Мировоззрение и его структура

ВОПРОСЫ для экзамена ПО ФИЛОСОФИИ

1. Мировоззрение и его структура.

2. Исторические типы мировоззрения: мифология и религия.

3. Философия и ее функции.

4. Идеализм, материализм, дуализм.

5. Проблема соотношения общества, государства и индивида в истории философии.

6. Проблема соотношения рациональной и чувственной сфер в истории философии.

7. Понятие мира и бытия.

8. Понятие материи.

9. Структурные уровни материи.

10. Движение материи и его формы.

11. Пространство и время как формы существования материи.

12. Понятие диалектики и метафизики.

13. Закон взаимного перехода количественных и качественных изменений.

14. Закон единства и борьбы противоположностей.

15. Закон отрицания отрицания.

16. Понятие природы.

17. Биологическое и социальное в человеке.

18. Понятие человек, индивид, индивидуальность, личность.

19. Понятие общества.

20. Общественное бытие.

21. Воздействие природы на общество (прямое и опосредованное).

22. Взаимодействие общества и природы.

23. Пути решения экологических проблем.

24. Сознание: религиозные и научные концепции.

25. Отражение, этапы развития отражения.

26. Духовность и ее структура.

27. Познание: информация и знание, субъект и объект познания

28. Рациональный уровень познания.

29. Чувственный уровень познания.

30. Искаженное и истинное знание. Истина.

31. Относительная и абсолютная истина.

32. Структура общественного производства.

33. Проблема основного социологического закона. Способ производства.

34. Структура способа производства: производительные силы.

35. Структура способа производства: производственные отношения.

36. Производственные отношения в аспекте работник - элементы труда.

37. Диалектика производительных сил и производственных отношений.

38. Понятие общественного сознания.

39. Теоретическое сознание и идеология.

40. Обыденное сознание и социальная психология.

41. Формы общественного сознания.

42. Движущая сила развития общества Субъекты развития общества.

43. Понятие этноса и нации. Принадлежность к нации.

44. Понятие класса.

45. Роль личности и массы.

46. Проблема направленности развития общества. Понятие прогресса, критерии прогресса.

47. Общественно-экономические формации как один из подходов к развитию общества.

48. Понятие цивилизации.

 

Мировоззрение и его структура

Світогляд - це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини та її ставлення до цього світу й до самої себе, в основному визначає життєву позицію людини, принципи її поведінки й ціннісні орієнтації.

Світогляд формується в процесі життя в суспільстві, вихованні, навчанні, практичної діяльності, самоаналізу.

У системі узагальнених поглядів на світ можна виділити три основних блоки компонентів:

1) пізнавальний компонент — це в основному узагальнені знання досвідченого, повсякденного, наукового характеру. 2) ціннісно-нормативний компонент - це в основному цінності, ідеали, переконання, вірування, норми поведінки й ін. 3) емоційно-вольовий компонент - це емоційне «забарвлення» попередніх компонентів, емоційно-вольові відносини із зовнішнім світом і із самим собою. Від цього компонента залежить поведінка й дії людини Особливо сильно це відбувається в тих, для кого емоції грають у житті більшу роль і є присутнім сильна воля. Цей компонент проявляється в національному характері людей, у менталітеті народу або нації в періоди великої соціальної напруги або стресу людини.

Світогляд включає настрої, почуття, переживання, вольовий настрой на готовність щось зробити, що становлять емоційно-психологічну сторону світогляду.

Філософський світогляд претендує на теоретичну обґрунтованість, як змісту, так і способів досягнення узагальнених знань дійсності, а також принципів і ідеалів, що визначають цілі, засоби й характер діяльності людей.

Исторические типы мировоззрения: мифология и религия

Міф (сказання, легенда) — наївно-образний світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си­ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь­ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В мыфі синтетичне злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. Міф — засіб духовного контролю роду над індивідом.

Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формува­лися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфоло­гія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть нау­ки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступе­нем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Сила й істинність міфу для кожної приналежної до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спі­льноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму по­ведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Проте це було рівноцінним покаранню справжнього ви­нуватця, адже род був єдиним цілим. Природно, що в таких умовах порушення норм одним членом роду пов'я­зувалось з нещасним випадком («покаранням») будь-кого з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. При цьому зв'язок між «злочином» і «карою» функціо­нував без звертання до потойбічного світу. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу як пекла і раю. Навіть у Старому Завіті Бог, укладаючи договір з Авраамом, апелює не до потойбічного світу, а до роду в особі Авраама: якщо ти будеш слідувати Завіту, примно­жу твій рід, як пісок на березі моря, коли ж порушува­тимеш Завіт, помщусь і далекому поколінню. Це за­свідчує силу міфу — силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф — це насамперед зовнішній конт­роль над індивідом.

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покли­кало до життя спеціальну галузь знань — релігієзнавст­во, яке разом з теологією є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії.

Розглядаючи релігію з пев­ної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її прин­ципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філо­софія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напря­мів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з ре­лігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філо­софія релігії — розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релі­гійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспіль­ства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість фі­лософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методоло­гічною основою інших розділів літературознавства, водно­час синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

Відмінність між філо­софським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослі­дження. Предметною сферою філософії є дослідження дій­сності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філо­софія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Най­суттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер су­спільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як фор­мується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони вироб­ляють у людей; як діють релігійні організації; які функ­ції виконує релігія в суспільстві.

Философия и ее функции

Філософія історично виникає майже одночасно у всіх існуючих цивілізаціях - у період з VІІ до V ст. до н.е. Першим, хто пояснив слово «філософ», був Піфагор (2-а пол. VI ст. - поч. V ст. до н.е.). відповідно до Піфагора, зміст філософії - у пошуку істини. На думку Аристотеля, завдання філософії - збагнення загального в самому світі, а її предметом є перші початки й причини буття. При цьому філософія є єдиною наукою, що існує заради самої себе й представляє «значення й розуміння заради самого знання й розуміння».

Філософія виконує найрізноманітніші су­спільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже по­над дві з половиною тисячі років. Серед них:

· світоглядна, пов'язана передусім із системним абс­трактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

· загальнометодологічна, що по­лягає у формуванні загальних принципів і норм одержан­ня знань, її координації та інтеграції;

· пізнавальна (гносеологічна), що полягає в пояснен­ні найбільш загальних принципів буття та вихідних ос­нов нашого мислення;

· прогностична, яка розкриває загальні тенденції (пе­редбачення) розвитку людини і світу;

· критична з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

· аксіологічна з її вимогою дослідження об'єкта з то­чки зору найрізноманітніших цінностей;

· соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

· гуманістична, яка шляхом утвердження позитив­ного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цін­ностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

· освітня, пов'язана з впливом філософії на свідо­мість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.

Понятие мира и бытия.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загаль­ності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішен­ня її неоднозначне. Нас цікавить картина буття, яка вимальовується зав­дяки науковим досягненням. Зауважимо, що матеріалістичне вирішення пробле­ми буття передбачає наявність таких філософських ас­пектів:

— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство безу­мовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

—світ, що розвивається, є сукупною реальністю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і по­колінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти ос­новні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них на­самперед слід виділити предметно-практичну ді­яльність, практика соціального творення, самотворення, само­діяльність.

II. Буття речей, процесів. Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу — буття речей та процесів, створе­них людиною.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

Понятие материи

Спочатку філософські уявлення про матерію як пер­шооснову і сутність всіх речей ототожнювались з кон­кретними речами (земля, вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаман­ними їм певними якостями. Тобто тривалий час по­шук матерії як субстанції, здійснювався з позицій прин­ципу елементарності.

Важливим кроком у розумінні матерії були погля­ди матеріалістів XVIII—XIX ст. І філософи, і природо­знавці у цей час визначили матерію як сукупність не­подільних корпускул (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію роз­глядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зника­ють конкретні речі.

Пошук першоматерії з позицій принципу елементар­ності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити матерію з позицій "першоцеглини" світобудови передусім передбачає, що такі "першоцеглини" вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об'єктів. Якщо ж вони виникають з "чогось", то тоді вони вже не можуть вважатися першоосновою матеріального світу.

До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою час­ткою. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси висновок: матерія руйнується, пропадає, щезає. Таке твердження отримало назву "криза в фізиці".

Матеріалісти зробили методологічний ви­сновок на основі кризи: необхідно діалектично підхо­дити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що суб­станції, тобто матерії, притаманна різноманітність, не­вичерпність, рухливість, змінюваність. Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відобра­жається відчуттями людини й існує незалежно від них.

Структурные уровни материи

Закон отрицания отрицания

Закон заперечення заперечення розкриває загальний напрямок, тенденцію розвитку матеріального світу.

У будь-якій сфері матеріальної дійсності постійно відбувається процес відмирання старого, віджилого своє століття і виникнення нового, передового. Заміна старого, що відмирає новим, що народжується і є розвиток, а саме подолання старого новим, виникаючим на основі старого, і називається запереченням.

Закон заперечення заперечення, по-перше, виявляє напрям розвитку, показує, у якому напрямку він іде, яка загаль­на тенденція розвитку, а по-друге, він розкриває спадкоємний зв'язок між різними стадіями розвитку, між старим і новим, між тим, що вмирає, і тим, що народжується. Цей закон показує, у якій формі і як здійснюється взаємозв'язок процесу розвитку між старим і новим. По-третє, він розкриває форми поступаль­ного розвитку і демонструє, що розвиток іде не по замкненому колу, не по прямій лінії, а по складній спіралеподібній формі.

Закон показує, що розвиток відбувається не по колу, а від простого до складного, від нижчого до вищого.

Закон заперечення заперечення передбачає зв'язок, наступність у розвитку. Явище, що виникло в результаті запере­чення, ніби засвоює досягнуте на попередній стадії і водночас є чимось новим, багатшим за змістом. Завдяки цьому розвиток природи, суспільства і пізнання - це не тупцювання на місці, а прогрес, рух уперед. Так, зерно дає життя стеблині, а вона пе­ретворюється на колосок, а в результаті ми маємо знову первісне зерно, щоправда, не одне. Іншими словами, тут спостері­гається ніби повернення до старого, але на новій основі.

Понятие природы

Нині термін «природа» вживається як в широкому, так і в вузькому значенні. У широкому розумінні природа - це все, що оточує нас. Природа - об'єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності і єдності її форм. У цьому розумінні природа це об'єктивна дійсність, що первісно дана, нестворена людиною. У більш вузькому розумінні природа - це об'єкт науки. Поняття «природа» дає принципову схему розуміння і пояснення того або іншого пред­мету вивчення (наприклад, уявлення про простір і час, рух, причинність тощо). Таке загальне поняття природи розроб­ляється у межах філософії і методології науки, що виявляють його основні характеристики, спираючись при цьому на резуль­тати природничих наук. Наприклад, із створенням теорії відносності суттєво видозмінились погляди на просторово-ча­сову організацію об'єктів природи; розвиток сучасної космології збагатив уявлення про спрямованість природних процесів; до­сягнення фізики мікросвіту сприяють значному поширенню поняття причинності; прогрес екології призвів до розуміння глибинних принципів цілісності природи як єдиної системи.

Найбільш вживаним є тлумачення поняття «природа» як сукупності природних умов існування людського суспільства. У цьому розумінні поняття природи характеризує її місце і роль у системі історично мінливого ставлення до неї людини і сусп­ільства. Це поняття використовується для позначення не тільки природних, але н створених людиною матеріальних умов її існу­вання - «другої природи».

Понятие общества

Суспільство — це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розви­вається на основі об'єктивних соціальних законів.

Суспільство як соціальна реальність є вищою фор­мою руху матеріального світу. Суспільство виникло внаслідок еволюції природи і з самого початку мало характерні риси.

По-перше, це специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особли­вою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відно­син, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

По-друге, суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.

По-третє, головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.

Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

Су­спільне життя — це нерозривна єдність матеріального і духовного, їх взаємодія і переходи один в одного.

Суспільство — це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в цивілізаційних критеріях.

Кожний новий етап цивілізаційного процесу характе­ризувався освоєнням більш високих технологій, усклад­ненням соціальної структури, більш широким масшта­бом взаємодії з навколишнім середовищем, певними формами колективної суспільної діяльності.

Общественное бытие

Духовность и ее структура

Понятие класса

Роль личности и массы

Понятие цивилизации

 

ВОПРОСЫ для экзамена ПО ФИЛОСОФИИ

1. Мировоззрение и его структура.

2. Исторические типы мировоззрения: мифология и религия.

3. Философия и ее функции.

4. Идеализм, материализм, дуализм.

5. Проблема соотношения общества, государства и индивида в истории философии.

6. Проблема соотношения рациональной и чувственной сфер в истории философии.

7. Понятие мира и бытия.

8. Понятие материи.

9. Структурные уровни материи.

10. Движение материи и его формы.

11. Пространство и время как формы существования материи.

12. Понятие диалектики и метафизики.

13. Закон взаимного перехода количественных и качественных изменений.

14. Закон единства и борьбы противоположностей.

15. Закон отрицания отрицания.

16. Понятие природы.

17. Биологическое и социальное в человеке.

18. Понятие человек, индивид, индивидуальность, личность.

19. Понятие общества.

20. Общественное бытие.

21. Воздействие природы на общество (прямое и опосредованное).

22. Взаимодействие общества и природы.

23. Пути решения экологических проблем.

24. Сознание: религиозные и научные концепции.

25. Отражение, этапы развития отражения.

26. Духовность и ее структура.

27. Познание: информация и знание, субъект и объект познания

28. Рациональный уровень познания.

29. Чувственный уровень познания.

30. Искаженное и истинное знание. Истина.

31. Относительная и абсолютная истина.

32. Структура общественного производства.

33. Проблема основного социологического закона. Способ производства.

34. Структура способа производства: производительные силы.

35. Структура способа производства: производственные отношения.

36. Производственные отношения в аспекте работник - элементы труда.

37. Диалектика производительных сил и производственных отношений.

38. Понятие общественного сознания.

39. Теоретическое сознание и идеология.

40. Обыденное сознание и социальная психология.

41. Формы общественного сознания.

42. Движущая сила развития общества Субъекты развития общества.

43. Понятие этноса и нации. Принадлежность к нации.

44. Понятие класса.

45. Роль личности и массы.

46. Проблема направленности развития общества. Понятие прогресса, критерии прогресса.

47. Общественно-экономические формации как один из подходов к развитию общества.

48. Понятие цивилизации.

 

Мировоззрение и его структура

Світогляд - це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини та її ставлення до цього світу й до самої себе, в основному визначає життєву позицію людини, принципи її поведінки й ціннісні орієнтації.

Світогляд формується в процесі життя в суспільстві, вихованні, навчанні, практичної діяльності, самоаналізу.

У системі узагальнених поглядів на світ можна виділити три основних блоки компонентів:

1) пізнавальний компонент — це в основному узагальнені знання досвідченого, повсякденного, наукового характеру. 2) ціннісно-нормативний компонент - це в основному цінності, ідеали, переконання, вірування, норми поведінки й ін. 3) емоційно-вольовий компонент - це емоційне «забарвлення» попередніх компонентів, емоційно-вольові відносини із зовнішнім світом і із самим собою. Від цього компонента залежить поведінка й дії людини Особливо сильно це відбувається в тих, для кого емоції грають у житті більшу роль і є присутнім сильна воля. Цей компонент проявляється в національному характері людей, у менталітеті народу або нації в періоди великої соціальної напруги або стресу людини.

Світогляд включає настрої, почуття, переживання, вольовий настрой на готовність щось зробити, що становлять емоційно-психологічну сторону світогляду.

Філософський світогляд претендує на теоретичну обґрунтованість, як змісту, так і способів досягнення узагальнених знань дійсності, а також принципів і ідеалів, що визначають цілі, засоби й характер діяльності людей.