення: кожна наука має свій категоріальний апарат, тобто сукупність тих найперших та загальних понять, які фіксують та виражають найбільш якісні характеристики предмету пізнання та осмислення, або суттєві зв’язки, відношення того «зрізу» речі або частини реальності, яку вивчає дана наука. Тому повинно бути ясним, що не можна міркувати в межах певної галузі знання, не використовуючи її категорій без ризику втратити визначеність. З іншої сторони, самий лише перелік певних категорій дає нам можливість зорієнтуватись, про яку науку йде мова (наприклад, якщо ми кажемо “лінія”, “фігура”, “площина”, “кут”, то йдеться про геометрію).

Категорії етики – фундаментальні поняття, які виражають специфіку моралі, моральних стосунків, моральної діяльності під кутом зору співвідношення в них добра і зла. Етичні категорії – форми пізнання моралі, моральної свідомості, моральної діяльності. Особливість етичних категорій проглядається вже у міркуваннях Сократа, який вперше продемонстрував, що їх зміст не може бути визначеним через вказування на якість речі чи спостережувані ситуації життя: їм немає наочно наданого відповідника у дійсності, а вони постають характеристиками людської діяльності. В тому приховані великі складності у пізнанні та використанні категорій етики. Типові помилки при тому є такі: а) люди все ж ототожнюють зміст категорій етики із спостережуваними частковими явищами; б) починають стверджувати, що етичним категоріям ніщо не відповідає в дійсності, а тому вони цілком умовні та відносні.

Самий факт існування таких категорій як добро і зло, обов’язку, совісті, справедливості та ін. свідчить не лише про певну позитивну спрямованість людської свідомості, але і про її прагнення піднестись до морально вищого. Усі категорії етики тільки тоді набувають усталеного та виправданого змісту, коли вони складають цілісну взаємопов’язану систему, в якій кожна включена в необхідні зв´язки і не замінюється іншими. Звідси випливає висновок: якщо ми бажаємо виважено міркувати про щось в етичному плані, ми повинні пройти через систему категоріальних визначень. Проте інколи здається, що ситуацію можна вирішити простіше, звівши якусь ситуацію до окремої категорії. Звідси стає зрозумілим, чому в історії етики були неодноразові способи виділення вихідної, основної етичної категорії (для Епікура такою категорією було щастя, Аристотеля – добро, благо, Спінози – мужність, великодушність, Канта – обов’язок, Гегеля – совість і т.д.).

В цілому проблема взаємовідношення і систематизації категорій етики потребує ще свого ретельного вивчення та вирішення. При всій заманливості побудувати систему етичних категорій на історичній основі (почати з тієї, яка виникла раніше, прослідкувати характер її зв’язку з наступною і т.д.), як тільки ми беремося за таку справу, відразу ж лавиною навалюються питання, одне складніше іншого. Скажімо, відомо, що “совість” як етична категорія має пізнє походження, але значна кількість етнографічного матеріалу свідчить, що первісна людина відчувала те, що пізніше було названо “муки совісті”, але вона ще не вміла виокремити це явище з-поміж інших, не вміла про це сказати, це назвати і визначити. У процесі історичного розвитку моралі, моральної свідомості поступово починає формуватись поняття совісті, але щоб стати етичною категорією, воно повинно набути певного теоретичного узагальнення. Отже, питання про генезис етичних категорій виявляє необхідність залучення даних історії, етнографії, психології і т.д., розглянутих під кутом зору особливостей морального освоєння світу людиною.

Якщо взяти усю сукупність основних етичних категорій, які аналізуються у сучасній етиці, то можна простежити загальну тенденцію їх становлення та розвитку: від найбільш широких за об’ємом та загальних – добра, зла, ідеалу – до глибинних внутрішніх контрольних механізмів свідомості – совісті, сорому, самооцінки.

Етичні категорії добра і зла охоплюють явище моралі в цілому, слугують підставою моральної оцінки конкретних явищ. Які б інші категорії етики ми не розглядали, вони тим чи іншим чином пов’язані з категоріями добра як морального ідеалу. Це значить, що моральність як певне дійсне явище людського життя укорінена у тому змісті та в тій спрямованості, що визначаються добром. Добро, ідеал визначають зміст усіх інших категорій, конкретизуються в них.

Етична категорія справедливості стосується конкретного співвідношення добра і зла; це характеристика моральної міри у людських відношеннях.

Етична категорія обов’язку охоплює сферу моральних вимог суспільства до людини та, з іншої сторони, їх виконання людиною, усвідомлення людиною відповідальності за свої вчинки.

Етичні категорії чести й гідности охоплюють сферу самосвідомости особистости, оцінку її з боку суспільства, самоповагу.

Етична категорія совісти (сумління) охоплює найбільш інтимну сферу самоконтролю та самооцінки поведінки особистості.

Категорії етики мають свої особливості, пов’язані із специфікою самого предмету етики.

По-перше, категорії етики відображають багатоманітні зв’язки людей, бо будь-яка людська діяльність має моральний аспект.

По-друге, завдяки їм дається загальна позитивна чи негативна оцінка поведінки людей.

По-третє, вони стимулюють піднесення людини над сущим і прагнення до належного.

По-четверте, етичні категорії орієнтують людину на творчі пошуки, на збереження та реалізацію власної індивідуальності при моральному виборі, розширюючи тим самим обрії людської свободи.

По-п’яте, вони задають енергетичний потенціал, пробуджують нереалізовані життєві сили людини.

Розглядаючи характерні особливості етичних категорій, виділимо, перш за все, їх полярність, яка фіксує внутрішні суперечності морального буття людини та суспільства (добро – зло, честь – безчестя, справедливість – несправедливість, тощо). Ця полярність етичних категорій не є випадковою: вона виражає саму сутність морально-етичного як принципової можливості для людини здійснити вибір в напрямі або позитивного життєствердження, або негативізму та руйнацій щодо умов і засад людськості взагалі.

Крім того, в етичних категоріях особливим чином проявляється взаємозв’язок абсолютного й відносного: як свідомі орієнтири для людських дій та життєвого вибору категорії постають у вимірах абсолютного (поза однозначним їх змістом ми втрачаємо моральні орієнтири), проте як характеристики реальних життєвих ситуацій вони постають вже відносними (в тому сенсі, що жодна реальна подія людського життя не може бути цілковито добром або цілковито справедливість; скоріше за все, тут буде спостерігатись певна міра їх співвідношення).

Виникає питання: чим визначається історично конкретна якісно специфічна форма моралі? Чи є якась точка відліку? Починаючи від Арістотеля, безумовним ціннісним пріоритетом вважалось не просто благо, а найвище благо, яке бажано само по собі, а всі інші вибираються лише заради його досягнення. Історія свідчить, що в різні епохи, в різних суспільствах вище благо розумілось по-різному, але незмінним залишався самий його характер як морально-абсолютного. Те, чому в моральному плані віддавалась перевага, знаходило своє втілення в різних категоріях етики, збагачувало їх зміст, розширювало сферу їх застосування. Цей процес можна прослідкувати на прикладі зміни домінуючих ціннісних орієнтацій, які визначали загальну цільову направленість поведінки людей в той чи інший конкретний історичний період розвитку суспільства.

У рабовласницькому суспільстві (суспільстві давніх цивілізацій) з його ціннісними орієнтаціями на самоутвердження, силу, свободу провідною визначалась етична категорія щастя (“блаженного життя”, евдемонії).
У період феодалізму, з його ціннісною орієнтацією на певний законний становий статус, досягнення “належного” місця у корпоративно-становій ієрархії, набувають особливого значення етичні категорії “честь”, “гідність”, “зобов´язання”, тощо.

Для сучасного капіталістичного суспільства з його ціннісною орієнтацією на багатство як вищу ціль людської життєдіяльності на перший план виступають етичні категорії “рівність”, “корисність”, “витримка”, тощо.
В наш час досить важливими постають категорії “толерантність”, “діалог”, “солідарність”, “етична виправданість” та ін.

Зміна ціннісних орієнтацій, коли її розглядати під кутом зору етичних категорій, означає зміну спрямованості моральної свідомості, її спроможність відгукуватись на нові віяння часу. Окрім того, історичний характер категорій етики проявляється ще й в тому, що їх зміст не тільки змінювався, а й збагачувався, тобто від однієї історичної епохи до іншої набувався ширший та детальнійший моральний досвід, який вносив у ті ж самі за назвою, за термінологією категорії дещо нового змісту. Через це ми не повинні ставитись до історично минулого історичного досвіду в галузі моралі як до чогось виключно віджилого, музейного, застарілого: оскільки той минулий досвід присутній в сучасному змісті етичних категорій, він повинен нами враховуватись; в противному випадку ми ризикуємо неправильно їх сприймати та тлумачити. Більше того, саме в певні історичні епохи певні моральні явища могли набувати характеру найбільшої чистоти та виразності, недаремно ми вживаємо терміни “лицарська любов”, “військова честь” (“честь офіцера”), “чернеча скромність” та ін.

Не заперечуючи мінливого характеру етичних категорій, про що свідчить весь розвиток моральної практики людства, слід відмінити, що на початку XXI ст. прослідковується тенденція наголошування саме на абсолютних елементах в змісті етичних категорій і, найголовніше, залучення їх до більш однозначної оцінки практичної діяльності людей в різних сферах суспільного життя (наприклад, в політиці), осмислення їх загальної значущості в сучасних цивілізаційних процесах. Прикладами тут можуть слугувати підвищення ролі та значення прикладної етики (етики науки, екологічної етики, політичної етики, етики ділового спілкування, етики бізнесу, різних професійних етик і т.д.). Це варто спеціально підкреслити, бо сучасне цивілізоване суспільство з його світоглядним плюралізмом, толерантністю і з націленістю на визнання самоцінності, унікальності кожної особистості потребує, як ніколи, використання перевірених багатовіковою життєвою практикою теоретичних етичних напрацювань, своєрідного етичного “золотого запасу” людства.

Ще одна специфіка етичних категорій проявляється в їх певній утаємниченості (принципової неспостережуваності їхнього змісту, про що мова вже йшла). Фактично аналіз кожної етичної категорії можна починати словами: “Добро (совість, сором, гідність тощо) є одним із самих загадкових явищ моральної свідомості людини”. Людина, її душа, її поведінка і сьогодні, як і раніше, постають великою таємницею. Як пояснити, наприклад, той факт, що здавалось би, у самої пропащої людини, десь там, у самих глибинах душі, все ж залишаються, ще жевріють іскорки совісті, добра? Думається, тут варто згадати здивування І.Канта зоряним небом над головою і моральним законом у душі людини; і досі людство ще не дало незаперечної відповіді на питання про найперші корені людської моральності, але воно знаходиться в пошуках такої відповіді, і це породжує надію на майбутнє.

При аналізі етичних категорій неможливо не торкнутись питання про критерій їх істинності, адже в разі визнання їх істинними може бути суттєво підвищена значущість їх дотримання, проте якщо вони принципово не підлягають перевірці на відношення до істини потреба в їх дотриманні стає лише побажанням. Діапазон відповідей на це питання надзвичайно широкий: від цілковитого підпорядкування вічним божественним цінностям, які виступають критерієм моральної поведінки людини до повного заперечення критеріїв істинності у категоріях етики, аргументуючи тим, що у сфері моралі взагалі усе умовне, відносне і нічого абсолютного немає. У ХІХ ст., як відомо, з´явилась ціла низка обґрунтувань умовності та навіть необхідності принципової відмови від моралі. З однієї сторони, із позицією “імморалізму” виступив Ф.Ніцше, стверджуючи, що життя не підлягає ніяким моральними обмеженням чи регламентаціям. З іншої сторони, позитивізм в особі О.Конта та його послідовників наголошував на тому, що моральні норми не підлягають перевірці щодо їх істинності, оскільки є не констатацією якихось фактів, а вимогами або побажаннями.

На противагу таким думкам Франц Брентано (1838 – 1917) зміг довести, що за моральними вимогами лежить певний реальний життєвий зміст, який не може бути знехтуваний людьми без загрози впасти в деструкцію та деградацію. Учень Ф. Брентано, засновник феноменологічної філософії Едмунд Гуссерль (1859 – 1938), продемонстрував принципову можливість підвести під будь-яке нормативне твердження (наприклад, “Ввічливе відношення до людини є морально правильним”) певне теоретичне положення, яке Е. Гуссерль назвав «основною нормою». Наведене в дужках для прикладу положення можна подати так:

 

а) людські взаємини можливі лише за умов визнання рівності їх суб´єктів;

б) рівність суб´єктів передбачає комунікацію, яка не буде порушуватись утисканням їх прав із будь-чиєї сторони;

в) такий характер можна забезпечити взаємною ввічливістю суб´єктів комунікації;

г) висновок: там, де є потреба у спілкуванні, ввічливість постає умовою його здійснення.

Пізніше ціла низка логіків також продемонструвала, що моральні твердження можуть бути переведені у певні логічні судження та оцінені за всіма правилами логіки. Звичайно, в повсякденному житті переважна більшість людей нічого не знають про такого роду теоретичні розвідки та їх результати, але етика як наука не може обминути такого важливого моменту, як логічної та теоретичної виправданості моральних вимог і норм.
Отже, складності визначення змісту та логічної виправданості етичних категорій зумовлені специфікою моралі, її взаємозв’язком з іншими формами суспільної свідомості (наукою, правом, релігією тощо), історичним характером розвитку моральних норм, традицій, звичаїв, а також історичним розвитком самих етичних категорій (в певній мірі ми вже торкнулися цього питання), а детальніше про це буде сказано при аналізі конкретних етичних категорій добра, зла, совісті і т.д.).

В історії етики визначився поняттєвий ряд етичних цінностей, що здобули статус етичних категорій. Категорії (лат. kategoria) — найбільш загальні поняття етики, що розкривають суттєві сторони морального життя суспільства та закріплюють загальноцінне в ньому як необхідну міру людяності. Категорії — складні духовні утворення, що синтезують знання про реальність морального життя суспільства та людства, з одного боку, і бажане та належне в ньому — з іншого. Тобто зміст категоріального знання в етиці утворюється діалектичною єдністю сущого і належного в моралі: в моральній діяльності, в моральнісних відносинах, в моральній свідомості людства.

Принцип аналізу етичних цінностей знаходимо в етиці Бенедикта Спінози (1632 – 1677). Він виходить із необхідності розрізнення ідеї хорошого та поганого. Це умоосяжні поняття, і одночасно вони — принцип оцінки конкретних явищ дійсности, зокрема реальних людських стосунків. «Коли називають дещо хорошим, то це значить недо інше, як те, що воно узгоджується із всезагальною ідеєю, яку ми маємо про такі речі», — пише нідерландський філософ.

В етиці Іммануїла Канта (1724 – 1804) ідея добра характеризується як така, що знаходиться не десь поза людиною, а наявна в ній самій — в розумності її природи. Категоріальне знання в етиці покликано охоплювати усе багатство моралі як складного суспільного феномена.

Категорії моральної свідомості охоплюють увесь спектр морального життя людства, що конкретизується в моральній діяльності та в моральнісному відношенні. В етичних категоріях відображена не лише потреба людства усвідомити буття в його ціннісних вимірах, але і наявні спонуки на моральне самовдосконалення. Вони регулюються зсередини моральним сумлінням, а ззовні – громадською думкою.

Добро, зло, обов´язок, совість, честь, гідність, смисл життя, щастя — історично вироблені форми моральної свідомості, що, разом із тим, є категоріями етики. Поняття моральної свідомости відображають специфіку реального процесу творення моральности. Категорії етики відображають знання про належне згідно з поняттям людяности. Тому категорії етики виступають методологією моральної діяльности та принципом оцінки моральних цінностей. Плідним для розрізнення понять «категорії етики» та «моральна свідомість» є підхід Арістотеля Стагірита (384 – 322). Він наділяє доброчесності на діаноетичні (мисленнєві), тобто пов´язані з усвідомленим вибором вчинків, та на доброчесності душевного складу. Перші відображають ідею моральної досконалости стосунків на тій підставі, що людина як свідомий суб´єкт життєвости має виходити у вчинках із розумно визначеної міриморальности.

На цій же підставі англ. філософ і юрист Ієремія Бентам (1748 – 1832) визначає етику як деонтологію, тобто науку про належне в моралі. Доброчесності «душевного складу» відображають реальний процес творення моральности, в якому люди спираються не лише на розум, але і на почуття — керуються чуттєвими спонуками. Останні часто і є рушієм людських учинків.

У моральній свідомості відображено явище індивідуалізації досвіду творення моральности певними етносами, соціальними групами, народом і окремою особистістю в певний історичний час і в певних соціальних умовах. Категоріальне знання утворюється діалектичною єдністю об´єктивної сторони моральності суспільства та ідеєю належного у відносинах людини до людини, людини до суспільства, суспільства до людства та до окремої особистості.

Названі вище категорії — не закрита система. В етичній теорії фіксується багатство понять, що конкретизують цінності морального життя людства. До низки етичних цінностей у різний час були долучені поняття: доброчесність (Арістотель), самозбереження (Гоббс), справедливість (Локк), благо (Ляйбніц), рівноправність (Юм), сором, жалість, схиляння (Соловйов). Ці поняття трапляються уже в античній філософії. Мова йде про обґрунтування їх категоріального значення в подальшій історії розвитку етичного знання. Здебільшого це поняття, що є конкретизацією таких більш загальних, як добро, гідність, обов´язок тощо. Скажімо, доброчесність конкретизує поняття «добро», індивідуалізуючи його прояви в суб´єкті. «Благо» характеризує поняття «добро» в аспекті обладнаности людського життя, сталости моральних стосунків тощо.

В історії етики поняття «благо» визначалося і як провідне, як «те, до чого все прагне» (Платон). Однак уже Арістотель, цитуючи наведену думку Платона, вважає за необхідне розрізняти благо з огляду на мету, засоби, сферу вияву тощо. Він вказує, що «будь-яке пізнання, будь-який свідомий вибір спрямовані на те або інше благо». Але, зрештою, говорить Арістотель, під поняттям «благо» мається на увазі щастя, а під Добробутом — щасливе життя. Конкретизує категорію «обов´язок», оскільки збереження власного життя, так само, як і життя загалом — моральний обов´язок людини. Поняття «рівноправність» уточнює категорію «гідність», оскільки людина не може відповідати своєму поняттюсповна, якщо принижує інших або мириться з приниженням та несправедливістю щодо неї самої і щодо інших.

 

Я вважаю дуже важливим, щоб усій цій балаканині про етику — чи вона пізнання, чи вона цінність, чи можна визначити благо — було покладено край. В етиці постійно намагаються висловити щось таке, що сутності речей не відповідає і ніколи не буде відповідати. Людвіг Вітгенштейн

У 40-х рр. XX ст. виникла школа лінгвістичного аналізу моралі. Її представниками є С. Тулмін, Р. Хеар, П. Ноуелл-Сміт та ін. Основну увагу дослідники цієї школи зосередили на обґрунтуванні раціональ­ности етичних категорій і суджень.

 

ОСОБЛИВОСТІ ЕТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ (ЗА Р.ХЕАРОМ)

 

| моральні судження схиляють людей до однакових дій у типових ситуаціях;

| етичні категорії, з яких складаються судження, мають універсальний характер;

| основою правильності етичних категорій є їх загальна значущість, а не об 'єктивний зміст ситуацій чи закономірностей моральних відносин, які вони відображають;

| етичні категорії вживаються в абсолютному смислі безвідносно до конкретної мети, яка наділена емпіричними характеристиками і припускає емпіричну перевірку;

| етичні категорії є виразом етичних ідеалів.

 

Попри всі проблемні недоліки метаетика сприяє захисту незалеж­ности особи, самостійности і свободи її, моральних орієнтацій і оберігає людину, як від ілюзорних сподівань, так і від розпачу.

У другій половині XX ст. так званий перехід «від міфу до логосу» до­би модернізму зазнав краху. В ідеологемах постмодернізму стала загаль­ноприйнятою думка про те, що в людському пізнанні існують істини, відкриті позараціональним, часом навіть неконцептуальним способом. З точки зору постмодерністів, наука стала формою міфу. Відбувається зворотний перехід «від логосу до міфу», від раціонально-розсудливого розуміння світу й життя до есхатологічних очікувань та ірраціональних вірувань.

Одне з центральних питань, що постало після відходу від раціоналіс­тичної інтелектуальної традиції Нового часу, формулюється приблизно так: «Як може існувати суспільство, в якому етичні норми й цінності при­в'язані до окремих груп та виражають їх переконання та інтереси?»

Якщо погодитись, що етичні категорії взагалі втратили об'єктивний зміст, а отже, об'єктивних моральних цінностей не існує взагалі, то будь-які спроби дійти суспільної домовлености виглядають безперспек­тивними. Проте у текстах більшости постмодерністів можна знайти виз­нання надсистємних цінностей, що часто проголошуються імпліцитно. Наприклад, коли постмодерний мислитель стверджує, що хаотична різнорідність вища за раціональний порядок чи симетричний лад, то це судження має характер об'єктивної надсистемної оцінки. Визнання плюралізму специфічною ознакою постмодерного мислення не означає виправдання всіх взаємозаперечних поглядів. У моральному сенсі неприйнятним є той варіант релятивізму у визначенні (чи, вірніше, у невизначеності) етичних понять, в якому практично зникає можливість надати оціночним судженням абсолютного характеру. Наприклад, сфор­мулювати об'єктивну етичну оцінку комуністичного тоталітаризму чи визначити об'єктивну етичну вищість демократії над тиранічною диктатурою.

Отже, постмодерний релятивізм у підході до визначення мораль­них цінностей, представлених в етичних категоріях, є неприй­нятним. Якби етичні категорії були визнані відносними, то такий підхід не дозволяв би боронити права людини, боротися за справедливість чи надавати допомогу нужденним. Тому у розгляді змісту етичних кате­горій зазвичай спираються на об 'єктивний зміст цінностей або ж на суспільну домовленість.

Папа Римський Іван Павло II в енцикліці «Fides et ratio» («Віра і розум») закликав християнських і нехристиянських філософів зберегти довіру до можливостей людського розуму і прямувати дорогою пошуків істини. Віра спонукує розум долати всі перешкоди самоізоляції і не вагатися ризикувати в шуканнях прекрасного, доброго, істинного.

 

Лев Шестов

 

ТИПОВІ РИСИ МОРАЛЬНОГО ЗЛА

 

—► порушення порядку і міри;

—► зосередженість на власній персоні і власних інтересах; нехту­вання інтересами інших людей (amor-propre — за висловом Ларошфуко або своєцентризм — за визначенням Г. С. Батищева);

—► порушення суб 'єктом зла рівноправности і гармонії в суспільстві;

—► самоствердження у ворожій агресивності чи розбещеності.

 

У питанні про сутність і походження зла в етиці розрізняється два основні напрями: абсолютистський і нормативний. Перший був сформо­ваний в релігійно-ідеалістичних і натуралістичних моральних вченнях. В них моральне зло розглядається як феномен, що суперечить природі речей, порядку і гармонії буття та має всезагальний і позачасовий харак­тер. У нормативному напрямі, представленому античними софістами і скептиками, а у Новий час емпіричною парадигмою етики і апробативними теоріями моралі, злом вважається порушення довільно встанов­лених людських норм і правил, які частина суспільства запровадила для всіх його членів. Тому те, що розцінюється як зле і порочне в одній культурній традиції, може не вважатися таким чи навіть набувати проти­лежного змісту в іншій культурі.

Проблема зла з позицій етичного абсолютизму ретельно й послідовно розроблена данським теологом, предтечею екзистенціалізму Сьореном К'єркегором (1813—1855) у праці «Хвороба до смерти». Він зазначає, що гріх (зло) — це або слабкість, або виклик, доведені до вищих, граничних меж, а отже, гріх — це згущення розпачу. Гріх сам себе породжує як певна тотальна послідовність, і в цій внутрішній неперервності зла він набирає сили. Зло в людині одержує статус тотальности, на яку людина спирається і яку боїться втратити. Це щось на зразок алкоголізму чи стану наркозалежности, але в духовному сенсі. На думку К'єркегора, зло найбільш причетне до розпачу.

Папа Іван Павло ІІ, розмірковуючи про небезпечні тенденції в сучас­ному світі, однією з найбільших загроз відзначив «спокусу розпачу». Цей розпач сягає корінням трагедії Другої світової війни, а також Голодомору в Україні і єврейського Голокосту. До цього додалися розчарування в соціальних утопіях, що приваблювали примарними ідеями побудови чогось на зразок Царства Божого на Землі. Нині спостерігається фено­мен тотального духовного спустошення, моральної порожнечі, яка зок­рема виявляє себе у занепаді сім'ї, втечі у світ наркотичних чи віртуаль­них марень. Сьогодні для величезної кількості людей світ — це трагічна пустка, де переважають біль і розпач. Такий стан речей створив сприят­ливі умови для широкого розповсюдження культу зла.

Особливого поширення набули останнім часом секти неоспіріту-алізму, сатанізму, чорної магії та ін., що ґрунтуються на традиціях тантризму, теософії, гетеродоксальної Каббали, теорії розенкрейце­рів, окультного соціалізму Оскара Уайльда тощо. В Європі і Північній Америці все більше прихильників знаходить тантризм і псевдотантризм, пристосовані до сприйняття західною свідомістю працями «чор­ного барона» Юліуса Еволи, Алістера Кроулі, Рене Генона.

Найбільш виразною культовою концепцією поклоніння злу є доктри­на під назвою телемізм (від грец. thelema — воля), автором якої є Алістер Кроулі. Він проголосив себе «звіром 666», натякаючи на те, що він і є втіленням антихриста. Гаслом телемізму є: «Злими помислами посте­лено дорогу в рай».

Ідеї, аналогічні телемізму, сповідують «Товариство Вартових» Шваллєра де Любича, товариство "Змова Водолія", рух «New Age» та ін. У вченні телемізму всі основні теми, ідеї та мотиви сатанізму пред­ставлені найбільш відверто й концентровано. А. Кроулі і його послідовники пропагували тероризм як засіб вирішення політичних проблем; бісексуальні статеві стосунки й одностатеві шлюби. Він не прикривав своє вчення, як це роблять сьогодні його послідовники, наприклад, з міжнародного руху «Rainbow» (Райдуга) гуманістичною риторикою. Багато ідей з арсеналу телемізму використовують сучасні адепти постмодернізму.

 

Сатана — перший вільний мислитель і рятівник світу. Він звіль­няє Адама і ставить на його чолі печатку гуманности і свободи, зробивши його неслухняним.

Михайло Бакунін

Альтернативні погляди на зло були провідними в античних етич­них теоріях, в ортодоксальній християнській етиці і в просвітниць­кому гуманізмі XVIII — XIX ст. Раціоналістична етика, починаючи від Конфуція, трактувала зло як незнання, хибні думки й погляди, невігластво, які в принципі можна усунути поглибленням знань і вдосконаленням інтелектуальних здібностей людини. Головну причину зла раціоналісти вбачали у відступі від вимог розуму і робили висновок про те, що зло не може бути абсолютним, бо воно логічно самознищується. Проте, ті сподівання, що покладала і покладає раціоналістична етика на прос­віту, навчання й моральне виховання, як засоби подолання зла, були над­мірними і практично нездійсненними.

Причини неспроможности раціоналістичної етики остаточно подо­лати зло переконливо продемонстровані в художній формі в поемі Карла Шпіттелера «Прометей і Епіметей», виданій 1881 року. Персонаж поеми Епіметей продає душу ангелу, отримавши натомість совість, яка вчить його вищим чеснотам і праведності духа. Віднині він завжди все робить правильно, у відповідності із суспільними очікуваннями і завжди має успіх, тому що задовольняє бажання всіх оточуючих. Його обирають верховним правителем. Епіметей, наділений колективним сумлінням, всі свої вчинки цілком підпорядковує колективним цінностям. Проте, з часом його морально бездоганне мислення, високоморальні почуття і дії стають нездатними перешкодити проникненню зла і духовному руйнуванню. Таке вторгнення зла в душу Епіметея означає перетворення блага на щось шкідливе.

Шпітеллер показує, що початковий моральний принцип, колись ціл­ком правильний, поступово втрачає зв'язок з дійсністю через те, що він виявляється нездатним охопити всю повноту життєвих явищ.

Справді, людина постійно забуває очевидну істину: те, що колись було добром, не може залишатися ним завжди. Однак вона ще довго прямує старими стежками, які у минулому були добрими, йде ними і тоді, коли вони вже стали непридатними. І лише ціною неймовірних зусиль, а то й жертв звільняється людина від власних ілюзій і усвідомлює, що «добра старовина» застаріла і втратила свою придатність. Людині досить тяжко відмовитись від колись добрих настанов і звичаїв, навіть тоді, коли їх шкідливість давно раціонально доведена.

Те саме, але у гігантському збільшенні відбувається зі зміною істо­ричних обставин. Наш час відрізняється в цьому сенсі таким засліп­ленням, рівне якому важко відшукати. Гадають, що достатньо визнати щось неправильним чи проголосити невірним, щоб звільнитись від усіх сталих, традиційних впливів. Вірять у просвітництво так, ніби інтелектуальні зміни могли у будь-який спосіб мати дієвий вплив на ірраціональні процеси в суспільному житті. При цьому цілком забу­вають, що ірраціональні аспекти життя становлять особливого роду пристосування людини до зовнішнього і внутрішнього світів. Ство­рені специфічні форми ірраціональної культури і певна соціально-психологічна атмосфера, на яку раціональні заперечення не мають жодного впливу. Правда, інтелектуальні новації важливі як показник прийдешніх можливостей, але глибинні рівні моральної свідомости ще досить тривалий час продовжують працювати на засадах попередніх ціннісних установок. Ось чому, коли лунають заяви, наприклад, про те, що таке зло, як корупція чи організована злочинність будуть швидко подолані, вони видаються просто наївними і некомпетентними, бо не враховують чи просто ігнорують інерцію дії попередніх моральних парадигм.

Раціонально вірне поняття є надто вузьким для того, щоб задовільним чином охопити й відобразити житгя в його цілісності і на тривалий час, Окрім того, ірраціональні явища опиняються поза межами раціонального осягнення.

Отже, раціонально можуть бути успішно розв'язані проблеми середнього рівня, проте шлях раціоналізму заводить у глухий кут у вирішенні екстремальних проблем, що мають ірраціональний характер.

У наш час постмодернізм заперечує будь-які моральні основи. Йому притаманний принциповий антифундаменталізм. Якщо в романтиз­мі критичне мислення супроводжувалось альтернативним фундаменталізмом, то постмодернізм проголошує, що будь-яка істина — лише мовна ілюзія або ж силовий прийом. Постмодерністи переконують, шо моральні норми — це нав'язані силою правила. З точки зору постмодернізму, «світ — це текст». Кожний культурний артефакт розглядається як текст. Культурне життя, інтелектуальна діяльність — не що інше, як продукування текстів. Уряди, світогляди, технології, історія, науковітеорії, соціальні звичаї, релігії — все це, по суті, мовні конструкції. На цьому грунті сформувався деконструктивізм як один з проявів постмодернізму. Деконструктивісти запозичують думку Ніцше про те, що людська культура і життя загалом — це вираз внутрішнього бажання влади. Далі вони згадують Фрейда, який стверд­жував, що культура є відображенням сексуальних заборон.

Постмодернізм пропонує вихід з «репресивних» моралі й культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в колах постмодерністів специфічного тлумачення надав Мішань Маффесолі, котрий представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а скоріше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник зали­шається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Трайбалістська (групова) спільнота для нього ближча за сімейний затишок.