Исторические типы мировоззрения: мифология и религия

Міф (сказання, легенда) — наївно-образний світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні си­ли та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низь­ким рівнем розвитку матеріального виробництва. В мыфі синтетичне злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. Міф — засіб духовного контролю роду над індивідом.

Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формува­лися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфоло­гія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть нау­ки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступе­нем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Сила й істинність міфу для кожної приналежної до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спі­льноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму по­ведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Проте це було рівноцінним покаранню справжнього ви­нуватця, адже род був єдиним цілим. Природно, що в таких умовах порушення норм одним членом роду пов'я­зувалось з нещасним випадком («покаранням») будь-кого з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. При цьому зв'язок між «злочином» і «карою» функціо­нував без звертання до потойбічного світу. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу як пекла і раю. Навіть у Старому Завіті Бог, укладаючи договір з Авраамом, апелює не до потойбічного світу, а до роду в особі Авраама: якщо ти будеш слідувати Завіту, примно­жу твій рід, як пісок на березі моря, коли ж порушува­тимеш Завіт, помщусь і далекому поколінню. Це за­свідчує силу міфу — силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф — це насамперед зовнішній конт­роль над індивідом.

Намагання з'ясувати витоки і сутність релігії покли­кало до життя спеціальну галузь знань — релігієзнавст­во, яке разом з теологією є двома, хоч і відмінними між собою, формами осягнення феномену релігії.

Розглядаючи релігію з пев­ної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її прин­ципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філо­софія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напря­мів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з ре­лігійною філософією у XVII—XVIII ст. зароджується філо­софія релігії — розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релі­гійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспіль­ства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість фі­лософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методоло­гічною основою інших розділів літературознавства, водно­час синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

Відмінність між філо­софським і науковим підходами в дослідженні релігії виявляється як у предметній сфері, так і в методах дослі­дження. Предметною сферою філософії є дослідження дій­сності під кутом зору світоглядних проблем. Тому філо­софія акцентує увагу на світоглядних аспектах релігії. Най­суттєвіше для неї — як вирішується у релігії проблема духовного й матеріального начал (що є первинним): чи Бог створив світ і людину, чи людина створила у своїй свідомості Бога. Наука вивчає релігію як одну зі сфер су­спільного життя у її взаємозв'язках та взаємодії: як фор­мується релігія; як певні релігійні системи пояснюють світ; які цінності, норми та моделі поведінки вони вироб­ляють у людей; як діють релігійні організації; які функ­ції виконує релігія в суспільстві.

Философия и ее функции

Філософія історично виникає майже одночасно у всіх існуючих цивілізаціях - у період з VІІ до V ст. до н.е. Першим, хто пояснив слово «філософ», був Піфагор (2-а пол. VI ст. - поч. V ст. до н.е.). відповідно до Піфагора, зміст філософії - у пошуку істини. На думку Аристотеля, завдання філософії - збагнення загального в самому світі, а її предметом є перші початки й причини буття. При цьому філософія є єдиною наукою, що існує заради самої себе й представляє «значення й розуміння заради самого знання й розуміння».

Філософія виконує найрізноманітніші су­спільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже по­над дві з половиною тисячі років. Серед них:

· світоглядна, пов'язана передусім із системним абс­трактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

· загальнометодологічна, що по­лягає у формуванні загальних принципів і норм одержан­ня знань, її координації та інтеграції;

· пізнавальна (гносеологічна), що полягає в пояснен­ні найбільш загальних принципів буття та вихідних ос­нов нашого мислення;

· прогностична, яка розкриває загальні тенденції (пе­редбачення) розвитку людини і світу;

· критична з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

· аксіологічна з її вимогою дослідження об'єкта з то­чки зору найрізноманітніших цінностей;

· соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

· гуманістична, яка шляхом утвердження позитив­ного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цін­ностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

· освітня, пов'язана з впливом філософії на свідо­мість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.

Идеализм, материализм, дуализм

Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним — матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії — матеріа­лізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю при­родою матеріальний, вічний, несотворимий, безкінечний у часі і просторі. Матерія - - первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії -мозку, вона — вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від лю­дини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина - частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи ос­мислений, метафізичний та діалектичний.

Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідо­мості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнював­ся конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обу­мовлює їх реальне існування.

Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони — продукти нашої свідо­мості, "комплекси", "зібрання" наших відчуттів і сприйняттів, породження органів чуття.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві са­мостійні основи.

Проблема соотношения общества, государства и индивида в истории философии

Проблема соотношения рациональной и чувственной сфер в истории философии

Понятие мира и бытия.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загаль­ності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішен­ня її неоднозначне. Нас цікавить картина буття, яка вимальовується зав­дяки науковим досягненням. Зауважимо, що матеріалістичне вирішення пробле­ми буття передбачає наявність таких філософських ас­пектів:

— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство безу­мовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

—світ, що розвивається, є сукупною реальністю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і по­колінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти ос­новні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них на­самперед слід виділити предметно-практичну ді­яльність, практика соціального творення, самотворення, само­діяльність.

II. Буття речей, процесів. Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу — буття речей та процесів, створе­них людиною.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

Понятие материи

Спочатку філософські уявлення про матерію як пер­шооснову і сутність всіх речей ототожнювались з кон­кретними речами (земля, вода, повітря, вогонь тощо) або з безструктурною якоюсь першоречовиною (апейрон), деякими фізичними елементами, атомами з притаман­ними їм певними якостями. Тобто тривалий час по­шук матерії як субстанції, здійснювався з позицій прин­ципу елементарності.

Важливим кроком у розумінні матерії були погля­ди матеріалістів XVIII—XIX ст. І філософи, і природо­знавці у цей час визначили матерію як сукупність не­подільних корпускул (атомів), з яких побудований світ. Тобто, в цілому, і в античності, і пізніше матерію роз­глядали як таке, що існує на рівні з речами, як якась тілесність, праматерія, з якої виникають і в якій зника­ють конкретні речі.

Пошук першоматерії з позицій принципу елементар­ності у вигляді безструктурних елементів свідчить про обмеженість такого підходу. Адже спроби визначити матерію з позицій "першоцеглини" світобудови передусім передбачає, що такі "першоцеглини" вічні, незмінні й не виникають з будь-яких інших об'єктів. Якщо ж вони виникають з "чогось", то тоді вони вже не можуть вважатися першоосновою матеріального світу.

До цього часу матерія ототожнювалася з такою першоосновою, як атом. Він вважався неподільною, найдрібнішою час­ткою. Але у 1896 р. було виявлено радіоактивність, відкрито електрон, з'ясувалось, що атом розпадається. Звідси висновок: матерія руйнується, пропадає, щезає. Таке твердження отримало назву "криза в фізиці".

Матеріалісти зробили методологічний ви­сновок на основі кризи: необхідно діалектично підхо­дити до розуміння субстанції, усвідомлювати, що суб­станції, тобто матерії, притаманна різноманітність, не­вичерпність, рухливість, змінюваність. Найбільш повно цим вимогам відповідає таке визначення: матерія — це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дається людині у її відчуттях, відобра­жається відчуттями людини й існує незалежно від них.

Структурные уровни материи