Що в державі більше: закон чи король.

У твоїй державі все підпорядковано потребам миру або війни, і республіка обмежена цими обов'язками. Тому здається недоречним ставити питання: чому в твоєму королівстві є ще й такі дві гідності, як «закон» і «король», або хто з них вищий? Переборовши всякий сумнів, скажу: «Буде найсправедливіше, якщо ти перебуватимеш у межах свого обов'язку. Бо якби ми зважали на римських законників, тобто похлібців тиранів, то всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і таким чином підпорядкували йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли. Ніколи би не ставили королеві запитання «чому?». Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя й смерті. А ті дармоїди тим певніше б нашіптували з усіх боків королеві про «злочинців», які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. І наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він з душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля. Отже, закон дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля.

А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим.

Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він — вуста, очі й вуха закону. Якби закон сам міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля, бо закон сам навчає, що треба робити. А оскільки закон цього робити не може, то вибирає собі посередника — короля. Коли ж якийсь Требоніан або один з римських рабів, наприклад Ульпіан, підлещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, якщо тебе запитають: хто ти? — відповідай побожно й правдиво так: я король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною — величною й гідною спадкоємця Казимира Великого. Цей-бо перший дав нам найсвятіші й найсправедливіші закони, які ти так само мусиш шанувати і не відступати від них навіть на кінчик нігтя. Бо оскільки закон є даром Божим, то помститься Бог порушникам його подарунка вбивством, чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством, зрештою, приведе державу з покоління в покоління до ганебних законів. Багато міг би прикладів тобі навести, як нових, так і давніх, які достеменно підтверджують, що тирани завжди нещасливо закінчували життя. Про це і дистих свідчить: Institia et pietas validae sunt principis arces, Nulla tyrannorum vis diuturna fuit. (Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра. Влада тиранів ніде довгою ще не була.)

Та оскільки я поспішаю до іншого й не хочу набридати, додам ще трохи насамкінець: якщо ти визнаєш, що закон у державі є немов другим королем, хай зробить тоді Бог тебе й королівство твоє щасливим, бо ти добровільно віддаси всього себе його волі. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти пан закону, змінить тоді Господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові твоєму. (...)

Ми вже сказали, яким правителем у державі мусиш бути, а тепер скажемо коротко, яких треба мати сенаторів, тобто спільників, при управлінні державою (пристойних і однодумців), щоб прибічникам і слугам здавався хранителем непошкодженої держави й, власне, королем, а не тираном.

 

Частина II

ПРО СЕНАТ

Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо й тиран захищає своїх підлеглих, як і король: часом справедливо вирішує справи, а то й вибачає. Проте його сенат ніколи не подібний до королівського. Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. А оскільки сам усю республіку використовує для своїх потреб, дуже побоюється, щоб хтось йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а на шкоду) собі підбирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами. Старанно пильнує, щоб видатні люди в його державі не зростали ні в доброчинстві, ні в науці, ні в чеснотах. І тоді вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних, учених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави. Навпаки, король (оскільки не сам по собі, а з ласки своїх підданих стає правителем у республіці), щоб більше державі прислужитися, вибирає собі у спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадами й помислам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час. Саму тому талановитих і вчених оточує він увагою, цінує їхню працю й певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жоден гурт людей, жодна республіка не зможуть довго утриматись. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про підбір сенату, — щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжнійкороль, а не тиран.

Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Адже й Святе Письмо забороняє вірити захланцям. Апостол Павло, наприклад, каже: «...коренем усіх гріхів є жадібність». До цієї вади найближча розкіш. Якщо її нема, не буде місця і для пожадливості. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє витратив. Інакше з'являться у республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому, коли від цього зла державу свою увільниш, підбери до сенату людей стриманих, які за-доволнятимуться тим, що мають, — навіть малим.

Мудрі не допустять до державної служби також людину незнатну за походженням або заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають чесноту вільного батька. І, навпаки, життя незнатного батька виховує (на їхню думку) ницого сина. Ти ж, маючи таку чудесну раду, добирай, скільки змога, мужів знатних і народжених славними батьками: почасти тому що вони є ніби стовпами твоєї держави, почасти ж що інші мешканці королівства з діда-прадіда вже звикли дослухатися авторитету таких родин. Це ти постійно відчуваєш....

І в нашій республіці також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбав, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує державу, як чвари в сенаті. Від сварки Цезаря з Помпеєм Рим занепав, із-за внутрішнього ворогування в сенаті небавом Угорщина вкрай занепала. Останній випадок і нас повинен настрашити....

Тому, якщо ти не зважаєш і не турбуєшся, як прихилити до себе дружніх і потрібних для тебе сенаторів, або правити будеш зле, або взагалі не правитимеш — через чвари з-поміж видатними в одну мить буде загублене все, що залишив тобі батько. А причина появи цієї мовчазної ненависті та розбрату (чув од мудрих) одна. Саме про неї і буду говорити. «Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку виникають суперечки та судові позови, які породжують ненависть. З ненависті пізніше виростають заколоти, а після заколотів неминуче наступає крах держави. Отже, щоб королівство було здоровим, твої сенатори не повинні зупинятися над «моє» і «твоє». Хай цього не обговорюють, не вирішують: це інших суддів стосується. Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, — дружніми, лагідними. Хай душу мають не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиро та чистосер-дно бачать, що шкодить, а що корисне для держави. Цього не може бути, доки вони самі виступатимуть суддями власних справ. 1 потім, о, якби колись те рішення попереднього сейму ти прийняв, те, у якому сказано, що треба встановити в державі суд з виборних суддів і передати туди всі суперечки з приводу приватних справ, — щоб і після цього ніхто не мав права оскаржувати. Хай їхня ухвала буде остаточною, що б вони не вирішили.

Це моє міркування (не мудріше й не корисніше за інші) треба взяти до уваги, бо воно дуже стосується гаразду нашого короля. Так щасливо жила колись Греція, маючи обраних від найзначні-ших міст мужів, які розв'язували спірні питання (греки називали їх амфіктіонами). Подібного звичаю дотримувався й Рим....

V. Друге, що до цієї справи, безумовно, стосується, — я хочу бачити, що ти не лише полюбляєш мудрих людей, а й живеш з ними і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш, їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш. Коли я про це довідаюсь, буду вважати тебе подібним також до тих, кого звичайно люблять, особливо коли я зрозумію, що ти робиш це щиро й від душі. Усувай від себе людей похітливих, жадібних, злочинних, хвалькуватих, а також блазнів, щоб я, побачивши твоє співжиття з цими нікчемниками, не змінив про тебе думку як про мудрого. Отже, як тільки можеш, пильнуй протягом усього життя, щоб серед твого почту завжди були чесні й учені мужі, які заслуговують на довір'я. І не так уже й важливо, чи з твоєї вони держави, чи з чужої, бо як про породистих коней не думають, чи вони польські, чи іноземні, так само і людей добирай: дивись, аби лиш були корисними для тебе й королівства твого. Однак до такого підбору треба підходити з розумом, який розсудить справедливо. Бо є багато таких, котрі, хоч від правдивої й справжньої мудрості щонайдалі перебувають, але, як не дивно, видають себе мудрими.

Небезпечних людей, відданих наживі й обжерливості, уникай. Бо марнотратником зроблять вони короля, пихатим і виродком. Усіх їх стримуй згідно з тим правилом, яке тут подаю. Як побачиш когось грубого, самовпевненого й пихатого, скажи прямо, що він дурень і негідний разом з тобою жити. Хай навіть це чужинець буде, пихатий і похмурий учений з багатьма титулами. Але чому? А тому, що справжня мудрість і правдива наука тісно пов'язані з чемністю, уникають титулів,х виявляють благородство й не втручаються до чужих справ. Отож підбирай для себе людей не за титулами, а дивись на їхні справи, які сприяють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей удавниму називали філософами, бо вони давали королям такі знання, які потрібні були для правління, і поради, яких люди дослухаються у житті. Із цього випливає, що всі шанувальники мудрості є прихильниками республіки, і навпаки. Таких, отже, до себе схиляй з найбільшим старанням і найбільшим бажанням.

VI. Залишається, нарешті, обгрунтувати належним чином високу думку про мудрість і, якщо можливо, якнайширше. Йдеться про школи й гімназії, оселі правдивої мудрості у державі. Де їх нема — засновуй, де занепали — відновлюй. Хай навчається там зростаюча молодь твоєї держави гуманності й мудрості. Таким чином, твої підлеглі ще з дитинства навчаться й справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатись. Бо якщо ти лише простим способом (законами і покарою тобто) будеш спонукати своїх громадян до доблесті, це буде так само, якби хтось під загрозою кари змушував влучати в ціль людину, яка ніколи не вчилася метати списа.

VII. Йдеться про справедливість. Про цю чесноту мусиш добре дбати, якщо хочеш у країні зажити слави найсправедливішого. Та коли ти і мудрістю, і справедливістю будеш лише рівний мені, тоді в чому відмінність між тобою і мною, тобто між королем і підданим? А ні в чому, гадаю. Тому, якщо вже хочеш чимось виділитися, дбай про ці чесноти. Шануй справедливість і саму її ретельно зрошуй, але не тим нікчемним способом, про який адвокати-крутії говорять, а лише єдиним королівським: коли за чесноти нагороджують, а за злочин справедливо карають. Якщо, наприклад, люди збираються на сейм задля якогось блага, ти мусиш дбати, аби благо підтримати в державі міцно й нагородами та посадами до нього заохочувати. А тим найвищим і найостаннішим з усіх благ є благо жити у твоїй державі, за твоїм правом і волею, у згоді з законом і природою. Це кінцева мета, й до неї повинен спрямовувати державу, якщо хочеш зробити Польський сейм не тривалим, але щасливим.

Розумно також у житті поведешся, якщо станеш піклуватися, щоб у Польському сеймі чеснота не поступалася ґанджу та щоб негідників, нарешті, не шанували більше, ніж достойних. Якщо ж колись ти відступишся од цього, розпущено буде сейм твоєї держави, й він буде зруйнований за твоїм бажанням. Лютує-бо зневажена чеснота, казиться й бунтує дуже й хоче, щоб суспільні справи гинули, коли бачить, що сама зневажена. (...)

VIII. Тоді іншу частину справедливості, яка тримається на законах, легше буде довести тобі до досконалості, якщо її раніше більш старанно довершиш. Цю другу частину справедливості ти мусиш цінувати у твоїй державі, яка є немов ліками для зцілювання ран. Отже, піклуйся, щоб тіло республіки було здоровим, бо в цьому найвища похвала королеві, як і лікарю....

Тож наслідуй все краще і в Лікурга Спартанського, і в перса Кіра, і в поляка Сигізмунда, і в будь-кого, хто розумом і звичаями піднявся серед людей. Отак легко й швидко прославиться твоє ім'я в Польщі і на вустах усіх перебуватиме в найвищій славі, — хоча б ніколи й не збирався плисти до Єрусалима. Якщо ж знехтуєш щирими й правдивими настановами, корисними для діла і майбутньої долі, то, незважаючи на дуже високе місце твого сидіння, виявиться так, що воно тебе прикрашає, а не ти це місце. Але, правду кажучи, ми про тебе кращої думки. Скільки б про твоїх предків і рід Ягеллона не думали, щоразу зазначали, що для них була чужа пихатість. Натомість увесь ваш рід був сумирний, щедрий, ласкавий, кмітливий. Отож прийми ласкаво цей дарунок від доброприхильного, вірнопідданця твого і не забувай, що він, пишучи це, дбає лише про твій зиск. І хай з волі Бога найкращого і наймогутнішого він буде в тебе сталим і незмінним.

Іван Вишенський

Твори (1596) [91]

...Глава 1