Поняття і структура світогляду.

Поняття і структура світогляду.

Поняття світогляду, його функції та історичні типи.

Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів і переко-нань, які визначають направлення діяльності та відношення к дійсності окремої людини, соціальної групи, класа або сусп в цілому.

Світогляд складається із елемен-тів, які належать усім формам сусп. свідомості; велику роль у ньому відіграють філософські, наукові, полі-тичні, моральні та естетичні погляди. В усіх антагоністичних сусп. велику роль у формуванні світогляду віді-грає релігія. Філ.погляди та переко-нання складають фундамент всій сис-теми світогляду: саме філософія виконує функції свідомості, раці-онально-уявленого виявлення та об-грунтування світоглядних настанов. Головним питанням світогляду є основне питання філософії – це проб-лема відношення мислення до буття, свідомості до матерії. В залежності від його вирішення розпізнають два основних вида с.: матеріалістичний та ідеалістичний.

С. є відображенням сусп.буття. У класовому сусп. він виражає класо-вий х-р, де пануючим являється світогляд пануючого класу. В соціалі-стичному сусп. с. зберігає свою класову природу, проте с. робочого класу починає вистуати як с. всього сусп., його науково-теоретичну і ідей-но-політичну основу складає марк-сизм-ленінізм. В умовах соціалізму свідоме і цілеспрямоване виховання комуністичного с. виступає як одне із головних завдань діяльності комуніс-тичної партії та держави.

Для якісної хар-ки с. суттєва наявність у ньому не тільки знань. а й переконань.

Важливу роль у с. психологічних, соціально-психологічних та емоцій-них моментів обумовлено тим, що вони визначають риси хар-ра і настрою людини, а в остаточному підсумку - готовність до дії, до бо-ротьби за принципи свого с.

Власне переконання, зростаючі наоснові знань, являються джерелом активності особи, групи, класа. Тут с. стикається з мораллю.

Розрізняють типи світогляду:

- рівень знань – світогляд повсякден-ного досвіду, науковий світогляд;

- сфера життя – сусп.-політ., природ-но-науковий світогляд;

- час виникнення – міфологія, релігія

 

Міф як історично перший тип світогляду.

Міфічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні та одуховленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвід людей первісного суспільства. У міфології не було чіткого розмежування людини й середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було недиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на подолання фундаментальних суперечностей людського існування, міфологія сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей, норм поведінки; забезпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки.

 

3.Специфіка релігії як історичного типу світогляду.

Релігія як тип світогляду виростає з міфології. Основою релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення в нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології полягає не в тому, що міф визнає панування природи над людиною (в міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування Бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування природи і соціальних процесів над людьми, відбиваючись у їхній колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і над людиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим паче про єдиного Бога, порівняно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний.

 

4. Особливості наукового світогляду.

У XVII ст. почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії й навпаки завжди був плідним. У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Як і наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї. Відрізняється й від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.

З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних не персоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх відносин і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне ставлення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношень між ними.

 

5. Філософія як теоретична основа світогляду.

У виділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина—світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій. Буденний світогляд виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логічно не оформлені уявлення. Буденний світогляд відображає світ і людське буття, як правило, без з'ясування їхньої сутності, причин, усвідомлення закономірностей виникнення. Буденний світогляд емоційно забарвлений. Він рухомий і мінливий. Сукупність уявлень про світ і людину не вимальовується у логічно струнку, завершену за формою картину. Буденний світогляд, як правило, позбавлений моменту самоусвідомлення.

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду. Ґрунтується він на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення створюється концептуаль

но оформлена модель світогляду. Світоглядна картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини. Внаслідок цього з'являється можливість тих чи інших явищ або подій. Людина може успішно планувати й реалізовувати свої дії, свідомо досягати визначених цілей і цінностей, організовувати власне життя Необхідні компоненти теоретичного світогляду — розвинене само усвідомле

ння, навички аналітичного мислення, а також момент сумніву. Йому властиве практичне ставлення як до змісту самого світогляду, так і до його практичної реалізації. Відмінності об'єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його структурних утвореннях— індивідуальному і масовому світогляді. Критерієм такої структуралізації є відмінності між соціальними суб'єктами як носіями світогляду, тобто між індивідуальним і соціально-груповим буттям людини, а також між індивідуальною і груповою свідомістю як типами духовності, формами свідомості. Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості її існування. У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей, таким соціально-історичним суб'єктам, як, наприклад, соціальні прошарки (групи), класи, нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.

 

Функції філософії.

Формування філософією най загальніших ідей, уявлень про природу, про форми людської діяльності. У філософії вони одержали назву універсалій. Важливе місце серед них посідають категорії, які відображають найзагальніші зв'язки, відношення між речами, явищами. Ні в науці, ні в повсякденному житті обійтись без них неможливо. Тому всі разом вони становлять основу людського інтелекту;

Основні функції філософії:

- світоглядна;

- іносеологічна;

- методологічна;

- логічна;

- критична;

- практично-перетворювальна та ін.

Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності світогляду.

світоглядна: формує загальну систему розуміння природи, людини, суспільства в їх сутнісних характеристиках

онтологічна: вирішує проблему, яким є світ сам по собі, безвідносно до людини, людських форм пізнання, в яких він (світ) дається людині, якою є його природа, сутність, структура.

праксеологічна: досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності

гносеологічна (логіко-гносеологічну): досліджує процес закономірності пізнання світу людиною

методологічна: відіграє роль загального методу, цілісної сукупності орієнтирів як практично-перетворюючої, так і пізнавальної діяльності.

ідеологічна: показує, що філософські вчення й напрями виражають не тільки "чисте прагнення до істини", а й інтереси та позиції певних суспільних сил, спільнот (націй, класів тощо).

виховна: показує, що опанування філософськими знаннями, філософським мисленням сприяє формуванню в людини потреб і прагнень до розумного осягнення світу й самої себе.

аксіологічна: вказує на місце цінностей в житті, на структуру ціннісного світу

Філософія ведизму.

Ве́ди — священні тексти індуїзму, які були створені в II—I тис. до н. е. і записані ведичним санксритом. У ній згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин: Ригведи — Веди гімнів,Самаведи — Веди пісень, Яджурведи — Веди жертвоприношень та Артхарваведи — Веди заклинань.

У класифікації індуїстських свящинних текстів веди належать до текстів одкровення — шруті. Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади.Чотири Веди

Ведична література поділяється власне на чотири Веди: Упанішади Веданта-сутру. Рігведа та Ітіхаси.

Слово Веда означає «знати», «вінець знання», «достовірні знання». Воно стосується знання, що має божественне) походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались жерцями на славу богів. Багато віків ці гімни не записувались.

-- «Ріґ Веда», «Веда хвали», складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами можуть тільки люди, обізнані в духовних питаннях.

-- «Яджур Веда», відома як «Веда жертвопринесень», містить інструкції по проведенню жертвопринесень.

-- «Сама Веда», «Веда піснеспівів», складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Ріґ Веді». «Сама Веда» особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя).

-- «Атхарва Веда» містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Сукупність релігійно-філософських уявлень, охоплених цими збірками, складає зміст ведизму.

Веди складались(створювались) в окремих родо-племінних групах і спочатку представляли собою плід колективної творчості, пройшло багато століть перш ніж, створені в різний час і в різних місцях, веди «відстоялися» і утворили особливі збірки САМХІТИ.

Згодом тексти почали обростати коментарями, тлумаченнями ритуального, магічного та філософського змісту і з’явились наступні збірки:

БРАХМАНИ,АРАНЬЯКИ– це тексти зі спеціальними тлумачення ми для відлюдників, які проживали в лісах та горах.

УПАНІШАДИ – це власне філософська частина вед, збірка філософських розміркувань на різні теми. Упанішади у перекладі означає, той, що сидить поряд. Ніби натякає на учня, який сидить поряд зі своїм наставником і слухає його повчання. В самих текстах упанішади часто означають таємне вчення.

Неортодоксальні даршани(настика)

 

Н Мілетська школа.

Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських мислителів, Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їх учнів, які жили й працювали в VI ст. до н.е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) відносився до сфери відомої кріто-мікенської культури. До того ж він перебував у тісних зв'язках з давніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо. Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контекст.атурфілософія Мілетської школи.

Апорії Зенона.

Зенон Елейський відомий своїми апоріями (парадоксами; він сформулював 45 апорій, до нас дійшло 9), якими намагався довести неістинність видимої, чуттєво даної множинності речей та їхнього руху, вважаючи, що істинна картина світу осягається мисленням. Не заперечуючи множинність і рух речей як чуттєву вірогідність, Зенон Елейський заперечував їхню істинність на тій підставі, що спроби відобразити їх у мисленні призводять до нерозв'язних суперечностей, утруднень, які не можуть бути властиві «істинному буттю». Об'єктивно філософія Зенона Елейського відіграла прогресивну роль у розвитку античної діалектики, оскільки він стихійно підійшов до питання про суперечливість явищ природи та вираження цієї суперечливості в поняттях. Зенон — син Телевтагора, улюблений учень Парменіда, підтверджував його вчення про єдність і нерухомість буття діалектичними аргументами, показуючи, що протилежні йому звичайні уявлення про множинність і рух розпадаються у внутрішніх протиріччях. Арістотель називав його винахідником діалектики.Школа Парменіда проіснувала понад сто років, найвідомішим представником якої був Зенон Елейський (бл. 490 – 430 рр. до н. е.). Він прославився своїми яскравими та цікавими логічними обґрунтуваннями тез, які сформулював Парменід.

Особливо відомі апорії Зенона – парадоксальні твердження, які, однак, можна довести логічним шляхом. Вони ілюструють тезу Парменіда про неможливість руху. Найбільш відомими є дві апорії. Перша – дихотомія (ділення навпіл) – говорить про те, що якщо ми вийдемо з пункту А і схочемо за певний проміжок часу прийти до пункту В, то не зможемо цього зробити. Дійсно, спочатку нам необхідно буде пройти половину цього шляху, потім – половину тієї половини, що залишилась, і так далі до нескінченності. Кожен раз ми будемо все ближче, але ніколи не досягнемо мети. Друга апорія – Ахіллес і черепаха – стверджує, що якщо Ахіллес (це герой поеми Гомера) схоче коли-небудь наздогнати черепаху, то зробити цього він не зможе. Припустимо, що Ахіллес, який знаходиться в пункті А, вирішив наздогнати черепаху, яка знаходиться в даний момент в пункті В. Коли він досягне пункту В, черепаха встигне відповзти до пункту С, а коли він прибіжить туди, вона вже буде в пункті D, і так далі до нескінченності – Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.

 

Філософія Сократа.

Сократ (469-399 pp. до н. є.). Мислитель не прагнув активної суспільної діяльності, вів життя філософа, проводячи час у філософських бесідах і суперечках, навчаючи філософії (на відміну від софістів плату за навчання не брав), не дбаючи про матеріальний добробут свій і своєї родини.Сократ ніколи не записував ні своїх думок, ні своїх діалогів, вважаючи, що писемність робить знання зовнішнім, заважає глибокому внутрішньому засвоєнню, в письменах думка помирає. Тому все, що знаємо про Сократа, відоме з чуток, від його учнів - історика Ксенофонта й філософа Платона.

Сократ, як і дехто з софістів, досліджував проблему людини, розглядаючи її як істоту моральну. Саме тому філософія Сократа називається етичним антропологізмом. Суть філософії одного разу Сократ висловив так: «Я ніяк ще не можу, відповідно до дельфійського напису, пізнати самого себе».Пізнати самого себе - це означає знайти поняття моральних якостей, спільні для всіх людей; упевненість в існуванні об'єктивної істини означає у Сократа, що є об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Його мудрість - ніщо у порівнянні з мудрістю Бога - це девіз філософських пошуків Сократа. Сократ перший вивів знання на рівень поняття, тобто метод Сократа переслідував мету - досягти понятійного знання.

Сократ стверджував, що природа - вищий у порівнянні з людиною світ -непізнанна, а пізнати можна тільки душу людини і її справи. Сократ ототожнював щастя не з вигодою (як це робили софісти), а з доброчесністю. Але творити добро можна, лише знаючи, в чому: лише та людина хоробра (чесна, справедлива тощо), яка знає, що таке хоробрість (чесність, справедливість тощо). Саме знання того, що таке добро і зло, що робить людей доброчинними. Отже, Сократ здійснив радикальну переорієнтацію філософії з вивчення природи на вивчення людини, її душі й морального світу. Сократ розмірковував над проблемою: «В чому природа і остання реальність людини?», «Що є суттю людини?».

 

Вчення Платона про ідеї.

/427-347рр.до н.е./ Виступив у ролі творця першої послідовної системи ідеалізму,яка одержала назву-лініі Платона. Він перший визначив філософію як науку,що будується на абстрактних поняттях. Навчався у Кратіла та Сократа.Заснував свою школу в Афінах-Академію.Збереглася значна частина творчої спадщини Платона,яка складає-ться з 31 діалогів “Апогія Сократа”і 13 листів.

Вчення про буття. Основа платонівського розуміння буття грун-тується на ідеалістичному розв"язанні основного питання філософії. Первинним у бутті виступають ідеї, абстрактні поняття, які носять назву - універсалій. З точки зору Платона, ідеї вічні, незмінні, досконалі і тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою "нульове буття", або небуття, ніщо. Ідея та матерія активно співіснують; і взаємодіють. Результатом цієї взазмодії є і речі "навколишнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось "чисто" матеріальним, бо "чиста" матерія це ніщо. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тільки позбавлені просторово-часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і досконалі.Речі повсякденного світу виступають у ролі чогось менш досконалого і становлять копію якогось оригіналу,його "тінь". Цим оригіналом є ідея.

Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування/по гр. "амнезис"/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей мож-ливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.

Людина та суспільство. Людина та суспільство у вченні Платона існують як єдине ціле. Індивідуа-льна добродійність,суспільна справедливість - це два основних полюси людського життя,котрі по-винні бути узгоджені між собою. Звідси необхід-ність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узгодженість окремої людсь-кої добродійності з державним ладом в цілому.

Розглядаючи форми державності,Платон визначає дві "правильні" - монархію та аристократію, сюди відносить і демократю,якщо остання дотримується законів; і чотири ''неправильні" - беззаконну демо-кратію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі "Держави". За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона - це поліс. Його поліс - це "правління кращих" /аристократія/.

Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бути узурпатором, а має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди/філософи/. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль-стві та її морально-професійний склад.

 

22.Вчення Платона про державу.

У трактаті "Держава" Платон пише про те, що головна причина негативної зміни суспільств і держав (які колись, у часи "золотого століття" мали "ідеальний" лад) полягає в "пануванні корисливих інтересів", що обумовлюють вчинки і поведінку людей. Відповідно до цього недоліку Платон підрозділяє всі існуючі держави на чотири різновиди в порядку збільшення, наростання "корисливих інтересів" у їхньому ладі.

1. Тимократія - влада честолюбців, на думку Платона, ще зберегла риси "ідеального" ладу. У державі такого типу правителі і воїни були вільні від землеробських і ремісничих робіт. Велика увага приділяється спортивним вправам, однак уже помітне прагнення до збагачення, і "за участі дружин" спартанський спосіб життя переходить у розкішний, що обумовлює перехід до олігархії.2. Олігархія. В олігархічній державі вже є чіткий поділ на багатих (правлячий клас) і бідних, які уможливлюють цілком безтурботне життя правлячого класу. Розвиток олігархії, за теорією Платона, приводить до її переродження в демократію.

3. Демократія. Демократичний лад ще більш підсилює різницю між бідними і багатими класами суспільства, виникають повстання, кровопролиття, боротьба за владу, що може привести до виникнення найгіршої державної системи - тиранії.

4. Тиранія. На думку Платона, якщо певна дія занадто сильно, те це приводить до протидії. Так і тут: надлишок волі при демократії приводить до виникнення держави, що взагалі не має волі, що існує за бажанням однієї людини - тирана.

ідея про державу, яку він виклав в однойменному великому діалозі. Ідеальною державою є держава, влаштована у відповідності до його ідей. А ідея держави – це ідея Всезагального Блага. Всезагальне Благо, на думку Платона, є несумісним з приватним інтересом. Тому правителі такої держави повинні, по-перше, бути філософами, щоб пам’ятати, в чому полягає ідея держави, а по-друге, вони не повинні мати сім’ї та власності, тому що це пов’язано з приватним інтересом, який суперечить ідеї Всезагального Блага. Ідеальна держава, на думку Платона, має бути стáновою. Вищий стан філософів формується в цій державі шляхом спеціального відбору починаючи з дитячого віку. Окрім цього стану, Платон виділяє стан виробників, для якого припускає прагнення до «так званого блага». Платон так і висловлюється – «так звані блага». Мова йде про матеріальні речі: їжу, одяг, житло та ін. Вони подільні, а тому людям властиве прагнення вхопити свою частку матеріальних благ. На відміну від них, Всезагальне благо одне на всіх. Наприклад, суспільна злагода, про яку переймається держава, одна на всіх, і її неможна привласнити комусь одному. Тому про неї, згідно з Платоном, повинні турбуватися люди, з приватною власністю ніяк не пов’язані. Крім того, в ідеальні державі Платона передбачено стан військових, який необхідний для охорони, а також для завойовницьких війн, в яких добувають рабів. В державі Платона рабство зберігається, хоча не рекомендується обертати на рабів еллінів. Військові, на відміну від виробників, у яких окремі сім’ї, мають загальних дружин та дітей. Адже якщо у кожного буде своя сім’я, то і дбати він буде про неї на шкоду загальним цілям. А військові служать державі, подібно до філософів. Тому їхні доля – спільне проживання, спільні трапези та ін. Кожен з військових особисто для себе отримує тільки їжуПлатона вважають автором першої комуністичної утопії. І це дійсно так. Більше того, в його уявленнях присутні риси військового комунізму з його казарменою ідеологією та психологією. Але своєрідність комунізму Платона в тому, що це комунізм верхів та комунізм споживання, а не виробництва. Протиріччя між Всезагальним Благом і приватним інтересом Платон вирішує за рахунок того, що розводить те і інше по різних полюсах. Те і інше у Платона дістається різним станам.

У трактаті "Держава" Платон пише про те, що "ідеальна" держава повинна володіти, щонайменше, чотирма головними чеснотами:1. мудрістю;2. мужністю;3. розважливістю;4. справедливістю.Такими є основи філософії Платона, його системи ідеалізму, яка охопила практично всі сторони людського життя і була покладена в основу великої кількості наступних філософських систем.

Філософія Арістотеля.

Арістотель/384- 322рр.до н.е./, - провідний філософ класичного періоду, який займав проміжне місце між матеріалізмом та ідеалізмом та ідеалізмом. Навчався у Платона в Академії, був вихователем ІЗ-річного Олександра Македонського, створив свою філософську школу – Лікей

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арістотель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіччя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.Вчення про пізнання. Знати, за Арістотедем, - значить зиати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям. Універсали /категорії/ структурують хаос уявлень /чуттєву цілісність/ на елементи і роблять її пізнаною. Аристотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, обладнання, дія, страждання.

Аристотель фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

І. Закон тотожності;

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон - вилучення третього.

Велич Аристотеля полягає і в тім, що він узагальнив - систематизував класичну філософську спадщину. Так перипатетиками /назва послідовників Арїстотеля/ було систематизовано близько 200 наявших на той час державних об'єднань грецьких полісів. Узагальнення науковоприродничих знань дано Аріс-тотелем в трактатах "Фізика", "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслюється необхідність філософії дл конкретних наук /метафізика - це філософія, яка існує понад фізикою/. У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем, проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель – фун-датор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософія, насолоди/. Щасливою людину робить добродійність арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів.Арістотель вважає природним відношення “раб-господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

 

 

24.Загальна характеристика елліністично-римської філософії.

Елліністична філософія IV – II ст. до н. е. – це філософія, яка виникла на початку занепаду великої грецької цивілізації. Позаду сміливі спроби досократиків вирішити проблему зародження та функціонування Космосу, позаду грандіозні філософські вчення Платона та Арістотеля, що, з одного боку, відповіли на багато запитань, а з іншого – відкрили ще більшу кількість проблем і приводів для нескінченних філософських суперечок. І ось на зміну їм прийшли люди, яких хвилювали не стільки проблеми будови Космосу або проблеми пізнання, скільки питання: Навіщо жити? Як жити? Дуже суперечливі питання, адже навіть саме поняття «життя» несе в собі певну невизначеність, оскільки «жити» – означає «бути в кожний наступний момент часу іншим». Але філософи тієї епохи намагались дати свою відповідь на ці питання і тим поклали початок великій суперечці про «спосіб життя», яка продовжується до цього часу.

Позаду був грім приголомшливих перемог Олександра Македонського, що створив Македонсько-грецьку імперію, яка розпалась одразу після його смерті. У Греції починається час поступового політичного та духовного згасання, в результаті чого вже у 146 р. до н. е. вона перетвориться на провінцію Римської імперії, яка починала своє сходження у світовій історії. Мабуть філософам, які не могли не помітити ознак початку занепаду, спостерігати цю картину зсередини було не дуже весело. Як ще пояснити той факт, що, ставлячи собі за мету досягти «щастя» в житті, і епікурейці, і стоїки, і скептики дружно заявляли, що дорога до щастя лежить через повний спокій душі (атараксію). Сперечались вони лише про шляхи досягнення цього спокою. Епікурейці вважали, що необхідно позбутися від вигаданого страху і виконувати лише найнеобхідніші бажання. Стоїки намагались жити згідно з природою, тобто – добропорядно і розумно, не піддаючись пристрастям, які затемнюють розум, не втрачаючи рівноваги, що б навколо не відбувалось. Нарешті, скептики вирішили просто – не знати, тобто і не прагнути знати; адже знати, казали вони, все одно неможливо, і ця неможливість закладена в людській природі.

 

25.Епікуреїзм.

Епікуреїзм - філософське вчення, що виходить з ідей Епікура і його послідовників. Епікуреїзм був одним з найбільш впливових філософських течій в Античності. Епікур засновує свою школу в 307 р. до н. е.. в Афінах.Школа знаходилася в саду філософа, з цієї причини вона отримала назву «Сад», а послідовники Епікура стали іменуватися «філософами з садів».

Філософія епікуреїзму

Епікурейська філософія, особливо філософія самого Епікура, не має кінцевою метою знаходження теоретичної істини, вона не ставить перед собою завдання отримати якесь чисте знання. Епікуреїзм служить цілком конкретним потребам: шукає спосіб позбавлення людини від страждання. Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідно: відсутність тілесного страждання; незворушність душі; дружба. Найбільшим представником грецької елліністичного епікуреїзму є в першу чергу сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій і ють;цей напрямок вплинуло також на римський еклектизм. Головний інтерес для епікурейців представляє чуттєвий світ, тому їх основний етичний принцип - задоволення. Але Епікур представляв задоволення не вульгарно й спрощено, а як шляхетний спокій, урівноважене задоволення.Він вважав, що бажання людини безмежні, а засоби їх задоволення обмежені. Тому необхідно себе обмежити лише потребами, незадоволення яких веде до страждання. Від решти бажань слід відмовитися, в цьому необхідні мудрість і розсудливість. На відміну від стоїків, які вважали рок неминучим, епікурейців наділяють людину свободою волі. Людина може віддаватися задоволень згідно своїм бажанням. Епікуреєць не боїться смерті: «Поки ми існуємо, немає смерті; коли є смерть, нас більше немає». Життя - ось головна насолода.

 

Стоїцизм.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

 

Античний скептицизм.

Скептицизм - філософський напрям, що висуває сумнів в якості принципу мислення, особливо сумнів у надійності істини. Помірний скептицизм обмежується пізнанням фактів, виявляючи стриманість по відношенню до всіх гіпотез і теорій. У повсякденному сенсі скептицизм - психологічний стан невпевненості, сумніви в чому-небудь, що змушує утримуватися від висловлювання категоричних суджень.

Секст Емпірика у роботі «Три книги пірронових положень» зазначав, що скептицизм не розглядає сумнів як принцип, а використовує сумнів як полемічний зброю проти догматиків, принцип скептицизму - явище. Слід розрізняти буденний скептицизм, науковий і філософський скептицизм. У повсякденному сенсі скептицизм - утримання від суджень, обумовлене сумнівами. Науковий скептицизм - послідовна опозиція навчань, які не мають емпіричних доказів. Філософський скептицизм - напрям у філософії, що виражає сумнів у можливості достовірного знання.Філософський скептицизм розглядає філософію, в тому числі і скептичну, як рід наукоподібної поезії, але не науки. Відмітна ознака філософського скептицизму - твердження «Філософія - не наука!».

 

Неоплатонізм.

Неоплатонізм — філософська течія античності.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозу- мний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання і чистого мислення, що є можливим, знову ж таки, лише через «відторгнення» думки - екстаз. Будь-що інше, що існує в світі, виводиться з цього єдино істинного буття. Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть божественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа.

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «пере-ливається через край». Це переливання - еманація (від лат. emanatio - витікання). Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який породжує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття найменшого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздробленні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією, «тілом»). Ця нижча форма буття