Управління витратами на підприємстві.

Управління витратами – це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства. Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми як пошук і виявлення чинників економії ресурсів, нормування витрат ресурсів, планування витрат за їхніми видами, облік та аналіз витрат, стимулювання економії ресурсів і зниження витрат.

Управління витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідності. Місце витрат – це місце їхнього формування, тобто робоче місце, група робочих місць, дільниця, цех та інше.

Під центром відповідальності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром відповідальним за їхній рівень. За центрами відповідальності складаються кошториси, тобто планові витрати, обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції чи послуг.

Поділ витрат на змінні, пропорційні та постійні уможливлює визначення їхньої загальної суми за певний період за формулою:

С=Сзв*N+Спв,

Де Сзв – змінні витрати на одиницю продукції,

N – обсяг виробництва продукції в натуральному виразі,

Спв – постійні витрати за даний період.

Згідно з цією формулою загальні витрати на одиницю продукції:

Соп=Сзв+Спв/N.

З цієї формули видно, що зі зростанням обсягу виробництва продукції її собівартість знижується за рахунок постійних витрат, тому збільшення обсягу виробництва є важливим чинником зниження собівартості продукції. Цю закономірність покладено в основу аналізу залежності витрат і прибутку від обсягу виробництва, коли треба знайти або вибрати найкращі варіанти проектних і планових рішень.

В зв’язку з цим виникає потреба у визначенні критичного обсягу випуску певної продукції в натуральному виразі.

Критичний обсяг випуску продукції визначається так:

Nкр=Спв/(Ц-Сзв),

Де Ц – ціна одиниці продукції.

Критичний обсяг виробництва, тобто точку беззбитковості, можна визначити і в грошовому вимірі, що є найбільш прийнятним для багато продуктового виробництва.

 

72. Сукупні витрати та собівартість продукції, послуг.

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками. Це перш за все валові витрати, кошторис виробництва, собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Показник валових витрат зведено у систему економічних обчислень та обліку на підприємствах для визначення оподаткованого прибутку згідно з законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Він є синтетичним показником і включає не тільки ті витрати, що формують собівартість продукції, а й інші.

Кошторис виробництва – це витрати підприємства, які зв’язані з основною його діяльністю незалежно від того, чи відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис виробництва складають за економічними елементами, такими як:

1. матеріальні витрати

2. зарплата

3. відрахування на соц. Потреби

4. амортизація основних фондів і нематеріальних активів

5. інші витрати

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємства, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами:

1. це синтетичний, який ґрунтується на кошторисі виробництва

2. полягає в підсумуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів:

,

де Ст. – собівартість товарної продукції

n- кількість найменувань продукції або послуг

Сі – собівартість одиниці і-тої продукції, послуги

Nі – виробництво і-тої продукції чи послуг у натуральному вимірі

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції – факторний. Він непогано опрацьований методично і може бути цілком застосований як допоміжний6

,

де Стр – собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового періоду, тобто розрахункова собівартість.

м – кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді.

DСj – зміна собівартості в плановому періоді під впливом j- того фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів (DСот) обчислюється на планових обсягах виробництва, як різниця витрат до і після впровадження заходу:

DСот=(С₂-С₁) N₂,

де С₂ і С₁ – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу

N₂ – обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості (Стр) умовно-постійні витрати взяті на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

,

DСуп – відносна зміна витрат у плановому періоді

Супб – абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді,

Рв і Рун – зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно постійних витрат в %.

 

73. Сутність і методи калькулювання окремих виробів.

В системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе значення займає калькулювання, тобто обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань – це обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналіз витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, а також визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів. На підприємствах обчислюють планові і фактичні калькуляції.

Планові обчислюються за плановими нормативами витрат, а другі – за їхнім фактичним рівнем.

Калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань, як визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, а також визначення калькуляційних стажей витрат та методики їхнього обчислення. Об’єкт калькулювання – це та продукція чи роботи, собівартість яких обчислюється. Сюди належать:

- основна і допоміжна продукція

- послуги та роботи

- готові вироби та інше.

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – це штука, маса, площа, об’єм та інше.

За використання методу калькулювання за повними витратами, всі види витрат, що стосуються виробництва і продажу продукції включаються в калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва.

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно чинним нормам і цінам.

На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за певною методикою по статтям:

- сировина матеріалів

- енергія технологічна

- основна зарплата виробників

- утримання та експлуатація машин і устаткування

- загально-виробничі витрати

- загальногосподарські витрати

- підготовка та освоєння виробництва

- поза виробничі витрати

На етапах розробки нової продукції її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. Основними методами прогнозних оцінок є параметричні методи. До них належать: валовий, кореляційний, агрегатний. Валовий метод є найпростішим, але найменш точним і він ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул на підставі аналізу виведених фактичних даних для групи аналогічних виробів.

Агрегатний метод визначається як сума собівартості конструктивних його частин – агрегатів.

Знання закономірностей зміни собівартості продукції дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних стадіях освоєння.

 

74. Ціни на продукцію і послуги: сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання.

В ринкових умовах господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення є ціна.

Ціна – це грошовий вираз вартості товару, продукції чи послуг.

Ціни виконують в ринковій економіці три основні функції:

1. обліково-вимірбвальну

2. розподільну

3. стимулюючу

Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обміну і вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції, або надання різноманітних послуг.

Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання та населення.

Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання.

Основними видами цін і тарифів за класифікаційними ознаками особливості купівлі-продажу і сфери економіки є світові, оптові, закупівельні, роздрібні, тарифи вантажного і пасажирського транспорту, тарифи на платні послуги.

За рівнем встановлення та регулювання ціни класифікуються:

1. централізовано-фіксовані, регульовані

2. договірні

3. вільні

типовими структурними елементами ціни одиниці продукції є:

1. собівартість

2. прибуток (1+2 – оптова ціна підприємства)

3. податок на додану вартість

4. акцизний збір

5. оптово-збутова надбавка (1+2+3+4+5 – оптова ціна реалізації)

6. торговельна надбавка, витрати і прибуток організацій (1+2+3+4+5+6 – роздрібна ціна).

Основними чинниками ціноутворення є:

1. гнучкість попиту

2. високі технічні параметри та низька вартість експлуатації

3. орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхню ефективність

4. можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців.

В ринкових умовах господарювання можуть застосовуватись різноманітні методи ціноутворення:

1. розрахунок ціни за методом “середні витрати +прибуток”:

Ц=СВ+П,

Де СВ – середні витрати, собівартість

П – величина прибутку в ціні

2. розрахунок ціни на підставі цільового, тобто фіксованого прибутку, визначається з використанням формули:

Ц=Сзв +(Спв+Праг)/ N,

Де Праг – загальна сума прибутку, яку можна одержати від продажу продукції за той же період.

3. встановлення ціни на засаді об’єктивної цінності товару

4. метод ціноутворення “за рівнем поточних цін”

5. встановлення ціни на підставі результатів закритих торгів

6. метод ціноутворення за рівнем попиту

7. метод встановлення ціни за місцем походження товару

8. метод встановлення єдиної ціни із включенням в неї витрат на доставку

9. застосування методу встановлення загальних цін

10. стосовно базисного пункту

11. із прийняттям на себе витрат на доставку

12. за встановлення цін із знижками.

 

75. Зміст і форми фінансової діяльності під-ва.

Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки і форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з покупцями і постачальниками продукції, сплата податків. Всі ці грошові відносини складають зміст фінансової діяльності підприємства.

Залежно від джерел коштів є внутрішнє (за рахунок від продажу майна підприємства: прибуток, амортизація, виручка від продажу майна) та зовнішнє (не пов’язане з діяльністю підприємства: купівля акцій п-ва, кредит, інші боргові зобов’язання, державні субсидії).

Фінансові результати відображають мету підприємницької діяльності – її дохідність є вирішальною для п-ва. Основний фінансовий результат п-ва – його прибуток. Іноді його заміняють показником доходу. Під поняттям “доход” розуміють виручку від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до цих витрат. Практичне значення доходу полягає в тому, що він характеризує загальну суму коштів, яка поступає підприємству за певний період і, за вирахуванням податків, може бути використана на споживання та інвестування. Доход іноді є об’єктом оподаткування. Загальна величина доходу п-ва включає доход від: реалізації продукції, робіт, послуг; реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, основних фондів, нематеріальних активів); позареалізаційних операцій (здачі майна в оренду, цінних паперів, товарного кредиту, надходжень або витрат від економічних санкцій тощо).

76. Формування, використання прибутку.

Прибуток – та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність п-ва. Прибуток – основне фінансове джерело розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Вся діяльність п-ва спрямована на те, щоб забезпечити зростання прибутку або втримати його на певному рівні. Величина прибутку (валовий прибуток) має ті ж джерела, що і дохід, тобто вона включає прибуток від: реалізації продукції (робіт, послуг), матеріальних цінностей і майна, позареалізаційних операцій. Прибуток показує абсолютний ефект діяльності без урахування використаних при цьому ресурсів, тому він доповнюється показником рентабельності.

Рентабельність – відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. Рентабельність має ряд модифікацій. Розрізняють рентабельність застосованих ресурсів /капіталу/(може обчислюватись як рентабельність виробничих фондів, сукупних активів, власного (акціонерного) капіталу) та рентабельність продукції /витрат на її виробництво/.