Роль М. Максимовича у становленні української фольклористики. Основні наукові праці.

"Малороссийские песни" - перша фольклористична праця М. Максимовича, що стала початком української фольклористики. Збірник дав сильний поштовх розвитку національної самосвідомості в Україні, про що свідчили М. Бодянський, М. Шашкевич, П. Куліш, М. Костомаров, стимулював інтерес до України та її культури в Росії, загострив увагу на проблемі народності.

Прийшовши до збирання і вивчення фольклору під впливом основоположної для романтиків ідеї "народності", Максимович розглядав фольклор як шлях проникнення у творчу субстанцію народу, здатну забезпечити майбутнє нації, в розвиток "самобутньої поезії, яка зародилась на рідному грунті, лише її довго приглушували чужоземні пересаджування, через які вона лише зрідка пробивалася".

М. Максимович підготував разом із російським композитором Олександром Аляб’євим (1787–1851) збірничок «Голоса украинских песен, положенных на ноты для пения и фортепи- ано Алябьевым» (Москва, 1834). Це гармонізація мелодій 25 українських народних пісень.

Того ж 1834 року в Москві вийшов наступний збірник «Украинские народные песни, изданные Михаилом Максимовичем». Рукописний збірник українських пісень З. Доленги-Ходаковського з’явився у М. Максимовича в ході підготовки «Украинских народных песен». Він використав його для виданої першої частини і, очевидно, мав широко залучити його матеріал в анонсованих наступних частинах: у другій, що повинна була представити пісні з вираженням любові, глибоких переживань, ніжності і туги жіночої душі, в тому числі й пісні про залучених до сімейного життя козаків; у третій, що мала охопити жартівливі, гумористичні пісні: «гулливые» – з домінуванням веселого настрою і карикатурністю; і в четвертій, що мала подати всі цикли календарно- і родинно-обрядових пісень.

Це вперше в українській фольклористиці заявлено таке широкомасштабне видання на- родних пісень, згрупованих співвідносно, за словами упорядника, з їхнім предметом і без порушення штучною класифікацією «гармонійного світу живої поезії народу». Тексти пісень мали супроводжуватися пояснювальними зауваженнями і примітками. Окремим додатком до видання мали бути тлумачний словник і граматика української мови.

М. Максимович наголошував на бажанні «якнайповніше» і «якнайдосконаліше» пред- ставити багатства української народної поезії, висловлював розуміння небуденної важливос- ті й складності цього завдання, а тому просив і закликав своїх освічених краян-українців активно приєднатися до цієї праці – збирати і надсилати йому записи пісень. На жаль, здійснитися цьому задумові не судилося. Вийшла тільки перша частина, яка містить твори історичної козацької народної поезії.

У 1849 році вийшов у Києві третій збірник українських пісень М. Максимовича. Задуманий «Збірник українських пісень» у шести частинах (томах), кожна з яких, за словами вченого, міститиме один «відділ» чоловічих та один або два – жіночих пісень. І в такому порядку має бути вміщено близько двох тисяч пісень. Одначе, як і попередній почин такого задуму (1834), і тепер обійшлося лише випуском першої частини. До того ж, цей збірник, на відміну від двох попередніх, вийшов менш оригінальним щодо самого матеріалу.

Ще одним важливим результатом перманентних фольклористичних студій М. Макси- мовича була праця «Дни и месяцы украинского селянина». Ця праця була задумана як фольклористично- етнографічний нарис українського народного календаря, структурований за порами року – (весна, літо, осінь, зима) – із поділом, у рамках відповідних розділів, на місяці й дні, з якими пов’язувалися традиційне регламентування господарсько-трудової діяльності українського селянина, певні святкування, «звичаї», обряди, ритуали тощо. У ній представлений багатий матеріал української усної народної словесності – і не тільки пісенної, але й інших жанрів: казок, легенд, переказів, усних оповідань, замовлянь, примовок, особливо прислів’їв і приказок. Цей матеріал засвідчує широкий діапазон збирацької діяльності вченого і її тяглість у різні періоди його життя (на основі паспортизаційних даних записів цього матеріалу і відомостей про його походження). По-друге, ця робота цінна як зразок реалізації методологічних засад публікації обрядового фольклору разом із описом відповідних обрядів.

Вплив праць М. Максимовича, його науковий авторитет і особисті зв’язки з багатьма українськими діячами великою мірою спричинилися до розгортання фольклористичного руху в Україні, залучення до нього значного кола інтелігенції і формування перших осередків фольклористичної праці в Україні, в тому числі і в Галичині.

 

59.

Збирання пісень Метлинський почав, очевидно, ще з кінця тридцятих років і продовжив його до часу видання свого збірника ("Народные южнорусские песни").

Збірник "Народные южнорусские песни" був надрукований в 1854 р. Відкривається "Передмовою", у якій видавець висвітлив важливе значення народної поезії, якою уславлюється народ, але ті, хто створив її, невідомі. Автор у "Передмові" висловив також захоплення народним словом, воно для нього сповнене прадідівських повчань, багатого життєвого досвіду; воно може довго існувати без допомоги освіти. Він також говорить про поділ людей на дві категорії, серед яких перші створювали зразки народної поезії, другі ж - лише "сприймали, подібно гарному полю, живе слово… і зберігали його в серці своєму, передавали з роду до роду усно, а потім письмово, як заповіт від батьків до дітей"
Збірник складається із шести розділів, які поділені на підрозділи. До першого увійшли пісні "життєві". Розділ поділений на підрозділи: 1. Колискові; 2. Любовні; 3. Весільні; 4. Сімейно-родинні; 5. Поминальні
Другий розділ - пісні "годовие": 1. Веснянки; 2. Русальні; 3. Купальські; 4. Петрівочні; 5. Косарські; 6. Гребецькі; 7. Зажнивні; 8. Осінні. Він дає чіткі пояснення, у який час виконуються ці пісні. Не можна не відзначити своєрідний підхід А. Метлинського до порядку розташування цих пісень: в нього рік починається з весни, а закінчується зимою, без дотримання традиційного відліку часу. В змісті відсутні календарно-обрядові пісні зимового циклу, зокрема "Колядки", "Щедрівки" ("Під новий рік") і "Новорічні" ("На новий рік при засіванні"), що можна пояснити ретельним цензурним переглядом збірника.
«Пісні та думи поучительние". Цей розділ має також підрозділи: до часів козацтва, з часів козацтва до унії, від часу унії до Богдана Хмельницького, твори часів Богдана Хмельницького, від часів Богдана Хмельницького до початку ХVIII століття, від початку і до кінця ХVIII століття, пісні "Запоріжські і Чорноморські під кінець ХVIII століття, пісні "невідомих часів".
П'ятий розділ - "Битовие" - має підрозділи: "Козацькі", "Чумацькі", "Бурлацько-сирітські", "Солдатські", "Промислові". У них ідеться про тяжке життя та побут названих верств. Характерно, що і тут до всіх пісень не вказано, від кого вони записані, а лише подано місце запису.
У шостому розділі вміщені "Пісні шуточние", у яких висміюються ледарство ("Грицю, Грицю, до роботи"), невдале залицяння ("Світеться, світеться зірочка в небі", "Люлька моя червоная з вечора курилася") тощо.
У кінці збірки даються "Правила" при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів і т. п.
Отже, збірка "Народные южнорусские песни" в історії української фольклористики ХІХ століття посіла важливе місце як класичний зразок видання народної української пісенності, що й досі не втратив своєї актуальності.

 

37. Наукова тематика «Записок…»
Протягом усього періоду існування Відділу відбулося усього 28 засідань, на яких прочитано 33 доповіді. Майже усі вони були надруковані у двох томах “Записок” Відділу, що вийшли у світ в 1874–1875 рр.
Значне місце у діяльності членів Відділу займали дослідження в галузі географії і природознавства. У цьому плані слід виділити праці О.Клоссовського, О.Русова, Ф.Волкова, присвячені вивченню особливостей кліматичних умов розвитку України, середньої течії Дніпра у статистичному і гідрографічному відношеннях; створення ботанічного словника із фіксацією лікувальних властивостей рослин.
П.Житецький здійснив значний внесок у розвиток українського мовознавства, зокрема, таких його галузей, як морфологія та фонетика.
Етнографічні надбання Відділу представляють собою цінне історичне джерело. Його діячів цікавили весільні, святкові звичаї українського народу, предмети побуту, домашнє приладдя, житло, господарчі споруди, одяг, страви, напої, особливості орнаменту українських писанок, вишиванок (реферати О.Лоначевського, М.Левченка, Ф.Волкова, матеріал, зібраний С.Носом). Вперше було здійснено етнографічне дослідження Буковини (матеріал Г.Купчанки).
Діячам Відділу належить зібрання матеріалу з українського фольклору, зокрема, порівняння варіантів українських, російських, польських і німецьких пісень, балад, поезій (реферати М.Драгоманова), зібрання легенд, прислів’їв українського народу (реферат П.Чубинського).
Значний внесок у розвиток українського музикознавства другої половини ХІХ ст. зробив М.Лисенко. Його реферат був першим в Україні теоретичним дослідженням музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні видатного українського кобзаря О.Вересая.
Члени Відділу займалися також проведенням досліджень у галузі економіки. Їх цікавили такі проблеми: розвиток хлібної торгівлі, ремісничої і фабричної продуктивності, селянське землеволодіння, ощадно-позичкові товариства, стан селян-власників (реферати М.Яснопольського, В.Антоновича, П.Чубинського).
Серед статистичних досягнень Відділу основне місце займає проведений 2 березня 1874 р. одноденний перепис населення м. Києва. За його результатами, у Києві проживало 127251 чол., серед них чоловіків налічувалося 71848, жінок – 55403. Перепис дав цікаві матеріали, котрі характеризували не тільки кількісний, а також національний, становий склад населення, його заняття, стан освіти тощо. Відгук, який знайшов перепис у прогресивних діячів навколишніх міст, говорить про визначну роль, що відіграв Відділ в історичній долі України. Невдовзі, за зразком київського перепису, було проведено переписи у Житомирі, Миколаєві, Феодосії.

 

39. Новаторство… М. Драгоманова
М.Драгоманов, який розпочав фольклористичну роботу фактично у 70-х рр.
ХІХ ст., згодом вніс у її розвиток новий струмінь “європеїзму”, розширив
поле дослідницьких студій далеко за межі української етнокультури.

Порівняльні студії у фольклористиці ХІХ ст. здійснювали багато
сучасників, попередників та послідовників М.Драгоманова-ученого, але
саме він зумів набуті знання, досвід, спостереження над історичними
процесами культури західноєвропейських народів використати для вивчення
психології рідного народу, зумів виокремити у його творчості
найхарактерніші риси, спрогнозувати еволюцію етнічної свідомості. У
багатьох дослідженнях М.Драгоманов, як справедливо зазначив автор праць
“Народознавство в іменах” В.Качкан, “був ученим, що став активним
учасником історико-культурного процесу; він заявляв, що “воліє сам
творити історію, ніж про неї писати””. Як “історико-філологічний” визначений головний драгоманівський метод у дослідженні української
народної творчості, зокрема пісенності, автором статті про
фольклористичну спадщину М.Драгоманова фольклористом С.Мишаничем.

Науковий метод М. Драгоманова спирався на історично-порівняльні процедури, відточувався на матеріялі давньої історії, народної творчості.
Оцінюючи внесок М.Драгоманова в дослідження і видання народних пісень і
дум, К.Грушевська писала: “Українство, народознавство, навіть соціалізм,
- дослідження народного життя й словесності, все се в оточенні
Драгоманова раз у раз зв'язується в одну систему, яку переймають його
учні й прихильники”.

В такій системі написані праці “Політичні пісні українського народу
ХVІІІ-ХІХ ст.” та “Нові українські пісні про громадські справи
(1764-1880)”, в яких учений ставить завдання познайомити “широкий
європейський світ з українським народом”.
М.Драгоманова глибоко хвилює проблема піднесення національної
самосвідомості всіх верств українства. Він постійно наголошує на тезі
Арістотеля, що "людина - звір громадський", на тому, що українське
селянство може лише тоді слухати про таку свою волю на Україні, про таку
спілку всіх її частин, при якій будуть змінені всі громадські, сучасні
Драгоманову, порядки.
Драгоманов вважав специфіку національного відродження України
етнографічною. Він вбачав велику естетичну функцію у фольклорі.
Визначним внеском в історію слов'янської фольклористики є видання
“Исторических песен малорусского народа с объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова” (1874-1875), про високу цінність якого неодноразово
писали історіографи учених та дослідники їх наукового доробку. Михайло
Грушевський надавав цьому зібранню значення “національної революційної
маніфестації”
Саме психологічний аналіз народної творчості в контексті історичних
реалій зумовив наукове відкриття М.Драгомановим самобутності
українського історичного епосу, еволюційних процесів національної
свідомості.

 

49 питання.
Максимович у “Передмові” до пісень 1827року підкреслював значущість українських на родних пісень і ставив їх на перше місце серед пісенності інших слов’янських народів, яку він характеризує
“своєю вишуканістю”: “З таким образом думок я звернув увагу, – писав М. Максимович,
на ці предмети в Малоросії і на перший раз видаю вибір пісень цієї старовини, думаючи, що вони
будуть цікаві і навіть у багатьох відношеннях корисними для нашої словесності – будучи абсолютно
упевненим, що вони мають безперечно перевагу і між піснями племен слов’янських займають одне із
перших місць” [2, с. ІІІ].
Щодо настанов фіксації і публікації текстів усної народної словесності М. Максимович у “Пе редмові” до першого видання пісень залишив нам цікаві розмірковування про те, як зберігати пам’ятки
народної культури, закцентував на тому, що твір усної народної словесності втрачає свій первісний
вигляд у процесі роботи над ним, важливого значення надавав варіантності.
М. Максимович зазначав, що у процесі усної передачі тексту пісні з уст в уста відбувається
низка змін: “Переходячи з уст в уста, вони (пісні. – Л. П.) часто лишаються багатьох віршів,
чи вони змінюються; часто пісні не доспівують, чи навіть перемішуються; таким чином, по
ступово відходять від первісного вигляду” [2, с. ХІХ–ХХ]. Звичайно, учений розумів усю
складність втрати автентичного вигляду тексту. На думку Б. Кирдана, М. Максимович “вважав
за необхідне друкувати текст у виправленому вигляді, а не в тому, у якому записав чи одер
жав від інших збирачів” [4, с. 58].
Про “творчу лабораторію” роботи над текстами і прагненням збереження їх, сам уче ний коментував так: “Я старався узгоджувати суперечності; доводилося зводити інколи дві в одну, або одну ділити на дві; я вибирав як знаходив подібні з правильним змістом і наскільки
розумів – з духом і мовою народною” [2, с. ХХ]. Учений бажав показати “відомі скарби на родної поезії у справжньому вигляді” [2, с. ХХ].
Добираючи тексти пісень до збірника, М. Максимович керувався естетичною привабливіс тю тексту та добором текстів, у яких знаходять відображення думки, почуття, переживання, настрої, радощі, веселощі і сум повсяк-денного життя народу: “Тому дотримувався суворого вибору і розташовував пісні, що прекрасні по красоті поетичній, чи ті, що показують образ думок, побут
домашній і т. п.” [2, с. ХХ–ХХІ].
Важливого значення М. Максимович надавав варіантам текстів, що свідчить про поширення і
багатство зібраного матеріалу, зазначаючи, “яких (варіантів. – Л. П.) у мене зібрана доволі велика
кількість” [2, с. ХХХVІ].

 

питання 50
МІГРАЦІЙНА ШКОЛА або ШКОЛА ЗАПО
ЗИЧЕННЯ — напрям у єврогт фольклористиці,
який виник у 3-ій чверті XIX ст.
Цей був час, коли в гуманітарних науках замість
романтичного ідеалізму водарювався позитивізм.
Його вихідним постулатом було: єдиним джерелом
позитивного (достеменного) знання є вивчення
конкретних фактів, а не будь-яка теорія. Наука
повинна безсторонньо відповідати на запитання
«як?”, але аж ніяк, не “чому?”. Виходячи з такої
світоглядно-наукознавчої позиції, М.ш.
заперечувала основні положення панівної до того
часу в науці про словесний фольклор
м іф ол огічної школи: віднаходження прадавн.
і нд.-європ джерел і пояснення цими джерелами
будь-якого образу або сюжету.
Учені міґраційної школи ввели у науковий обіг велику кількість фольклорних матеріалів, які аналізувалися з погляду культурних взаємин між сусідніми народами, простежуючи шляхи «мандрування» сюжетів. Ідеї прихильників міґраційної теорії мали значний вплив на українських учених. Певної апробації вони набули у науково-дослідницькій діяльності Миколи Сумцова (1854—1922). Він простежував не лише міґрацію сюжетів, тем та мотивів, а й запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств. Тому, хоч він і не був абсолютним послідовником теорії запозичень, але в окремих його розвідках ці ідеї «працювали». Такою зокрема є його широковідома праця «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886).

У ранній період своєї діяльності на ідеї Т. Бенфея спирався й український вчений, історик-сходознавець М. Драгоманов. У перших дослідженнях він іноді заходив надто далеко у пошуках чужоземних запозичень, тому його не раз критикували за іґнорування національним. Ці ідеї використовувались і в працях М. Грушевського. Але він, знаючи, що сюжети українського прозового фольклору є здебільшого запозиченими, розглядав питання, яким чином мандрівні теми та мотиви були органічно засвоєні на українському ґрунті, як при цьому виявлявся національний характер та народна психологія. Цим самим вчений уник вади, що була спільною для багатьох послідовників Бенфеївської теорії (тих, що у своїх наукових працях всі явища зводили до ідеї наслідування, часто не враховуючи того національного тла, на який вони переносились, з якого доповнювались, вбирали нові риси). Критикуючи такий підхід вчених, зокрема у працях М. Драгоманова, М. Грушевський зазначав: «Виходячи від фольклорних фактів, вони поборювали національний романтизм, міркування про «народну душу», відбиту в творах народної творчості, конструювання характеристичних національних прикмет на підставі нашвидку проінтерпретованих творів... Наш фольклорний матеріал з певними виїмками признано одним великим запозиченням». У своїх аналізах ці вчені обмежувалися лише тими творами, в яких спостерігалась типологічна схожість, ігноруючи малопоширені сюжети.
В укр.науці М.ш. репрезентована насамперед
працями М.Драгоманова (“Байки Лафонтена та сх.
оповідання”, 1884, “Тур. анекдоти в укр. нар.
словесності”, 1886, “Церк.-слов’ян, історія
кровосумішника Юди”, 18.., “Слов’янські
перерібки Едіпової історії”, 1892 тошо). Фольклор
Драгоманов поділяв на дві частини: 1) тв., які
відображають нац. нар. життя, побут, історію:
‘переважно пісенні жанри; 2) тв. з мандрівними
сюжетами: казки, притчі, байки, легенди, балади.

 

питання 51
Міфологічна школа у фольклористиці. Сформувалася вона в добу Просвітництва. Основні концепти школи виробили брати Я. і В. Грімм. У праці «Німецька міфологія» (1835) Я. Грімм запропонував універсальні методи дослідження архаїчного світогляду, засновані на порівняльно-історичному принципі, при цьому дослідник висловив думку про існування єдиної прамови і єдиної міфосистеми.
Українська міфологічна школа розвивалася дещо осібно від європейської традиції. Дослідження її представників спиралися на мовні, уснопоетичні, обрядові, магічно-ритуальні джерела, що сприяло фіксації унікального фольклорного матеріалу. Найплідніше працювали в цьому напрямі Я. Головацький, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Чубинський, М. Сумцов. Досліджуючи міфи, залишки міфологічного світогляду в мові, звичаях, фольклорі, вони доводили національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.
Першим представником міфологічного напряму в Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв´язок із міфологією, повір´ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творами. У фольклористичних та історико-літературознавчих працях вчений торкнувся питань символізму, опираючись на вивчення історії мови в дусі теорії Ґрімма. Цих же принципів дотримувалися молодший сучасник Максимовича, учень П.Й. Шафарика, професор Московського університету Йосип Бодянський, а також професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, Пантелеймон Куліш та ін.

Найбільшого розвитку в Україні ідеї міфологічної школи набули у теоретичних працях Миколи Костомарова (1817—1885). У своїх дослідженнях М. Костомаров торкнувся проблем міфологічної основи народних вірувань та обрядів. Вивчаючи давню слов´янську міфологію з її природно-релігійними культами, науковець шукав їх відгомону в усно-поетичних творах, крізь них розкривав духовний світогляд народу. Важливе місце він відводив зв´язку людини з довкіллям — а відтак — взаємозв´язку фізичного та духовного. М. Костомаров прийшов до висновку, що природа в народній творчості відіграє роль символів, і ця символіка є своєрідним продовженням природної релігії. Вчений досліджував символіку небесних світил та стихій, рослин, тварин та птахів, ілюструючи її значення численними прикладами з народної поезії.

Погляди М. Костомарова на внутрішню природу давніх вірувань знайшли своє узагальнення у його праці «Славянская Мифология» (1847). У ній вчений зіставляв міфологічні системи слов´ян із відповідними явищами балтійців та німців. Досліджуючи на цьому тлі народні звичаї та вірування предків, він вбачав у них відгомін прадавньої природної релігії, розглядав міф як символ природних та фізичних явищ, чим продовжив традиції європейської символічної школи міфологів. У праці «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества» (1872) М. Костомаров виводив генеалогію пісенної та міфологічної символізації, проводячи між ними паралель, обстоював думку про їх взаємозародження.

 

38. Укр. ф-ка поч.. 19ст, коли фольклор почали розглядати як самостійний об’єкт дослідження. Його чітко не відділяли від л-ри, не було методів дослідження ф-ру, л-на обробка.
У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвиток фольклористичного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.
В Києві інтерес до українознавства, в тому числі й до української фольклористики, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства, що утверджувала етнічну самобутність українського народу в сім'ї інших слов'янських народів.
ХІХ століття та були відображені в періодиці з 1816 року (час виходу Украинского вестника”) по 1850 рік, виділяються три основні етапи в становленні науки:
1) виникнення передумов до усвідомлення необхідності фольклористичних досліджень в Україні. У періодиці цей етап характеризувався появою перекладних статей, публікацією матеріалів, які засвідчували поширення із Заходу романтичного світогляду з пильною увагою до усної народної творчості, загальними редакційними зверненнями до читачів, де зазначалась готовність публікувати фольклорні матеріали, а також їх відсутність в упорядників видань, популярністю етнографічно-описових художньо опрацьованих вражень на зразок розвідок О.Льовшина, В.Пассека (Украинский вестник”, Украинский журнал”);
2) публікація фольклорних записів, які характеризувалися певним узагальненням, що вказувало на відсутність критеріїв жанрового розмежування народнопісенних творів, об’єднанням наукової громадськості, зацікавленої в дослідженні українського фольклору, яка організовувала ними періодичні та альманахові видання; активізацією збирацької діяльності, виробленням певних спільних завдань серед тогочасних фольклористів щодо розвитку науки про усну народну творчість (Украинский альманах”);
3) початок наукового осмислення уснопоетичної творчості, формування методики її збирання, фіксації, збереження в друці. Це проявилося в появі перших класифікаційних систем фольклорного матеріалу, посиленні уваги до певних жанрів усної словесності, залученні до фольклористичної діяльності збирачів із різних регіонів України, використанні в літературній творчості (Русалка Дністрова”, Утренняя звезда”, Ластівка”, Сніп”, Киевлянин”, Молодик”, губернські газети).
У межах останнього етапу визначається зародження міфологічної та культурно-історичної шкіл, що проявляється в приділенні особливої уваги з’ясуванню витоків усної словесності, дослідженні міфології, виявленні історизму у фольклорних творах.

 

19. Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, виданням та обробкою історичного та етнографічного матеріалу. Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.Твори романтиків відзначаються глибоким ліризмом, музичністю. Романтики вважали, що світ звуків допомагає відтворити внутрішній світ людини. У їх творах вираження переважає над зображенням, образи, картини мають подвійне значення - безпосереднє і символічно-трансцендентне. Письменники розглядають і відтворюють світ як систему символів.Виникнення романтизму в Україні пов'язують з появою у 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського, збірників "Малоросійських пісень" М. Максимовича 1827, 1834, 1849 років, І. Срезневського ("Запорожская старина" 1833—1838 рр.). Українська романтична література з'явилася у 20—30-х роках XIX ст. в Харкові. Осередком першої романтичної групи в Україні був Харківський університет, у якому виник гурток любителів народної словесності Ізмаїла Срезневського. До харківських романтиків, крім І. Срезневського, належали Іван Розковшенко, Опанас Шпигоцький, брати Оресті Федір Євецькі. Вони орієнтувалися на романтичну творчість В. Жуковського, О. Пушкіна, А. Міцкевича. Атмосфера Харківського університету, захоплення народною поезією сприяли появі "одного з піонерів українського романтизму" Левка Боровиковського. Він визначив тематичні і жанрово-стильові особливості українського романтизму, ввійшов в історію літератури як байкар, автор фольклорно-побутових балад. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. в українську літературу прийшло нове покоління романтиків (А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко).Романтичні ідеї пропагувала так звана "Руська трійця" — М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький — яка підготувала фольклорно-літе-ратурний альманах "Русалка Дністровая" (1837 р.). Характерними жанрами "Руської трійці" і її послідовників (М. Устияновича, А. Могильницького) були історична епіка, громадянська лірика, романтичні оповідання, балади, історичні поеми, думи, медитації, сонети. Відомим осередком романтичного руху був Київський університет, заснований у 1834 році. Його перший ректор М. Максимович (1804—1873 рр.) багато зробив для українознавства. Київські романтики заснували "Кирило-мефодіївське братство", програму для якого написав М. Костомаров ("Книга битія українського народу"). Романтизм висунув таких талановитих письменників, як П. Куліш і Т. Шевченко.

 

41. Особливості наукового підходу О. Бодянського до збирання й вивчення фольклору.
Фольклористична діяльність Осипа Бодянського почалася під сильним впливом збірок сербських народних пісень, виданої 1814 року Караджичем, та «Малороссийские песни». Разом із братом Федором записував пісні у різних регіонах Лівобережжя: рідній Варві, Прилуках, на Переяславщині.
Фольклорний текст трактував як документ, що містить об’єктивну колективну оцінку історичних подій, пісні розглядав як народну автобіографію. Національна окремішність народу, за Бодянським, визначається його релігією, філософією, правами, звичаями, історією, найгрунтовніше постає в словесності. Остання генетично залежить від етнографічних реалій.

 

36. «Праці етнографічно-статистичної…» П. Чубинського
Павло Платонович Чубинський відомий як неперевершений народознавець, збирач духовних скарбів українського народу, як економіст, поет, автор слів Державного Гімну України. Його «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» і сьогодні не втратили своєї науковості й актуальності. Успішній роботі експедиції сприяло багато культурно-громадських діячів, зокрема М. Драгоманов, В. Антонович, М. Лисенко, О. Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В. Симиренко. За два роки напруженої та виснажливої роботи зібрано й упорядковано багатий за змістом і широкий за географічними мірками фольклорний, етнографічний, мовний і статистичний матеріал, який увійшов у семитомне видання під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край».
Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір’я, прикмети. З книг волосних та земських судів, староств та управ він вибрав тисячі справ, випадків та ухвал, які б вияскравлювали характерні типи взаємовідносин між людьми, виявляли залишки стародавніх звичаїв, повір’їв, звичаєвого права, дохристиянських вірувань українського народу, їх залишки й органічне поєд-нання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Він скрізь фіксував рід та характер занять населення, відмінності в обробітку грунту, народні прикмети, за якими регламентується сільськогосподарське життя селянина. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя —, і Чубинський на багатьох яскравих прикладах показав велику естетичну наснаженість і гуманістичну значущість обрядових дійств під час цих подій. Завдяки експедиції Чубинського збереглися матеріали про стан торгівлі в різних місцевостях, бджолярства, тютюнництва, виноробства, шовківництва, броварства. Але найцікавішими в «Працях» експедиції є численні записи свят, в яких найбільше розкривається душа українського народу, його художній геній.

 

 

11. Аналіз праці М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песен.».
1819 р. на полтавщині; вміщує 10 дум, 6 із яких продиктовані сліпими бандуристами. Думи: «Втеча трьох братів із міста Азова», «Про О. Поповича», «Про І. Коновченка, похід козаків проти татар», «Про хитрість Б. Хмельницького», «Про похід Б. Хмельницького в Молдавії», «Про смерть Б. Хм. і обрання гетьманом Юрія», «Смерть козака Ф. Безрідного», «Про зраду гетьмана Мазепи», «сум сестри в розлуці з братом», «Від’їзд козака від родини».
У передмові до збірки впорядник уперше намагався обґрунтувати важливість вивчення народних пісень як історичного, літературного, морально-естетичного джерела. Однак найвища їх цінність, на його думку, полягала в тому, що вони дають змогу відтворити психологічний портрет народу. Серед менальних рис «малоросів» М.Цертелєв називав чуттєвість, емоційність, «чисту оральність», «тихий смуток» та ін. Він робив спробу пояснити витоки цих рис,иходячи з історичних подій.
Перша рецензія на збірку з’явилася 1820 р. Рецензент зазначав, що прочитав книжку із задоволенням, однак це не завадило йому знайти ряд, на його думку, мінусів. Головним із них автор назвав правопис.
Збірка М.Цертелєва послужила взірцем для М.Максимовича під час створення ним «Малороссийских песен».
М.Костомаров не сприймав серйозно перші спроби укладання збірок народних пісень. Зауважимо, що й за двадцять років думка відомого історика про «Опыт собрания…» М.Цертелєва зміниться мало. Зокрема, 1857 р. він доволі різко відгукувався про це видання, зазначаючи, що думи надруковано «потворною мовою й у поганих варіантах».

 

6. Аналіз праці А. Метлинського «Южнорусские народные песни».
Метлинському також передали свої записи О. Маркович, О. Шишацький-Ілліч, П. Куліш, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Білозерський, М. Маркович (Марко Вовчок), М. Костомаров, М. Гоголь і С. Ніс. Перед виходом у світ зібрання пісень мало пройти цензуру. Цензор дуже прискіпливо поставився до зібрання і не пропустив дві третини історичних пісень і всі рекрутські. Та незважаючи на всі ці перешкоди і труднощі, збірник "Народные южнорусские песни" все ж таки в 1854 р. був надрукований.
У збірці подав нову схему запису та групування весільної поезії на противагу пануючому територіально-функціональному принципу. Схему А. Метлинського повторив пізніше П. Чубинський у четвертому томі “Трудов” (1877). А. Метлинський запропонував новий підхід до систематизації пісенних текстів, що був зумовлений прагненням дати загальну характеристику духовності українства, витворити образ нації, тому фольклорист відхиляв “алфавітний порядок як абсолютно невигідний наразі: більшість однакових пісень відрізняються своїми початковими словами чи літерами, і були б при цьому розділені, а інші, несхожі між собою, зійшлись би разом. Тут пісні розділені на основі розрізнення їх частково прийнятого самим народом, частково вміщеного в його піснях, словом прийнятий порядок, здававшийся найпростішим, повним і природньо охоплюючим різновиди народної пісенної поезії”. Очевидно, з аналогічних міркувань учений вважав недоцільним жанрово тематичний принцип укладання збірника. Властиво, що А.Метлинський не відокремлював думи від пісень, хоча й вирізняв їх. Думи, за його формулюванням, – це “вірші вільного, нерівного розміру, що близькі до мелодійної римованої прози” (ХVII). А.Метлинський систематизував пісні як у всьому корпусі, так і в окремих групах за хронологічно тематичним принципом. “Думка, минуле, побут, вік, рік, жарт – ось зміст пісень і основа розподілу”, – вказував упорядник.
Автор у "Передмові" висловив захоплення народним словом, воно для нього сповнене прадідівських повчань, багатого життєвого досвіду; воно може довго існувати без допомоги освіти. Він також говорить про поділ людей на дві категорії, серед яких перші створювали зразки народної поезії, другі ж - лише "сприймали, подібно гарному полю, живе слово… і зберігали його в серці своєму, передавали з роду до роду усно, а потім письмово.»
Збірник складається із шести розділів з підрозділами. До першого увійшли пісні “життєві” – ті, що “стосуються життя чи віку людини, що мають за свій предмет життєві події і випадки, стани і відносини, почуття, що виникають з них і при них від колиски до могили”. Розділ поділений на підрозділи: колискові; любовні; весільні; сімейно-родинні; поминальні. До цих пісень упорядник подав детальний опис звичаїв та обрядів. Видавець подає паспортизацію пісень, вказуючи місце запису, але, на жаль, не зазначає, від кого записано твори. До “поминальних плачів і голосінь” належать три різновиди плачів: “плач матері над дитиною”, “плач дітей над матір’ю”, “плач дочки над могилою матері”.
Другий розділ – пісні “рокові”, тобто календарно-обр