Українська культура радянської доби

Українська культура радянської доби

(кінець 1910-х – кінець 1980–х років)

Мета: висвітлити основні напрями українізації освіти, мистецтва в період революції, прослідкувати та порівняти культурно-освітню політику різних урядів, що діяли на території України, розповісти про найбільш відомих представників українського національно-культурного відродження зазначеного періоду.

Проаналізувати основні причини та передумови введення КП(б)У політики «українізаії», висвітлити літературні дискусії того періоду, стан образотворчого і музичного мистецтва. Прослідкувати процеси етноциду проти українського народу з боку сталінізму, простежити жахливі наслідки політики сталінізму щодо української інтелігенції.

Вияснити сутність поняття «відлига» та її вплив на розвиток культури та освіти в Україні.

 

План

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

2. Розвиток культури у добу Національно-демократичної революції (1917-1920 рр.)

3. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.

4. Розвиток української літератури у 1920-і роки. Літературні течії та організації.

5. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

6.Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності.

Література

1. Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. Підручник для вищих закладів освіти.- Київ: Літера, 2007.

2. Історія української та зарубіжної культури. Навч. пос. за ред. С.М. Клапчука та В.Ф. Остафійчука. – К., 2001.

3. Культурологія: теорія та історія культури. Навчальний посібник / За ред.

І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

4. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

 

1. Історія української культури ХХ ст. – складний і суперечливий час – це шостий період розвитку етнокультури українців. По­чаток століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні за­сади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. Бурхливе століття накла­ло свій відбиток на розвиток української культури. Високі злети чередувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи.

Цей новітній період розвитку української культури можна поділити на кілька етапів:

Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

– коротка доба відновлення україн­ської державності (1917–1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української на­ціональної культури, але поступ культури відбувався в період гост­рого військово-політичного проти­стояння, громадянської війни та іно­земної військової інтервенції;

– радянський етап (1921–1991 рр.), який охоплює і добу злету 20-х років покоління «розстріляного відро­дження», яке вже в 30-ті роки зазна­ло тотальних репресій не тільки про­ти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відли­ги» з рухом так званих шістдесятни­ків, і період подальшої русифікації та утисків української культури;

– етап розбудови незалежної України і відродження національної куль­тури, який розпочався нещодавно і триває.

 

Розвиток культури у добу Національно-демократичної революції.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була демократичнішою, ніж царського уряду, і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на від­криття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр україно­знавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учитель­ства у справі освіти стала Центральна Рада — представницький політичний ор­ган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним зав­данням освітньої політики відродження рідної мови і школи.

Культурна політика ЦР

1. було створе­но Генеральний секретаріат (міністер­ство) народної освіти, який склав плани українізації школи, нові навчальні плани для них

Найжвавіше і без особливих пере­шкод відродження української мови відбувалося у початкових школах, що забезпечувалося під­тримкою національно свідомої частини населення і учительства.

Значно склад­нішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифіка­ції й асиміляції українського населення.

 

2. відбулися два Всеукраїнські учительські з'їз­ди. Головна проблема -відродження української школи.

 

Згідно з постановами першого Всеукра­їнського учительського з'їзду, україні­зація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети укра­їнознавства: література, історія і геогра­фія України, а також українська мова мали бути обов'язковими по всіх серед­ніх школах.

 

3. Створені перші українські гімназії. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 укра­їнських гімназій. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

 

4. Значну увагу Генеральний секрета­ріат народної освіти приділяв пробле­мам вищої школи.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народ­ного університету в Києві.

Було відкрито три факультети: історико-філо­логічний, фізико-математичний, юри­дичний, а також підготовчі курси.

Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Святого Володимира.

5. Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7листопада 1917 року Педагогічної академії у Києві.

Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, в першу чергу, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними – студенти останніх курсів вищих шкіл, а також випускники учительських семінарій.

 

6. 22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтв (згодом Художній інститут) – перша вища художня школа в Україні. Першим ректором академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та інші.

Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, решта – вільними слухачами.

 

Таким чином, за короткий час (з бе­резня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок гро­мадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відро­дження національної середньої та вищої освіти.

Розстріляне відродження» 20-30-х років.

«Розстріляне відродження» – умовна назва літературно-мистецької генерації України 1920-1939-х років, репресованої сталінським режимом.

Репресії в галузі релігії.

Політичний курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин Українська православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави.

1 січня 1928 р. Був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив розділ «правила про культи».
З його прийняттям декрет уряду УСРР про свободу совісті втратив чинність. На зламі 20-30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми.

 

Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з'їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України.

Другу п'ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною п'ятирічкою», «п'ятирічкою знищення релігій». У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Десятинна церква та ін.. Тисячі культових споруд були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці.

«Буржуазно-націоналістичним» було оголошено стиль українського бароко.

Заборонялося святкувати релігійні свята, проводити традиційні обряди – весілля, хрестин, похорону тощо. Або підірвати закорінений у народну свідомість відлік часу, пов'язаний з церковними святами, влада в середині 30-х років запровадила навіть новий календар (шестиденка замість традиційного тижня). Втім, від цього експерименту скоро відмовилися.

У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9 % діючих церков (у порівнянні з 1913 р.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого гатунку. Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

Л.Троцький визнавав, що "ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності"

Репресивний орган планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості.

ВИСНОВКИ Внаслідок національної революції 1917-1920 рр. за діяльності українських національних урядів, розпочався новий етап національного відродження в Україні. Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в «розстріляне Відродження».

6. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".

 

Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву "відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954).

Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами був певний відхід від жорсткої сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти:

· "Український історичний журнал",

· "Українське літературознавство",

· відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову.

· розпочалася підготовка до видання "Української Радянської Енциклопедії", яка була відповіддю на вихід за кордоном у 50-ті роки 3-х томної "Енциклопедії українознавства".

· було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка.

· з'являються багатотомні видання "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України".

 

Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління "шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

 

Шістдеся́тники — назва нового покоління української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Осередком духовного становлення багатьох «шістдесятників» був київський Клуб творчої молоді «Сучасник».

Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою художниці Алли Горської до них прилучилася велика група живописців. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, став творчою лабораторією молодих представників української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, знайомство із спадщиною «розстріляного українського Відродження» сформували світогляд незалежних духом митців.

Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав у Львові. Його президентом обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

На конференції з питань культури української мови у Київському університеті (лютий 1963 р.) «шістдесятники» вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. У 1964 р. вони поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, коли назавжди загинули унікальні рукописи та рідкісні книги. А в 1965 р. І. Дзюба у своїй статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» говорив про необхідність розширення прав національної культури.

 

Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегальних формах; практикувалися такі методи боротьби за національні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидавна література, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, проте репресій, проти русифікації.

 

державними службовцями, за рішенням

4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. їхня юність закінчилася разом з першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця…) – багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980 pp. – третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

 

Отже, «шістдесятники» хотіли зробити літературу та мистецтво незалежними від комуністичної ідеології, забезпечити провідну роль української мови в освітній і культурній діяльності України, експериментували з різними стилями. Їхня діяльність викликала хвилю заборон, а згодом і арештів, що прокотилися Україною.

«Відлига» закінчилася трагічно для покоління шістдесятників». Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.

 

Українська культура радянської доби

(кінець 1910-х – кінець 1980–х років)

Мета: висвітлити основні напрями українізації освіти, мистецтва в період революції, прослідкувати та порівняти культурно-освітню політику різних урядів, що діяли на території України, розповісти про найбільш відомих представників українського національно-культурного відродження зазначеного періоду.

Проаналізувати основні причини та передумови введення КП(б)У політики «українізаії», висвітлити літературні дискусії того періоду, стан образотворчого і музичного мистецтва. Прослідкувати процеси етноциду проти українського народу з боку сталінізму, простежити жахливі наслідки політики сталінізму щодо української інтелігенції.

Вияснити сутність поняття «відлига» та її вплив на розвиток культури та освіти в Україні.

 

План

1. Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

2. Розвиток культури у добу Національно-демократичної революції (1917-1920 рр.)

3. Радянська українізація та культурна революція. Освіта та наука.

4. Розвиток української літератури у 1920-і роки. Літературні течії та організації.

5. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури.

6.Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності.

Література

1. Греченко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. Підручник для вищих закладів освіти.- Київ: Літера, 2007.

2. Історія української та зарубіжної культури. Навч. пос. за ред. С.М. Клапчука та В.Ф. Остафійчука. – К., 2001.

3. Культурологія: теорія та історія культури. Навчальний посібник / За ред.

І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

4. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2004.

 

1. Історія української культури ХХ ст. – складний і суперечливий час – це шостий період розвитку етнокультури українців. По­чаток століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні за­сади, з яких виходив розвиток культури України у подальші часи. Бурхливе століття накла­ло свій відбиток на розвиток української культури. Високі злети чередувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи.

Цей новітній період розвитку української культури можна поділити на кілька етапів: