Збирання та дослід. Кален. -обр. Пісень.

Збирання і вивчення календарно-обрядових пісень велося у руслі загального дослідження народної лірики, тому ці твори друкувалися поряд з ліричними піснями. Перші публікації обрядових пісень були здійснені М. Максимовичем у його збірниках «Малороссийские песни» (Москва, 1827), «Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем» (Москва, 1834) та «Сборник украинских песен, изданный Михайлом Максимовичем» (Київ, 1849). Згодом дослід ник здійснив велику трьохтомну розвідку календарної обрядовості «Дни и месяцы украинского селянина» (Київ, 1877). Також тексти української обрядовості були у збірниках народних пісень В. За-леського, А. Метлинського, П. Чубинського, М. Лисенка, Б. Грінчен-ка, П. Іванова та ін.

Збиранням та вивченням календарно-обрядової поезії займалися І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Сумцов, згодом — П. Чубинський, Б. Грінченко, 3. Доленга-Ходаковський та ін. Міфологічним аспектом вивчення займався М. Костомаров, зокрема цій проблемі присвячена його магістерська дисертація «Об историческом значении русской народной поэзии», «О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии» (1843), «Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях» (1871) та ін. Його дослідження поглиблені і розвинуті О. Потебнею у працях «О купальских огнях и сродных с ними представлениях», «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (1865), «Объяснения малорусских и сродных народных песен» (Т. 1, 1883), а згодом — «Объяснения малорусских и сродных народных песен. Колядки и щедровки» (Т. 2, 1887).

На Західній Україні особливу роль у збиранні та вивченні календарно-обрядовоої творчості відіграли діячі «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький: ряд записаних ними творів увійшов до альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Багато описів обрядів і текстів пісень було надруковано у збірнику Я. Голо-вацького «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Високу оцінку календарно-обрядовій поезії дав І. Франко у праці «Наші коляди» (1889), а також в «Історії української літератури. Часть перша. Людова поезія» (1909).

На початку 20 ст. важливу роль у збиранні та дослідженні жанру відіграли В. Гнатюк та Ф. Колесса. В. Гнатюк видав два томи колядок та щедрівок (Львів, 1914); узагальнений аналіз жанрів здійснив Ф. Колесса в праці «Українська усна словесність».

Серед сучасних дослідників — О. Дей («Ігри та пісні. Весняно-літня поезія трудового року», К., 1963; «Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року», К., 1965); М. Грицай («Веснянки», К., 1970), Ю. Круть («Жниварські пісні», К., 1971). Ряд монографій на цю тему видав В. Скуратівський («Обереги пам´яті. Народний агрокалендар», К., 1992; «Місяцелік. Український народний календар», К., 1993; «Дідух: Свята українського народу», К., 1995) таін.

З-поміж діаспорних вчених 20 ст. найпомітніше місце займають О – Воропай («Звичаї нашого народу» удвох томах, Мюнхен, 1958), та С. Килимник («Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у трьох книгах, шести томах, Вінніпег, 1955, 1962).

Збир.та дослід. ПРИКАЗОК ТА ПРИСЛІВ*ЇВ.

Перші збірники прислів'їв та приказок, що дійшли до нашого часу, з'явилися в другій половині 17 ст., хоча в науці існує думка, що їм передували інші збірники малих жанрів, що не збереглися. Одним із тогочасних збирачів прислів'їв був відомий український поет другої половини 17 ст. Климентій Зиновіїв. Він зібрав понад півтори тисячі прислів'їв, які уклав у рукописний збірник «Приповісті посполиті» і використовував їх у своїх віршах. Вперше добірку прислів'їв надрукував О. Павловський у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818), де вони служили матеріалом для вивчення української мови. Узагальнюючого плану була книга Д.М. Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок...» (СПб., 1822), у якій опубліковано 5365 зразків. Прислів'я, зібрані І. Котляревським, уві йшли до збірки «Русские в своих пословицах» І. Снєгирьова, виданій в Москві у чотирьох книгах (1831—1834) та у його доповнених виданнях «Русские народные пословицы и притчи» (Москва, 1848, 9625 текстів) та «Новый сборник русских пословиц и притчей» (Москва, 1857).
Серед українських збирачів першими можна вважати також Г. Сковороду, П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітку-Основ'яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Добірку прислів'їв надрукував Т. Шевченко в «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), інші добірки прислів'їв були підготовлені О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим та ін. Першою окремою збіркою українських прислів'їв було здійснене з допомогою Г. Квітки-Основ'яненка видання В. Смирницького «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н.С.» (Харків, 1834), де вміщено 607 творів. На Західній Україні першим виданням був збірник Г. Ількевича «Галицькі народні приповідки», що вийшов у Відні в 1841 p., куди увійшло 2715 зразків. У цьому ж році Л. Боровиковський опублікував добірку прислів'їв в альманасі Є. Гребінки «Ластівка», а Я. Головацький — в альманасі «Венок русинам на обжинки» (Відень, 1847, Т. 2) подав розділ «Приказочки». М. Закревський у другій книзі свого збірника «Старосветский бандуриста» «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» подав близько 4000 прислів'їв, а в 1854 М. Номис (М. Симонов) видав збірку «Українські приказки, прислів'я і таке інше», що стала помітним явищем не лише в українській, а й у слов'янській фольклористиці. Чимало прислів'їв надруковано у збірках І. Манжури «Приказки, прислів'я і таке інше» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка малоруських приказок, прислів'їв, примовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890), Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. У шести книгах «Етнографічного збірника» (1901—1910) І. Франко опублікував понад 31000 прислів'їв. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки у цьому жанрі.
Дослідження паремій розпочалося тільки в останній чверті 19 ст. Цікавим є виступ П. Чубинського, виголошений в 1873 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства «Поняття та уявлення південноруського народу про світила, висловлені в прислів'ях та приказках». Велике значення мають теоретичні розробки О. Потебні «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка.» (Харків, 1914) та М. Сумцова «Опыт исторического изучения малорусских пословиц» (Харків, 1896). У кінці 19 ст. з'явилося пареміологічне дослідження В. Перетца «Из истории пословицы. Историко-литературные заметки и материалы с приложением сборника польских пословиц по рукописи 1726 года». У другій частині цієї розвідки автор аналізує приказки, вибрані із давньої української літератури. Значний внесок у дослідження жанру зробив І. Франко у теоретичних коментарях та передмовах до «Галицько-руських народних приповідок». Йому, зокрема, належить обґрунтування принципів класифікації.
Серед фольклористів 20 ст. вивченням паремій займались А. Баг-мет, П. Попов, М.О. Рибнікова, В. Адріанова-Перетц, Л. Скрипник, Д. Бондаренко та ін. Відоми

Українська пареміологія та пареміографія пройшли довгий історичний розвиток, адже перші збірники прислів’їв та приказок з’явилися у ХVII ст., проте серед дослідників жанру існує думка, що цим збірникам передували інші, які не дійшли до нашого часу. «Одним із перших збирачів прислів’їв вважають відомого українського поета другої половини ХVII ст. Климентія Зіновіїва. Він зібрав понад півтори тисячі прислів’їв і чимало їх використав у своїх віршах; у багатьох випадках він вводить їх у текст без зміни» [1; С.82]. Матеріалом для вивчення української мови служили народні прислів’я, які О.Павловський опублікував у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818). Українські паремії часто втрапляли до збірників російських прислів’їв та приказок: книга Д.Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок…» (СПб., 1822), збірка І.Снєгірьова «Русские в своих пословицах» у чотирьох книгах (М., 1831-1834). Вперше окремою збіркою українські прислів’я були видані у 1834 р. За допомоги Г.Квітки- Основ’яненка В.Смирницький опублікував у Харкові «Малороссийские пословицы и поговорки собранные В.Н.С.», де вміщено 607 творів цього жанру. 1841 року Г.Ількевич надрукував у Відні «Галицькі народні приповідки» (збірник нараховував 2715 зразків). Це було перше видання прислів’їв у Західній Україні. Велика заслуга у збиранні та публікаціях паремій належить О.Шишацькому-Іллічу, який видав 1857 року у Чернігові «Сборник малороссийских пословиц и поговорок». Збірник налічує 1403 приказкові одиниці, які згруповано в алфавітному порядку, а до багатьох подані пояснення. Першим збірником, який був сформований на основі компіляції матеріалу з попередніх видань, став «Старосветский бандуриста» М.Закревського, де у другій книзі – «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповідки» (1860) – подано 3878 прислів’їв та приказок. Цінність його полягає у спробі систематизації паремійного матеріалу в межах одного видання. Це було найповніше з усіх пареміографічних українських видань того часу. Збірку «Українські приказки, прислів’я і таке інше» 1864 року видав М.Номис (14339 одиниць без варіантів, яких у кілька разів більше). Це видання було помітним явищем не лише в українській, а й у слов’янській фольклористиці. Дотримуючись усталеної в слов’янській пареміографії традиції, Номис публікує у збірнику і внутрішньожанрові різновиди: народні порівняння, прикмети, побажання, вітання, прокльони, загадки тощо. Оригінальність та цінність праці полягає у тому, що Номис вперше в Україні відмовився від розміщення текстів за алфавітом, застосувавши поширену у європейській пареміографії тематичну систему упорядкування. Після збірки Номиса в Україні було здійснено чимало видань народних паремій, серед яких найвагомішими були матеріали П.Дешка, В.Вислоцького, П.Чубинського, І.Манжури, М.Комарова, А.Малинки. Впродовж 1901-1910 років у шести книгах «Етнографічного збірника» І.Франко опублікував 31091 прислів’я. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки в галузі збирання, видання та дослідження прислів’їв. Цінність праці І.Франка полягає не лише в публікації текстів, а й у тому, що учений прагнув з’ясувати ґенезу кожного прислів’я чи приказки, впровадити нову класифікаційну систему. І.Франко погрупував прислів’я у певні великі словникові статті, беручи в кожній з них за основу опорно-стрижневе слово, а всі гнізда (за опорним словом) розмістив в алфавітному порядку. Новий метод класифікації пареміологічного матеріалу дозволяв згрупувати тексти в чіткі рубрики, що, безперечно, мало велику перевагу над алфавітним, який побутував на той час.

 

25 питання