Внесок М. Номиса у розвиток укр. Пареміографії.

10.

"СЛАВЯНСКАЯ МИФОЛОГИЯ" КОСТОМАРОВ

До монографії «Славянская мифология» щільно примикає дослідження Костомарова «Несколько слов о славяно-русской мифологии в языческом периоде, преимущественно в связи с народною поэзиею» (1872), а також його рецензія на збірник «Малороссийские народные предания и рассказы» М. Драгоманова (Русская старина. 1877. Кн. 5), де він звертає увагу на явища одухотворення природи та вказує на народні легенди, близькі до богомільського розуміння протистояння божественного і сатанинського начал. У статті «Русские инородцы. Литовское племя и отношения его к русской истории» (1860) Костомаров уперше в українській фольклористиці порівнює українські й литовські пісні і казки, їх поетику та багато уваги приділяє символам води, болота, міфологічним образам сонця, місяця.
З досліджень М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» і «Славянская мифология» випливали важливі загальнометодологічні висновки, що відіграли велику роль у розвитку української фольклористики й наро-/21/дознавства в цілому. Костомаров утверджував у народознавстві дух історизму, за яким зміст історичного знання полягає в поясненні сучасного через минуле (минуле — урок для майбутнього) та в передбаченні майбутнього розвитку, що узгоджувалося з тезою Гердера: «Ніхто не перебуває тільки у своєму часі; він будує на минулому; воно стає основою майбутнього й не може бути нічим іншим». Єднальною ланкою між минулим, теперішнім і майбутнім, кожне з яких утілює дух свого часу, є своєрідність історичного місця і культури кожного народу, його національний «дух». Щоб зрозуміти особливості народної поезії в її національній неповторності, треба перенестися в те історичне і географічне середовище, якому вона зобов’язана своїм походженням. У романтичному розумінні етнос, нація є тим ідеальним середовищем, де індивід дістає умови для свого формування і свободу (саме на цій основі склався у Т. Шевченка образ нації як ідеальний фактор буття особистості). Завдання історика полягає, отже, в тому, щоб зрозуміти і пояснити индивідуальні факти історичного життя, своєрідність окремих культурних світів та епох як безумовної історичної цінності. На відміну від Гердера та Руссо, що вважали народ інертною масою, Костомаров був одним із нечисленних українських романтиків, які відводили йому головну конструктивну роль (набагато більшою мірою, ніж Т. Шевченко).
У дусі тодішніх романтичних уявлень Костомаров бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа є першим об’єктом, який породив у людини естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість на ранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природним і людським (звідси взаємне перетворення людей і об’єктів природи).
Оскільки для романтиків минуле — не достовірна історична реальність, а сфера втілення їхнього ідеалу, вони в пошуках найдавніших витоків власних поглядів зосередилися на міфах, у яких природні явища з’являються в образах, тобто злиті з поезією. Міфологія як стихійна поезія (тут Костомаров цілком виходить із Ф. Шеллінга) є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом і підгрунтям. На відміну від більшості романтиків, які вважали міф формою зв’язку між людиною і природою, Костомаров на /22/ місце природи ставить Бога, оскільки він є її животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи (в цьому всі релігії в принципі сходяться), з чим пов’язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення в міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї, що характерне для художнього мислення в цілому.

 

ВНЕСОК М.НОМИСА У РОЗВИТОК УКР.ПАРЕМІОГРАФІЇ.

Серед фольклорних зібрань, що виходили в світ у різні часи, є ряд таких, що ніколи не старіють, що їм судилося довге життя. Вони дбайливо бережуться всіма поколіннями, міцно ввійшовши до скарбниці світової культури. У галузі пареміографії до таких пам'яток належить збірка М. Номиса «Українські приказки, прислів'я і таке інше», яка разом з фундаментальними працями І. Я. Франка «Галицько-руські народні приказки» (1901—1910), В. І. Даля «Пословицы русского народа» (1862), І. І. Носовича «Сборник белорусских пословиц» (1874) посіла почесне місце у світовій фольклористиці. Але коли іншим переліченим вище книгам судилася щаслива доля, вони неодноразово перевидавалися, користувалися пошаною і серед свого народу, і в усьому світі, то українська збірка прислів'їв Номиса, як і більшість пам'яток української культури, через несприятливі умови життя народу перебувала у напівзабутті і забороні.
М. Номис одержав від М. Білозерського (а можливо частину матеріалів і безпосередньо від Опанаса Васильовича) великий рукописний збірник паремій. Немае підстав сумніватися в правдивості слів М. Номиса, що в збірнику О. В. Марковича було «всього-навсього приказок... з одмінами з півсотні тисяч або й більш».
Деякі дослідники, зокрема О. Лазаревський, вважали, що М. Номис друкував лише додаткові матеріали, а не основну збірку О. Марковича, яка налічувала 50 000 одиниць (а в Номиса всіх зразків менше 15 000). Не враховувалось тут те, що М. Номис опублікував 15 000 паремійних типів, багато з яких мають розгалужені гнізда варіантів, що значно перевищували кількість пронумерованих Номисом зразків. До того ж Номис, за його словами, «переписав» збірник Опанаса Васильовича, при цьому знімалися повтори. Можна припустити, що якась частина надісланих матеріалів О. Марковича могла не ввійти до збірника через обмежений обсяг видання. Всі паремійні матеріали, які не ввійшли до збірника, й досі не знайдено.
Повертаючись до часу підготовки збірки М. Номисом, слід зауважити, що її упорядник дуже сумлінно ставився до матеріалів, які йому надсилали, зазначав у виданні, кому належить той чи інший запис паремії і з якої місцевості вона походить. Про це свідчить і той факт, що прізвище О. Марковича упорядник помістив на титулі, а своє дав під псевдонімом. Відомо, що неодноразово в скрутні для Марковичів дні він вів розрахунки з видавцями творів Марка Вовчка, надсилав письменниці за кордон одержані від публікацій гроші.

 

 

21.

ЗБИРАННЯ ТА ДОСЛІД.УКР.ДУМ! Найдавніші записи дум, що дійшли до нашого часу, сягають II половини 17 ст. Перший відомий запис думи датується 10 січня 1684 р. Це — твір «Козак Голота». В рукописному збірнику Кондрацького, віднайденому в архіві Ягеллонського університету в Кракові, зафіксовано чотири зразки дум з Волині. Цей збірник був виявлений і опублікований академіком Возняком у 1928 році. У 1805 р. В. Ломиківський записав 13 дум від невідомого кобзаря, але вони не були опубліковані.

Ще до того була відома рукописна збірка дум «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст сліпця Івана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале 19 века», складена на Мир-городщині, яка відноситься до кін. 18 — поч. 19 ст., і містить ІЗ текстів. Ще остаточно не встановлено, хто зібрав і склав першу рукописну збірку українських дум, є припущення, що це був Василь Ломиківський, поміщик с Панасівки на Миргородщині — великий книголюб і знавець народної творчості. Хоч цей збірник був відомий записувачам і дослідникам фольклору, бо поширювався у багатьох рукописних варіантах, але вперше його опублікував П. Житецький 1892 року в журналі «Киевская старина», а у 1893 році видав окремою книжкою. У 1814 році збиранням дум на Полтавщині займався князь М. Цертелєв. Він видав свої записи в Петербурзі окремою книжечкою під заголовком «Опыт собрания старинных малороссийских песен» у 1819 р., куди увійшло 9 дум і 1 пісня. Саме цій книжечці судилося стати першою ластівкою українських фольклорних видань та публікацій цього жанру. Вона відкрила Європі і всьому слов´янському світові багатство українського народного поетичного епосу. У передмові до неї Цертелєв написав, що збирати українські пісні його спонукало бажання знайти українську «Іліаду» або щось подібне. І він побачив, що український народ також здатний до великого творчого злету, про що свідчать його пісні, які є уламками великого епосу.

З того часу поетичний епос України привертав увагу багатьох науковців. Особливо в епоху романтизму (І половина 19 ст.).

Найвизначнішими виданнями дум І половини 19 ст. були шість випусків «Запорожской старины» (1833—1838) І. Срезневського, збірка П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836), збірники М. Максимовича «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник украинских песен» (1849). Остання з названих книг мала особливо велике значення. У ній було чітко з´ясовано ознаки жанру думи і надруковано усі відомі на той час думи — загалом 20 сюжетів, значна частина яких була подана в нових, досі невідомих варіантах.

Новий етап дослідження дум почався у 50-х роках 19 ст., коли з´явилися не тільки тексти дум, а й описи кобзарського середовища, в якому вони побутували.

Дуже важливе значення для української фольклористики мала збірка пісень у записах поета-романтика А. Метлинського — «Народные южнорусские песни» (К., 1854), де крім дум, подаються короткі коментарі і відомості про виконавців. Подібною до неї була двотомна праця П. Куліша «Записки о Южной Руси» (Т. 1, 1856; Т. 2, 1857). Тут публікація епічних творів здійснювалася за новим принципом — у тісному зв´язку із побутом та життям їх носіїв. Зокрема, тексти дум розташовувалися за репертуаром кобзарів, подавалася біографія і характеристика кожного з них, портрети, описувалася манера виконання дум.

У 1856 р. М. Маркевич видав у Києві збірник «Южно-руські пісні з голосами», де була вміщена дума «Проводи козака» і музичний супровід до неї. Це вважається першою публікацією мелодії дум.

У 60-х роках під тиском Валуєвського циркуляру фольклористична діяльність звужується, і тільки в 70-х роках посилюється інтерес до вивчення дум та виконавської манери кобзарів. Так, у першому томі «Записок Юго-Западного отдела Русского географического общества» (1873) докладно розповідається про відомого співця Остапа Вересая, його манеру виконання. Знову з´являються нові видання, серед яких — статті і публікації дум М. Костомарова в журналах «Беседа» та «Запорожская старина». Найґрунтовнішим на то

 

22.ЗБИРАННЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОР.ПІСЕНЬ.
Дослідження історичних пісень починається лише у 19 ст. Перші публікації текстів зустрічаємо у збірнику М. Новикова «Полное новое собрание Российских песен. Четыре части» (1780—1781). Серед надрукованих там українських пісень є кілька історичних. Перший український фольклорний збірник «Опыт собрания старинных ма лороссийских песней» М. Цертелєва вийшов у 1819 р. Поряд з думами там поміщені «Пісня про Палія і Мазепу», «Пісня про від´їзд козака до війська». Більша добірка історичних пісень подана у збірнику М. Максимовича «Малоросійські пісні» (1827). У своїй наступній праці «Українські народні пісні», що вийшла в Москві 1834 року, Максимович здійснив першу спробу виділити історичні пісні в окрему групу. Однак, він тут не проводить межі між думами та історичними піснями, а також долучає до них суспільно-побутові (козацькі, рекрутські, чумацькі) ліричні пісні.

Помітною в українській фольклористиці є уже згадувана стаття М. Гоголя «Про малоросійські пісні», де вперше вжито і осмислено термін «історична пісня».

Тексти народних пісень досить широко представлені у збірниках І. Срезневського «Запорожская старина» (1833—1838), П. Лукашевича «Малоросійські та червоноруські думи і пісні» (1836), А. Мет-линського «Народные южнорусские песни» (1854), П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1856—1857). Свій внесок зробила і «Руська трійця», опублікувавши ряд історичних пісень у «Русалці Дністровій» (1837), а також Я. Головацький, який видав «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Цієї проблеми торкався й М. Костомаров (зокрема, у магістерській дисертації «Об историческом значении русской народной поэзии»).

Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом з коментарями видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов — «Исторические песни малорусского народа» (Т. 1,2. — К., 1874—1875). Однак і тут ще не було розмежовано жанр думи, історичної пісні та соціально-побутової пісні. Продовженням цієї праці були видання, здійснені М. Драгомановим у Женеві (Швейцарія), де він перебував у еміграції, збірки пісень «Нові українські пісні про громадські справи» (1864—1880) та «Політичні пісні українського народу 18—19 ст.» (1883—1885). Дослідниками історичних пісень були також О. Потебня, П. Житецький, Ф. Колесса, В. Гнатюк. У 1913 р. вийшла праця І. Франка «Студії над українськими народними піснями». Серед сучасних дослідників — М. Рильський «Героїчний епос українського народу» (1955), В. Березовський «Історичні пісні» (1970) та ін.

У 1805 р. В. Ломиківський записав 13 дум від невідомого кобзаря, але вони не були опубліковані.

Ще до того була відома рукописна збірка дум «Повести малороссийские числом 16. Списаны из уст сліпця Івана, лучшего рапсодия, которого застал я в Малороссии в начале 19 века», складена на Миргородщині, яка відноситься до кінця 18 — поч. 19 ст., і містить 13 текстів. Ще остаточно не встановлено, хто зібрав і склав першу рукописну збірку українських дум, є припущення, що це був Василь Ломиковський, поміщик с. Панасівки на Миргородщині — великий книголюб і знавець народної творчості. Хоч цей збірник був відомий записувачам і дослідникам фольклору, бо поширювався у багатьох рукописних варіантах, але вперше його опублікував Павло Житецький 1892 року в журналі «Киевская старина», а у 1893 році видав окремою книжкою.

У 1814 році збиранням дум на Полтавщині займався князь Микола Цертелєв. Він видав свої записи в Петербурзі окремою книжечкою під заголовком «Опыт собрания старинных малороссийских песен» у 1819 р., куди увійшло 9 дум і 1 пісня. Саме цій книжечці судилося стати першою ластівкою українських фольклорних видань та публікацій цього жанру. У передмові до неї Цертелєв написав, що збирати українські пісні його спонукало бажання знайти українську, «Іліаду» або щось подібне. І він побачив, що український народ також здатний до великого творчого злету, про що свідчать його пісні, які є уламками великого епосу.

 

 

23.

13.

 

12.

34.

 

40.

О. Потебня – основоположник психологічної школи у фольклористиці.
Питання про психологічну школу в українській фольклористиці не ставилося. Відповідно її засновник О.Потебня випав із поля зору дослідників міфологічної, культурно-історичної, філологічної шкіл.
Постать О.Потебні – одна з найвизначніших. Майже половина наукового доробку вченого присвячена фольклору. Основні теоретичні положення викладено в працях: "Про деякі символи в словґянській народній поезії" (1860), "Думка і мова" ("Мысль и язык", 1862), "Про міфічне значення деяких обрядів і повірґїв" (1865), "Про Долю та споріднених з нею істот", "Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення" (обидві – 1867), рецензія на "Народні пісні Галицької та Угорської Русі, зібрані Я.Ф.головацьким" (1880), "Пояснення українських і споріднених народних пісень" (– Т.1: Веснянки. – Варшава, 1883; – Т.2: Колядки та щедрівки. – 1887), а також у дослідженнях, що опубліковані після смерті: "Із лекцій з теорії словесності: Байка. Прислівґя. Приказка" (1894), "Із записок з теорії словесності" (1905).
В основі фольклористичної концепції О.Потебні лежить теза про неперервність, повсюдність і повсякденність народної творчості. Звідси, від цього центру-ядра, струменять глибокі думки вченого про багато явищ фольклору, його звґязки з мовою, мисленням, психологією народу, історією, літературою, суспільною свідомістю, поступом людства тощо.
О.Потебня наголошував, що народна поезія, як і мова, – продукт колективної творчості. Вважаючи поезію, як і мову, явищем, що перебуває в постійному русі, розвитку, становленні. Фольклорний процес, на думку О.Потебні, завжди передбачає спадкоємність творчих актів – варіювання і розвиток готових зразків шляхом безпосереднього засвоєння. Без цієї спадкоємності традиція стала б шаблоном, фольклорні твори не були б актом пізнання й розвитку, зникли. Більше того: фольклорні твори живуть у віках не тільки заради свого буквального смислу, а й заради того змісту, що може бути в них внесений (виявлений).

11.

Аналіз праці М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песен.».
1819 р. на полтавщині; вміщує 10 дум, 6 із яких продиктовані сліпими бандуристами. Думи: «Втеча трьох братів із міста Азова», «Про О. Поповича», «Про І. Коновченка, похід козаків проти татар», «Про хитрість Б. Хмельницького», «Про похід Б. Хмельницького в Молдавії», «Про смерть Б. Хм. і обрання гетьманом Юрія», «Смерть козака Ф. Безрідного», «Про зраду гетьмана Мазепи», «сум сестри в розлуці з братом», «Від’їзд козака від родини».
У передмові до збірки впорядник уперше намагався обґрунтувати важливість вивчення народних пісень як історичного, літературного, морально-естетичного джерела. Однак найвища їх цінність, на його думку, полягала в тому, що вони дають змогу відтворити психологічний портрет народу. Серед менальних рис «малоросів» М.Цертелєв називав чуттєвість, емоційність, «чисту оральність», «тихий смуток» та ін. Він робив спробу пояснити витоки цих рис,иходячи з історичних подій.
Перша рецензія на збірку з’явилася 1820 р. Рецензент зазначав, що прочитав книжку із задоволенням, однак це не завадило йому знайти ряд, на його думку, мінусів. Головним із них автор назвав правопис.
Збірка М.Цертелєва послужила взірцем для М.Максимовича під час створення ним «Малороссийских песен».
М.Костомаров не сприймав серйозно перші спроби укладання збірок народних пісень. Зауважимо, що й за двадцять років думка відомого історика про «Опыт собрания…» М.Цертелєва зміниться мало. Зокрема, 1857 р. він доволі різко відгукувався про це видання, зазначаючи, що думи надруковано «потворною мовою й у поганих варіантах».

 

 

17.

Дослідження українського пісенного фольклору у статті М. Гоголя «О малороссийских песнях».
Стаття написана 1833 року з приводу «Запорожской старины» Ізмаїла Срезневського. Сам Срезневський прислав йому свою збірку та попросив Гоголя висловити свою думку про неї в Журнале Просвещения. У своїй статті Гоголь зіставив народну пісню та відображення народної історії, ідеалів. Він зазначив, що настав час суспільству осягнути те багатство народної пісенної поезії та музики, яке воно має. Стаття відбила той глибокий погляд Гоголя, який він протиставив споглядацькому, пасивному ставленню до фольклору, притаманному консервативним збирачам народної поезії.

 

Культ.-іст. школа

У середині ХІХ ст. у європейській науці відчутним стає вплив позитивізму – теоретичної підвалини культурно-історичної школи, основоположником якої вважають французького вченого Іпполіта Тена. Система наукових поглядів позитивістів стала універсальною схемою дослідницької діяльності вчених, з різним ступенем адекватності відображаючись у їх пізнавальних студіях. Отож і в основі концепції І. Тена, яка репрезентує філологічну науку, лежить постулатпозитивізму про єдність законів і причин, що породжують явища фізичні й моральні.
Беззаперечною заслугою представників філософії позитивізму стало те, що вони забезпечили побудову всіх наукових дисциплін на об’єктивних міркуваннях і сприяли виникненню культурно-історичної школи як теорії тлумачення генези й становлення людської творчості, фольклорної в тому числі. На противагу формально-нормативним теоріям ХVII–ХVIII ст., що базувались на позачасовому протиставленні "правильного", допустимого мистецтва й мистецтва "дикого", "незрілого", культурно-історична школа почала розглядати народнопоетичний твір "як органічний відбиток духу народу в різні історичні моменти його життя". Звідси принципове виправдання й утвердження рівноправного трактування творчості будь-якого народу, епохи, жанру, а також переорієнтація фольклористики на вивчення закономірностей, що керують розвитком культурно-історичного світу. Ще однією прикметною ознакою культурно-історичної школи є генетичний підхід до вивчення уснословесних творів, намагання поєднати емпіричну зовнішність фольклорного тексту з "невидимими", першопочатковими силами, які стоять за ним: "раса" (вроджений національний темперамент), "середовище" (природа, клімат, соціальні обставини) і "момент" (досягнутий рівень культури та традиція).
На початку ХХ ст. тенівська концепція виникнення твору мистецтва дещо занепадає й розщеплюється на низку методологічних течій, однією з яких була так звана університетська критика у Франції. Крім того, саме у цей час зароджується в Австрії модифікація культурно-історичної школи, відома у науково-критичній літературі ще під назвою Віденської школи етнографії.
В українській філологічній науці ще в романтичний період, тобто у перших десятиріччях ХІХ ст., зародилися наукові ідеї, які своїм семантичним наповненням відповідають загальноєвропейським культурно-історичним вимогам, а інколи навіть перевершують їх. Найвизначнішими виразниками цих ідей були відомі українські фольклористи-етнографи М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш та М. Костомаров.
Основні ідеї – концепції висловлені у маніфесті української культурно-історичної школи.
Виокремлюємо чотири таких сутнісних констант:
1. Конпепція історизму усної словесності.
2. Концепція національної самобутності.
3. Концепція художньої специфіки фольклору.
4. Концепція зв’язку фольклору та літератури.
М. Максимович («Малоросийские песни») – Тут "прорізуються" зовсім незалежно від пізнішого Іпполіта Тена триєдині постулати культурно-історичної школи: раса, середовище і момент.
Майбутня "тенівська формула" по-своєму висловлена вже у 1837 р. у О. Бодянського. У фольклористичній концепції О. Бодянського історія і фольклор перебувають у взаємозумовлених зв’язках.
Розроблення методологічного комплексу проблем, висунутих М. Максимовичем, продовжив універсальний діяч української культури
П. Куліш, що проявив себе як оригінальний фольклорист у рамках культурно-історичної школи. П. Куліш обгрунтував взаємодію фольклору з літературою.
Завершує період становлення української культурно-історичної школи фольклористична діяльність М. Костомарова. У своїх студіях з поля фольклору та історії українського народу вчений широко застосовував культурно-історичні принципи дослідження явищ словесності. Так, працюючи над вирішенням проблеми історизму фольклору, М. Костомаров зробив спробу періодизації української народної творчості і в монографії "Историческое значение южнорусского народного песенного творчества" виділив такі чотири етапи українського фольклору: 1) первісний (доісторичний); 2) дружинно-князівський, або докозацький; 3) козацький; 4) післякозацький, або селянський.
Отже, вже такий стислий аналіз окремих фольклористичних праць О. Бодянського, П. Куліша та М. Костомарова може засвідчити формування доктрини української культурно-історичної школи в епоху романтизму. "Передмова" до першого збірника українських пісень М. Максимовича стала маніфестом цієї наукової школи, а монографії його послідовників забезпечили їй досить суворий і високий ступінь апробації.

 

 

60.

Маркевич - український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор. Він став першим українським енциклопедистом.
Свої перші поетичні твори, серед яких «Украинские мелодии» (1831), М. Маркевич видав у Москві. Писав музику до народних пісень («Народные украинские напевы, положенные на фортепиано» (1840), «Сборник песен в нотах, состоящий из 150 песен...» (1873). Упорядкував «Южнорусские песни с голосами» (1857). Автор фольклорно-етнографічних праць «Обычаи, поверья, кухни и напитки малоросиян» (1860), «Вертеп». Як лексикограф М. Маркевич уклав «Большой исторический, мифологический, статистический, географический и литературный словарь Российского государства» (1835); у архіві знайдені «Украинско-русский словарь», початок енциклопедичного словника, початок словника «Народного и книжного современного старого языка», до якого зібрано 45 тисяч слів, а також прислів'я, приказки, казки, пісні, витяги з давніх документів, літописів тощо.
М. Маркевич — автор численних нарисів і досліджень з історії України й Росії, серед яких фундаментальна праця в п'яти томах «История Малороссии» (1842— 1843). Ці праці стали джерелом до написання творів Т. Шевченка «Гайдамаки», «Гамалія», «Тризна» та ін.
Саме М. Маркевич одним з перших розпочав всебічне вивчення народного побуту та фольклору. Його етнографічні дослідження надзвичайно цінні та вельми актуальні й сьогодні як першоджерела, на них посилаються народознавці та етнографи. М. Маркевич – знаний етнограф: ще з молодих літ задумав він велику працю про духовне життя українського народу, його культуру та побут. Першими результатами тієї копіткої роботи були "Украинские народные напевы", в яких горить любов до Батьківщини, блищить слава минулих подвигів.
М.Маркевич зібрав великий етнографічно-статистичний матеріал в архівах, судах, медичних і статистичних установах Київської, Полтавської, Чернігівської губерній, прагнучи якомога скоріше випустити його у світ. На основі зібраного матеріалу М.Маркевич підготував окремі нариси побуту українського народу, вертепу, народного весілля, традиційної їжі, ласощів, напоїв, календарних обрядів, повір'їв. Усе це, за задумом фольклориста, мало увійти до великого збірника "Внутренняя жизнь Малороссии от 1600 года до нашего времени". Проте намір не був здійснений: трохи не завершивши праці, М.Маркевич помер. Видати підготовлені ним матеріали взявся І. Давиденко, який опублікував лише ті нариси, які збереглися в архіві М.Маркевича, а саме про звичаї, повір'я, кухню й напої малоросіян. Під такою назвою ця робота й побачила світ. Інші підготовлені вченим рукописи опинилися в різних приватних колекціях, зокрема А.Лазаревського, П.Лукашевича та ін.
У "Звичаях...", як і в "Українських мелодіях", серед фольклорних матеріалів переважає календарна поезія. Обряди, пісні та повір'я описані в книзі річним циклом свят – починаючи з Нового року. Неоціненним скарбом є зібрані М.Маркевичем етнографічні матеріали: колядки, щедрівки, веснянки, петрівки, Купала, обжинки та інші свята народного календаря. Вивчаючи побут та звичаї українців, неможливо лишити поза увагою такий важливий аспект життя, як харчування. М. Маркевич присвятив йому в "Обычаях..." цілий розділ "Простонародная кухня, десерт и напитки", який стане сьогодні в пригоді для приготування дешевих, простих і поживних страв. Дізнатися про світоглядні уявлення й народні знання про рослинний і тваринний світ, знання з метеорології, про народний землеробський календар, а також перевірити їх нині й активізувати роботу з календарем природи в народознавчому руслі допоможуть дібрані М. Маркевичем прикмети і повір'я.
Микола Маркевич також описав ряд молодіжних ігор: "У Короля", "У Щитки", "У Галки", "У Ворона". Ці весняні ігри мають нескладні сюжети, проте можна помітити складну систему народного світогляду, який зберігся через віки.

 

63.

Міфологічна школа (перша половина 19 ст.) утворилася в руслі загальноєвропейського романтизму.Її філософською засадою стала естетика Ф.В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва. Першим етапом її розвитку стала «теорія символів» німецького вченого Ґ.В. Крайцера. Наступним етапом в історії цієї школи стало виникнення у ній порівняльно-міфологічної школи. її засновниками були Вільгельм та Яків Ґрімм,які створили працю «Німецька міфологія» (1835). Згідно з цією теорією жанри усної словесності походять з міфу. Подібні явища у фольклорі різних народів вони пояснювали спільною для них давньою міфологією. Ідеї братів Ґрімм поширилися у багатьох країнах Європи: Німеччині (А. Кун, В. Шварц, В. Манґардт), Англії (М. Мюллер, Дж. Кокс), Італії (А. де Губернатіс), Франції (М. Бреаль), Швейцарії (А. Пікте), Росії (А.Н. Афанасьев, Ф.І. Буслаев, О.Ф. Міллер, ранні праці О.Н. Пипіна та О.Н. Веселовського). В межах цієї школи утворились «солярна теорія» Мюллера, «метеорологічна теорія» Куна та виникла демонологічна чи «натуралістична теорія» Шварца і Мангардта, які пояснювали походження міфів поклонінням демонічним істотам. Першим представником міфологічного напряму в Україні був М. Максимович (1804—1873). Він, здійснюючи перше видання українських народних пісень (1827), вказував у передмові на їх зв'язок із міфологією, повір'ями, звичаями та обрядами; аналізував їх, порівнюючи з польськими та російськими творамЦих же принципів дотримувалися Йосип Бодянський, а також Ізмаїл Срезневський, Пантелеймон Куліш та ін.
М. Костомаров у своїх дослідженнях торкнувся проблем міфологічної основи народних вірувань та обрядів(«Славянская Мифология», «Историческое значение южно-русского народного песенного творчества»). Послідовником та виразником цих ідей в українській науці став Олександр Потебня (1835—1891). У працях «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», «О некоторых символах в славянской народной поэзии», «Слово и миф» та ін. вчений розвинув наукові спостереження М. Костомарова, долучивши до огляду релігійно-міфологічних елементів народних творів ґрунтовний лінгвістичний (зокрема етимологічний) аналіз власних імен, назв, реалій.
Міґраційна школа (друга половина 19 ст.)- її засновником у Європі став німецький вчений Т. Бенфей. Напротивагу арійській теорії Т. Бенфей висунув теорію запозичень чи «мандрівних сюжетів», її суть полягала в тому, що поширені в багатьох народів сюжети за характером є мандрівними: зародившись в Індії, вони «мігрували» на інші території. Причому це запозичення здійснювалось не через доісторичну спорідненість народів, а внаслідок культурно-історичних відносин між ними. Свої погляди Т. Бенфей виклав у передмові до перекладу двотомної збірки індійського епосу «Панчатантри» (1859), де він також окреслив можливі шляхи міграції сюжетів з Індії до Європи. Теорія Т. Бенфея мала великий вплив на подальший розвиток фольклористики. Прихильниками і послідовниками Бенфея були: в Німеччині — М. Ландау, І. Вольте; у Франції — Г. Паріс, Е. Коскен; в Англії — А. Клоустон, в Італії — А. д'Акона, Д. Помпаретті, в Росії — М. Мюллер, М. Буслаев, В. Стасов, О. Пипін, О. Веселовський, М. Драгоманов.та ін. Миколи Сумцова (1854—1922)простежував не лише міґрацію сюжетів, тем та мотивів, а й запозичення частин та елементів обрядово-ритуальних дійств(зокрема,в праці «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886)).
Антропологічна (етнографічна) школа - її основоположниками були англійські вчені Е.Б. Тайлор та А Ланг, які в 60-х роках 19 ст. виступили з теорією самозародження сюжетів (у працях українських учених, зокрема Ф. Колесси, вона названа теорією поліґенізму). За нею, усі подібні явища в міфології та фольклорі пояснювалися спільністю для всього людства психологічних законів та закономірностей духовного розвитку. В етнографії ця школа отримала назву еволюціонізму.

Найяскравішими представликамицієї школи в Англії були Е.С. Ґартленд, А.Б. і Л.Б. Ґомм, Р.Р.Маретт, у ранніх працях Дж.Дж. Фрезер; у Німеччині — В. Ман-ґардт, Г. Узенер, Е. Роде, А. Дітеріх; У Франції — С Рейнак і Е. Дюркґейм, в Росії — О. Веселовський. Вона мала значний вплив і на розвиток наукової думки США, де головним її прихильником був Ф. Боас. В Україні прихильником цієї теорії був О. Котляревський. Він через вивчення старовини та народності вбачав шлях до виявлення національного духу в усній творчості та культурі.

Збирацько-дослідницька діяльність М. Максимовича, Й. Бодянського, П. Куліша, М. Костомарова, О. Котляревського та їх сучасників стала першим етапом становлення в Україні історичної школи фольклористики. Зазнавши впливу західноєвропейських шкіл та теорій, українські дослідники все ж аналізували усну народну творчість на тлі історичного розвитку. Яскравим представником цього напряму став М. Дашкевич. Його ідеї знайшли своє продовження і в працях В. Антоновича, П. Чубинського, К. Студинського та С. Єфремова. Яскравим представником історичної школи був і Михайло Драгоманов
Представником історичної школи також бувПавло Житецький (зокрема, в дослідженні «Мысли о народных малорусских думах» (1893)).

Недовготривалим було також захоплення ідеями соціологічної школи кінця 19 — початку 20 ст. (її засновник Е. Дюркгейм пояснював виникнення фольклору, культури, релігії соціальними явищами, їх розвиток — соціальною зумовленістю) та теорії дифузіонізму (Ф. Боаз, США). Прихильники останньої (Л. Фробеніус, Ф. Ґребнер) ідеї еволюції та єдності історичного розвитку протиставили ідею абсолютної різноманітності культур, що порушуються там, де існують запозичення.

Ще більшої популярності у багатьох країнах набула школа структуралізму. Вона виникла у 20-х роках 20 ст. у Франції і поширилась на ряд гуманітарних наук. її головними представниками були етнолог Леві-Строс, історик культури М. Фуко, літературознавець Р. Борт, психоаналітик Ж. Лакан. В основі їх дослідження — структуральний метод, який орієнтує на виявлення структурних закономірностей об'єктів вивчення, з'ясування синхронного та діахронного зв'язків між ними.

Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А.Б. Кук, Ф.М. Корнфорд) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К.Г. Юнга
Представники школи — Е. Миро, Ш. Отран, П. Сентив (Франція); Г.Р. Леві, Ф. Реглан (Англія), Е. Хайман (СІЛА), — опираючись на теорію архетипів (Н. Фрай, Канада; Р. Чейз, Ф. Уотс, США; М. Бодкін, Англія), розлядали ритуально-міфологічні моделі не як джерело поетичної фантазії, а як її структуру.

 

64.