Збирання й дослідження укр. казкового епосу в 19 ст.

 

Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на поч. 19 ст., були Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський та ін.

 

У 30-х роках 19 ст. з´явилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до альманаху «Галатея» (1839), М. Костомаров — до альманаху «Молодик» (1843), І. Головацький публікує 16 текстів в альманасі «Вінок русинам на обжинки» (1847). З середини 19 ст. записують та публікують казкові тексти П. Куліш, Д. Мордовець, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Гнатюк, В. Шухевич, В. Милорадович, Марко Вовчок та ін.

 

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання «Народних південноросійських казок» (К., 1869, 1870) І. Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проблему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіантах. У 70-х роках 19 ст. вийшли «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» у 7 томах П. Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий том цього видання складають народні казки. Різножанровим збірником є видання К. Шейковського «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці» (1875).

 

Помітним явищем були видання «Малоруські народні перекази і оповідання» (К., 1876) М. Драгоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І. Манжури, С Руданського. Ці фольклористи здійснили й окремі видання — два збірники І. Манжури — «Казки, прислів´я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях» (1890) і «Малоросійські казки, прислів´я та повір´я, записані І. Манжурою» (1894); двотомник «Казки та оповідання з Поділля» у записах С. Руданського та А. Димінського; велика кількість народних казок увійшла до тритомного видання «Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській та сусідній з нею губерніях Б. Грінченка» (1895—1899). Вагомий внесок зробив М. Сумцов. У 1900 р. А. Маркевич опублікував «Очерк сказок, обращающихся среди Одесского простонародия».

 

У кінці 19 ст. особливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник «Галицькі народні казки О. Роздольського», значну кількість текстів подав В. Гнатюк у другому, четвертому, п´ятому та шостому томах «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі». Йому належить окремий двотомний збірник казок про тварин «Українські народні байки (Звіриний епос)» (Львів, 1916). У вступній статті до нього дослідник обґрунтував класифікацію тваринного епосу, проаналізував казкові мотиви, розмежував поняття казки народної та літературної. За сприяння В. Гнатюка вийшли «Народні казки» з ілюстраціями В. Кобринського (Львів, 1913), «Баронський син в Америці. Вибір народних казок з образками Юліана Панькевича» (Львів, 1916), «Народні байки. З образками Микити Вихора» (Львів, 1918).

 

У цьому руслі активно працював І. Франко, що засвідчують його фольклористичні праці. У «Передмові до збірника казок О. Роздольського», у дослідженні «Пісні та казки про Правду і Неправду» (1906) він аналізує соціально-історичний ґрунт казкового епосу.

 

 

31.«РУСЬКА ТРІЙЦЯ» — громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося серед української студентської молоді Львівського ун-ту і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в 1830-х роках. Очолювали «Р.т.» М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Діячі «Рт.», наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів слов'янського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов'янських. Цьому вони присвятили усю свою багатогранну діяльність: збирацьку, дослідницьку, видавничу й публіцистичну в галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педагогіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість. Результатом їхньої цілеспрямованої етнографічної діяльності стали народознавчі праці «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841) і «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі» (1841) Я. Головацького, статті «Гуцули, мешканці східного Карпатського підгір'я» (1838, 1844), «Бойки, русько-слов'янський люд в Галичині» (1841), «Лемки — мешканці західного Прикарпаття» (залишилась у рукописі) І. Вагилевича, цінні записи усної народної творчості, які увійшли до різних фольклористичних видань, в т.ч. чотиритомного збірника Я.Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878). Мовознавчі зацікавлення «Р.т.» знайшли свій вияв у праці М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького над створенням словника та граматики живої української мови. У 1840 роках з'явилися «Граматики» І. Вагилевича (1845) та Я.Головацького (1849). Їх доповнили наукові праці «Статті про південно-руську мову» І. Вагилевича (написані до 1843) та «Розправа о язиці южноруськім (малоруськім) і його наріччях» Я. Головацького (1849). Новаторством були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури на основі живої розмовної мови і створення шкільних підручників («Читанка)» М. Шашкевича (за участю Ю. Величковського, укладена 1836, видана 1850 і 1853); реформа правопису (заміна етимологічного фонетичним); використання гражданського шрифту замість кириличного; впровадження рідної мови у повсякденний вжиток інтелігенції та церковні проповіді; переклади на народну мову літературних творів з церковно-слов'янської, чеської, польської, російської, грецької і німецької мов; виступи проти спроб латинізації українського письменства (брошура «Азбука і abecadio» М. Шашкевича, 1836).
Письменники «Р.т.» своєю творчістю поклали початок новій, національній літературі в Галичині і на зх. українських землях. Найістотнішою ознакою нової літератури галицькі романтики вважали народність, яку вони розуміли як національну особливість. Розвиток літератури на народній основі, на їхню думку, забезпечував романтичний фольклоризм. Звідси й така увага до фольклору як предтечі літератури і взірця народності. В їхніх творах уперше в українській літературі зазвучали щира турбота про народ («Передговір к народним руським пісням» І.Вагилевича), високі громадянські мотиви («Слово до читателей руського язика», «Відкинь той камінь» М. Шашкевича), зроблено соціальні наголоси («Олена» М.Шашкевича, «Становище русинів у Галичині» Я. Головацького).
У дусі засад романтизму «Р.Т.» надавала великого значення дослідженню і популяризації історичного минулого народу. Особливу увагу вони звертали на давні традиції політичного життя, насамперед, часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства та козацької держави. У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували пам'ятки її культури. І. Вагилевич та Я. Головацький відкрили для науки цінні пам'ятки давньоукраїнського законодавства — Кормчі книги 12-13 і 15 ст. із
статутами Володимира Великого та Ярослава Мудрого, чимало актових джерел (гр

 

 

32."Лукашевич Платон Акимович - собиратель малороссийских дум и песен; родился в самом начале XIX ст., воспитывался в Нежинской гимназии высших наук, где был воспитанником первого выпуска и классным товарищем Н.В.Гоголя, затем окончил образование в Ришельевском лицее. В молодых годах совершил поездку за границу, по возвращении на родину, начал собирать местные народные песни.
В это время он служил в козелецком уездном суде, а с 1834г., по выходе в отставку, поселился почти безвыездно в местечке Березани, Переяславского уезда, Полтавской губернии, где владел довольно значительным поместьем. В 1836г. вышел из печати его сборник народной украинской поэзии, под заглавием: "Малорусские и червонорусские думы и песни".
Эта небольшая книжка явилась в своем роде третьим по времени сборником (после сборников Срезневского и Максимовича) и составлялась в ту пору, когда старое песнетворчество еще жило полной жизнью в народе. Главную цену сборнику придает отдел дум, между которыми особенно выделяется величественный древний список думы о С. Кішке.
В сборнике не отмечено, где и от кого она записана; сам Лукашевич говорил, что записал ее в 1832г. со слов бандуриста Стрички, уроженца села Березовки, Полтавской губернии.
Изданием сборника малороссийских песен в сущности исчерпывается литературное значение Лукашевича; общественная деятельность его тоже была непродолжительна; в течение одного трехлетия (1862-1865 гг.) он состоял предводителем дворянства Переяславского уезда..."