Особливості етичних категорій

Анатоль Франс одного разу дотепно зауважив, що філософська тео­рія світобудови схожа на світобудову як глобус, на якому нанесені мери­діани і паралелі, схожий на Землю. Письменник хотів поглузувати з філософії, але між тим він вірно відтворив її сутність: вона дає людині орієнтири, такі ж реальні, як паралелі й меридіани, які насправді не поз­начені на Землі, тим не менш, є не просто вигадкою, а координатами, що допомагають людині опановувати світ. Це образне порівняння може бути застосоване для кращого розуміння ролі категоріального апарату етики.

Категорії (від грец. kategoria — твердження) — це форма усвідом­лення в поняттях загальних способів ставлення людини до світу. Категорії відображають загальні та істотні властивості і законо­мірності природи, суспільних відносин і мислення.

 

Розум усвідомлює морачьні дії, порівнює, узагальнює і формулює загальні моральні закони про те, що людина повинна робити, загальні моральні правила, приписи й загальні ідеї, в яких ми усвідом­люємо існуючий моральний порядок у світі і в людині. Памфіл Юркевич

 

Як вже зазначалося вчення про категорії етики бере свій початок у філософській системі Арістотеля. Вже він стикнувся з проблемою, що зміст етичних висловлювань не завжди співвідноситься із сущим, а часто стосується належного. В зв'язку з цим він і поділив етичні чесноти на діаноетичні і власне етичні. Для Арістотеля етичні чесноти пов'язані з волею і становлять дещо менш цінне у порівнянні з чеснотами діаноетичними, інтелектуальними. Етичні чесноти підпорядковуються діаноетичним. Такою є субординація етичних понять у даній системі. Арістотель розглядав вільне від матерії «чисте» мислення як верховну першо­основу світу. Філософ вважав діяльність розуму вищою формою життя й активности, незрівнянною цінністю.

У сфері верховного розуму суб'єкт і об'єкт, думка і предмет збігаються, тобто, верховний розум є мисленням про мислення. Хоч людина ніколи не досягає рівня верховного розуму, однак, наскільки це в її си­лах, вона має прагнути до нього як до ідеалу. Ствердження цього інтелектуально-етичного ідеалу дозволило Арістотелю створити, з одного боку, реалістичну етику, засновану на сущому, тобто на нормах і принципах, взятих із самого життя, а з іншого – побудувати етику на принципі належного, що спонукує людину до піднесення над сущим і до набуття влади над наявним станом речей. Тим самим філософ уник­нув етичної утопії трансцендентного ідеалу Платона і морального реля­тивізму софістів.

Зміст категорій, що стосуються етичних чеснот, утворює знання «золотої середини» між двома пороками. Етична діяльність ґрунтується на вільному волевиявленні і виборі, а тому важливим для практичного застосування етичних понять, як оціночних суджень, є розрізнення довіль­ного й мимовільного у діях і вчинках людини. Мимовільним є все те, що здійснюється або під тиском зовнішніх обставин, або під фізичним примусом, або через незнання. Довільні (самовільні) вчинки — це ті, що здійснюються за умов повного знання діячем усіх обставин стосовно його дії чи вчинку.

Арістотель доводить: знати, що таке добро і зло та використовувати це знання на практиці — не одне й те ж саме. Порочні люди, які мають такі знання, навмисно не користуються ними. Люди нестримані, підвладні афектам, мимовільно не користуються своїм знанням моральних чес­нот, забуваючи про них у стані афекту. Арістотель спеціально розглядає питання: хто гірший — людина порочна (її філософ називає також невга­мовною) чи нестримна? Будь-кому зрозуміло, що гірший є той, хто не втрачаючи розуму, без пристрасті чинить зло, тобто робить це навмисно, з наміром.

Нестримна людина не є порочною, а є нерозумною, якщо у розумі вбачати не лише знання, а й уміння застосовувати їх на практиці. Не мож­на ототожнювати знання про чесноти із самими чеснотами, що мають практичний характер. На основі цих міркувань Арістотель так визна­чає зміст головної етичної чесноти — доброчесности: це свідомо набу­та властивість душі, що виражається в суб'єктивній середині, визначеній за допомогою розсудливости, між двома поганими крайнощами — надлиш­ком і нестачею.

На цьому прикладі видно, що зміст етичних понять має ситуативно-суб'єктивний характер. З позицій логіки етичні категорії в моральному судженні є предикатом (логічним присудком), вони близькі до категорій цінності.

У Новий час найбільш вичерпну інтерпретацію моральних понять дав Гегель (1770 — 1831). Основою для визначення моралі і моральности є, на його думку, суб'єктивна воля людини. Воля людини існує частково як «у-собі-суще», як моральний розум волі і частково як наявне буття у вчинках людини. У діях і вчинках людини моральна воля породжує відповідальність за свій вибір. На основі свободи морального вибору людина повинна набути знання для розрізнення добра і зла як загальних понять. Гегель робить висновок, що моральні поняття, подібно до релі­гійних, повинні не тільки ставити вимоги до людини, які вона мусить виконувати у вигляді зовнішніх законів і приписів певного авторитету, але й отримати схвалення, визнання чи навіть обґрунтування в її серці, мисленні, совісті, розумінні. Суб'єктивність волі в людині філософ розу­міє як її самовизначеність.

 

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ МОРАЛЬНИХ ПОНЯТЬ ГЕГЕЛЕМ

 

# суб’єктивна воля людини — основа для визна-/^чення моралі і моральності

# набуті знання є умовою для розрізняння добра і зла

# поняття моралі і поняття добра не є тотожніми

# сутність добра-в-собі може не збігатися з розумінням людиною добра-для-себе

 

Гегель застерігає від ототожнення понять моралі й добра. Посилається на семантику французького поняття Le Moral, яке є протилежним поняттю Physique (фізика) і означає духовне, інтелекту­альне взагалі. Гегель визначає моральне як єдність наміру й морального зла. Отже, моральні категорії містять суперечності у змісті. Наприклад, поняття «добро» утворюється через суперечливу єдність добра-в-собі і добра-для-себе. Це означає, що сутність добра (добро-в-собі) може не збігатися з розумінням людиною добра-для-себе. Іншими словами, те, що людина вважає у намірі добром, після практичної реалізації наміру обертається для неї чи для оточуючих злом. Внутрішня суб'єктивність моральної волі до добра не збігається із зовнішньою її об'єктивацією. Це виразно ілюструє широковідомий вислів: «добрими намірами вистеле­ний шлях у пекло».

Отже, за Гегелем, абстрактно-загальна визначеність етичних категорій в суб'єктивній моральній волі набуває одиничної визначености. Одинич­на визначеністьабо узгоджується із зовнішньою об'єктивністю, або перетворюється на її особливий різновид чи навіть протилежність.

Проте, слід зазначити, що певна тотожність суб'єктивного й об'єктивного аспектів змісту категорій не виключає того, що в деяких випадках на передній план виступає об'єктивна сторона змісту, а в інших випадках — суб'єктивна. Це підтверджує феноменологічний аналіз моральних цінностей. Суб'єктивний, психічний стан етичної настанови охоплює передусім наявний у настанові момент загального й об'єктивного зобов'язання діяти саме так, а не інакше. Крім цього існують вчинки і дії, які не схвалить жодна мораль будь-якої людської групи, наприклад, порушення угоди чи вбивство дитини. Поряд зі змінними елементамиморалі існують споконвічні поняття добра і зла, відповідальности, обов'язку, справедливости тощо.

Співвідношення об'єктивного і суб'єктивного, постійного і змінного досліджував Макс Шелер (1759 — 1805). Він виділив три складові змісту етичної категорії: оціночний (аксіологічний), зобов'язуючий (спонукальний), орієнтаційний.

Незадовільність станом етики на тлі успіхів природознавства і точ­них наук у XX ст., розвиток позитивізмом і неопозитивізмом методо­логії, що спиралася на системний і логічний підходи в побудові теорій, привели до застосування цієї методології у дослідженні питань етики. В першу чергу, це стосувалося тих понять і суджень, якими оперує етика. Спроби логічного обгрунтування етичного знання мали на меті позбутися багатозначности етичних категорій і суджень. Етика стала розглядатися як метатеорія, тобто теорія про побудову теорій етичного характеру. В такий спосіб метаетика постала як специфічна доктрина логіко-лінгвістичного позитивізму.

Метаетика поставила завдання про­аналізувати природу етичних категорій і моральних суджень. Такий аналіз етики провів австрійський філософ Людвіг Вітгенштейн (1889 — 1951) в «Логіко-філософському трактаті». Він дійшов висновку, що етика містить поняття й судження, що не можуть бути предметом аналізу логіки чи науки. Це зумовлено тим, що етика має трансцендентальний характер. Логіка відповідає на питання «як щось є», етика — «чим є щось». Значення етичних категорій і суджень мають містичний характер і виходять за межі логіки й мови. Тому етичні категорії є «річчю- в- собі» в дусі Канта і Шопенгауера.

 

Я вважаю дуже важливим, щоб усій цій балаканині про етику — чи вона пізнання, чи вона цінність, чи можна визначити благо — було покладено край. В етиці постійно намагаються висловити щось таке, що сутності речей не відповідає і ніколи не буде відповідати. Людвіг Вітгенштейн

У 40-х рр. XX ст. виникла школа лінгвістичного аналізу моралі. Її представниками є С. Тулмін, Р. Хеар, П. Ноуелл-Сміт та ін. Основну увагу дослідники цієї школи зосередили на обґрунтуванні раціональ­ности етичних категорій і суджень.

 

ОСОБЛИВОСТІ ЕТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ (ЗА Р.ХЕАРОМ)

 

| моральні судження схиляють людей до однакових дій у типових ситуаціях;

| етичні категорії, з яких складаються судження, мають універсальний характер;

| основою правильності етичних категорій є їх загальна значущість, а не об 'єктивний зміст ситуацій чи закономірностей моральних відносин, які вони відображають;

| етичні категорії вживаються в абсолютному смислі безвідносно до конкретної мети, яка наділена емпіричними характеристиками і припускає емпіричну перевірку;

| етичні категорії є виразом етичних ідеалів.

 

Попри всі проблемні недоліки метаетика сприяє захисту незалеж­ности особи, самостійности і свободи її, моральних орієнтацій і оберігає людину, як від ілюзорних сподівань, так і від розпачу.

У другій половині XX ст. так званий перехід «від міфу до логосу» до­би модернізму зазнав краху. В ідеологемах постмодернізму стала загаль­ноприйнятою думка про те, що в людському пізнанні існують істини, відкриті позараціональним, часом навіть неконцептуальним способом. З точки зору постмодерністів, наука стала формою міфу. Відбувається зворотний перехід «від логосу до міфу», від раціонально-розсудливого розуміння світу й життя до есхатологічних очікувань та ірраціональних вірувань.

Одне з центральних питань, що постало після відходу від раціоналіс­тичної інтелектуальної традиції Нового часу, формулюється приблизно так: «Як може існувати суспільство, в якому етичні норми й цінності при­в'язані до окремих груп та виражають їх переконання та інтереси?»

Якщо погодитись, що етичні категорії взагалі втратили об'єктивний зміст, а отже, об'єктивних моральних цінностей не існує взагалі, то будь-які спроби дійти суспільної домовлености виглядають безперспек­тивними. Проте у текстах більшости постмодерністів можна знайти виз­нання надсистємних цінностей, що часто проголошуються імпліцитно. Наприклад, коли постмодерний мислитель стверджує, що хаотична різнорідність вища за раціональний порядок чи симетричний лад, то це судження має характер об'єктивної надсистемної оцінки. Визнання плюралізму специфічною ознакою постмодерного мислення не означає виправдання всіх взаємозаперечних поглядів. У моральному сенсі неприйнятним є той варіант релятивізму у визначенні (чи, вірніше, у невизначеності) етичних понять, в якому практично зникає можливість надати оціночним судженням абсолютного характеру. Наприклад, сфор­мулювати об'єктивну етичну оцінку комуністичного тоталітаризму чи визначити об'єктивну етичну вищість демократії над тиранічною диктатурою.

Отже, постмодерний релятивізм у підході до визначення мораль­них цінностей, представлених в етичних категоріях, є неприй­нятним. Якби етичні категорії були визнані відносними, то такий підхід не дозволяв би боронити права людини, боротися за справедливість чи надавати допомогу нужденним. Тому у розгляді змісту етичних кате­горій зазвичай спираються на об 'єктивний зміст цінностей або ж на суспільну домовленість.

Папа Римський Іван Павло II в енцикліці «Fides et ratio» («Віра і розум») закликав християнських і нехристиянських філософів зберегти довіру до можливостей людського розуму і прямувати дорогою пошуків істини. Віра спонукує розум долати всі перешкоди самоізоляції і не вагатися ризикувати в шуканнях прекрасного, доброго, істинного.