Репресії в галузі літератури.

 

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" були ліквідовані літературно-художні об'єднання і створену єдину Спілку радянських письменників України (1934). Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури.

Будь-який твір розглядається з позиції його придатності або непридатності для політичної пропаганди в інтересах „пролетаріату”. Спроба ухилитись від політичної повинності сприймається як злочин. Тому ті митці, які прагнули зберегти творчу свободу, мусили емігрувати. А ті, що залишились, повинні були або загинути, або пристосовуватись, що призвело до руйнації їх творчості особистості.

Держава безпосередньо керувала митцями, об’єднуючи їх у організації на кшталт творчих спілок письменників, художників, журналістів тощо. Було проголошено утвердження єдино правильного мистецького стилю – „соціалістичного реалізму”. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей, передбачав зображення дійсності „з точки зору інтересів пролетаріату”, тобто заохочував її свідоме перекручування. Дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно не-здійсненним під наглядом цензури.

Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії.

 

Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

У 1933 р., у розпал голодомору, П. Тичина написав вірш «Партія веде», головна думка якого втілювалася в словах: «О прекрасний час! Неповторний час!».

У присвяченій Сталіну збірці «Сталь і ніжність» (1940) П. Тичина писав: «Корабль пливе річкою, що йому вир, любимо ми тебе, Сталін, дужий богатир». Сьогодні ця поетична «знахідка» оцінювалася б як зла пародія. Тоді ж сприйняття було зовсім інше.

Подібне сталінославіє є й у творах М. Бажана, М. Рильського, В. Сосюри, інших талановитих поетів тієї трагічної доби. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові, яку змушені були платити майстри слова за саму можливість жити. Наслідком цього була глибока корозія таланту, особисті драми. Коментуючи з-за кордону згасання поета «божою милістю» П. Тичини, український поет-емігрант Є. Маланюк у вірші «Сучасникові» писав: «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась».

В умовах репресій українським письменникам нав'язувалось принизливе почуття «меншовартості», а літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від літературного процесу в Росії.

 

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pоки.

Жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників і поетів. Був заарештований талановитий поет. Прозаїк і драматург Михайло Яловий, не витримав переслідувань М. Хвильовий, був репресований Остап Вишня, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка.

 

3. Репресії в галузі науки.

Масовому розгрому піддають Всеукраїнську Академію наук, яка аж до 1929 р. зберігала порівняно незалежне щодо партійного керівництва становище. 1931 року було розформовано створену М.Грушевським історичну секцію ВУАН, припинено її видання, а сам М.Грушевський змушений був виїхати до Москви.

Протягом 30-х років гуманітарні установи ВУАН було розгромлено практично цілковито. Закрито Інститут української наукової мови, з 85 вчених-мовознавців було розстріляно 62. Так само було знищено майже всіх співробітників Інституту філософії. Закрито було Інститути шевченкознавства. Єврейської пролетарської культури. Навіть Український інститут марксизму-ленінізму, який розробляв альтернативну до М.Грушевського концепцію історії України.

 

4. Репресії в галузі театру.

Репресії охопили практично всі сфери української культури – науку, мистецтво, освіту, релігійне життя.

У 20-30-ті роки в Україні працювали видатні представники цих напрямів мистецтва.

Ім'я реформатора українського театрального мистецтва, актора-новатора багатогранного таланту Леся Курбаса було відоме далеко за межами України. У 1922 р. у Києві він очолив молодий український театр «Березіль», що існував до 1926 р. Він відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію, нові імпресіоністичні підходи. У 1920 р. Курбас створив виставу за поемою Т.Шевченка «Гайдамики».

У 1926-1933 рр. театр «Березіль» працює в Харкові. Найближчим помічником леся Курбаса у модернізаці\ українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах «Мина Мазайло», «Народний Малахій» знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

Леся Курбаса, Миколу Куліша звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у театрі «Березіль», а потім після арешту в 1933 р. відправили в табір, де вони і загинули

4. Репресії в галузі народної творчості.

30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва. Сталінські помічники в Україні взяли курс на повне винищення цієї групи традиційних народних співців, бо встановити контроль над їхньою творчістю, з огляду на особливості способу життя (не мали постійного місця проживання й прописки), було важко. У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнської профспілки працівників мистецтв було оголошено кобзу та бандуру «класово ворожим» інструментом тільки за те, що вони

«орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики».
Трагічна розв'язка настала в грудні 1934 р., коли до Харкова, на заключний етап Республіканської олімпіади міста й села, було звезено майже триста кобзарів і лірників. Неймовірне віроломство і підступність влади проявилися на повну силу: цих похилого віку людей, багато з яких були незрячими, каліками, заарештували й розстріляли.

 

Репресії в галузі образотворчого мистецтва.

 

На етапі національного відродження в 1920-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 – 1937), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшли поняття „школа Бойчука”, „бойчукізм”.

Репресії в галузі релігії.

Політичний курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин Українська православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави.

1 січня 1928 р. Був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив розділ «правила про культи».
З його прийняттям декрет уряду УСРР про свободу совісті втратив чинність. На зламі 20-30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми.

 

Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з'їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України.

Другу п'ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною п'ятирічкою», «п'ятирічкою знищення релігій». У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Десятинна церква та ін.. Тисячі культових споруд були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці.

«Буржуазно-націоналістичним» було оголошено стиль українського бароко.

Заборонялося святкувати релігійні свята, проводити традиційні обряди – весілля, хрестин, похорону тощо. Або підірвати закорінений у народну свідомість відлік часу, пов'язаний з церковними святами, влада в середині 30-х років запровадила навіть новий календар (шестиденка замість традиційного тижня). Втім, від цього експерименту скоро відмовилися.

У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9 % діючих церков (у порівнянні з 1913 р.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого гатунку. Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

Л.Троцький визнавав, що "ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як в Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності"

Репресивний орган планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості.

ВИСНОВКИ Внаслідок національної революції 1917-1920 рр. за діяльності українських національних урядів, розпочався новий етап національного відродження в Україні. Він продовжився і за перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в «розстріляне Відродження».

6. Неоднозначний стан української культури під час "хрущовської відлиги".

 

Смерть Сталіна та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву "відлиги" (за повістю Іллі Еренбурга "Оттепель",1954).

Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок 1960-х р.). Його характерними рисами був певний відхід від жорсткої сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.

Деяка лібералізація культурного процесу на початку "хрущовської відлиги" відбувалася і в Україні, хоча і не такими темпами як в Росії. Було започатковано нові журнали, про які до цього не доводилося і мріяти:

· "Український історичний журнал",

· "Українське літературознавство",

· відновлено журнал "Всесвіт", заснований ще 1925 р., який друкував перекладні твори, в тому числі сучасних західних письменників, яких ще не було перекладено на російську мову.

· розпочалася підготовка до видання "Української Радянської Енциклопедії", яка була відповіддю на вихід за кордоном у 50-ті роки 3-х томної "Енциклопедії українознавства".

· було перевидано "Словник української мови" Б.Грінченка.

· з'являються багатотомні видання "Історія української літератури", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України".

 

Великі зрушення відбулися в галузі літератури. Сформувалося покоління "шістдесятників", людей з антитоталітарним мисленням - поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

 

Шістдеся́тники — назва нового покоління української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Осередком духовного становлення багатьох «шістдесятників» був київський Клуб творчої молоді «Сучасник».

Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою художниці Алли Горської до них прилучилася велика група живописців. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, став творчою лабораторією молодих представників української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, знайомство із спадщиною «розстріляного українського Відродження» сформували світогляд незалежних духом митців.

Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав у Львові. Його президентом обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

На конференції з питань культури української мови у Київському університеті (лютий 1963 р.) «шістдесятники» вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. У 1964 р. вони поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, коли назавжди загинули унікальні рукописи та рідкісні книги. А в 1965 р. І. Дзюба у своїй статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» говорив про необхідність розширення прав національної культури.

 

Політика русифікації зустріла опір у легальних і нелегальних формах; практикувалися такі методи боротьби за національні, політичні і культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидавна література, влаштування страйків, створення нелегальних політичних організацій. У «самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М. Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, проте репресій, проти русифікації.

 

державними службовцями, за рішенням

4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. їхня юність закінчилася разом з першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця…) – багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980 pp. – третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

 

Отже, «шістдесятники» хотіли зробити літературу та мистецтво незалежними від комуністичної ідеології, забезпечити провідну роль української мови в освітній і культурній діяльності України, експериментували з різними стилями. Їхня діяльність викликала хвилю заборон, а згодом і арештів, що прокотилися Україною.

«Відлига» закінчилася трагічно для покоління шістдесятників». Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.